КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД
ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
19 вересня 2023 року місто Київ
єдиний унікальний номер справи: 755/16589/21
номер провадження: 22-ц/824/1843/2022
Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати у цивільних справах:
головуючого - Верланова С.М. (суддя - доповідач),
суддів: Нежури В.А., Шебуєвої В.А.
за участю секретаря - Мазурок О.С.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Дніпровського районного суду міста Києва від 16 серпня 2022 року у складі судді Хромової О.О., у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , треті особи: ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , Дніпровська районна у місті Києві державна адміністрація, про визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням,
ВСТАНОВИВ:
У вересні 2021 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_2 , треті особи: ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , Дніпровська районна у місті Києві державна адміністрація, про визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням.
Позов мотивований тим, що ОСОБА_1 є наймачем квартири АДРЕСА_1 . Дана квартира є не приватизована й будинок перебуває на балансі Дніпровської районної у місті Києві державної адміністрації. Крім позивачки, у квартирі зареєстровані її брат ОСОБА_3 , його дружина ОСОБА_4 та їхні спільні сини ОСОБА_2 (відповідач), та ОСОБА_5 . Проте, фактично спірною квартирою користуються лише позивачка, ОСОБА_3 , ОСОБА_4 та ОСОБА_5 .
Позивачка зазначала, що відповідач ОСОБА_2 є її рідним племінником, який у 2012 році добровільно виїхав до Канади та з того часу там проживає, працює, набув громадянство та не має наміру повертатися до України. Вказувала, що відповідач жодного разу в Україну не приїздив, квартирою не цікавиться, комунальні послуги не сплачує, його особистих речей в квартирі немає і він не вчинив жодних дій, які б свідчили про його намір зберегти за собою право користування квартирою.
Вказувала, що вона ніколи не чинила відповідачу перешкоди у користуванні його часткою у квартирі, домовленостей з ним про збереження за ним права на користування квартирою не укладала. Вважала, що відсутність відповідача у квартирі понад 9 років є підставою для позбавлення його права користування спірним майном та визнання його таким, що втратив право користування спірною квартирою.
З урахування наведеного, позивачка ОСОБА_1 просила визнати відповідача ОСОБА_2 таким, що втратив право користування житловим приміщенням, а саме: квартирою АДРЕСА_1 .
Рішенням Дніпровського районного суду міста Києва від 16 серпня 2022 року у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.
Не погоджуючись з рішенням суду першої інстанції, позивачка ОСОБА_1 подала апеляційну скаргу, в якій просить його скасувати та ухвалити нове рішення, яким її позов задовольнити повністю, посилаючись на неповне з'ясування обставин, що мають значення для справи, недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими, невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи.
Апеляційна скарга мотивована тим, що суд першої інстанції не дав належної оцінки тому, що представник відповідача визнав ту обставину, що ОСОБА_2 добровільно залишив спірне жиле приміщення в 2012 році, у зв'язку з переїздом до Канади через скрутне економічне становище, де постійно проживає, працює та набув громадянство Канади. Вказаний факт також визнається третіми особами. Тому вважає, що висновок суду про те, що ця обставина не заслуговує на увагу через те, що визнається стороною відповідача та третіми особами, є помилковим. На думку позивачки, ця обставина незалежно від її визнання чи невизнання стороною відповідача та третіми особами, у разі її доведення, є істотною обставиною на підтвердження її доводів про те, що відповідач на час його звернення до суду був відсутнім в спірному жилому приміщенні без поважних причин понад строки, встановлені ЖК України, та він залишив спірне жиле приміщення добровільно і без поважної причини.
Вказує, що якщо б ОСОБА_2 вважав, що його добровільний виїзд в ОСОБА_6 був поважною причиною для збереження за ним житлового приміщення понад шість місяців, він повинен був звернутися із заявою до наймодавця квартири про продовження терміну зберігання за ним житлового приміщення, а в разі спору - до суду. Проте відповідач з такими заявами ні до наймодавця квартири, ні до суду не звертався. Тому навіть за умови наявності такої домовленості між відповідачем та його батьками за ним не зберігалось право користування спірним житловим приміщенням.
Зазначає, що без наявності достатніх доказів суд дійшов помилкового висновку про те, що відповідач, проживаючи в ОСОБА_6 , надавав матеріальну допомогу батькам на оплату житлово-комунальних послуг за квартиру.
Крім того, вказує, що суд дійшов помилкового висновку про те, що проживання ОСОБА_2 в Канаді більше 9 років не свідчить про втрату ним інтересу до спірного житла, оскілки, на її думку, ті обставини, що відповідач з 2012 року жодного разу в Україну не приїздив, квартирою не цікавився, особисто не приймав участі в оплаті її квартплати та комунальних послуг, його речі в квартирі відсутні та набуття ним громадянства Канади, свідчать про те, що він повністю припинив ставитись до спірного жилого приміщення, як до свого постійного місця проживання.
Наголошує, що всупереч висновків суду першої інстанції, ненадання нею суду акту про непроживання відповідача в спірній квартирі, не спростовує того, що згідно листа Головного центру обробки спеціальної інформації Державної прикордонної служби України від 21 січня 2022 року № 91-2224/0/15-22 відомостей про перетинання державного кордону України ОСОБА_2 у період з 30 вересня 2020 року по 21 січня 2022 року у базі даних не виявлено. Тобто, за один рік і чотири місяці, що передували зверненню позивачки до суду, відповідач державний кордон України не перетинав і в спірній квартирі не проживав.
Також вказує, що суд першої інстанції не дав належної оцінки тій обставині, що після відкриття провадження (22 жовтня 2021 року) сторона відповідача надала суду довіреність від імені ОСОБА_2 , посвідчену приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Костенко Т.А. 19 листопада 2021 року за реєстром № 1728, на ім'я його матері ОСОБА_4 на представлення його інтересів, зокрема, в судових органах. Тобто, в період відсутності ОСОБА_2 в Україні згідно листа Головного центру обробки спеціальної інформації Державної прикордонної служби України, від його імені в Україні була посвідчена довіреність, що свідчить про те, що відповідач в'їхав в Україну за паспортом громадянина Канади та втратив зв'язок не тільки із спірною квартирою, а й з Україною.
Представник відповідача ОСОБА_2 - адвокат Пилипенко Є.В. подав відзив на апеляційну скаргу, в якому зазначає, що суд першої інстанції правильно відмовив у задоволенні позовних вимог про позбавлення ОСОБА_2 права користування неприватизованим нежитловим приміщенням, оскільки вони є необґрунтованими та не знайшли свого підтвердження під час судового розгляду в суді першої інстанції.
Вказує, що позивачка заявила непередбачений чинним законодавством позов для захисту своїх гіпотетично порушених у майбутньому прав щодо приватизації житлового приміщення в якому вона не проживає. Вказує, що позивачка не підтвердила викладені в позовній заяві припущення, що вона є наймачем спірного житла та мешкає там і що відповідач не відвідує це житло з 2012 року та ним не цікавиться. Позивачка не забезпечила явку заявлених нею свідків, а також не спростувала доводи відповідача про її фактичне непроживання у спірній квартирі. Зазначає, що позивачка не спростувала доводи відповідача, які підтверджені допитаними у суді показами свідків про те, що відповідач не втратив інтерес до спірної квартири. Наголошує, що ОСОБА_1 подала апеляційну скаргу без сплати судового збору та повторно заявила не передбачене ЦПК України клопотання від 20 вересня 2022 року про витребування «для перевірки повідомлень третіх осіб на предмет їх достовірності», що призвело до затягування розгляду справи та завдає додаткових витрат часу та коштів відповідачем. Просить апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення, а рішення суду - без змін.
Також у відзиві на апеляційну скаргу представник ОСОБА_2 - адвокат Пилипенко Є.В. просить стягнути з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 витрати на професійну правничу допомогу у розмірі 13 000 грн 00 коп., які були понесені відповідачем під час розгляду даної справи у Київському апеляційному суді.
Інші учасники справи не скористалися своїм правом на подання до суду відзиву на апеляційну скаргу, своїх заперечень щодо змісту і вимог апеляційної скарги до апеляційного суду не направили.
Згідно з ч.3 ст.360 ЦПК України відсутність відзиву на апеляційну скаргу не перешкоджає перегляду рішення суду першої інстанції.
Відповідно до положень ч.ч.1,2 ст.367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї.
Заслухавши доповідь судді-доповідача, пояснення учасників справи, які з'явилися в судове засідання, вивчивши матеріали справи та перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду в межах доводів та вимог апеляційної скарги, враховуючи доводи, викладені у відзиві на апеляційну скаргу, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга підлягає залишенню без задоволення з таких підстав.
Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції виходив із його недоведеності. Зокрема, суд зазначив, що відповідач не втратив інтересу до спірної квартири, яка в Україні є його єдиним житлом. Відповідач має усні домовленості із членами своєї родини, зокрема, його батьком ОСОБА_3 , який є наймачем квартири та на якого оформлено особові рахунки і договори про надання комунальних послуг, щодо збереження за відповідачем права користування житлом. Також відповідач надає своїм батькам матеріальну допомогу на оплату житлово-комунальних послуг за квартиру. Суд першої інстанції дійшов висновку, що той факт, що відповідач ОСОБА_2 понад 9 років проживає у Канаді, сам по собі не свідчить про втрату ним інтересу до спірного майна, яке належить йому на праві користування на законних підставах.
Колегія суддів погоджується з такими висновками суду першої інстанції, оскільки вони ґрунтуються на матеріалах справи та вимогах закону.
Відповідно до змісту ст.ст.12, 81 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов'язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Судом першої інстанції встановлено та підтверджується матеріалами справи, що квартира АДРЕСА_1 є неприватизована та цей будинок перебуває на балансі Дніпровської районної у місті Києві державної адміністрації.
Згідно із ордером на житлове приміщення від 13 червня 1962 року № 63182 ОСОБА_7 на сім'ю з п'яти чоловік ( ОСОБА_7 , ОСОБА_8 , ОСОБА_9 , ОСОБА_10 , ОСОБА_3 ) надано право на зайняття квартири АДРЕСА_2 (а.с.23, т.1).
Відповідно до витягу з рішення Виконавчого комітету Дарницької районної ради народних депутатів від 14 травня 1984 року № 405, ОСОБА_8 , у зв'язку зі смертю основного квартиронаймача, надано дозвіл на переоформлення особистого рахунку на квартиру АДРЕСА_1 (а.с.15, т.1).
Рішенням виконавчого комітету Дарницької районної ради народних депутатів № 711 від 13 листопада 1989 року вирішено переоформити особистий рахунок на квартиру АДРЕСА_1 на ОСОБА_11 , склад сім'ї: син - ОСОБА_3 , дружина сина - ОСОБА_4 , онук - ОСОБА_2 , онук - ОСОБА_5 , дочка - ОСОБА_1 , чоловік дочки - ОСОБА_12 , онук - ОСОБА_13 , у зв'язку зі смертю основного квартиронаймача (а.с.25, т.1).
Відповідно до розпорядженням КП «Керуюча компанія з обслуговування житлового фонду Дніпровського району міста Києва» про зміну договору найму житлового приміщення від 03 червня 2021 року визнано ОСОБА_3 , наймачем квартири АДРЕСА_1 , переведено особовий рахунок на квартиру на ОСОБА_3 (а.с.71).
Згідно з даними Витягу з реєстру територіальної громади міста Києва та паспортних даних станом на 06 вересня 2021 року за адресою: АДРЕСА_3 , зареєстровані: ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 ; ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 ; ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_3 ; ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_4 ; ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_5 .
З листа Центру обробки спеціальної інформації Державної міграційної служби України від 21 січня 2022 року № 91-2224/0/15-22 вбачається, що відомостей про перетинання державного кордону України, лінії розмежування з тимчасово окупованими територіями у Донецькій та Луганській областях та тимчасово окупованою територією АР Крим у період з 30 вересня 2020 року по 21 січня 2022 року (станом на 15:00) громадянином України ОСОБА_14 , ІНФОРМАЦІЯ_5 , у базі даних не виявлено (а.с.163, т.1).
З наданого на запит Київського апеляційного суду листа Головного центру обробки спеціальної інформації Державної прикордонної служби України №91-21884/18/23-від 12 травня 2023 року вбачається, що ОСОБА_2 в'їхав в Україну 22 жовтня 2021 року, а виїхав 27 листопада 2021 року за паспортом громадянина Канади (а.с.114, т.2).
Відповідно до ст. 47 Конституції України кожен має право на житло. Держава створює умови за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність взяти в оренду. Громадянам, які потребують соціального захисту, житло надається державою органами місцевого самоврядування безоплатно або за доступну для них плату відповідно до вимог закону.
Ніхто не може бути позбавлений житла інакше як на підставі закон чи за рішенням суду.
Відповідно до ст.64 ЖК України члени сім'ї наймача, які проживають разом з ним, користуються нарівні з наймачем усіма правами і несуть усі обов'язки, що випливають з договору найму жилого приміщення. Повнолітні члени сім'ї несуть солідарну з наймачем майнову відповідальність за зобов'язаннями, що випливають із зазначеного договору. До членів сім'ї наймача належать дружина наймача, їх діти і батьки. Членами сім'ї наймача може бути визнано й інших осіб, якщо вони постійно проживають разом з наймачем і ведуть з ним спільне господарство. Якщо особи, зазначені в частині другій цієї статті, перестали бути членами сім'ї наймача, але продовжують проживати в займаному жилому приміщенні, вони мають такі ж права і обов'язки, як наймач та члени його сім'ї.
Згідно з ч.4 ст.9 ЖК України ніхто не може бути виселений із займаного жилого приміщення або обмежений у праві користування жилим приміщенням інакше як з підстав і в порядку, передбачених законом.
Стаття 71 ЖК України установлює загальні правила збереження жилого приміщення за тимчасово відсутніми громадянами.
Згідно з п.2 ч.3 ста.71 ЖК України жиле приміщення зберігається за тимчасово відсутнім наймачем або членами його сім'ї понад шість місяців у випадку тимчасового виїзду з постійного місця проживання за умовами і характером роботи або у зв'язку з навчанням (учні, студенти, стажисти, аспіранти тощо), у тому числі за кордоном, - протягом усього часу виконання цієї роботи або навчання.
У випадках, передбачених пунктами 1-7 цієї статті, право користування жилим приміщенням зберігається за відсутнім протягом шести місяців з дня закінчення строку, зазначеного у відповідному пункті.
Отже, збереження жилого приміщення за тимчасово відсутнім наймачем або членом його сім'ї є одним із способів захисту житлових прав фізичних осіб.
Відповідно до ст.72 ЖК України визнання особи такою, що втратила право користування жилим приміщенням внаслідок відсутності цієї особи понад встановлені строки, провадиться в судовому порядку.
Аналіз ст.ст. 71, 72 ЖК України дає підстави для висновку, що особа може бути визнана такою, що втратила право користування жилим приміщеннями за двох умов: не проживання особи в жилому приміщенні більше шести місяців та відсутність поважних причин такого не проживання.
Вичерпного переліку таких поважних причин житлове законодавство не встановлює, у зв'язку з чим поважність причин відсутності особи за місцем проживання визначається судом у кожному конкретному випадку з урахуванням обставин справи.
Процесуальний закон покладає обов'язок на позивача довести факт відсутності відповідача понад встановлені ст.71 ЖК України строки у жилому приміщенні без поважних причин. Початок відліку часу відсутності визначається від дня, коли особа залишила приміщення. Повернення особи до жилого приміщення, яке вона займала, перериває строк тимчасової відсутності. При тимчасовій відсутності за особою продовжує зберігатись намір ставитися до жилого приміщення як до свого постійного місця проживання, тому при розгляді позову про визнання особи такою, що втратила право на жилу площу, суд повинен ретельно дослідити обставини, які мають значення для встановлення причин довготривалої відсутності.
Аналогічні висновки викладені у постановах Верховного Суду від 24 жовтня 2018 року у справі № 490/12384/16-ц, від 22 листопада 2018 року у справі № 760/13113/14-ц, від 26 лютого 2020 року у справі № 333/6160/17, від 18 березня 2020 року у справі № 182/6536/13-ц, від 22 грудня 2021 року у справі № 758/12823/17.
При вирішенні питання про визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням, враховуються причини її відсутності. Підставою для визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням, може слугувати лише свідома поведінка такої особи, яка свідчить про втрату нею інтересу до такого житлового приміщення.
Така правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 09 грудня 2020 року у справі № 209/2642/18.
У відповідності до вимог ч.4 ст.263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
Судом першої інстанції встановлено та підтверджується матеріалами справи, що позивачка ОСОБА_1 є користувачем квартири АДРЕСА_1 . Відповідач ОСОБА_2 також є користувачем спірної квартири разом з третіми особами - його батьком ОСОБА_3 , його матір'ю ОСОБА_4 та братом ОСОБА_5 . Сторони у справі зареєстровані у квартирі на законних підставах та мають рівні права у користуванні та розпорядженні нею.
Обґрунтовуючи вимоги позову про визнання ОСОБА_2 таким, що втратив право користування квартирою АДРЕСА_1 , позивачка вказувала, що відповідач з 2012 році добровільно виїхав до Канади, де проживає, працює, набув громадянство та не має наміру повертатися до України. Зазначала, що за весь цей час відповідач жодного разу в Україну не приїздив, квартирою не цікавиться, комунальні послуги не сплачує, його особистих речей в квартирі не має. Також він не вчиняє жодних дій, які б свідчили про його намір зберегти за собою право користування цією квартирою.
Заперечуючи проти задоволення позову, представник відповідача ОСОБА_2 - адвокат Черняк О.О. стверджувала, що відповідач з 2012 року не проживає у квартирі № 46 у будинку АДРЕСА_4 з поважних причин, а саме, він через скрутне матеріальне становище виїхав на роботу до Канади. Вказувала, що відповідач не втратив інтерес до цього житла. Батьки відповідача та його брат сплачують комунальні платежі та підтримують житло в належному стані, на яку ОСОБА_2 надає кошти. У вказаній квартирі знаходяться речі відповідача та між ним і батьками є домовленість про те, що він має право користування квартирою без будь - яких обмежень. Також зазначала, що відповідач спілкується з батьками, має в Україні неповнолітню дочку ОСОБА_15 , ІНФОРМАЦІЯ_6 , а в Канаді він працює.
З пояснень ОСОБА_3 - батька відповідача, ОСОБА_4 - матері відповідача та ОСОБА_5 - брата відповідача, які були допитані в суді першої інстанції в якості свідків, вбачається, що відповідач ОСОБА_2 проживає у ОСОБА_6 , набув громадянство цієї країни, у квартирі є його особисті речі, він купував техніку та меблі у квартиру, надає кошти на оплату житлово-комунальних послуг. У жовтні-листопаді 2021 року ОСОБА_2 проживав у цій квартирі, коли приїздив в Україну.
З пояснень свідка ОСОБА_16 вбачається, що відповідач та треті особи є її сусідами, які проживають на другому поверсі, а вона на четвертому у будинку АДРЕСА_5 . Останній раз вона бачила ОСОБА_2 восени 2021 року, коли він приїжджав до доньки та купував побутову техніку в квартиру. На даний час ОСОБА_2 проживає за кордоном.
Відповідно до пояснень свідка ОСОБА_17 слідує, що вона є сусідкою відповідача та третіх осіб. Відповідача ОСОБА_2 вона останній раз бачила приблизно у жовтні-листопаді 2021 року протягом декілька тижнів. Стверджує, що саме ОСОБА_2 несе тягар утримання квартири, купує техніку, меблі та інші побутові речі у квартиру.
Проаналізувавши наведені вище докази у своїй сукупності, апеляційний суд вважає, що незважаючи на той факт, що станом на час подання даного позову (30 вересня 2021 року) ОСОБА_2 не проживав у квартирі більше шести місяців, суд першої інстанції дійшов правильного висновку про те, що відповідач не втратив інтересу до цього житла, яке належить йому на праві користування на законних підставах, оскільки він має із членами своєї родини, зокрема, батьком ОСОБА_3 , який є наймачем квартири та на якого оформлено особові рахунки та договори про надання комунальних послуг, усні домовленості щодо збереження за ним права користування житлом, відповідач бере участь в утриманні цієї квартири шляхом надання матеріальної допомоги своїм батькам (наймачам квартири) на оплату житлово-комунальних послуг, придбання меблів та побутової техніки, а також у квартирі знаходяться його особисті речі.
Установивши вказані обставини, колегія суддів вважає, що суд першої інстанції дійшов правильного висновку про відсутність підстав для задоволення позовних вимог ОСОБА_1 про визнання ОСОБА_2 таким, що втратив право користування квартирою АДРЕСА_1 .
Такий висновок суду узгоджується із наведеною вище усталеною практикою Верховного Суду про те, що сам лише факт непроживання особи у спірному житлі більше шести місяців не є достатньою підставою для визнання особи такою, що втратила право користування жилим приміщенням, оскільки поряд із строком непроживання визначальними є обставини причин довготривалої відсутності наймача, а також наявність чи відсутність у наймача інтересу до такого житлового приміщення.
Тому доводи апеляційної скарги про те, що ОСОБА_2 з 2012 року добровільно залишив спірне жиле приміщення у зв'язку з переїздом до Канади, набув громадянство цієї країни, а тому має бути визнаний таким, що добровільно і без поважної причини був відсутнім в спірному жилому приміщенні понад строки, встановлені ЖК України, не заслуговують на увагу з наведених вище підстав.
При цьому колегія суддів враховує, що відповідно до ст.8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції.
Згідно зі ст.1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.
У справі «Прокопович проти Росії» (рішення від 18 листопада 2004 року, заява № 58255/00) Європейський суд з прав людини визначив, що концепція «житла» за змістом ст. 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод не обмежена житлом, яке зайняте на законних підставах або встановленим у законному порядку. «Житло» - це автономна концепція, що не залежить від класифікації у національному праві. То чи є місце конкретного проживання «житлом», що б спричинило захист на підставі п.1 ст.8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, залежить від фактичних обставин справи, а саме - від наявності достатніх триваючих зв'язків з конкретним місцем проживання.
Отже, за змістом указаних рішень Європейського суду з прав людини тривалий час проживання особи в житлі, незалежно від його правового режиму, є достатньою підставою для того, щоб вважати відповідне житло належним такій особі в розумінні ст.8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, а тому наступне виселення її з відповідного житла є невиправданим втручанням в приватну сферу особи, порушенням прав на повагу до житла.
Крім того, Європейський суд з прав людини у рішенні від 02 грудня 2010 року у справі «Кривіцька та Кривіцький проти України» (заява № 30856/03) також визначив, що втручання у право заявника на повагу до його житла має бути не лише законним, але й «необхідним у демократичному суспільстві». Інакше кажучи, воно має відповідати «нагальній суспільній необхідності», зокрема, бути співрозмірним із переслідуваною законною метою. Концепція «житла» має першочергове значення для особистості людини, самовизначення, фізичної та моральної цілісності, підтримки взаємовідносин з іншими, усталеного та безпечного місця в суспільстві. Враховуючи, що виселення є серйозним втручанням у право особи на повагу до її житла, Суд надає особливої уваги процесуальним гарантіям, наданим особі в процесі прийняття рішення. Зокрема, навіть якщо законне право на зайняття приміщення припинено, особа вправі мати можливість, щоб співрозмірність заходу була визначена незалежним судом у світлі відповідних принципів статті 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.
При вирішенні справ суди відповідно до п.1 ст.17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» повинні застосовувати Конвенцію та практику цього Суду як джерело права.
Отже, у кожній конкретній справі суд повинен провести оцінку на предмет того, чи є втручання у право особи на повагу до його житла не лише законним, але й «необхідним у демократичному суспільстві». Інакше кажучи, воно має відповідати «нагальній суспільній необхідності», зокрема бути співрозмірним із переслідуваною законною метою.
Аналогічний правовий висновок викладений у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 24 червня 2020 року у справі № 199/5202/17-ц (провадження № 61-5046св19).
Відповідно до вимог ч.4 ст.263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
Колегія суддів вважає, що у даному випадку визнання ОСОБА_2 таким, що втратив право користування спірною квартирою неналежним чином збалансовуватиме інтереси сторін у справі та не відповідатиме «нагальній суспільній необхідності».
Таким чином при вирішенні справи суд першої інстанції виконав вимоги ст.263 ЦПК України щодо законності та обгрунтованості рішення суду, повно і всебічно дослідив й оцінив докази та встановив обставини у справі.
Доводи апеляційної скарги про те, що ОСОБА_2 набув громадянство Канади, що свідчить про втрату його зв'язку не тільки із спірним житлом, а й з Україною, не приймаються апеляційним судом до уваги, оскільки житлове законодавство України не пов'язує право особи на житло із наявністю чи відсутністю громадянства України.
Посилання в апеляційній скарзі на те, що без наявності достатніх доказів, суд дійшов помилкового висновку про те, що відповідач, проживаючи в Канаді, надавав матеріальну допомогу батькам на оплату житлово-комунальних послуг за квартиру, є необґрунтованими, оскільки вказані обставини підтверджуються показами ОСОБА_3 та ОСОБА_4 , які є третіми особами у справі, а відповідно до положень ч.1 ст.82 ЦПК України обставини, які визнаються учасниками справи, не підлягають доказуванню, якщо суд не має обґрунтованого сумніву щодо достовірності цих обставин або добровільності їх визнання.
Інші обставини, на які посилається заявник в апеляційній скарзі, не спростовують висновків суду першої інстанції про відсутність підстав для задоволення позовних вимог ОСОБА_1 про визнання ОСОБА_2 таким, що втратив право користування житлом.
Відповідно до ст.375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Колегія суддів вважає, що оскаржуване рішення суду першої інстанції є законним і обґрунтованим, судом додержано вимоги матеріального права, а тому це рішення суду відповідно до ст.375 ЦПК України необхідно залишити без змін, а апеляційну скаргу - без задоволення, оскільки доводи апеляційної скарги висновків суду не спростовують.
У відзиві на апеляційну скаргу представник ОСОБА_2 - адвокат Пилипенко Є.В. просить стягнути з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 витрати на професійну правничу допомогу у розмірі 13 000 грн 00 коп., які були понесені ОСОБА_2 під час апеляційного розгляду справи.
Згідно зі ст.133 ЦПК України судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов'язаних з розглядом справи.
До витрат, пов'язаних з розглядом справи, належать, зокрема витрати на професійну правничу допомогу (п.1 ч.3 ст.133 ЦПК України)
Відповідно до ч.1 ст.137 ЦПК України витрати, пов'язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави.
За результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом із іншими судовими витратами.
Для визначення розміру витрат на правничу допомогу з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги.
Відповідно до п.п.1, 2 ч.3 ст. 141 ЦПК України при вирішенні питання про розподіл судових витрат суд враховує: чи пов'язані ці витрати з розглядом справи; чи є розмір таких витрат обґрунтованим та пропорційним до предмета спору з урахуванням ціни позову, значення справи для сторін, в тому числі, чи міг результат її вирішення вплинути на репутацію сторони або чи викликала справа публічний інтерес.
Частиною 8 ст.141 ЦПК України визначено, що розмір витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв'язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо).
Такі докази подаються до закінчення судових дебатів у справі або протягом п'яти днів після ухвалення рішення суду за умови, що до закінчення судових дебатів у справі сторона зробила про це відповідну заяву.
Відповідно до ч.4 ст. 137 ЦК України розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із:
1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг);
2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг);
3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт;
4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи.
У разі недотримання вимог частини четвертої цієї статті суд може, за клопотанням іншої сторони, зменшити розмір витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами.
Обов'язок доведення неспівмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами.
При визначенні суми відшкодування суд має виходити з критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи та фінансового стану обох сторін.
Зменшення суми судових витрат на професійну правничу допомогу, що підлягають розподілу, можливе виключно на підставі клопотання іншої сторони у разі, на її думку, недотримання вимог стосовно співмірності витрат із складністю відповідної роботи, її обсягом та часом, витраченим на виконання робіт.
Аналогічна правова позиція викладена у постановах Об'єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 03 жовтня 2019 року у справі № 922/445/19 та від 06 грудня 2019 року у справі № 910/353/19, а також у постановах Верховного Суду від 25 травня 2021 року у справі № 910/7586/19, від 12 січня 2022 року у справі № 750/10242/20.
Як вбачається із матеріалів справи, 01 листопада 2022 року між ОСОБА_2 та адвокатом Пилипенком Є.В. було укладено договір про надання правничої (правової) допомоги, відповідно до якого адвокат Пилипенко Є.В. на умовах платності зобов'язався надавати ОСОБА_2 професійну правничу допомогу, зокрема, у загальних апеляційних судах. Розмір гонорару за надання правової допомоги встановлюється за домовленістю сторін (п. 2.1 договору).
З акту приймання-передачі наданих послуг до договору від 01 листопада 2022 року, вбачається, що під час апеляційного розгляду даної справи адвокатом Пилипенком Є.В. надано ОСОБА_2 такі послуги: консультації; складання, друк та відправлення документів (відзиву на апеляційну скаргу); ознайомлення з матеріалами справи; аналіз та вивчення матеріалів справи. Загальний витрачений адвокатом Пилипенком Є.В. час на надання ОСОБА_2 правової допомоги у Київському апеляційному суді становить 13 годин. Розмірі гонорару - 13 000 грн 00 коп. (а.с.40, т.2).
Вказаний гонорар у розмірі 13 000 грн 00 коп. був сплачений ОСОБА_2 на користь адвоката Пилипенка Є.В., що підтверджується відповідною розпискою адвоката Пилипенка Є.В. на акті приймання-передачі наданих послуг до договору від 01 листопада 2022 року.
Під час апеляційного розгляду справи позивачка ОСОБА_1 просила зменшити заявлену представником відповідача суму відшкодування витрат на професійну правничу допомогу, посилаючись на неспівмірність заявленого розміру наданим послугам.
Враховуючи складність справи та обсяг виконаної адвокатом роботи, принципи співмірності та розумності судових витрат, а також критерій розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи, а також з урахуванням заперечень позивачки щодо неспівмірності розміру заявлених до стягнення витрат на правничу допомогу наданим послугам, апеляційний суд приходить до висновку про необхідність зменшення їх розміру та стягнути з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 витрати на професійну правничу допомогу у розмірі 7 000 грн 00 коп.
Керуючись ст.ст. 374, 375, 381, 382, 383, 384 ЦПК України, Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати у цивільних справах,
ПОСТАНОВИВ:
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.
Рішення Дніпровського районного суду міста Києва від 16 серпня 2022 року залишити без змін.
Стягнути з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 витрати на професійну правничу допомогу у розмірі 7 000 грн 00 коп.
Постанова апеляційного суду набирає законної сили з моменту її прийняття та може бути оскаржена до Верховного Суду протягом тридцяти днів.
Головуючий
Судді: