КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД
справа №372/1120/21 Головуючий у І інстанції - Потабенко Л.В.
апеляційне провадження №22-ц/824/9486/2023 Доповідач у ІІ інстанції - Приходько К.П.
ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
19 вересня 2023 року Київський апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:
судді-доповідача Приходька К.П.,
суддів Писаної Т.О., Журби С.О.,
за участю секретаря Миголь А.А.,
розглянув у відкритому судовому засіданні в м. Києві апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Обухівського районного суду Київської області від 30 березня 2023 року
у справі за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про стягнення вартості частки майна, за зустрічним позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про поділ боргу набутого у шлюбі,
установив:
У березні 2022 року ОСОБА_2 звернувся до Обухівського районного суду Київської області із позовом до ОСОБА_1 про стягнення вартості частки майна, обґрунтовуючи його тим, що за час перебування у шлюбі позивачем та відповідачем було придбано в кредит та виплачений спільними коштами автомобіль марки «Hyundai Elantra» д.н.з. НОМЕР_1 , 2018 року випуску, кредит було виплачено в серпні 2020 року.
Відповідно до технічного паспорту автомобіль належав відповідачу.
04 січня 2021 року відповідачка ОСОБА_1 звернулася до позивача з проханням надати їй в користування вищевказаний автомобіль, згодом він зник.
05 січня 2021 року була здійснена перереєстрація автомобіля на нового власника згідно договору купівлі-продажу, а 06 січня 2021 року позивачем було подано заяву до поліції про його зникнення.
На час звернення до суду із даним позовом відповідачка заперечує наявність існування автомобіля та відмовляє в його поверненні.
Оскільки вказаний автомобіль набутий сторонами під час шлюбу, тому позивач уточнивши позовні вимоги, просив суд стягнути з відповідача на користь позивача частину вартості автомобіля марки «Hyundai Elantra» д.н.з. НОМЕР_1 , 2018 року випуску, придбаного в період шлюбу у розмірі 245192 грн.
01 листопада 2021 року відповідачка ОСОБА_1 звернулася до суду із зустрічною позовною заявою до відповідача ОСОБА_2 про стягнення з відповідача на її користь суму коштів у розмірі 159213,60 грн., що відповідає 1\2 частки спільного боргу подружжя набутих під час подружнього сімейного життя.
Обґрунтовуючи позов вона зазначила, що 21 жовтня 2013 року вона та ОСОБА_3 , уклали договір позики про отримання нею у позику грошових коштів у сумі 9200 доларів США, а також договір позики від 06 серпня 2018 року між нею та ОСОБА_3 про отримання нею у позику грошових коштів у сумі 2000 доларів США для придбання автомобіля.
05 січня 2021 року її батько ОСОБА_3 , отримав від неї 11000 доларів США в рахунок погашення заборгованості за договорами позики від 21 жовтня 2013 року, та від 06 серпня 2018 року.
Відповідач за зустрічним позовом не погоджується з продажем автомобіля і з метою погашення боргів набутих під час спільного проживання вона змушена звернутись з даним позовом.
Рішенням Обухівського районного суду Київської області від 30 березня 2023 року, первісний позов ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про стягнення вартості частки майна, задоволено повністю.
Стягнуто з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 1\2 частину вартості автомобіля придбаного в період шлюбу в розмірі 245192 грн.
Стягнуто з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 понесені судові витрати в розмірі 2541 грн. 93 коп.
В задоволенні зустрічного позову ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про поділ боргу набутого у шлюбі, відмовлено повністю.
Не погодившись з рішенням суду першої інстанції, ОСОБА_1 оскаржила його в апеляційному порядку, оскільки вважає рішення незаконним та необґрунтованим, ухваленим з порушенням норм матеріального та процесуального права.
В обґрунтування доводів апеляційної скарги зазначила, що суд мав дослідити реальну відсутність волі іншого подружжя на відчуження майна і відповідне вжиття ним своїх дій.
Разом з цим, висновки суду не відповідають обставинам справи і безпосереднім показам самого відповідача, який у судовому засіданні повідомляв, що він проводив переговори з відповідачем щодо продажу автомобіля; на момент передачі автомобіля відповідачу віддав другий комплект ключів від автомобіля; факт передачі автомобіля фіксували відеокамери і свідок ОСОБА_3 ; позивач ще декілька місяців проживав з відповідачем разом в одній квартирі; позивач декілька місяців не вживав жодних дій щодо визначення місця знаходження автомобіля чи його витребування від третіх осіб.
Зазначені факти наголошувались позивачем, а отже висновки суду щодо відчуження майна без згоди та відома на те позивача не відповідають реальним обставинам справи.
Зазначає, що хибним є висновок суду першої інстанції щодо визначення вартості автомобілю.
Судом прийнято до уваги наданий позивачем звіт №21-03/05 про оцінку транспортного засобу від 04 березня 2021 року за яким вартість транспортного засобу «Hyundai Elantra», 2018 року випуску становить 490384 грн.
В свою чергу відповідач надала документи, що свідчили про заподіяння транспортному засобу значних ушкоджень внаслідок дорожньо-транспортної пригоди.
Експерт, який здійснював оцінку транспортного засобу, не враховував факти заподіяння шкоди автомобілю внаслідок ДТП на загальну суму 171828 грн.
Крім того, відповідач по справі надала копію договору купівлі-продажу автомобілю і навіть частково визнала позовні вимоги позивача в межах вартості автомобілю, визначену за договором від 05 січня 2021 року.
На час винесення рішення і при встановлених фактах невідповідності ринкової вартості спірного майна висновку у звіті №21-03/05 про оцінку транспортного засобу від 04 березня 2021 року, судом було безпідставно застосовано необ'єктивну вартість майна для обрахування грошового зобов'язання відповідача.
Враховуючи той факт, що позивач по справі відступив від домовленостей з відповідачем щодо погашення боргових зобов'язань сім'ї перед батьками відповідача за рахунок коштів, отриманих від відчуження спільного автомобілю, відповідач змушена була звернутись до позивача із зустрічним позовом про стягнення з позивача суми коштів у розмірі 159213,60 грн. що відповідає 1\2 частки спільного боргу подружжя набутих під час подружнього сімейного життя.
Так, 21 жовтня 2013 року відповідач та ОСОБА_3 уклали договір позики про отримання у позику грошових коштів у сумі 9200 доларів США на купівлю автомобілю, а також договір позики від 06 серпня 2018 року між нею та ОСОБА_3 про отримання нею у позику грошових коштів у сумі 2000 доларів США для придбання автомобіля.
Позивачем по справ надані довідки щодо своїх доходів, які не покривають обсяг коштів, за які проживала родина і придбавала майно.
Позивач по справі не зміг пояснити звідки взялись у родини кошти на придбання автомобіля Рено, яким він користувався і на придбання якого і були позичені грошові кошти у сумі 9200 доларів США.
Отримання позикових коштів було спрямовано на придбання спільного для родини автомобіля, користування якого здійснювались всіма членами сім'ї, а отже відповідало інтересам родини позивача.Крім того, позивач не вживав дій, спрямованих на визнання договорів позики недійсними.
Просила скасувати рішення Обухівського районного суду Київської області від 30 березня 2023 року та ухвалити по справі нове судове рішення, яким первісний позов залишити без задоволення, а її зустрічний позов задовольнити у повному обсязі.
На вказану апеляційну скаргу ОСОБА_2 подав відзив, обґрунтовуючи його тим, що апелянтом не було надано належних та допустимих доказів на підтвердження того, що позивач за первісним позовом надав згоду на відчуження автомобіля її матері.
Також не надано доказів, що кошти отримані від відчуження було використано в інтересах сім'ї.
Щодо вартості автомобіля апелянт була вправі запропонувати свою вартість, або шляхом замовлення альтернативної цінової довідки, або проведення судової експертизи.
Позивач щодо експертизи не заперечував.
Вважає, що апелянт мала всі процесуальні можливості для надання своєї оцінки спірного майна, але вони були нею проігноровані.
Щодо вимог за зустрічним позовом, то зазначив, що спочатку апелянт заперечувала щодо задоволення позовних вимог.
Зазначала, що спірний автомобіль щодо якого позивач висуває вимоги був набутим нею за власні особисті кошти подаровані її батьками, а тому він є її особистою приватною власністю. Потім змінила пояснення та надала договори позики, кошти з яких були використано для купівлі автомобіля.
У зустрічній позовній заяві зазначила, що відчужила автомобіль своїй матері і таким чином погасила борги повністю, але разом з тим апелянт підтримує вимогу про стягнення коштів спільного боргу з позивача та заперечує позовні вимоги позивача.
Крім того, апелянтом не було надано можливості позивачу перевірити справжність договорів позики, на які посилається апелянт як на підтвердження отримання коштів.
Просив апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення, а рішення Обухівського районного суду Київської області від 30 березня 2023 року залишити без змін.
Заслухавши доповідь судді-доповідача, пояснення осіб, які приймали участь у розгляді справи, перевіривши матеріали справи, в порядку, передбаченому статтею 367 ЦПК України, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційна скарга задоволенню не підлягає з наступних підстав.
Судом встановлено, що 14 вересня 2010 року центральним відділом реєстрації шлюбів м. Києва з державним Центром розвитку сім'ї між ОСОБА_2 та ОСОБА_1 було зареєстровано шлюб.
Від шлюбу ОСОБА_2 та ОСОБА_1 мають двох спільних дітей: ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 та ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_2 .
Рішенням Обухівського районного суду Київської області від 06 травня 2021 року, шлюб між сторонами розірвано.
28 липня 2018 року між ОСОБА_1 та ТОВ «Едем-Авто» укладено договір купівлі-продажу транспортного засобу «Hyundai Elantra» № НОМЕР_2 за 496200 грн., та підписаний обома сторонами акт приймання передачі транспортного засобу.
09 серпня 2018 року між ПАТ АБ «Укргазбанк» та ОСОБА_1 було укладено кредитний договір у розмірі 248000 грн., та договір поруки 09 серпня 2018 року, поручитель ОСОБА_2 .
Згідно свідоцтва про реєстрацію транспортного засобу від 08 серпня 2018 року, власником транспортного засобу марки «Hyundai Elantra», д.н.з. НОМЕР_1 , 2018 року випуску є ОСОБА_1
21 жовтня 2013 року між ОСОБА_1 , ОСОБА_3 ,та ОСОБА_6 укладено договір позики грошей на суму 9200 доларів США.
06 серпня 2018 року між ОСОБА_1 , ОСОБА_3 , та ОСОБА_6 укладено договір позики грошей на суму 2000 доларів США. в еквіваленті 54180 грн.
05 січня 2021 року між ОСОБА_1 , та ОСОБА_3 укладено розписку щодо повернення грошових коштів в рахунок погашення боргу згідно договорів позики в рахунок продажу транспортного засобу марки «Hyundai Elantra» д.н.з. НОМЕР_1 .
Судом першої інстанції була допитана свідок ОСОБА_7 , яка показала суду, що є матір'ю відповідача ОСОБА_1 . Вони постійно допомагали родині своєї дочки, оскільки в останніх не вистачало коштів, та позичили в борг дочці та зятю грошові кошти в сумі 9200 доларів США та 2000 доларів США на купівлю автомобіля. Автомобіль марки «Hyundai Elantra» нею було забрано у дочки в рахунок погашення боргу. Про те, що були укладені договори позички вони позивача ОСОБА_2 не повідомляли.
Свідок ОСОБА_6 суду показав, що він знайомий батьків відповідача ОСОБА_1 , та займається купівлею та продажем автомобілів. Коли до нього звернулися з проханням придбати автомобіль то гроші на нього надавала відповідачка та її мати. Позивача бачив вперше в судовому засіданні. Про договори позики йому нічого не відомо.
Свідок ОСОБА_3 , суду показав, що є батьком відповідачки ОСОБА_1 . Коли донька звернулася з проханням позичити грошові кошти на купівлю нового автомобіля він звернувся до свого знайомого ОСОБА_6 , щоб той знайшов машину. Вони двічі позичали дочці гроші, спочатку 9200 доларів США, а потім ще 2000 доларів США.
В матеріалах справи наявні договори позики від 21 жовтня 2013 року відповідно до яких ОСОБА_1 та ОСОБА_3 , уклали договір позики про отримання у позику ОСОБА_1 грошових коштів у сумі 9200 доларів США, а також договір позики від 06 серпня 2018 року між ОСОБА_3 та ОСОБА_1 про отримання у позику ОСОБА_1 грошових коштів у сумі 2000 доларів США.
Відповідно до розписки від 05 січня 2021 року зазначається, що ОСОБА_3 , отримав від свої доньки ОСОБА_1 11000 доларів США в рахунок погашення заборгованості за договорами позики від 21 жовтня 2013 року, та від 06 серпня 2018 року.
Ухвалюючи рішення про задоволення первісного позову та стягуючи з відповідача на користь позивача компенсацію за продаж спільного автомобіля в розмірі 245192 грн., суд першої інстанції виходив з того, що автомобіль «Hyundai Elantra», 2018 року випуску був відчужений відповідачем без відома позивача та відсутні докази того, що отримані кошти були витрачені в інтересах сім'ї.
Колегія суддів погоджується з такими висновками суду першої інстанції, оскільки вони ґрунтуються на матеріалах справи, а також узгоджуються з вимогами чинного законодавства, з огляду на наступне.
За змістом ст.57 СК України, особистою приватною власністю дружини, чоловіка є: 1) майно, набуте нею, ним до шлюбу; 2) майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але на підставі договору дарування або в порядку спадкування; 3) майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але за кошти, які належали їй, йому особисто.
Згідно зі ст.60 СК України, майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу).
Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя.
За ч.1 ст.61 СК України, об'єктом права спільної сумісної власності подружжя може бути будь-яке майно, за винятком виключеного з цивільного обороту.
Згідно з ч.3 ст.61 СК України, якщо одним із подружжя укладено договір в інтересах сім'ї, то гроші, які були одержані за цим договором, є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя.
Статтею 63 СК України встановлено, що дружина та чоловік мають рівні права на володіння, користування і розпоряджання майном, що належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено домовленістю між ними.
Відповідно до ч.4 ст.65 СК України, договір, укладений одним із подружжя в інтересах сім'ї, створює обов'язки для другого з подружжя, якщо майно, одержане за договором, використане в інтересах сім'ї.
Згідно із ст.70 СК України, у разі поділу майна, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором.
Відповідно до ст.68 СК України, розірвання шлюбу не припиняє права спільної сумісної власності на майно,набуте за час шлюбу.
Розпоряджання майном, що є об'єктом права спільної сумісної власності, після розірвання шлюбу здійснюється співвласниками виключно за взаємною згодою, відповідно до Цивільного кодексу України.
Відповідно до ч.1 ст.69 СК України, дружина і чоловік мають право на поділ майна, що належить їм на праві спільної сумісної власності, незалежно від розірвання шлюбу.
Згідно з ч.1 ст.70 СК України, у разі поділу майна, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором.
За ч.4 ст.71 СК України, присудження одному з подружжя грошової компенсації замість його частки у праві спільної сумісної власності на майно, зокрема на житловий будинок, квартиру, земельну ділянку, допускається лише за його згодою, крім випадків, передбачених Цивільним кодексом України.
Як вбачається з матеріалів справи, сторони по справі, перебуваючи в шлюбі придбали транспортний засіб марки «Hyundai Elantra» відповідно до договору купівлі-продажу від 28 липня 2018 року.
Як роз'яснив КЦС ВС в своїй постанові від 30 січня 2019 року (справа №158/2229/16), поділ спільного майна подружжя здійснюється за правилами, встановленими ст.ст.69-72 СК України та ст.372 ЦК України.
Вартість майна, що підлягає поділу, визначається за погодженням між подружжям, а при недосягненні згоди - виходячи з дійсної його вартості на час розгляду справи; вирішуючи спори між подружжям, необхідно встановлювати обсяг спільно нажитого майна наявного на час припинення спільного ведення господарства, з'ясовувати джерело і час його придбання.
До складу майна, що підлягає поділу включається загальне майно подружжя, наявне у нього на час розгляду справи, та те, що знаходиться у третіх осіб; у випадку, коли при розгляді вимоги про поділ спільного сумісного майна подружжя буде встановлено, що один із них здійснив його відчуження чи використав його на свій розсуд проти волі іншого з подружжя і не в інтересах сім'ї чи не на її потреби або приховав його, таке майно або його вартість враховується при поділі.
У випадку коли при розгляді вимог про поділ спільного сумісного майна подружжя буде встановлено, що один із них здійснив його відчуження чи використав його на свій розсуд проти волі іншого з подружжя і не в інтересах сім'ї чи не на її потреби або приховав його, таке майно або його вартість враховується при поділі.
За змістом наведених норм, факт використання коштів отриманих від продажу спільного майна в інтересах сім'ї повинен доводити той із подружжя, хто відчужив таке майно без згоди на це іншого подружжя.
ОСОБА_1 на надала жодних доказів на підтвердження того, що правочини з відчуження були вчинені за згодою другого з подружжя або грошові кошти, отримані за продаж спільного сумісного майна були витрачені в інтересах сім'ї.
Відповідно до ч.2 ст.364 ЦК України, якщо виділу натурі частки із спільного майна не допускається згідно із законом або є неможливим (ч.2 ст.183 цього Кодексу), співвласник,який бажає виділу,має право на одержання від інших співвласників грошової або іншої матеріальної компенсації вартості його частки.
Компенсація співвласникові може бути надана лише за його згодою.
Право на частку у праві спільної часткової власності у співвласника, який отримав таку компенсацію, припиняється з дня її отримання.
Відповідно до ч.1 ст.183 ЦК України, подільною є річ, яку можна поділити без втрати її цільового призначення.
Відповідно до звіту №21-03/05 про оцінку транспортного засобу від 04 березня 2021 року вартість транспортного засобу «Hyundai Elantra» 2018 року випуску становить 490384 грн.
Відповідачем не надано, а матеріали справи не містять альтернативної оцінки автомобіля, та будь-яких інших доказів на спростування оцінки вартості спірного автомобіля.
Відтак, суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про стягнення щ відповідачки на користь позивача 1\2 частини вартості спірного автомобіля.
Ухвалюючи рішення про відмову у задоволенні зустрічного позову, суд першої інстанції виходив з того, що вимоги за зустрічним позовом є недоведеними.
З такими висновками колегія суддів також погоджується, з огляду на наступне.
Відповідно до ст.1046 ЦК України, за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов'язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості.
Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками.
За ч.1 ст.1049 ЦК України, позичальник зобов'язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі або речі, визначені родовими ознаками, у такій самій кількості, такого самого роду та такої самої якості, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, що встановлені договором.
Згідно з ч.1 ст.1050 ЦК України, якщо позичальник своєчасно не повернув суму позики, він зобов'язаний сплатити грошову суму відповідно до ст.625 цього Кодексу.
Якщо позичальник своєчасно не повернув речі, визначені родовими ознаками, він зобов'язаний сплатити неустойку відповідно до ст.ст.549-552 цього Кодексу, яка нараховується від дня, коли речі мали бути повернуті, до дня їх фактичного повернення позикодавцеві, незалежно від сплати процентів, належних йому відповідно до ст.1048 цього Кодексу.
Відповідно до ч.1 ст.526 ЦК України, зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.
За ст.527 ЦК України, боржник зобов'язаний виконати свій обов'язок, а кредитор-прийняти виконання особисто, якщо інше не встановлено договором або законом,не випливає із суті зобов'язання чи звичаїв ділового обороту.
Кожна із сторін у зобов'язанні має право вимагати доказів того, що обов'язок виконується належним боржником або виконання приймається належним кредитором чи уповноваженою на це особою, і несе ризик наслідків непред'явлення такої вимоги.
Відповідно до ст.610 ЦК України, порушенням зобов'язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання).
Відповідно до ч.ч.1-2 ст.65 СК України, дружина,чоловік розпоряджаються майном, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, за взаємною згодою.
При укладенні договорів одним із подружжя вважається, що він діє за згодою другого з подружжя.
В матеріалах справи відсутні докази, які б підтверджували згоду ОСОБА_2 на укладення договорів позики між ОСОБА_3 та ОСОБА_1 .
Крім цього, сторонами не подавались докази на підтвердження того, що грошові кошти, отримані за договорами позики були використані в інтересах сім'ї (в тому числі на придбання спільного майна).
За приписами ст.ст.12,81 ЦПК України, кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Докази подаються сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі.
Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
Відповідно до ч.2 ст.77 ЦПК України, предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.
Дослідження доказів - це безпосереднє сприйняття і вивчення судом в судовому засіданні інформації про фактичні дані, представленої сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі, за допомогою передбачених в законі засобів доказування на підставі принципів усності та безпосередності.
Предметом доказування у кожній справі є факти, які становлять основу заявлених вимог і заперечень проти них або мають інше значення для правильного розгляду справи і підлягають встановленню для прийняття судового рішення.
Згідно з ч.1 ст.76 ЦПК України, доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.
Відповідно до ч.2 ст.76 ЦПК України ці дані встановлюються такими засобами: письмовими, речовими і електронними доказами; висновками експертів; показаннями свідків.
Згідно з ч.1 ст.77 ЦПК України, належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування.
Положеннями ч.2 ст.78 ЦПК України, визначено, що обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.
Частиною першою статті 229 ЦПК України передбачено, що суд під час розгляду справи повинен безпосередньо дослідити докази у справі: ознайомитися з письмовими та електронними доказами, висновками експертів, поясненнями учасників справи, викладеними в заявах по суті справи, показаннями свідків, оглянути речові докази.
Реалізація принципу змагальності сторін в цивільному процесі та доведення перед судом обґрунтованості своїх вимог є конституційною гарантією, передбаченою у статті 129 Конституції України.
Справедливість судового розгляду повинна знаходити свою реалізацію, у тому числі, у здійсненні судом правосуддя без формального підходу до розгляду кожної конкретної справи.
Дотримання принципу справедливості судового розгляду є надзвичайно важливим під час розгляду судових справ, оскільки його реалізація слугує гарантією того, що сторона, незалежно від рівня її фахової підготовки та розуміння певних вимог цивільного судочинства, матиме можливість забезпечити захист своїх інтересів.
Статтею 17 ЗУ «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини», на суд покладено обов'язок під час розгляду справ застосовувати Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і Протоколи до неї, згоду на обов'язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.
Згідно із практикою ЄСПЛ, змагальність судочинства засновується на диференціації процесуальних функцій і, відповідно, правомочностей головних суб'єктів процесуальної діяльності цивільного судочинства - суду та сторін (позивача та відповідача).
Диференціація процесуальних функцій об'єктивно приводить до того, що принцип змагальності відбиває властивості цивільного судочинства у площині лише прав та обов'язків сторін.
Це дає можливість констатувати, що принцип змагальності у такому розумінні урівноважується з принципом диспозитивності та, що необхідно особливо підкреслити, із принципом незалежності суду.
Він знівельовує можливість суду втручатися у взаємовідносини сторін завдяки збору доказів самим судом.
У процесі, побудованому за принципом змагальності, збір і підготовка усього фактичного матеріалу для вирішення спору між сторонами покладається законом на сторони.
Суд тільки оцінює надані сторонам матеріали, але сам жодних фактичних матеріалів і доказів не збирає.
Принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи та покладає тягар доказування на сторони.
Водночас цей принцип не створює для суду обов'язку вважати доведеною та встановленою обставину, про яку стверджує сторона.
Таку обставину треба доказувати таким чином, щоб реалізувати стандарт більшої переконливості, за яким висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається вірогіднішим, ніж протилежний.
Аналогічна правова позиція викладена в постанові Великої Палати Верховного Суду від 18 березня 2020 року (справа №129/1033/13-ц).
Відповідно до ч.4 ст.263 ЦПК України, при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
Суд першої інстанції повно і всебічно з'ясував обставини справи, дав належну оцінку зібраним доказам, вірно послався на норми закону, які регулюють спірні відносини, прийшов до обґрунтованого висновку про задоволення первісного позову та відмову у задоволенні зустрічного позову.
При цьому суд першої інстанції обґрунтовано не прийняв до уваги покази свідків, як на підставу для задоволення зустрічного позову, оскільки такі свідки є близькими родичами відповідача за первісним позовом.
Викладені в апеляційній скарзі доводи не спростовують висновків суду першої інстанції.
Відповідно до п.1 ч.1 ст.374 ЦПК України, суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право залишити судове рішення без змін, а скаргу без задоволення.
Відповідно до ст.375 ЦПК України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Висновки суду відповідають обставинам справи, які судом установлені відповідно до вимог процесуального закону, а також узгоджуються з нормами матеріального права, які судом правильно застосовані.
Керуючись ст.ст.367,374,375,381-384, ЦПК України, суд, -
постановив:
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.
Рішення Обухівського районного суду Київської області від 30 березня 2023 року залишити без змін.
Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена до Верховного Суду протягом тридцяти днів.
Повний текст постанови складений 27 вересня 2023 року.
Суддя-доповідач К.П. Приходько
Судді Т.О. Писана
С.О. Журба