КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД
№ справи 755/7629/23
№ апеляційного провадження: 22-ц/824/11958/2023
Головуючий у суді першої інстанції: Галаган В.І.
Доповідач у суді апеляційної інстанції: Немировська О.В.
ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
19 вересня 2023 року Київський апеляційний суд у складі колегії суддів:
головуючого - Немировської О.В.
суддів - Желепи О.В., Мазурик О.Ф.
секретар - Ольшевський П.М.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Києві цивільну справу за заявою ОСОБА_1 про встановлення факту недостовірності інформації та її спростування,
за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на ухвалу Дніпровського районного суду міста Києва від 08 червня 2023 року,
встановив:
у червні 2023 року заявник звернувся до суду із заявою про встановлення факту недостовірності інформації та її спростування, у якій просив встановити факт недостовірності та спростувати інформацію, поширену в мережі інтернет на веб-сайті «antikor.com.ua», посилаючись на те, що особа, яка поширила інформацію, невідома.
Ухвалою Дніпровського районного суду міста Києва від 08 червня 2023 року було відмовлено у відкритті провадження у справі.
Не погоджуючись з ухвалою, заявник подав апеляційну скаргу, в якій просить ухвалу суду скасувати та направити справу для продовження розгляду до суду першої інстанції, посилаючись на порушення норм процесуального права, неповне з'ясування судом обставин, що мають значення для справи.
Заслухавши доповідь судді Немировської О.В., пояснення представника заявника - ОСОБА_2 , дослідивши матеріали справи, обговоривши доводи апеляційної скарги, колегія дійшла висновку, що апеляційна скарга підлягає частковому задоволенню з таких підстав.
Звертаючись в порядку окремого провадження із вимогами про встановлення факту недостовірності інформації, заявник посилався на те, що неможливо встановити автора розповсюдженої інформації та власника сайту, на якому вона була розміщена.
Вирішуючи питання про відмову у відкритті провадження за заявою, суд першої інстанції виходив з того, що Верховний Суд у своїй постанові від 07 червня 2022 року по справі № 742/1440/21, пославшись на постанови Верховного Суду від 09 квітня 2020 року у справі № 742/3715/17, від 13 січня 2021 року у справі № 742/514/17, від 01 грудня 2021 року у справі № 742/287/17 з предметом спору, зокрема, про захист ділової репутації юридичної особи та спростування недостовірної інформації, розміщеної на веб-сторінці веб-сайту «Національний антикорупційний портал «Антикор» (https://antikor.com.ua), дійшов висновку про те, що власником веб-сайту: ІНФОРМАЦІЯ_1 є реєстрант доменного імені ІНФОРМАЦІЯ_2 ОСОБА_3 , отже він є належним відповідачем у цій справі.
Висновок суду першої інстанції про те, що дана справа не підлягає розгляду в порядку окремого провадження є законним та обґрунтованим, відповідає встановленим у справі обставинам.
У своїй апеляційній скарзі представник заявника посилається на те, що судом першої інстанції не було взято до уваги те, що ним було вчинено всі дії, спрямовані на встановлення особи поширювача інформації про ОСОБА_1 , яку він вважає недостовірною. Однак, такі доводи апеляційної скарги є необґрунтованими та не можуть бути підставою для скасування ухвали суду.
Відповідно до ч. 4 ст. 277 Цивільного кодексу України якщо особа, яка поширила недостовірну інформацію, невідома, фізична особа, право якої порушено, може звернутися до суду із заявою про встановлення факту недостовірності цієї інформації та її спростування.
Окреме провадження - це вид непозовного цивільного судочинства, в порядку якого розглядаються цивільні справи про підтвердження наявності або відсутності юридичних фактів, що мають значення для охорони прав, свобод та інтересів особи або створення умов здійснення нею особистих немайнових чи майнових прав або підтвердження наявності чи відсутності неоспорюваних прав. (ч. 1 ст. 293 ЦПК України)
Суд розглядає в порядку окремого провадження, зокрема, справи про встановлення фактів, що мають юридичне значення (ч.2 ст. 293 ЦПК України).
У судовому порядку можуть бути встановлені також інші факти, від яких залежить виникнення, зміна або припинення особистих чи майнових прав фізичних осіб, якщо законом не визначено іншого порядку їх встановлення (ч.2 ст. 315 ЦПК України).
Справи про встановлення юридичних фактів можуть бути предметом розгляду суду в порядку окремого провадження за таких умов: факти, які підлягають встановленню, повинні мати юридичний характер, тобто відповідно до закону викликати юридичні наслідки: виникнення, зміну або припинення особистих чи майнових прав громадян або організацій. Для визначення юридичного характеру факту потрібно з'ясувати мету, для якої необхідне його встановлення. Один і той самий факт для певних осіб і для певної мети може мати юридичне значення, а для інших осіб та для іншої мети - ні.
Отже, в порядку окремого провадження розглядаються справи за заявою фізичних осіб про встановлення фактів, якщо встановлення фактів не пов'язується з наступним вирішенням спору про право і чинним законодавством не передбачено іншого порядку їх встановлення.
Такого висновку дійшов Верховний Суд у постанові від 05 листопада 2018 року у справі № 560/1519/15-ц (провадження № 61-19664св18), у постанові від 28 березня 2019 року у справі № 200/18232/18 (провадження № 61-2441ск19) та у постанові від 30 вересня 2020 року у справі №373/1890/19.
Відповідно до ч. 1 ст. 277 ЦК України фізична особа, особисті немайнові права якої порушено внаслідок поширення про неї та (або) членів її сім'ї недостовірної інформації, має право на відповідь, а також на спростування цієї інформації.
При цьому, недостовірною вважається інформація, яка не відповідає дійсності або викладена неправдиво, тобто містить відомості про події та явища, яких взагалі не було або які були, але відомості про них не відповідають дійсності. Крім того, законодавець уточнює, що негативна інформація, поширена про особу, вважається недостовірною, якщо особа, яка поширила таку інформацію, не доведе протилежне.
Таким чином, відповідно до ч. 2 ст. 302 ЦК України фізична особа, яка поширює інформацію, зобов'язана переконатися в її достовірності.
Захищаючи свої права, особа, щодо якої поширено недостовірну інформацію, має довести факт того, що таке поширення інформації порочить його честь, гідність і ділову репутацію.
Щодо поширення негативної інформації в мережі інтернет, то відповідачем у такій справі є автор відповідного інформаційного матеріалу та власник веб-сайту/порталу. При цьому саме позивач (людина, яка захищає своє чесне ім'я) зобов'язаний знайти і встановити дані цих осіб, оскільки ця інформація повинна бути відображена в позовній заяві.
Якщо ж автор поширеної інформації невідомий, або його місце проживання/перебування встановити не вдається, якщо інформація носить анонімний характер і доступ на сайт є вільним, то належним відповідачем у такій справі буде сам власник веб-сайту, на якому розміщувався інформаційний матеріал, оскільки саме цей власник ресурсу створив технологічну можливість та умови для поширення недостовірної інформації.
У пункті 6.5 постанови Великої Палати Верховного Суду від 12 листопада 2019 року у справі № 904/4494/18 (провадження № 12-110гс19) викладено висновок про те, що належним відповідачем у разі поширення оспорюваної інформації в мережі Інтернет є автор відповідного інформаційного матеріалу та власник веб-сайту, особи яких позивач повинен установити та зазначити в позовній заяві. Якщо автор поширеної інформації невідомий або його особу та/чи місце проживання (місцезнаходження) неможливо встановити, а також коли інформація є анонімною і доступ до сайту - вільним, належним відповідачем є власник веб-сайту, на якому розміщено зазначений інформаційний матеріал, оскільки саме він створив технологічну можливість та умови для поширення недостовірної інформації. Дані про власника веб-сайту можуть бути витребувані відповідно до положень процесуального законодавства в адміністратора системи реєстрації та обліку доменних назв та адреси українського сегмента мережі Інтернет. Згідно з усталеною практикою у сфері реєстрації і користування доменними іменами у мережі Інтернет, власником веб-сайту може бути інша особа, ніж реєстрант доменного імені, яким адресується такий веб-сайт. У таких випадках, власник веб-сайту визначається у договорі, укладеному з реєстрантом доменного імені. Інформація щодо власника веб-сайту може бути отримана у хостинг-провайдера веб-сайту.
Суд першої інстанції дійшов вірного висновку про те, що у постанові Верховного Суду від 16 серпня 2023 року (справа №742/853/20) було встановлено, що власником веб-сайту: ІНФОРМАЦІЯ_1 є реєстрант доменного імені ІНФОРМАЦІЯ_2 ОСОБА_3 .. Вказані обставини заявником не спростовані і він не позбавлений права звернутись до суду з вимогами про спростування недостовірної інформації в порядку позовного провадження до даної особи.
У ч. 4 статті 10 ЦПК України і статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» покладено на суд обов'язок під час розгляду справ застосовувати Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і протоколи до неї, згоду на обов'язковість яких надано Верховною Радою України (далі - Конвенція), та практику Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) як джерело права.
Пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди давати обґрунтування рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги різноманітність аргументів, які сторона може представити суду, та відмінності, які існують у державах-учасницях з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд обов'язок щодо обґрунтування, який випливає зі статті 6 Конвенції, може бути вирішене тільки у світлі конкретних обставин справи (рішення Європейського суду з прав людини від 18 липня 2006 року у справі «Проніна проти України» (заява № 63566/00, § 23).
Поряд з цим, дійшовши висновку про неможливість розгляду даної справи в порядку окремого провадження, суд першої інстанції припустився порушення норм процесуального права щодо наявності підстав для відмови у відкритті провадження у справі.
Згідно з роз'ясненнями, викладеними у п.12 постанови Пленуму Верховного Суду України «Про судову практику у справах про захист гідності та честі фізичної особи, а також ділової репутації фізичної та юридичної особи» від 27 лютого 2009 року, якщо автор поширеної інформації невідомий або його особу та/чи місце проживання (місцезнаходження) неможливо встановити, а також коли інформація є анонімною і доступ до сайту - вільним, належним відповідачем є власник веб-сайту, на якому розміщено зазначений інформаційний матеріал, оскільки саме він створив технологічну можливість та умови для поширення недостовірної інформації.
У пункті 13 цієї ж постанови зазначено, що відповідно до абзацу третього частини четвертої статті 277 ЦК судовий захист гідності, честі та ділової репутації внаслідок поширення про особу недостовірної інформації не виключається і в разі, якщо особа, яка поширила таку інформацію, невідома (наприклад, при направленні анонімних або псевдонімних листів чи звернень, смерті фізичної особи чи ліквідації юридичної особи, поширення інформації в мережі Інтернет особою, яку неможливо ідентифікувати, тощо). У такому випадку суд вправі за заявою заінтересованої особи встановити факт неправдивості цієї інформації та спростувати її в порядку окремого провадження. Така заява розглядається за правилами, визначеними розділом IV ЦПК.
У разі доведеності обставин, на які посилається заявник, суд лише констатує факт, що поширена інформація є неправдивою, та спростовує її. При цьому тягар доказування недостовірності поширеної інформації покладається на заявника, який несе витрати, пов'язані з її спростуванням. Встановлення такого факту можливо лише у тому разі, коли особа, яка поширила недостовірну інформацію, невідома.
Якщо під час розгляду справи в порядку окремого провадження особа, яка поширила інформацію, щодо якої виник спір, стане відома, то суд залишає заяву без розгляду і роз'яснює заінтересованим особам, що вони мають право подати позов на загальних підставах.
Вказані роз'яснення не були враховані суддею першої інстанції при постановленні ухвали про відмову у відкритті провадження.
Крім того, зазначаючи, що із заяви вбачається спір про право, суддя першої інстанції не навів обґрунтування свого висновку щодо наявності спору про право, не зазначив між якими особами виник спір, обмежившись лише передчасним висновком про ймовірність виникнення такого спору.
Натомість, процесуальний закон вимагає встановити наявність спору про право, а не припускати його можливість.
Аналогічний висновок міститься в постанові Верховного Суду від 16 січня 2018 року (справа №640/10329/16).
Разом з тим, слід наголосити, що у відповідності з вимогами частин 1-4 статті 294 ЦПК України під час розгляду справ окремого провадження суд зобов'язаний роз'яснити учасникам справи їхні права та обов'язки, сприяти у здійсненні та охороні гарантованих Конституцією і законами України прав, свобод чи інтересів фізичних або юридичних осіб, вживати заходів щодо всебічного, повного і об'єктивного з'ясування обставин справи.
Справи окремого провадження розглядаються судом з додержанням загальних правил, встановлених цим Кодексом, за винятком положень щодо змагальності та меж судового розгляду. Інші особливості розгляду цих справ встановлені цим розділом.
Справи окремого провадження суд розглядає за участю заявника і заінтересованих осіб.
Згідно п. 5 постанови Пленуму Верховного Суду України № 5 від 25 травня 1998 року «Про судову практику в справах про встановлення фактів, що мають юридичне значення», для забезпечення правильного і своєчасного розгляду справ про встановлення фактів, що мають юридичне значення, у кожній справі після її порушення суддя зобов'язаний провести підготовчі дії, зокрема з'ясувати, які фізичні особи та організації можуть бути заінтересовані у вирішенні даної справи і підлягають виклику в судове засідання, у необхідних випадках запропонувати заявникові та заінтересованим особам подати додаткові докази на підтвердження заявлених вимог чи заперечень проти них.
Таким чином, об'єктивне з'ясування фактичних обставин справи та встановлення всіх осіб, які можуть бути заінтересовані у вирішенні даної справи, можливе лише в судовому засіданні, а на стадії вирішення питання про відкриття провадження у справі висновок про наявність спору про право є передчасним.
Згідно ч. 1 ст. 379 ЦПК України підставами для скасування ухвали суду, що перешкоджає подальшому провадженню у справі, і направлення справи для продовження розгляду до суду першої інстанції є: 1) неповне з'ясування судом обставин, що мають значення для справи; 2) недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції вважає встановленими; 3) невідповідність висновків суду обставинам справи; 4) порушення норм процесуального права чи неправильне застосування норм матеріального права, які призвели до постановлення помилкової ухвали.
Враховуючи викладене, ухвала про відмову у відкритті провадження у справі постановлена з порушенням норм процесуального права, що призвело до неправильного вирішення питання, тому вона підлягає скасуванню з направленням справи до суду першої інстанції для продовження розгляду.
Керуючись ст.ст. 367, 368, 374, 379, 382 ЦПК України, суд
постановив:
апеляційну скаргу ОСОБА_1 у задовольнити частково.
Ухвалу Дніпровського районного суду міста Києва від 08 червня 2023 рок скасувати та направити справу для продовження розгляду до суду першої інстанції.
Постанова набирає законної сили з дня її прийняття і може бути оскаржена до Верховного Суду в касаційному порядку протягом тридцяти днів.
Повний текст постанови виготовлено 25 вересня 2023 року.
Головуючий
Судді