ПОЛТАВСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД
РІШЕННЯ
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
19 вересня 2023 року м. ПолтаваСправа № 440/532/23
Полтавський окружний адміністративний суд у складі:
головуючого судді - Удовіченка С.О.,
за участю:
секретаря судового засідання - Гриценко А.О.,
позивача - ОСОБА_1 ,
представника відповідача - Марченко О.А.,
розглянув у відкритому судовому засіданні справу за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Офісу Генерального прокурора про визнання протиправним та скасування наказу, поновлення на посаді,стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, -
ВСТАНОВИВ:
ОСОБА_1 звернувся до Полтавського окружного адміністративного суду з адміністративним позовом до Офісу Генерального прокурора в якому просить:
- визнати протиправним та скасувати наказ Офісу Генерального прокурора № 2265ц від 19 грудня 2022 року про скасування наказу Генерального прокурора від 10 січня 2022 року № 13ц про поновлення ОСОБА_1 на посаді начальника управління організації процесуального керівництва досудовим розслідуванням кримінальних правопорушень, підслідних Державному бюро розслідувань, яке здійснюється слідчими регіональних прокуратур та територіальних органів досудового розслідування Департаменту організації і процесуального керівництва досудовим розслідуванням кримінальних правопорушень, підслідних Державному бюро розслідувань, нагляду за додержанням законів його оперативними підрозділами та підтримання публічного обвинувачення у відповідних провадженнях Генеральної прокуратури України,
- поновити ОСОБА_1 в Офісі Генерального прокурора на посаді, рівнозначній посаді начальника управління організації процесуального керівництва досудовим розслідуванням кримінальних правопорушень, підслідних Державному бюро розслідувань, яке здійснюється слідчими регіональних прокуратур та територіальних органів досудового розслідування Департаменту організації і процесуального керівництва досудовим розслідуванням кримінальних правопорушень, підслідних Державному бюро розслідувань, нагляду за додержанням законів його оперативними підрозділами та підтримання публічного обвинувачення у відповідних провадженнях Генеральної прокуратури України,
- стягнути з Офісу Генарального прокурора на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час вимушеного прогулу, починаючи з 23 жовтня 2019 року і до моменту винесення рішення судом або фактичного поновлення на роботі,
- допустити рішення суду до негайного виконання.
В обґрунтування позовної заяви позивач зазначив, що припинення з ним трудових правовідносин (звільнення) є незаконним, протиправним та безпідставним; вчиненим з порушенням трудових прав, а також конституційних гарантій щодо захисту від незаконного звільнення. Незаконність звільнення з роботи, вважає позивач, полягає у тому, що скасований оскаржуваним наказом наказ Генерального прокурора Венедіктової І.В. (№13ц від 10 січня 2022 року) про поновлення ОСОБА_1 на роботі є актом індивідуальної дії, його не може бути скасовано, адже він вичерпав свою дію фактом виконання; оскаржуваний наказ Генерального прокурора (№2265ц від 19 грудня 2022 року про скасування наказу Генерального прокурора від 10 січня 2022 року №13ц), на думку позивача, винесено з очевидним виходом за межі повноважень, наданих національним законодавством. Позивач стверджує, що роботодавцем у спірних правовідносинах застосовано підпункт 1 пункту 19 розділу ІІ "Прикінцеві і перехідні положення" Закону №113 (щодо звільнення прокурорів через неподання заяви про переведення до Офісу Генерального прокурора та про намір у зв?язку з цим пройти атестацію), але позивач у 2022 році подав заяву встановленого зразка про намір пройти атестацію, надав згоду на обробку персональних даних, на застосування процедур та умов проведення атестації, що свідчить про його бажання продовжити службу в органах прокуратури. Позивач також зазначив, що скасування рішення суду не є підставою для повороту виконання у трудових спорах; вказав на відсутність підстав, передбачених статтею 41 Закону України "Про прокуратуру" №1697-VII від 14 жовтня 2014 року, для звільнення його з адміністративної посади.
Ухвалою Полтавського окружного адміністративного суду від 23 січня 2023 року позовну заяву прийнято до розгляду та відкрито провадження у справі, вирішено розгляд справи проводити за правилами загального позовного провадження.
08 лютого 2023 року до Полтавського окружного адміністративного суду надійшов відзив Офісу Генерального прокурора на позов. У відзиві відповідач проти задоволення позовних вимог заперечував, вказуючи на правомірність оскаржуваного наказу. Скасування Генеральним прокурором наказу про поновлення ОСОБА_1 на роботі вважав таким, що відбулося на підставі та у спосіб, що передбачені законом. Пояснив, що Законом України від 19 вересня 2019 року №113-ІХ "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо першочергових заходів із реформи органів прокуратури" запроваджено реформування системи органів прокуратури. Згідно з пунктом 6 розділу II вказаного Закону усі прокурори вважаються персонально попередженими у належному порядку про можливе майбутнє звільнення з посади на підставі пункту 9 частини першої статті 51 Закону України "Про прокуратуру". Приписами пункту 7 розділу II Закону №113-ІХ передбачено можливість переведення прокурорів лише у разі успішного проходження ними атестації. Оскільки позивач у 2019 році не скористався своїм правом та відповідно до вимог Закону №113-ІХ не подав заяви встановленої форми про переведення на посаду прокурора до Офісу Генерального прокурора, а рішення судів першої та апеляційної інстанцій у справі №440/4510/19 про поновлення його на роботі постановою Верховного Суду від 29 листопада 2022 року скасовано, Генеральним прокурором правомірно винесено наказ №2265ц від 19 грудня 2022 року, на виконання зазначеної вище постанови Верховного Суду у справі №440/4510/19. Представник відповідача зауважує, що за вказаних обставин позивач вважається таким, що звільнений з дати, зазначеної в наказі Генеральної прокуратури України від 22 жовтня 2019 року №1167ц, підстави для продовження трудових відносин та проходження позивачем атестації відсутні. А той факт, що у подальшому позивач подав заяву на ім?я Генерального прокурора про переведення на посаду в Офіс Генерального прокурора, а також той факт, що Комісією прийнято рішення про включення позивача до графіку складання іспиту на 21 грудня 2022 року не змінює його статусу прокурора, звільненого з посади та органів прокуратури. Також представник відповідача стверджує, що Законом №113-ІХ визначено правові засади атестації саме діючих прокурорів, а допуск до атестації особи, яка під час проведення атестації втратила статус прокурора у розумінні Закону №1697-VII, не узгоджується з принципами Конституції України (а.с. 42-63).
17 лютого 2023 року до Полтавського окружного адміністративного суду надійшла відповідь ОСОБА_1 на відзив. У відповіді на відзив позивач наполягав на правомірності своїх вимог, вказуючи на протиправність оскаржуваного наказу. Окрім того, позивач стверджує, що не міг бути звільнений двічі на одній і тій самій підставі - через неподання заяви про проходження атестації. Звертає увагу на те, що відповідачем визнається той факт, що рішення судів першої та апеляційної інстанції у справі №440/4510/19 виконані (у примусовому порядку), з ним у 2022 році поновлено трудові правовідносини, після чого він подав заяву встановленого зразка про переведення на посаду в Офіс Генерального прокурора та намір пройти атестацію (копію заяви долучено до позову). Позивач у відповіді на відзив також підкреслює, що ним в межах справи №440/4510/19 реалізовано право на справедливий суд, гарантоване Конвенцією про захист прав людини та основоположних свобод 1950 року, конституційне право на судовий захист. Ця обставина (юридичний факт), вважає позивач, є незмінною за будь-яких обставин, правові наслідки у вигляді відновлення трудових правовідносин настали, адже рішення судів про поновлення на роботі в межах справи №440/4510/19 Генеральним прокурором у 2022 році виконані. ОСОБА_1 зазначає, що Офісом Генерального прокурора при винесенні оскаржуваного наказу не з?ясовано всіх обставин, які впливають на законність прийняття у даному випадку суб?єктом владних повноважень рішення. Звертає увагу на необхідність дотримання встановленої законодавством України процедури звільнення прокурора з посади (в тому числі - адміністративної), відновлення на момент виникнення спірних правовідносин в межах цієї справи дії статті 60 Закону №1697-VII, а також норм цього Закону щодо порядку притягнення прокурорів до дисциплінарної відповідальності, на відсутність вказівки в оскаржуваному наказі від 19 грудня 2022 року №2265 на законну підставу припинення з ним трудових відносин (а.с. 119-122).
Ухвалою Полтавського окружного адміністративного суду від 25 квітня 2023 року закрито підготовче провадження та призначено справу до судового розгляду по суті.
Позивач у судовому засіданні позовні вимоги підтримав.
Представник відповідача у судовому засіданні проти задоволення позовних вимог заперечував.
Суд, дослідивши матеріали справи, оцінивши докази, що мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, встановив наступні обставини та відповідні правовідносини.
ОСОБА_1 працював в органах прокуратури України з 28 лютого 2005 року на різних посадах (а.с. 15-20).
19 вересня 2019 року Верховною Радою України прийнято Закон України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо першочергових заходів із реформи органів прокуратури" №113-ІХ, який, окрім іншого, передбачав обов'язкове проходження атестації діючими працівниками органів прокуратури України (детально описано нижче).
03 жовтня 2019 року Генеральним прокурором України винесено наказ №221, яким затверджено Порядок проходження прокурорами атестації. Цей Порядок встановив правила та процедуру проведення атестації прокурорів, передбаченої Законом № 113. Поряд з іншими нормами, Порядком №221 було передбачено, що для проходження атестації працівник прокуратури повинен подати заяву за формою, передбаченою додатком 2 до цього Порядку.
Вказана заява, що передбачена додатком 2 до Порядку, передбачала обов'язкову згоду прокурора на те, що у разі неуспішного проходження будь-якого з етапів атестації, передбаченого Порядком, а також за умови настання однієї з підстав, передбачених пунктом 19 розділу ІІ «Прикінцеві і перехідні положення» Закону, його буде звільнено з посади прокурора. Крім того, форма заяви передбачала згоду прокурора на те, що під час проведення співбесіди та ухвалення рішення кадровою комісією може братися до уваги інформація, отримана від фізичних та юридичних осіб (в тому числі анонімно), яка не підлягає додатковому офіційному підтвердженню (а.с.80 зворот).
Листом Генерального прокурора України від 04 жовтня 2019 року №11/1/1-2048вих-19 було приписано керівникам кадрових підрозділів органів прокуратури України у період часу з 04 по 15 жовтня 2019 року організувати прийом заяв про переведення прокурорів на посаду в обласних прокуратурах, окружних прокуратурах та про намір пройти атестацію. Вказано на необхідність прийняти заяви, що подані за формою, наведеною у додатку 2 до Порядку проходження прокурорами атестації.
Не погоджуючись із можливістю застосування щодо себе анонімної інформації без її додаткового офіційного підтвердження, ОСОБА_1 не подав заяви про наміри проходження атестації.
Як наслідок, Генеральним прокурором України 22 жовтня 2019 року винесено наказ № 1167ц, яким з посиланням як на підставу на статтю 9, пункт 2 частини другої статті 41 Закону України "Про прокуратуру", підпункт 1 пункту 19 розділу ІІ "Прикінцеві і перехідні положення" Закону України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо першочергових заходів із реформи органів прокуратури" ОСОБА_1 звільнено з посади начальника управління організації процесуального керівництва досудовим розслідуванням кримінальних правопорушень, підслідних Державному бюро розслідувань, яке здійснюється слідчими регіональних прокуратур та територіальних органів досудового розслідування Департаменту організації і процесуального керівництва досудовим розслідуванням кримінальних правопорушень, підслідних Державному бюро розслідувань, нагляду за додержанням законів його оперативними підрозділами та підтриманням публічного обвинувачення у відповідних провадженнях Генеральної прокуратури України та органів прокуратури на підставі пункту 9 частини першої статті 51 Закону України "Про прокуратуру" з 23 жовтня 2019 року.
Не погоджуючись із наказом Генерального прокурора України 22 жовтня 2019 року № 1167ц, позивач оскаржив його до суду.
Рішенням Полтавського окружного адміністративного суду від 29 травня 2020 року по справі № 440/4510/19 позов ОСОБА_1 до Генеральної прокуратури України (Офісу Генерального прокурора) задоволено повністю. Наказ Генеральної прокуратури України № 1167ц від 22 жовтня 2019 року про звільнення ОСОБА_1 з посади начальника управління організації процесуального керівництва досудовим розслідуванням кримінальних правопорушень, підслідних Державному бюро розслідувань, яке здійснюється слідчими регіональних прокуратур та територіальних органів досудового розслідування Департаменту організації і процесуального керівництва досудовим розслідуванням кримінальних правопорушень, підслідних Державному бюро розслідувань, нагляду за додержанням законів його оперативними підрозділами та підтримання публічного обвинувачення у відповідних провадженнях Генеральної прокуратури України та органів прокуратури України - визнано протиправним та скасовано. Поновлено ОСОБА_1 на посаді начальника управління організації процесуального керівництва досудовим розслідуванням кримінальних правопорушень, підслідних Державному бюро розслідувань, яке здійснюється слідчими регіональних прокуратур та територіальних органів досудового розслідування Департаменту організації і процесуального керівництва досудовим розслідуванням кримінальних правопорушень, підслідних Державному бюро розслідувань, нагляду за додержанням законів його оперативними підрозділами та підтримання публічного обвинувачення у відповідних провадженнях Генеральної прокуратури України та органів прокуратури України з 23 жовтня 2019 року. Стягнуто з Офісу Генерального прокурора на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час вимушеного прогулу з 23 жовтня 2019 року по 29 травня 2020 року включно у загальній сумі 310 661,36 (триста десять тисяч шістсот шістдесят одна гривня тридцять шість копійок). Допущено до негайного виконання рішення суду в частині поновлення ОСОБА_1 на посаді начальника управління організації процесуального керівництва досудовим розслідуванням кримінальних правопорушень, підслідних Державному бюро розслідувань, яке здійснюється слідчими регіональних прокуратур та територіальних органів досудового розслідування Департаменту організації і процесуального керівництва досудовим розслідуванням кримінальних правопорушень, підслідних Державному бюро розслідувань, нагляду за додержанням законів його оперативними підрозділами та підтримання публічного обвинувачення у відповідних провадженнях Генеральної прокуратури України та органів прокуратури України з 23 жовтня 2019 року та в частині стягнення з Офісу Генерального прокурора середнього заробітку у межах суми стягнення за один місяць в розмірі 43 204,56 грн (офіційне посилання в Єдиному державному реєстрі судових рішень - https://reestr.court.gov.ua/Review/89968069).
Постановою Другого апеляційного адміністративного суду від 01 березня 2021 року по справі № 440/4510/19 апеляційну скаргу Офісу Генерального прокурора - залишено без задоволення. Рішення Полтавського окружного адміністративного суду від 29.05.2020 по справі № 440/4510/19 залишено без змін (офіційне посилання в Єдиному державному реєстрі судових рішень - https://reestr.court.gov.ua/Review/95207846).
На підставі рішення Полтавського окружного адміністративного суду від 29 травня 2020 року, постанови Другого апеляційного адміністративного суду від 01 березня 2021 року, постанови державного виконавця відділу примусового виконання рішень Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України про відкриття виконавчого провадження від 24 листопада 2021 року ВП № 67640196 у справі № 440/4510/19, Генеральним прокурором І.Венедіктовою 10 січня 2020 року видано наказ № 13ц, яким наказ Генерального прокурора від 22 жовтня 2019 року №1167к про звільнення ОСОБА_1 з посади начальника управління організації процесуального керівництва досудовим розслідуванням кримінальних правопорушень, підслідних Державному бюро розслідувань, яке здійснюється слідчими регіональних прокуратур та територіальних органів досудового розслідування Департаменту організації і процесуального керівництва та судовим розслідуванням кримінальних правопорушень, підслідних Державному бюро розслідувань, нагляду за додержанням законів його оперативними підрозділами та підтримання публічного обвинувачення у відповідних провадженнях Генеральної прокуратури України та органів прокуратури на підставі пункту 9 частини першої статті 51 Закону України "Про прокуратуру" скасовано. Поновлено ОСОБА_1 на посаді начальника управління організації процесуального керівництва досудовим розслідуванням кримінальних правопорушень, підслідних Державному бюро розслідувань, яке здійснюється слідчими регіональних прокуратур та територіальних органів досудового розслідування Департаменту організації і процесуального керівництва з судовим розслідуванням кримінальних правопорушень, підслідних Державному Бюро розслідувань, нагляду за додержанням законів його оперативними і підрозділами та підтримання публічного обвинувачення у відповідних провадженнях Генеральної прокуратури України та в органах прокуратури з 24 жовтня 2019 року (а.с. 82).
На підставі вищевказаного наказу 10 січня 2022 року до трудової книжки ОСОБА_1 НОМЕР_1 внесено відповідний запис (а.с. 19).
Постановою Верховного Суду від 29 листопада 2022 року по справі № 440/4510/19 касаційну скаргу Офісу Генерального прокурора задоволено. Рішення Полтавського окружного адміністративного суду від 29 травня 2020 року та постанову Другого апеляційного адміністративного суду від 01 березня 2021 року скасовано. Ухвалено нову постанову, якою у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 до Генеральної прокуратури України (Офісу Генерального прокурора) про визнання протиправним та скасування наказу, поновлення на роботі та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу відмовлено (офіційне посилання в Єдиному державному реєстрі судових рішень - https://reestr.court.gov.ua/Review/107599004).
На підставі постанови Верховного Суду від 29 листопада 2022 року по справі № 440/4510/19 наказом Генерального прокурора від 19 грудня 2022 року № 2265ц скасовано наказ Генерального прокурора від 10 січня 2022 року № 13ц про поновлення ОСОБА_1 на посаді начальника управління організації процесуального керівництва досудовим розслідуванням кримінальних правопорушень, підслідних Державному бюро розслідувань, яке здійснюється слідчими регіональних прокуратур та територіальних органів досудового розслідування Департаменту організації і процесуального керівництва з судовим розслідуванням кримінальних правопорушень, підслідних Державному Бюро розслідувань, нагляду за додержанням законів його оперативними і підрозділами та підтримання публічного обвинувачення у відповідних провадженнях Генеральної прокуратури України та в органах прокуратури (а.с. 78).
Не погоджуючись із наказом Генерального прокурора від 19 грудня 2022 року № 2265ц, позивач звернувся до суду.
Відповідно до частини другої статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та Законами України.
Завданням адміністративного судочинства, згідно частини першої статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України, є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб'єктів владних повноважень.
Згідно із частиною першою статті 9 Кодексу адміністративного судочинства України розгляд і вирішення справ в адміністративних судах здійснюється на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.
Надаючи правову оцінку правовідносинам, що склалися, судом встановлено наступне.
Статтею 4 Закону України "Про прокуратуру" від 14 жовтня 2014 року №1697-VII (далі - Закон № 1697-VII) встановлено, що організація та діяльність прокуратури України, статус прокурорів визначаються Конституцією України, цим та іншими законами України, чинними міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України.
В силу приписів підпункту 1 пункту 19 розділу ІІ "Прикінцеві і перехідні положення" Закону №113-ІХ прокурори, які на день набрання чинності цим Законом займають посади у Генеральній прокуратурі України, регіональних прокуратурах, місцевих прокуратурах, військових прокуратурах, звільняються Генеральним прокурором, керівником регіональної (обласної) прокуратури з посади прокурора на підставі пункту 9 частини першої статті 51 Закону України "Про прокуратуру" за умови настання однієї із наступних підстав: неподання прокурором чи слідчим органів прокуратури у встановлений строк заяви до Генерального прокурора про переведення до Офісу Генерального прокурора, обласної прокуратури, окружної прокуратури та про намір у зв'язку із цим пройти атестацію.
Системний аналіз положень абзацу першого пункту 19 Закону № 113-IX дає підстави для висновку про те, що: по-перше, підставою для звільнення прокурора є настання однієї з підстав, визначених у підпунктах 1- 4 пункту 19 цього розділу, зокрема й неподання прокурором чи слідчим органів прокуратури у встановлений строк заяви до Генерального прокурора про переведення до Офісу Генерального прокурора, обласної прокуратури, окружної прокуратури та про намір у зв'язку із цим пройти атестацію; по-друге, закон не вимагає додаткової підстави для звільнення, зокрема такої, як ліквідація чи реорганізація органу прокуратури, у якому прокурор обіймає посаду, або скорочення кількості прокурорів органу прокуратури.
Закон визначає, що звільнення відбувається не з підстав, установлених пунктом 9 частини першої статті 51 Закону України «Про прокуратуру», а на підставі цього пункту, що є нормативною підставою.
Отже, підставою для звільнення є одна з підстав, передбачених підпунктами 1- 4 пункту 19 розділу ІІ Закону № 113-IX, а нормативною підставою є пункт 9 частини першої статті 51 Закону України "Про прокуратуру".
Суд звертає увагу на те, що основною конституційною засадою судочинства, серед іншого, є обов'язковість судового рішення (пункт 9 частини другої статті 129 Конституції України), що є однією із важливих складових принципу правової визначеності, а також права на справедливий суд, закріпленого, зокрема, у статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.
Відповідно до гарантій статті 1291 Конституції України суд ухвалює рішення іменем України; судове рішення є обов'язковим до виконання; держава забезпечує виконання судового рішення у визначеному законом порядку; контроль за виконанням судового рішення здійснює суд.
Отже, суд, ухвалюючи рішення та здійснюючи наступний судовий контроль, повинен враховувати, зокрема, принцип пріоритетності застосування норм Конституції України над іншими нормативно-правовими актами; принцип пріоритетності застосування та обов'язковості міжнародних договорів, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України; принцип верховенства права, з урахуванням судової практики Європейського Суду з прав людини.
Матеріалами справи підтверджено, що скасування наказу Генерального прокурора від 22 жовтня 2019 року № 1167ц про звільнення ОСОБА_1 з посади начальника управління організації процесуального керівництва досудовим розслідуванням кримінальних правопорушень, підслідних Державному бюро розслідувань, яке здійснюється слідчими регіональних прокуратур та територіальних органів досудового розслідування Департаменту організації і процесуального керівництва та судовим розслідуванням кримінальних правопорушень, підслідних Державному бюро розслідувань, нагляду за додержанням законів його оперативними підрозділами та підтримання публічного обвинувачення у відповідних провадженнях Генеральної прокуратури України та органів прокуратури та поновлення позивача на займаній посаді з 24 жовтня 2019 року, наказом Генерального прокурора від 10 січня 2022 року № 13ц, здійснено безпосередньо на підставі рішення Полтавського окружного адміністративного суду від 29 травня 2020 року по справі № 440/4510/19, яке набрало на той час законної сили.
Статтею 24 КАС України передбачено, що Верховний Суд переглядає судові рішення місцевих та апеляційних адміністративних судів у касаційному порядку як суд касаційної інстанції.
Частиною п'ятою статті 355 КАС України передбачено, що судові рішення суду касаційної інстанції є остаточними і оскарженню не підлягають.
Частиною першою статті 359 КАС України визначено, що постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з дати її прийняття.
Статтею 370 КАС України передбачено, що судове рішення, яке набрало законної сили, є обов'язковим для учасників справи, для їхніх правонаступників, а також для всіх органів, підприємств, установ та організацій, посадових чи службових осіб, інших фізичних осіб і підлягає виконанню на всій території України, а у випадках, встановлених міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, або за принципом взаємності, - за її межами. Невиконання судового рішення тягне за собою відповідальність, встановлену законом.
Відповідно до частини другої статті 372 КАС України судове рішення, яке набрало законної сили або яке належить виконати негайно, є підставою для його виконання.
У свою чергу, скасовуючи рішення Полтавського окружного адміністративного суду від 29 травня 2020 року по справі №440/4510/19 та постанову Другого апеляційного адміністративного суду від 01 березня 2021 року, Верховний Суд в постанові від 29 листопада 2022 року виходив з того, що: "У світлі аргументів касаційної скарги слід зазначити, що питання застосування положень пункту 9 частини першої статті 51 Закону № 1697-VII у зіставленні з підпунктом 1 пункту 19 розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону №113-IХ за подібних обставин справи, суті спору і правового регулювання вже неодноразово досліджувалося Верховним Судом.
Так, у постанові від 26 листопада 2020 року у справі № 200/13482/19-а Верховний Суд указав на те, що саме неподання прокурором Генеральної прокуратури України, регіональної прокуратури, місцевої прокуратури, військової прокуратури у встановлений строк заяви до Генерального прокурора про переведення до Офісу Генерального прокурора, обласної прокуратури, окружної прокуратури та про намір у зв'язку із цим пройти атестацію в силу вимог пункту 19 розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 113-ІХ є підставою для звільнення з посади прокурора на підставі пункту 9 частини першої статті 51 Закону № 1697-VII.
Такого підходу Верховний Суд дотримувався й у подальшій правозастосовній практиці при розгляді справ, у яких звільнення прокурора відбувалося на підставі положень підпункту 1 пункту 19 розділу ІІ «Прикінцеві і перехідні положення» Закону № 113-IX, тобто у випадку, коли прокурор не подав у встановлений строк заяви до Генерального прокурора про переведення до Офісу Генерального прокурора, обласної прокуратури, окружної прокуратури та про намір у зв'язку із цим пройти атестацію.
Приміром, у постановах від 29 вересня 2021 року у справі № 640/24727/19, від 15 грудня 2021 року у справі №540/1407/20, від 26 січня 2022 року у справі №240/17743/20, Верховний Суд, з-поміж іншого, зауважив, що системний аналіз положень абзацу першого пункту 19 Закону № 113-IX дає підстави для висновку про те, що підставою для звільнення прокурора є настання однієї з підстав, визначених у підпунктах 1-4 пункту 19 цього розділу, зокрема й неподання прокурором у встановлений строк заяви до Генерального прокурора про переведення до Офісу Генерального прокурора, обласної прокуратури, окружної прокуратури та про намір у зв'язку із цим пройти атестацію; і Закон не вимагає додаткової підстави для звільнення, зокрема такої, як ліквідація чи реорганізація органу прокуратури, в якому прокурор обіймає посаду, або скорочення кількості прокурорів органу прокуратури.
Аналогічна правова позиція у подібних правовідносинах (які виникли у зв'язку із проходженням прокурорами атестації) викладена Верховним Судом, зокрема, у постановах від 20 жовтня 2021 року у справі № 440/2700/20, від 25 листопада 2021 року у справі № 160/5745/20, від 21 грудня 2021 року у справі № 420/9066/20, у яких Верховний Суд дійшов висновку про те, що фактологічною підставою для звільнення є одна з підстав, передбачених підпунктами 1 - 4 пункту 19 розділу ІІ Закону № 113-IX, а нормативною підставою є пункт 9 частини першої статті 51 Закону України «Про прокуратуру».
Обґрунтовуючи такий висновок, Верховний Суд у справах №440/2700/20, №160/5745/20, №420/9066/20 додатково зазначив, що загальні умови звільнення прокурора з посади, припинення його повноважень на посаді передбачені статтею 51 Закону № 1697-VII. Пункт 9 частини першої цієї статті встановлює, що прокурор звільняється з посади у разі, зокрема, ліквідації чи реорганізації органу прокуратури, в якому прокурор обіймає посаду, або в разі скорочення кількості прокурорів органу прокуратури.
При цьому, безпосередні умови звільнення прокурора з посади, передбачені статтями 52 - 60 цього Закону, норми яких корелюються з нормами щодо загальних умов звільнення, що встановлені частиною першою статті 51 цього Закону.
Зокрема, щодо приписів пункту 9 частини першої статті 51 цього Закону, то їм корелюють положення статті 60 цього Закону, якими конкретизовано підстави звільнення прокурора з посади в разі ліквідації чи реорганізації органу прокуратури, в якому прокурор обіймає посаду, або в разі скорочення кількості прокурорів органу прокуратури.
Водночас у наведених справах Верховний Суд зауважив, що дію статті 60 зупинено до 1 вересня 2021 року (абзац четвертий пункту 2 розділу II Закону №113-IX), а тому з підстав, передбачених пунктом 9 частини першої статті 51 Закону № 1697-VII, прокурора не може бути звільнено з посади в період зупинення дії цієї норми, тобто в період проходження ним атестації.
Частиною п'ятою статті 51 зазначеного Закону визначено, що на звільнення прокурорів з посади з підстави, передбаченої пунктом 9 частини першої цієї статті, не поширюються положення законодавства щодо пропозиції іншої роботи та переведення на іншу роботу при звільненні у зв'язку із змінами в організації виробництва і праці, щодо строків попередження про звільнення, щодо переважного права на залишення на роботі, щодо переважного права на укладення трудового договору у разі поворотного прийняття на роботу, щодо збереження місця роботи на період щорічної відпустки та на період відрядження.
25 вересня 2019 року набрав чинності Закон України від 19 вересня 2019 року №113-IX «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо першочергових заходів із реформи органів прокуратури».
Отже, саме з 25 вересня 2019 року особливості застосування до прокурорів положень пункту 1 частини першої, частини другої статті 40, статей 42, 42-1, частин першої - третьої статті 49-2 Кодексу законів про працю України установлюються Законом України «Про прокуратуру».
Тому з 25 вересня 2019 року саме цей Закон, а не Кодекс законів про працю України поширюється на правовідносини між позивачем та відповідачем.
Саме таку правову позицію висловив Верховний Суд і в постанові від 08 жовтня 2019 року в справі № 804/211/16.
Колегія уважає наведені висновки застосовними і у цій справі, позаяк правовідносини у цих справах є подібними.
Як установлено судами попередніх інстанцій, позивач не подав Генеральному прокурору України у порядку, визначеному чинним законодавством заяву про переведення на відповідну посаду прокурора в Офісі Генерального прокурора, яка б містила відомості про його намір пройти атестацію, його згоду на обробку персональних даних та на застосування процедур і умов проведення атестації.
Тобто позивач не скористався наданим Законом правом бути переведеним на відповідну посаду з дотриманням законодавчої процедури.
Варто зазначити й те, що запровадження законодавцем такого механізму реформування органів прокуратури України, дійсно, певною мірою є втручанням у приватне життя особи прокурора в розумінні статті 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року в аспекті умов проходження публічної служби (професійної діяльності). Однак таке втручання в цьому разі прямо передбачено законом і переслідує абсолютно легітимну мету відновлення довіри суспільства до функціонування органів прокуратури України. Міра втручання з боку держави у сферу приватного життя особи в аспекті професійної діяльності в цьому разі є повністю співставною зі ступенем втручання держави з аналогічною метою в діяльність особи на посаді професійного судді, що було визнано і законним, і конституційним згідно з висновком Конституційного Суду України від 20 січня 2016 року № 1-в/2016.
Колегія суддів не вбачає підстав для висновку про незабезпечення балансу між публічним інтересом суспільства на формування корпусу прокурорів системи органів прокуратури України та приватним інтересом заявника на продовження служби в органах прокуратури, оминаючи процедуру атестації.
Верховний Суд зазначає, що законодавець, увівши в дію визначену процедуру реформування органів прокуратури, вказав які саме дії мають учинити особи з метою подальшого проходження служби в органах прокуратури, та явно і очевидно окреслив умову продовження служби шляхом успішного проходження атестації. Наслідки неподання заяви про переведення та про намір у зв'язку з цим пройти атестацію також були сформульовані та визначені законодавцем з достатньою для розуміння чіткістю і ясністю.
Відтак, зважаючи на висловлену Верховним Судом правову позицію щодо застосування положень пункту 9 частини першої статті 51 Закону №1697-VII у зіставленні з підпунктом 1 пункту 19 розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 113-IХ, колегія суддів у вимірі встановлених обставин цієї справи і порушених відповідачем у касаційній скарзі питань констатує, що неподання прокурором у встановлений строк заяви до Генерального прокурора про переведення до Офісу Генерального прокурора, обласної прокуратури, окружної прокуратури та про намір у зв'язку із цим пройти атестацію є підставою для звільнення прокурора з посади відповідно до пункту 9 частини першої статті 51 Закону №1697-VII ... .
... Фактично всі доводи позивача щодо необхідності скасування спірного наказу про звільнення ґрунтуються на його незгоді з положеннями Закону № 113-IX і Порядку № 221, які, на його думку, порушують, зокрема, права та гарантії, що визначені Кодексом законів про працю України та Конституцією України.
Водночас, колегія суддів звертає увагу на ту обставину, що положення Закону №113-IX на день їх виконання відповідачем і прийняття оскаржуваного наказу були (та є) чинними, неконституційними у встановленому законом порядку не визнавалися. Так само були чинними і положення Порядку № 221, а тому правові підстави для їх незастосування відсутні ...".
Підсумовуючи викладене, постанова Верховного Суду від 29 листопада 2022 року у справі № 440/4510/19, якою у задоволенні позову ОСОБА_2 відмовлено, є судовим рішенням суду касаційної інстанції, що набрало законної сили з моменту його прийняття, а отже підлягала обов'язковому врахуванню Офісом Генерального прокурора.
Щодо доводів позивача про нібито втручання наказом № 2265ц від 19 грудня 2022 року у його право на приватне життя, суд зазначає наступне.
Відповідно до статті 8 Конституції України, статті 6 КАС України та частини першої статті 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" від 23 лютого 2006 року № 3477-IV суд при вирішенні справи керується принципом верховенства права, відповідно до якого, зокрема, людина, її права та свободи визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість діяльності держави, застосовує цей принцип з урахуванням судової практики Європейського суду з прав людини (далі також - ЄСПЛ).
Згідно із частинами першою та другою статті 19 Закону України "Про міжнародні договори України" від 29 червня 2004 № 1906-IV (зі змінами та доповненнями), чинні міжнародні договори України, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства і застосовуються у порядку, передбаченому для норм національного законодавства. Якщо міжнародним договором України, який набрав чинності в установленому порядку, встановлено інші правила, ніж ті, що передбачені у відповідному акті законодавства України, то застосовуються правила міжнародного договору.
Відповідно до Закону України "Про ратифікацію Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, Першого протоколу та протоколів N 2, 4, 7 та 11 до Конвенції" Україна повністю визнає обов'язковою і без укладення спеціальної угоди юрисдикцію Європейського суду з прав людини в усіх питаннях, що стосуються тлумачення і застосування Конвенції.
Статтею 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод передбачено, що кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров'я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.
За сталою практикою Європейського суду з прав людини приватне життя "охоплює право особи формувати та розвивати відносини з іншими людьми, включаючи відносини професійного чи ділового характеру" (див. п. 25 рішення Суду в справі "C. проти Бельгії" від 07 серпня 1996 року (Reports 1996)).
Стаття 8 Конвенції "захищає право на розвиток особистості та право формувати і розвивати відносини з іншими людьми та навколишнім світом" (див. п. 61 рішення Суду в справі "Pretty проти Сполученого Королівства" (справа N 2346/02, ECHR 2002)).
Поняття "приватне життя" не виключає в принципі діяльність професійного чи ділового характеру, адже саме у діловому житті більшість людей мають неабияку можливість розвивати відносини із зовнішнім світом (див. п. 29 рішення Суду в справі "Niemietz проти Німеччини" від 16.12.1992). Отже, обмеження, установлені щодо доступу до професії, були визнані такими, що впливають на "приватне життя" (див. п. 47 рішення Суду в справі "Sidabras and Dћiautas проти Латвії" (справи N 55480/00 і N 59330/00, ECHR 2004) і п. п. 22-25 рішення Суду в справі "Bigaeva проти Греції" від 28 травня 2009 року (справа N 26713/05). Крім того, зазначалося, що звільнення з посади становило втручання у право на повагу до приватного життя (див. п. п. 43-48 рішення Суду в справі "Ozpinar проти Туреччини" від 19 жовтня 2010 року (справа N 20999/04).
За усталеною практикою Європейського суду з прав людини втручання вважатиметься "необхідним у демократичному суспільстві" для досягнення законної мети, якщо воно відповідає "нагальній суспільній необхідності", та, зокрема, якщо воно є пропорційним переслідуваній законній меті. Хоча саме національні органи влади здійснюють початкову оцінку необхідності втручання, остаточна оцінка щодо відповідності та достатності наведених підстав для втручання залишається предметом вивчення Суду на відповідність вимогам Конвенції (див., наприклад, рішення в справі "Чепмен проти Сполученого Королівства" [ВП] (Chapman v. the United Kingdom) [GC], заява N 27238/95, пункт 90, ЄСПЛ 2001).
Верховний Суд у своїх судових рішеннях неодноразово вказував, що запровадження законодавцем такого механізму реформування органів прокуратури України, дійсно, певною мірою є втручанням у приватне життя особи прокурора в розумінні статті 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року в аспекті умов проходження публічної служби (професійної діяльності). Однак таке втручання в цьому разі прямо передбачено законом і переслідує абсолютно легітимну мету відновлення довіри суспільства до функціонування органів прокуратури України. Міра втручання з боку держави у сферу приватного життя особи в аспекті професійної діяльності в цьому разі є повністю співставною зі ступенем втручання держави з аналогічною метою в діяльність особи на посаді професійного судді, що було визнано і законним, і конституційним згідно з висновком Конституційного Суду України від 20 січня 2016 року N 1-в/2016 (постанова Верховного Суду від 08 червня 2022 року у справі №200/7189/20-а).
У свою чергу, суд зазначає, що оскільки наказом Генерального прокурора від 10 січня 2022 року позивача поновлено на відповідній посаді та як випливає з матеріалів справи останньому нараховувалась та виплачувалась заробітна плата, тому даний період має бути врахований при обчисленні стажу роботи ОСОБА_1 в органах прокуратури.
Стосовно посилань позивача на Рішення Конституційного Суду України від 01 березня 2023 року № 1-р(II)/2023, суд зазначає наступне.
Згідно з частиною другою статті 152 Конституції України закони, інші акти або їх окремі положення, що визнані неконституційними, втрачають чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України рішення про їх неконституційність, якщо інше не встановлено самим рішенням, але не раніше дня його ухвалення.
Так, рішенням Конституційного Суду України від 01 березня 2023 року №1-р(ІІ)/2023 у справі №3-5/2022(9/22) приписи пункту 6 розділу ІІ "Прикінцеві і перехідні положення" Закону України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо першочергових заходів із реформи органів прокуратури" від 19 вересня 2019 року №113-ІХ визнано такими, що не відповідають Конституції України (є неконституційними).
У пункті 2 резолютивної частини Рішення Конституційного Суду України від 01 березня 2023 року № 1-р(ІІ)/2023 у справі №3-5/2022(9/22) передбачено, що пункт 6 розділу ІІ "Прикінцеві і перехідні положення" Закону України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо першочергових заходів із реформи органів прокуратури" від 19 вересня 2019 року №113-ІХ, визнаний неконституційним, втрачає чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України цього Рішення.
Одночасному врахуванню підлягають положення статті 58 Конституції України, згідно яких закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом'якшують або скасовують відповідальність особи.
Аналіз наведених вище правових норм та обставин справи вказує на те, що дія положень пункту 6 розділу П "Прикінцеві і перехідні положення" Закону України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо першочергових заходів із реформи органів прокуратури" від 19 вересня 2019 року №113-ІХ втратила чинність з 01 березня 2023 і не має зворотної сили, оскільки в даному випадку не пом'якшується та не скасовується відповідальність особи.
Отже, Рішення Конституційного Суду України від 01 березня 2023 року №1-р(ІІ)/2023 у справі №3-5/2022(9/22) не може бути застосовано до спірних правовідносин і ці обставини не дають підстав для висновку про неправомірність дій відповідача під час вирішення питання щодо подальшого проходження позивачем служби в органах прокуратури.
Крім того, суд зазначає про те, що встановлена Конституційним Судом України неконституційність (конституційність) закону, іншого правового акта чи їх окремого положення, застосованого (не застосованого) судом при вирішенні справи, має значення передовсім як рішення загального характеру, яким визначається правова позиція для вирішення наступних справ, а не як підстава для перегляду справи із ретроспективним застосуванням нової правової позиції і зміни таким чином стану правової визначеності, вже встановленої остаточним судовим рішенням у справі.
Аналогічна правова позиція викладена в постановах Верховного Суду від 29 березня 2023 року у справі №320/7674/20, від 04 квітня 2023 року у справі №640/23556/19, від 05 квітня 2023 року у справі №640/6784/21, від 13 квітня 2023 року у справі №600/1450/20-а, від 30 травня 2023 року у справі №420/4196/20.
Стосовно посилань позивача, що останнім після поновлення на посаді подано заяву про намір пройти атестацію, суд зазначає, що саме по собі подання такої заяви не впливає на правовідносини, які виникли після прийняття Верховним Судом постанови від 29 листопада 2022 року по справі № 440/4510/19.
Підсумовуючи викладене, суд акцентує увагу на тому, що звільнення позивача спірним у цій справі наказом відбулось безпосередньо на виконання постанови Верховного Суду у справі №440/4510/19.
Тобто, оскаржуваний у даній справі наказ є лише процедурним питанням виконання постанови Верховного Суду, шляхом приведення спірних між ОСОБА_1 та органами прокуратури правовідносин у первісний стан.
Решта доводів та заперечень сторін висновків суду по суті заявлених позовних вимог не спростовують. Слід зазначити, що згідно практики Європейського суду з прав людини та зокрема, рішення у справі "Серявін та інші проти України" від 10 лютого 2010 року, заява 4909/04, відповідно до пункту 58 якого суд повторює, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються.
Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі "РуїсТоріха проти Іспанії" від 09 грудня 1994 року, серія A, N 303-A, п.29).
Отже, оцінюючи докази, наявні в матеріалах справи, в їх сукупності, суд дійшов висновку, що позовні вимоги позивача є необґрунтованими та не підлягають задоволенню.
Підстави для розподілу судових витрат відсутні.
Керуючись статтями 241-245 Кодексу адміністративного судочинства України,
ВИРІШИВ:
У задоволенні позову ОСОБА_1 (рнокпп НОМЕР_2 , АДРЕСА_1 ) до Офісу Генерального прокурора (код ЄДРПОУ 00034051, вул. Різницька, 13/15, м.Київ) про визнання протиправним та скасування наказу, поновлення на посаді, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу - відмовити.
Рішення набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо таку скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Рішення може бути оскаржене безпосередньо до Другого апеляційного адміністративного суду в порядку, визначеному частиною 8 статті 18, частинами 7-8 статті 44 та статтею 297 Кодексу адміністративного судочинства України шляхом подання апеляційної скарги безпосередньо до суду апеляційної інстанції.
Апеляційна скарга на рішення може бути подана протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.
Повне рішення складено 27 вересня 2023 року.
Cуддя С.О. Удовіченко