ЧЕРНІГІВСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД
РІШЕННЯ
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
27 вересня 2023 року м. Чернігів Справа № 620/10648/23
Чернігівський окружний адміністративний суд у складі головуючої судді Виноградової Д.О., розглянувши в спрощеному позовному провадженні без повідомлення сторін в приміщенні суду адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до ІНФОРМАЦІЯ_1 про визнання протиправними дій та зобов'язання вчинити певні дії,
УСТАНОВИВ:
ОСОБА_1 (далі - позивач) звернувся до суду з позовом до ІНФОРМАЦІЯ_1 (далі - відповідач, ІНФОРМАЦІЯ_1 ), у якому, з урахуванням заяви про зміну підстав позову, просить:
- визнати протиправним дії ІНФОРМАЦІЯ_1 щодо мобілізації ОСОБА_1 до Збройних Сил України на підставі Указу Президента України від 24 лютого 2022 року №64/2022 «Про введення воєнного стану в Україні у зв'язку з військовою агресією російської федерації проти України»;
- зобов'язати ІНФОРМАЦІЯ_1 звільнити ОСОБА_1 від мобілізації до Збройних Сил України на підставі Указу Президента України від 24 лютого 2022 року №64/2022 «Про введення воєнного стану в Україні у зв'язку з військовою агресією російської федерації проти України».
В обґрунтування позовних вимог позивач зазначає, що не може бути мобілізованим, оскільки під його доглядом перебуває дружина ОСОБА_2 , яка є інвалідом 2 групи та потребує стороннього догляду. Він є єдиною працездатною особою в родині, оскільки їх повнолітній син є студентом очного навчання Національного університету біоресурсів та природокористування, на факультеті енергетики, автоматики і енергозбереження та проживає і зареєстрований у місті Києві.
Ухвалою Чернігівського окружного адміністративного суду від 24.07.2023 відкрито провадження у справі за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення(виклику) учасників справи.
Представником відповідача подано відзив на позов, відповідно до змісту якого заперечує проти задоволення позовних вимог та вказує, що дружина позивача має повнолітнього сина, який відповідно до статті 202 Сімейного кодексу України та статті 51 Конституції України зобов'язаний утримувати свою матір, яка є особою з інвалідністю ІІ групи, що виключає можливість надання позивачу відстрочки від призову на військову службу.
Розглянувши подані документи і матеріали, всебічно і повно з'ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об'єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, судом встановлено таке.
Відповідно до свідоцтва про одруження серії НОМЕР_1 від 11.02.2005 ОСОБА_1 є чоловіком ОСОБА_2 ( ОСОБА_3 ).
Згідно свідоцтва про народження серії НОМЕР_2 від 20.07.2005 у позивача та ОСОБА_2 є син ОСОБА_4 ІНФОРМАЦІЯ_2 .
Відповідно пенсійного посвідчення серія НОМЕР_3 від 12.07.2010 ОСОБА_2 є інвалідом 2 групи з дитинства. Термін дії-довічно.
У матеріалах справи також наявний висновок про наявність порушення функцій організму, через які невиліковно хворі особи не можуть самостійно пересуватися та самообслуговуватися і потребують соціальної послуги з догляду на непрофесійній основі стосовно ОСОБА_2 .
17.07.2023 позивач прибув до ІНФОРМАЦІЯ_1 для уточнення військово-облікових даних. Після огляду йому було запропоновано прибути до відповідача 20.07.2023 з документами, що підтверджують його право на надання відстрочки від призову на військову службу за мобілізацією.
Після надання позивачем усіх зазначених вище документів ІНФОРМАЦІЯ_1 надав ОСОБА_1 нову повістку з приписом з'явитись 21.07.2023 до 468 БАТ для проходження військової служби.
Вважаючи дії відповідача протиправними, позивач звернувся до суду з вказаним позовом.
Надаючи оцінку спірним правовідносинам, суд зазначає наступне.
Згідно з частинами першою, другою статті 17 Конституції України захист суверенітету і територіальної цілісності України, забезпечення її економічної та інформаційної безпеки є найважливішими функціями держави, справою всього Українського народу. Оборона України, захист її суверенітету, територіальної цілісності і недоторканності покладаються на Збройні Сили України.
У силу вимог статті 65 Основного Закону України захист Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України, шанування її державних символів є обов'язком громадян України. Громадяни відбувають військову службу відповідно до закону.
Поряд з цим, відповідно до частини другої статті 19 Конституції України, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Указом Президента України від 24.02.2022 № 64/2022 «Про введення воєнного стану в Україні», постановлено ввести в Україні воєнний стан із 05 години 30 хвилин 24.02.2022 строком на 30 діб.
Указом Президента України від 24.02.2022 № 69/2022 «Про загальну мобілізацію» постановлено оголосити та провести загальну мобілізацію.
На момент розгляду вказаної адміністративної справи правовий режим воєнного стану в Україні продовжено та не скасовано, а відповідно під час розгляду справи застосуванню підлягає законодавство, що регулює порядок призову на військову службу по мобілізації в умовах воєнного стану.
Статтею 1 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію» №3543-ХІІ (далі - Закон №3543-ХІІ, в редакції на час виникнення спірних відносин) визначено, що мобілізація - комплекс заходів, здійснюваних з метою планомірного переведення національної економіки, діяльності органів державної влади, інших державних органів, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ і організацій на функціонування в умовах особливого періоду, а Збройних Сил України, інших військових формувань, Оперативно-рятувальної служби цивільного захисту - на організацію і штати воєнного часу. Мобілізація може бути загальною або частковою та проводиться відкрито чи приховано.
Абзацом 5 статті 1 Закону №3543-ХІІ визначено, що особливий період - період функціонування національної економіки, органів державної влади, інших державних органів, органів місцевого самоврядування, Збройних Сил України, інших військових формувань, сил цивільного захисту, підприємств, установ і організацій, а також виконання громадянами України свого конституційного обов'язку щодо захисту Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України, який настає з моменту оголошення рішення про мобілізацію (крім цільової) або доведення його до виконавців стосовно прихованої мобілізації чи з моменту введення воєнного стану в Україні або в окремих її місцевостях та охоплює час мобілізації, воєнний час і частково відбудовний період після закінчення воєнних дій.
Статтею 1 Закону України «Про оборону України» передбачено, що воєнний стан - це особливий правовий режим, що вводиться в Україні або в окремих її місцевостях у разі збройної агресії чи загрози нападу, небезпеки державній незалежності України, її територіальній цілісності та передбачає надання відповідним органам державної влади, військовому командуванню та органам місцевого самоврядування повноважень, необхідних для відвернення загрози та забезпечення національної безпеки, а також тимчасове, зумовлене загрозою, обмеження конституційних прав і свобод людини і громадянина та прав і законних інтересів юридичних осіб із зазначенням строку дії цих обмежень.
Статтею 22 Закону №3543-ХІІ визначені обов'язки громадян щодо мобілізаційної підготовки та мобілізації.
Так, зокрема, відповідно до частин третьої, п'ятої статті 22 Закону №3543-ХІІ під час мобілізації громадяни зобов'язані з'явитися до військових частин або на збірні пункти територіального центру комплектування та соціальної підтримки у строки, зазначені в отриманих ними документах (мобілізаційних розпорядженнях, повістках керівників територіальних центрів комплектування та соціальної підтримки), або у строки, визначені командирами військових частин (військовозобов'язані, резервісти Служби безпеки України - за викликом керівників органів, в яких вони перебувають на військовому обліку, військовозобов'язані, резервісти Служби зовнішньої розвідки України - за викликом керівників відповідних підрозділів Служби зовнішньої розвідки України, військовозобов'язані Оперативно-рятувальної служби цивільного захисту - за викликом керівників відповідних органів управління центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері цивільного захисту).
Призов громадян на військову службу під час мобілізації або залучення їх до виконання обов'язків за посадами, передбаченими штатами воєнного часу, здійснюють територіальні центри комплектування та соціальної підтримки за сприяння місцевих органів виконавчої влади або командири військових частин (військовозобов'язаних, резервістів Служби безпеки України - Центральне управління або регіональні органи Служби безпеки України, військовозобов'язаних, резервістів Служби зовнішньої розвідки України - відповідний підрозділ Служби зовнішньої розвідки України, військовозобов'язаних Оперативно-рятувальної служби цивільного захисту - відповідні органи управління центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері цивільного захисту).
Поряд з цим, статтею 23 Закону №3543-ХІІ передбачена відстрочка від призову на військову службу під час мобілізації.
Згідно із положеннями абзацу 11 частини 1 статті 23 Закону №3543-ХІІ не підлягають призову на військову службу під час мобілізації військовозобов'язані, які мають дружину (чоловіка) із числа осіб з інвалідністю та/або одного із своїх батьків чи батьків дружини (чоловіка) із числа осіб з інвалідністю I чи II групи за умови, що такі особи з інвалідністю не мають інших працездатних осіб, зобов'язаних відповідно до закону їх утримувати.
У силу вимог абзацу 17 частини 1 статті 23 Закону №3543-ХІІ особи з інвалідністю, а також особи, зазначені в абзацах четвертому - дванадцятому частини першої цієї статті, у зазначений період можуть бути призвані на військову службу за їхньою згодою і тільки за місцем проживання.
Відповідно до пункту 1 Положення про територіальні центри комплектування та соціальної підтримки, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 23.02.2022 № 154 (далі - Положення № 154, в редакції чинній на момент виникнення спірних правовідносин), територіальні центри комплектування та соціальної підтримки є органами військового управління, що забезпечують виконання законодавства з питань військового обов'язку і військової служби, мобілізаційної підготовки та мобілізації.
Згідно з пунктом 2 Положення № 154 територіальні центри комплектування та соціальної підтримки у своїй діяльності керуються Конституцією та законами України, актами Президента України, постановами Верховної Ради України, актами Кабінету Міністрів України, наказами та директивами Верховного Головнокомандувача Збройних Сил, Міноборони, Міністра оборони, Головнокомандувача Збройних Сил, Генерального штабу Збройних Сил, іншими нормативно-правовими актами, цим Положенням.
За змістом пункту 7 Положення №154 територіальні центри комплектування та соціальної підтримки Автономної Республіки Крим, областей, мм Києва та Севастополя є юридичними особами публічного права, мають самостійний баланс, реєстраційні рахунки в органах Казначейства.
Районні територіальні центри комплектування та соціальної підтримки є відокремленими підрозділами відповідних територіальних центрів комплектування та соціальної підтримки Автономної Республіки Крим, областей, мм. Києва та Севастополя.
З метою забезпечення виконання завдань та визначених функцій районних територіальних центрів комплектування та соціальної підтримки у їх складі утворюються структурні підрозділи (відділи, відділення, групи, служби), які провадять діяльність відповідно до положення про структурний підрозділ районного територіального центру комплектування та соціальної підтримки, що затверджується керівником районного територіального центру комплектування та соціальної підтримки.
Пунктом 8 Положення №154 визначено, що завданнями територіальних центрів комплектування та соціальної підтримки відповідно до покладених обов'язків є виконання законодавства з питань військового обов'язку і військової служби, мобілізаційної підготовки та мобілізації, керівництво військовим обліком призовників, військовозобов'язаних та резервістів на території відповідної адміністративно-територіальної одиниці, контроль за його станом, зокрема в місцевих органах виконавчої влади, органах місцевого самоврядування та в органах, що забезпечують функціонування системи військового обліку призовників, військовозобов'язаних та резервістів на території відповідної адміністративно-територіальної одиниці (крім СБУ та Служби зовнішньої розвідки), забезпечення в межах своїх повноважень адміністрування (територіальні центри комплектування та соціальної підтримки Автономної Республіки Крим, областей, мм. Києва та Севастополя) та ведення Єдиного державного реєстру призовників, військовозобов'язаних та резервістів (далі - Реєстр) (районні територіальні центри комплектування та соціальної підтримки), проведення заходів приписки громадян до призовних дільниць, призову громадян на військову службу, проведення відбору кандидатів для прийняття на військову службу за контрактом, участь у відборі громадян для проходження служби у військовому резерві Збройних Сил, підготовка та проведення в особливий період мобілізації людських і транспортних ресурсів, забезпечення організації соціального і правового захисту військовослужбовців, військовозобов'язаних і резервістів, призваних на навчальні (або перевірочні) та спеціальні збори до Збройних Сил (далі - збори), ветеранів війни та військової служби, пенсіонерів з числа військовослужбовців Збройних Сил (далі - пенсіонери) та членів їх сімей, участь у військово-патріотичному вихованні громадян, у виконанні завдань з підготовки та ведення територіальної оборони, здійснення інших заходів з питань оборони відповідно до законодавства.
Відповідно до положень п.9 Положення №154, територіальні центри комплектування та соціальної підтримки відповідно до покладених на них завдань, зокрема :
ведуть військовий облік призовників, військовозобов'язаних та резервістів, а також облік громадян України, які уклали контракт добровольця територіальної оборони, ветеранів війни та військової служби, та інших осіб, які мають право на пенсійне забезпечення відповідно до Закону України «Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб»;
оформлюють та видають військово-облікові документи призовникам, військовозобов'язаним та резервістам;
розглядають звернення військовослужбовців, працівників та членів їх сімей, а також громадян з питань, що належать до компетенції територіальних центрів комплектування та соціальної підтримки, а також ведуть прийом громадян, які звертаються із зазначених питань, видають необхідні довідки та інші документи.
Згідно з пунктом 11 Положення № 154 районні територіальні центри комплектування та соціальної підтримки, крім функцій, зазначених у пункті 9 цього Положення оформляють для військовозобов'язаних, резервістів відстрочки від призову під час мобілізації та в особливий період і воєнний час, які надаються в установленому порядку, а також ведуть їх спеціальний облік.
Аналіз наведеного свідчить про те, що до повноважень районних територіальних центрів комплектування та соціальної підтримки належить оформлення військовозобов'язаним відстрочки від призову під час мобілізації та в особливий період і воєнний час, які надаються в установленому порядку.
Таким чином, саме територіальні центри комплектування та соціальної підтримки оформляють для військовозобов'язаних, резервістів відстрочки від призову під час мобілізації.
Суд зазначає, що правова природа саме протиправних дій полягає в активній поведінці суб'єкта владних повноважень, що спричиняє юридичні наслідки.
Так, предметом позову у даній справі є відмова у звільненні з військової служби під час мобілізації за сімейними обставинами у зв'язку з наявністю дружини із числа осіб з інвалідністю, що передбачено абз. 11 ч. 1 ст. 23 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію».
Так, відповідно до абз. 11 ч. 1 ст. 23 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію» не підлягають призову на військову службу під час мобілізації військовозобов'язані, які мають дружину (чоловіка) із числа осіб з інвалідністю та/або одного із своїх батьків чи батьків дружини (чоловіка) із числа осіб з інвалідністю I чи II групи.
Тобто, спір між сторонами виник щодо вірного тлумачення та застосування абз. 11 ч. 1 ст. 23 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію».
Системний аналіз вказаної норми дає підстави для висновку, що під час воєнного стану військовослужбовці не підлягають призову на військову службу під час мобілізації (якщо вони не висловили бажання бути призваними на військову службу) за таких підстав:
1) в разі наявності дружини (чоловіка) із числа осіб з інвалідністю, незалежно від групи інвалідності. При цьому вказана норма не ставить звільнення з військової служби у залежність від наявності певної групи інвалідності, а передбачає таку можливість в силу того, що один із подружжя є особою з інвалідністю, без конкретизації якої саме групи є інвалідність;
2) та/або одного із своїх батьків чи батьків дружини (чоловіка) із числа осіб з інвалідністю I чи II групи.
Згідно матеріалів справи, 20.07.2023 позивач звернувся до відповідача з документами, які б надавали йому право на відстрочку від призову на військову службу.
Натомість, відповідачем належної оцінки вказаним документам не надано, рішення про відмову від надання відстрочки чи про відстрочку від мобілізації не прийнято, що свідчить про формальний підхід з боку відповідача до розгляду документів позивача.
Після розгляду документів ОСОБА_1 була вручена ще одна повістка з вимогою з'явитись 21.07.2023 о 7:00 для проходження служби.
З відзиву ІНФОРМАЦІЯ_1 суду стало відомо, що відповідач вважає, що наявність у позивача та його дружини повнолітнього сина є підставою того, що позивач не має права на відстрочку від мобілізації чи на звільнення ОСОБА_1 від мобілізації до ЗСУ.
Суд критично відноситься до доводів відповідача, стосовно того, що повнолітній син позивача зобов'язаний за законом утримувати свою матір, яке є особою з інвалідністю ІІ групи, що виключає можливість надання позивачу відстрочку від призову на військову службу за мобілізацію з огляду на таке.
Так, обов'язок повнолітніх дітей піклуватися про своїх непрацездатних батьків закріплено в статті 51 Конституції України. Згідно з частиною першою статті 202 Сімейного кодексу України повнолітні дочка, син зобов'язані утримувати батьків, які є непрацездатними і потребують матеріальної допомоги.
Обов'язок повнолітніх дітей утримувати батьків чинним законодавством не пов'язується з працездатністю дітей і їх можливістю надавати батькам матеріальну допомогу та виникає на підставі сукупності наступних умов: походження дитини від матері, батька (кровне споріднення) або наявність між ними інших юридично значущих зв'язків (зокрема, усиновлення); непрацездатність матері, батька (тобто вони є особами, які досягли пенсійного віку, встановленого статтею 26 Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування» або особами з інвалідністю); потреба матері, батька в матеріальній допомозі.
Обов'язок утримувати батьків включає: сплату аліментів; участь у додаткових витратах на батьків, викликаних тяжкою хворобою, інвалідністю або немічністю.
Таким чином, відповідно до статті 202 Сімейного кодексу України право на утримання виникає за умови, якщо батьки: є непрацездатними та потребують матеріальної допомоги (тобто батьки не мають можливості забезпечити своє гідне існування у зв'язку з відсутністю пенсії чи її низького розміру).
Непрацездатні громадяни - це особи, які досягли встановленого статтею 26 Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування» пенсійного віку, або особи з інвалідністю, у тому числі діти з інвалідністю, а також особи, які мають право на пенсію у зв'язку з втратою годувальника відповідно до закону (абзац сімнадцятий статті 1 Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування»).
При встановленні, чи батьки потребують матеріальної допомоги, повинні враховуватися будь-які обставини, які свідчать про необхідність в матеріальній допомозі. При цьому, отримання матір'ю чи батьком доходів, які є більшими за прожитковий мінімум, автоматично не свідчить, що батько (мати) не потребують матеріальної допомоги (постанова Верховного Суду від 05.09.2019 у справі № 212/1055/18-ц).
Дослідивши матеріали справи, суд встановив, що відповідачем не доведено належними і допустимими доказами, що ОСОБА_2 перебуває на утриманні повнолітнього сина позивача, так як і не доведено, що ОСОБА_4 сплачує аліменти на користь матері. Таким чином, обов'язок сина щодо утримання матері, про який зазначає відповідач, жодним документом останнім не підтверджено.
Крім того, матеріалами справи підтверджується факт навчання ОСОБА_4 на 1 курсі денної форми Навчально-наукового інституту енергетики, автоматики і енергозберезження у місті Київ.
З огляду на це, суд дійшов висновку, що позивач має право на відстрочку від призову за мобілізацією на підставі абз. 11 ч. 1 ст. 23 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію», тому відповідач протиправно відмовив у наданні відстрочки від призову за мобілізацією.
На законодавчому рівні поняття «дискреційні повноваження» суб'єкта владних повноважень відсутнє. У судовій практиці сформовано позицію щодо поняття дискреційних повноважень, під якими слід розуміти такі повноваження, коли у межах, які визначені законом, адміністративний орган має можливість самостійно (на власний розсуд) вибирати один з кількох варіантів конкретного правомірного рішення.
Відповідно до Рекомендацій Комітету Міністрів Ради Європи № R(80)2 стосовно здійснення адміністративними органами влади дискреційних повноважень, прийнятої Комітетом Міністрів 11.03.1980 року на 316-й нараді, під дискреційними повноваженнями слід розуміти повноваження, які адміністративний орган, приймаючи рішення, може здійснювати з певною свободою розсуду, тобто, коли такий орган може обирати з кількох юридично допустимих рішень те, яке він вважає найкращим за даних обставин.
Дискреційні повноваження це сукупність прав та обов'язків органів державної влади та місцевого самоврядування, осіб, уповноважених на виконання функцій держави або місцевого самоврядування, що надають можливість на власний розсуд визначити повністю або частково вид і зміст управлінського рішення, яке приймається, або можливість вибору на власний розсуд одного з декількох варіантів управлінських рішень, передбачених нормативно-правовим актом, проектом нормативно-правового акту.
У разі наявності у суб'єкта владних повноважень законодавчо закріпленого права адміністративного розсуду при вчиненні дій/прийнятті рішення, та встановлення у судовому порядку факту протиправної поведінки відповідача, зобов'язання судом суб'єкта прийняти рішення конкретного змісту є втручанням у дискреційні повноваження.
Водночас повноваження державних органів не є дискреційними, коли є лише один правомірний та законно обґрунтований варіант поведінки суб'єкта владних повноважень. Тобто, у разі настання визначених законодавством умов відповідач зобов'язаний вчинити конкретні дії і, якщо він їх не вчиняє, його можна зобов'язати до цього в судовому порядку.
Таким чином, дискреційне повноваження може полягати у виборі діяти, чи не діяти, а якщо діяти, то у виборі варіанту рішення чи дії серед варіантів, що прямо або опосередковано закріплені у законі. Важливою ознакою такого вибору є те, що він здійснюється без необхідності узгодження варіанту вибору будь-ким.
Аналогічні висновки містяться у постановах Верховного Суду від 06.03.2019 та від 22.01.2020 у справах № 1640/2594/18 та № 826/9749/17 відповідно.
Відповідно до правової позиції Верховного Суду, викладеної у постанові від 31.08.2022 у справі №640/22426/20, адміністративний суд, перевіряючи правомірність рішень, дій чи бездіяльність суб'єкта владних повноважень на відповідність закріпленим статті 2 КАС України критеріям, не втручається у дискрецію (вільний розсуд) суб'єкта владних повноважень поза межами перевірки за названими критеріями.
Суд зауважує, що під час розгляду документів позивача 20.07.2023, відповідач вчинив дії та надав оцінку заявленим підставам та документам, що додані до заяви, які суд визнав протиправними, а відтак суд вважає, що у даному випадку у відповідача відсутня дискреція як можливість вибору на власний розсуд одного з декількох варіантів управлінських рішень.
Вручення позивачу другої повістки після розгляду наданих ним документів, які дають останньому право на відстрочку від призову на військову службу, з вимогою з'явитись 21.07.2023 для проходження служби суд розцінює як відмову відповідача у наданні відстрочки.
У той же час Чернігівським об'єднаним міським територіальним центром комплектування та соціальної підтримки не надано суду доказів зарахування позивача до складу будь -якої військової частини, що фактично б унеможливлювало надання позивачу відстрочки від мобілізації та підтверджувало статус останнього як військовослужбовця станом на час звернення до суду та прийняття рішення судом.
З огляду на це, досліджуючи питання звільнення позивача від мобілізації до Збройних Сил України суд зазначає таке.
Відповідно до статті 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, ратифікованої Україною Законом №475/97-ВР від 17 липня 1997 року, кожен, чиї права і свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.
Отже, обираючи спосіб захисту порушеного права, слід зважати й на його ефективність з точки зору статті 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (надалі по тексту також Конвенція). У пункті 145 рішення від 15.11.1996 у справі «Чахал проти Об'єднаного Королівства» (Chahal v. the United Kingdom, (22414/93) [1996] ECHR 54) Європейський суд з прав людини зазначив, що згадана норма гарантує на національному рівні ефективні правові засоби для здійснення прав і свобод, що передбачаються Конвенцією, незалежно від того, яким чином вони виражені в правовій системі тієї чи іншої країни.
Стаття 13 Конвенції вимагає, щоб норми національного правового засобу стосувалися сутності «небезпідставної заяви» за Конвенцією та надавали відповідне відшкодування. Зміст зобов'язань за статтею 13 також залежить від характеру скарги заявника за Конвенцією. Тим не менше, засіб захисту, що вимагається згаданою статтею, повинен бути «ефективним» як у законі, так і на практиці, зокрема, в тому сенсі, щоб його використання не було ускладнене діями або недоглядом органів влади відповідної держави (пункт 75 рішення Європейського суду з прав людини у справі «Афанасьєв проти України» від 05.04.2005, заява № 38722/02).
Отже, «ефективний засіб правого захисту» в розумінні статті 13 Конвенції повинен забезпечити поновлення порушеного права й одержання особою бажаного результату; винесення рішень, які не призводять безпосередньо до змін в обсязі прав та забезпечення їх примусової реалізації, не відповідає розглядуваній міжнародній нормі.
Частиною другою статті 9 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що суд може вийти за межі позовних вимог, якщо це необхідно для ефективного захисту прав, свобод, інтересів людини і громадянина, інших суб'єктів у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку суб'єктів владних повноважень.
Згідно абзацу другого частини четвертої статті 245 Кодексу адміністративного судочинства України у випадку, якщо прийняття рішення на користь позивача передбачає право суб'єкта владних повноважень діяти на власний розсуд, суд зобов'язує суб'єкта владних повноважень вирішити питання, щодо якого звернувся позивач, з урахуванням його правової оцінки, наданої судом у рішенні.
У разі задоволення адміністративного позову суд може прийняти рішення про визнання дій суб'єкта владних повноважень протиправними та зобов'язання вчинити певні дії (пункт 4 частини 2 статті 245 КАС України).
Отже, суд наділений повноваженнями щодо зобов'язання відповідача вчинити певні дії, і це прямо вбачається з пункту 4 частини 2 статті 245 КАС України.
При цьому, спосіб відновлення порушеного права має бути ефективним та таким, який виключає подальші протиправні рішення, дії чи бездіяльність суб'єкта владних повноважень, а у випадку невиконання або неналежного виконання рішення не виникала б необхідність повторного звернення до суду, а здійснювалося примусове виконання рішення.
Враховуючи вищевикладене, зважаючи на те, що сторонами по справі суду не надано доказів проходження позивачем військової служби за призовом під час мобілізації, тому належним способом захисту ОСОБА_1 буде не звільнення позивача від мобілізації до Збройних Сил України на підставі Указу Президента України від 24 лютого 2022 року №64/2022 «Про введення воєнного стану в Україні у зв'язку з військовою агресією російської федерації проти України», а зобов'язання відповідача прийняти рішення, яким надати ОСОБА_1 відстрочку від призову за мобілізацією на підставі абз. 11 ч. 1 ст. 23 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію».
У задоволенні решти позовних вимог необхідно відмовити.
Також, ухвалюючи дане судове рішення суд враховує статтю 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, практикою Європейського суду з прав людини (рішення «Серявін та інші проти України») та Висновок №11 (2008) Консультативної ради європейських суддів (пункт 41) щодо якості судових рішень.
Згідно рішення Європейського суду з прав людини по справі «Серявін та інші проти України» (пункт 58) суд повторює, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішенні судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожний аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення.
Пунктом 41 Висновку №11 (2008) Консультативної ради європейських суддів унормовано, що обов'язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов'язку може змінюватися залежно від характеру рішення. Згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах. З тим, щоб дотриматися принципу справедливого суду, обґрунтування рішення повинно засвідчити, що суддя справді дослідив усі основні питання, винесені на його розгляд.
При цьому, у рішенні ЄСПЛ по справі «Ґарсія Руіз проти Іспанії» (Garcia Ruiz v. Spain), заява № 30544/96, п. 26, ECHR 1999-1, Суд зазначив, що хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, це не може розумітись як вимога детально відповідати на кожен довід.
Враховуючи вищезазначені положення, дослідивши фактичні обставини, що лежать в основі спору по даній справі, суд прийшов до висновку про відсутність необхідності надання відповіді на інші зазначені аргументи сторін, оскільки судом були досліджені усі основні питання, які є важливими для прийняття даного судового рішення.
Згідно з положеннями частини 2 статті 2 КАС України у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони, зокрема: обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); розсудливо; пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія).
Враховуючи викладене, з'ясувавши та перевіривши всі фактичні обставини справи, об'єктивно оцінивши докази, що мають юридичне значення, враховуючи основні засади адміністративного судочинства, вимоги законодавства України, суд дійшов висновку щодо наявності правових підстав для часткового задоволення позовних вимог.
Відповідно до частини першої статті 139 Кодексу адміністративного судочинства України при задоволенні позову сторони, яка не є суб'єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб'єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа.
Тому, за рахунок бюджетних асигнувань ІНФОРМАЦІЯ_1 на користь ОСОБА_1 підлягає стягненню сплачений ним при поданні позовної заяви судовий збір в розмірі 536,80 грн.
Керуючись ст. ст.139, 227, 241-243, 246, 250 Кодексу адміністративного судочинства України, суд
ВИРІШИВ:
Позов ОСОБА_1 до ІНФОРМАЦІЯ_1 про визнання протиправними дій та зобов'язання вчинити певні дії - задовольнити частково.
Визнати протиправним дії ІНФОРМАЦІЯ_1 щодо мобілізації ОСОБА_1 до Збройних Сил України на підставі Указу Президента України від 24 лютого 2022 року №64/2022 «Про введення воєнного стану в Україні у зв'язку з військовою агресією російської федерації проти України».
Зобов'язати ІНФОРМАЦІЯ_1 прийняти рішення, яким надати ОСОБА_1 відстрочку від призову за мобілізацією на підставі абз. 11 ч. 1 ст. 23 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію».
У задоволенні решти позовних вимог - відмовити.
Стягнути на користь ОСОБА_1 за рахунок бюджетних асигнувань ІНФОРМАЦІЯ_1 судовий збір у розмірі 536,80 грн.
Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Апеляційна скарга на рішення суду може бути подана безпосередньо до Шостого апеляційного адміністративного суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.
Позивач: ОСОБА_1 , АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_4 , ІНФОРМАЦІЯ_3 .
Відповідач: ІНФОРМАЦІЯ_1, АДРЕСА_2, код ЄДРПОУ НОМЕР_5.
Повний текст рішення виготовлено 27 вересня 2023 року.
Суддя Д.О. Виноградова