КІРОВОГРАДСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД
РІШЕННЯ
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
25 вересня 2023 року м. Кропивницький Справа № 340/5592/23
Кіровоградський окружний адміністративний суд у складі головуючого судді Науменка В.В., розглянувши у порядку спрощеного позовного провадження без виклику сторін (у письмовому провадженні) адміністративну справу
за позовом: ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_1 )
до відповідача: Державна установа «Кропивницький слідчий ізолятор» (25009, вул. Куроп'ятникова, 50Б, м. Кропивницький, ЄДРПОУ 08563783)
про визнання дій протиправними та стягнення середнього заробітку,
ВСТАНОВИВ:
Позивач звернувся до суду з адміністративним позовом, в якому просить:
- визнати протиправними дії Державної установи «Кропивницький слідчий ізолятор» щодо затримки у виплаті компенсації за неотримане речове майно;
- зобов'язати Державну установу «Кропивницький слідчий ізолятор» здійснити виплату середнього заробітку за час затримки виплати компенсації за неотримане майно у розмірі 100000 грн.
Обґрунтовуючи позовні вимоги, позивач зазначає, що проходила внутрішню службу в Державній установі «Кропивницький слідчий ізолятор», з якої була звільнена 27.01.2020 року.
У день звільнення з позивачем не було проведено остаточного розрахунку, а саме - не було виплачено компенсацію за неотримане речове майно у розмірі 6377,53 грн.
Рішенням Кіровоградського окружного адміністративного суду від 28.04.2023 у справі 340/3639/22 бездіяльність відповідача визнана протиправною та зобов'язано виплатити позивачу компенсацію за неотримане речове майно. Вказане судове рішення виконане відповідачем 29.06.2023 року.
Вважаючи, що відповідачем у порушення вимог ст. ст. 116, 117 КЗпП України на день звільнення не проведено повного розрахунку та допущено затримку розрахунку при звільненні, просить суд стягнути на його користь середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні за період з 27.01.2020 по 29.06.2023 у розмірі 100000 грн.
Ухвалою суду від 21.07.2023 року відкрито провадження у справі та вирішено проводити її розгляд за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) сторін (а.с. 13).
У період часу з 28.08.2023 по 01.09.2023 розгляд справи не проводився, оскільки суддею не здійснювалось правосуддя у зв'язку з перебуванням у щорічній відпустці.
Від відповідача до суду 08.08.2023 надійшов відзив на адміністративний позов, відповідно до змісту якого відповідач позовні вимоги не визнав, просив у задоволенні позову відмовити у повному обсязі. Зазначив, що на спірні правовідносини не поширюється дія КЗпП України, оскільки позивач проходила службу, а не працювала за трудовим договором. Крім цього зазначає, що відповідальність, передбачена статтями 116, 117 КЗпП України у даному випадку не може бути застосована, оскільки несвоєчасно виплачені суми не стосуються виплати заробітної плати (грошового забезпечення), не входять до її структури та не є винагородою за виконану роботу (а.с. 18-22).
Від позивача до суду 17.08.2023 надійшла відповідь на відзив, відповідно до якої позивач на задоволенні позову наполягає, а доводи, викладені у відзиві, вважає такими, що не спростовують позовних вимог (а.с.32-33).
Відповідачем до суду 21.08.2023 надано заперечення на відповідь на відзив, відповідно до якого відповідач наполягає на неможливості застосування ст. 117 КЗпП України до спірних правовідносин, крім цього зазначає про пропуск позивачем строку звернення з позовом до суду (а.с. 36-40).
Дослідивши надані сторонами матеріали та з'ясувавши фактичні обставини справи, оцінивши докази, які мають значення для розгляду справи та вирішення спору по суті, суд дійшов наступних висновків.
Судом встановлено, що позивач перебувала на службі в Державній установі «Кропивницький слідчий ізолятор» на посаді молодшого інспектора 2 категорії відділу режиму і охорони, з якої наказом №29/ОС-20 від 27.01.2020 позивача було звільнено зі служби на підставі п. 7 ч. 1 ст. 77 Закону України «Про Національну поліцію» (а.с. 6).
Рішенням Кіровоградського окружного адміністративного суду від 28.04.2023 у справі 340/3639/22 визнано протиправною бездіяльність Державної установи «Кропивницький слідчий ізолятор» щодо невиплати позивачу компенсації за неотримане речове та зобов'язано відповідача виплатити позивачу вищевказану компенсацію.
Вказане судове рішення виконане відповідачем 29.06.2023 року, а саме - було виплачено компенсацію за неотримане речове майно, що підтверджується платіжною інструкцією (а.с. 26).
Отже, остаточний розрахунок з позивачем при звільненні здійснено 29.06.2023 року, а не у день його звільнення.
Предметом спору у даній справі є нарахування та виплата середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні.
Суд, надаючи оцінку спірним правовідносинам, зазначає наступне.
Частиною другою статті 19 Конституції України передбачено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Відповідно до статті 1 КЗпП України, вказаний закон регулює трудові відносини всіх працівників, сприяючи зростанню продуктивності праці, поліпшенню якості роботи, підвищенню ефективності суспільного виробництва і піднесенню на цій основі матеріального і культурного рівня життя трудящих, зміцненню трудової дисципліни і поступовому перетворенню праці на благо суспільства в першу життєву потребу кожної працездатної людини.
Згідно до частини першої статті 3 КЗпП України законодавство про працю регулює трудові відносини працівників усіх підприємств, установ, організацій незалежно від власності, виду діяльності і галузевої належності, а також осіб, які працюють за трудовим договором з фізичними особами.
Правове становище персоналу Державної установи «Кропивницький слідчий ізолятор», у тому числі, порядок, умови проходження та звільнення зі служби, порядок та умови оплати праці врегульовано спеціальним законодавством, зокрема Законами України «Про Державну кримінально-виконавчу службу України», «Про Національну поліцію», низкою підзаконних нормативно-правових актів.
Разом з тим, вказаними нормативними актами не врегульовано порядок виплати середнього заробітку таким особам за час затримки розрахунку при звільненні.
Відповідно до Рішення Конституційного Суду України від 7 травня 2002 року N 8-рп/2002 (справа щодо підвідомчості актів про призначення або звільнення посадових осіб), при розгляді та вирішенні конкретних справ, пов'язаних із спорами щодо проходження публічної служби, адміністративний суд, встановивши відсутність у спеціальних нормативно-правових актах положень, якими врегульовано спірні правовідносини, може застосувати норми Кодексу Законів про працю України, у якому визначені основні трудові права працівників.
Таким чином, за загальним правилом пріоритетними є норми спеціального законодавства, а трудове законодавство підлягає застосуванню у випадках, якщо нормами спеціального законодавства не врегульовані спірні правовідносини.
Слід зауважити, що непоширення норм Кодексу законів про працю України на військовослужбовців та інших осіб стосується саме порядку та умов визначення норм оплати праці (грошового забезпечення) та порядку вирішення спорів щодо оплати праці.
Питання ж відповідальності за затримку розрахунку при звільненні (зокрема, затримку виплати як грошового забезпечення, так і затримку виплати коштів за період вимушеного прогулу на виконання рішення суду, одноразової грошової допомоги при звільненні, компенсації за невикористану відпустку, які не є складовими грошового забезпечення, тощо) не врегульовані положеннями спеціального законодавства, що регулює порядок, умови, склад, розміри виплати грошового забезпечення.
В той же час такі питання врегульовані Кодексом законів про працю України.
Відтак, враховуючи те, що спеціальним законодавством, яке регулює грошове забезпечення позивача, не встановлено дату проведення остаточного розрахунку зі звільненими працівниками та відповідальність роботодавця за невиплату або несвоєчасну виплату працівнику всіх належних сум, суд приходить до висновку про можливість застосування норм статті 116 та 117 КЗпП України як таких, що є загальними та поширюються на правовідносини, які виникають під час звільнення зі служби.
Аналогічну за змістом позицію висловив Верховний Суд у постанові від 31.10.2019 у справі N2340/4192/18 (провадження №К/9901/24531/19); постанові від 31.01.2020 у справі №823/1477/16 (провадження №К/9901/16121/18); постанові від 30.01.2019 у справі №806/217/17 (провадження №К/9901/21688/18); постанові від 18.04.2019 у справі №806/889/17 (провадження №К/9901/34490/18).
Таким чином, доводи відповідача щодо відсутності підстав для застосування до спірних відносин норм Кодексу законів про працю України є помилковими.
Відповідно до статті 43 Конституції України кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується. Цією ж статтею передбачено, що право особи на своєчасне одержання винагороди за працю захищається законом.
Згідно зі статтею 1 Конвенції Міжнародної організації праці "Про захист заробітної плати" N 95, ратифікованої Україною 30 червня 1961 року, відповідно до мети цієї Конвенції термін "заробітна плата" означає, незалежно від назви оплати праці і методу її обчислення, будь-яку винагороду або заробіток, які можуть бути обчислені в грошах, і встановлені угодою або національним законодавством, що їх роботодавець повинен заплатити працівникові за працю, яку виконано чи має бути виконано, або за послуги, котрі надано чи має бути надано.
Статтею 12 цієї Конвенції встановлено, що коли минає термін трудового договору, остаточний розрахунок заробітної плати, належної працівнику, має бути проведено відповідно до національного законодавства, колективного договору чи рішення арбітражного органу, або - коли немає такого законодавства, угоди чи рішення - в розумний термін з урахуванням умов контракту.
Згідно з ч. 1 статті 47 КЗпП України, власник або уповноважений ним орган зобов'язаний в день звільнення працівника провести з ним розрахунок у строки, зазначені статтею 116 цього Кодексу.
Відповідно до частини першої статті 116 КЗпП України при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред'явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про нараховані суми, належні працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган повинен письмово повідомити працівника перед виплатою зазначених сум.
Частиною другою статті 116 КЗпП України визначено, що у разі спору про розмір сум, належних працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган в усякому випадку повинен в зазначений у цій статті строк виплатити не оспорювану ним суму.
У відповідності до вимог ст. 117 КЗпП України, в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.
При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору.
Велика Палата Верховного Суду у постанові від 26 лютого 2020 року у справі № 821/1083/17 підсумувала, що оскільки ухвалення судового рішення про стягнення з роботодавця виплат, які передбачені після звільнення, за загальними правилами, встановленими Цивільним кодексом України, не припиняє відповідний обов'язок роботодавця, то відшкодування, передбачене статтею 117 КЗпП України, спрямоване на компенсацію працівнику майнових втрат, яких він зазнає внаслідок несвоєчасного здійснення з ним розрахунку з боку роботодавця, у спосіб, спеціально передбачений для трудових відносин, за весь період такого невиконання, у тому числі й після прийняття судового рішення.
Верховний Суд у постанові від 30.11.2020, справа №480/3105/19, наголосив, що компенсація вартості за неотримане речове майно належить до складу належних звільненому працівникові сум у розумінні статті 116 КЗпП України.
Таким чином, застосування передбаченої статтею 117 КЗпП України відповідальності здійснюється у разі невиплати згаданої компенсації на день звільнення.
Указані висновки корелюються з позицією Великої Палати Верховного Суду, наведеною в постанові від 26 лютого 2020 року у справі N 821/1083/17, згідно з якою під "належними звільненому працівникові сумами" необхідно розуміти усі виплати, на отримання яких працівник має право станом на дату звільнення згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, встановлених законодавством для осіб, які перебувають у трудових правовідносинах з роботодавцем (заробітна плата, компенсація за невикористані дні відпустки, вихідна допомога тощо).
За таких підстав, суд не приймає доводи відповідача щодо неможливості застосування вимог статей 116, 117 КЗпП України до спірних правовідносин.
Отже, оскільки відповідач не провів з позивачем при звільнені зі служби остаточного розрахунку, суд дійшов висновку, що позивач має право на отримання середнього заробітку за весь час затримки розрахунку при звільненні.
З огляду на викладене, враховуючи зміст статті 117 КЗпП України, яка передбачає відповідальність власника за затримку розрахунку при звільненні, підставою для якої є факт порушення власником строків розрахунку при звільненні та вина власника, суд дійшов висновку про обґрунтованість позовних вимог щодо стягнення з відповідача середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні.
Доводи відповідача щодо відсутності з його боку протиправної бездіяльності щодо невиплати компенсації за неотримане речове майно, несвоєчасна виплата якої призвела до звернення позивача до суду з цим позовом, судом не приймаються до уваги, оскільки така протиправна бездіяльність відповідача встановлена судовим рішенням у справі 340/3639/22, яке набрало законної сили.
Водночас, визначаючись з розміром суми середнього заробітку, який підлягає стягненню на користь позивача, суд виходить з наступного.
Порядок обчислення середньої заробітної плати, затверджений Постановою Кабінету Міністрів України від 08 лютого 1995 року №100 (далі - Порядок №100), застосовується у випадках: вимушеного прогулу, а також в інших випадках, коли згідно з чинним законодавством виплати провадяться виходячи із середньої заробітної плати (пункт 1 Порядку №100).
Відповідно до пункту 2 Порядку №100 обчислення середньої заробітної плати для оплати часу щорічної відпустки, додаткових відпусток у зв'язку з навчанням, творчої відпустки, додаткової відпустки працівникам, які мають дітей, або для виплати компенсації за невикористані відпустки провадиться виходячи з виплат за останні 12 календарних місяців роботи, що передують місяцю надання відпустки або виплати компенсації за невикористані відпустки.
У всіх інших випадках збереження середньої заробітної плати середньомісячна заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за останні 2 календарні місяці роботи, що передують події, з якою пов'язана відповідна виплата.
За приписами абзацу третього пункту 3 Порядку №100 усі виплати включаються в розрахунок середньої заробітної плати у тому розмірі, в якому вони нараховані, без виключення сум відрахування на податки, стягнення аліментів тощо за винятком відрахувань із заробітної плати осіб, засуджених за вироком суду до виправних робіт без позбавлення волі.
Згідно з пунктом 8 Порядку №100 нарахування виплат, що обчислюються із середньої заробітної плати за останні два місяці роботи, провадяться шляхом множення середньоденного (годинного) заробітку на число робочих днів/годин, а у випадках, передбачених чинним законодавством, календарних днів, які мають бути оплачені за середнім заробітком. Середньоденна (годинна) заробітна плата визначається діленням заробітної плати за фактично відпрацьовані протягом двох місяців робочі (календарні) дні на число відпрацьованих робочих днів (годин), а у випадках, передбачених чинним законодавством, - на число календарних днів за цей період.
Зі змісту вищезазначених норм вбачається, що у випадку стягнення з роботодавця середнього заробітку за час затримки розрахунку, розмір такого заробітку визначається шляхом множення середньоденного (годинного) заробітку працівника на кількість днів затримки розрахунку. При цьому, розмір середньоденного заробітку обчислюється за останні 2 календарні місяці роботи, що передують події, з якою пов'язана відповідна виплата.
У даному випадку подією, з якою пов'язана виплата середнього заробітку, є звільнення позивача, а тому середньоденний заробіток, відповідно до положень Порядку №100, має обчислюватись за останні 2 календарні місяці роботи, що передують місяцю, в якому особу було звільнено з роботи.
З матеріалів справи вбачається, що позивача було звільнено 27.01.2020.
Відтак, для обчислення розміру середнього заробітку слід брати середньоденну заробітну плату, розраховану за 2 календарні місяці роботи, що передували даті звільнення, тобто за листопад та грудень 2019 року.
Позивачем надано довідку №9/4358 від 07.07.2023 (а.с. 8), відповідно до якої за листопад 2019 року позивачем отримано доходу у розмірі 6948,48 грн., за грудень 2019 року - у розмірі 7564,50 грн.
За листопад та грудень 2019 року позивачем фактично відпрацьовано 61 робочий день, відтак середньоденний заробіток складає 237,92 грн. ((6948,48 + 7564,50) / 61).
Право на стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку виникло у позивача з дня, наступного за днем звільнення, тобто з 28.01.2020.
Період затримки розрахунку при звільненні з 28.01.2020 по 29.06.2023 складає 1247 днів, а отже розмір середнього заробітку за весь період затримки розрахунку становить 296686,24 грн. (237,92 грн. Х 1247 днів).
Водночас, статтею 117 КЗпП України визначено відповідальність за затримку розрахунку при звільненні. Частиною першою цієї статті встановлено, що в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, визначені статтею 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.
Синтаксичний розбір текстуального змісту цієї норми дає підстави суду зробити висновки про те, що відповідальність у розмірі середнього заробітку застосовується лише в разі невиплати всіх належних працівникові сум (заробітної плати, компенсацій тощо). Такий правовий висновок прямо випливає із цієї норми.
Аналіз такого правового врегулювання дає змогу суду зробити правовий висновок, який непрямо випливає з приписів частини першої статті 117 КЗпП України, про те, що в разі виплати частини (не всіх) належних звільненому працівникові сум зменшується відповідно розмір відповідальності. І цей розмір відповідальності повинен бути пропорційним розміру невиплачених сум з урахуванням того, що всі належні при звільненні суми становлять сто відсотків, стільки ж відсотків становить розмір середнього заробітку.
Тобто залежно від розміру невиплачених належних звільненому працівникові сум прямо пропорційно належить виплаті розмір середнього заробітку, однак за весь час їх затримки по день фактичного розрахунку.
Зазначена правова позиція висловлена Верховним Судом у постанові від 30.11.2020 у справі № 480/3105/19 та підтримана у постановах від 03.08.2021 справа №580/278/19, від 05.10.2022 справа № 640/17872/19.
Застосовуючи вказаний підхід до обставин даної справи, суд зазначає, що при звільненні позивачу було нараховано 5638,28 грн., що підтверджено довідкою від 02.08.2023 №9/5980/Чбн (а.с. 24), сума несвоєчасно нарахованої та виплаченої компенсації за неотримане речове майно становить 6377,65 грн., що підтверджено матеріалами справи та не заперечується сторонами, тобто розмір усіх сум, які мали бути виплачені позивачу при звільненні, складає 12015,93 грн. (5638,28 + 6377,65).
За таких обставин, відсоток недоплачених позивачу при звільненні сум становить 53,08% (6377,65 Х 100 / 12015,93), а отже пропорційний розмір середнього заробітку за час затримки розрахунку складає 157481,06 грн. (296686,24 грн. Х 53,08%).
При цьому, позивач наполягає на стягненні середнього заробітку за час затримки розрахунку лише у частині, що складає 100000 грн.
Водночас, Велика Палата Верховного Суду у постанові від 26.06.2019, справа №761/9584/15-ц дійшла висновку, що виходячи з принципів розумності, справедливості та пропорційності, суд за певних умов може зменшити розмір відшкодування, передбаченого статтею 117 КЗпП України.
Зокрема, Велика Палата Верховного Суду у зазначеній справі вказує, що, зменшуючи розмір відшкодування, визначений виходячи з середнього заробітку за час затримки роботодавцем розрахунку при звільненні відповідно до статті 117 КЗпП України, необхідно враховувати:
- розмір простроченої заборгованості роботодавця щодо виплати працівнику при звільненні всіх належних сум, передбачених на день звільнення трудовим законодавством, колективним договором, угодою чи трудовим договором;
- період затримки (прострочення) виплати такої заборгованості, а також те, з чим була пов'язана тривалість такого періоду з моменту порушення права працівника і до моменту його звернення з вимогою про стягнення відповідних сум;
- ймовірний розмір пов'язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника;
- інші обставини справи, встановлені судом, зокрема, дії працівника та роботодавця у спірних правовідносинах, співмірність ймовірного розміру пов'язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника та заявлених позивачем до стягнення сум середнього заробітку за несвоєчасний розрахунок при звільненні.
Застосовуючи вищевизначені критерії до обставин справи, суд перш за все наголошує, що розмір несвоєчасно виплачених позивачу сум складає 6377,65 грн., в той час, як сума заявленого позивачем до стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку складає 100000 грн., що майже у 16 разів більше, ніж розмір простроченої заборгованості роботодавця.
Суд також зазначає, що позивач почав вживати активні дії, пов'язані з захистом своїх прав на виплату йому компенсації за неотримане речове майно, лише у липні 2022, коли звернувся до відповідача з письмовою заявою про виплату такої компенсації, та отримавши відмову - з позовом до суду, тобто лише через 2 з половиною роки після свого звільнення.
На думку суду, така поведінка позивача сприяла безпідставному збільшенню розміру середнього заробітку за час затримки розрахунку, який є прямо пропорційним кількості днів такої затримки.
До суду не надано жодних доказів, які б підтверджували вжиття позивачем будь-яких заходів, спрямованих на захист своїх прав до липня 2022 року, при цьому позивачем жодним чином не аргументовано настільки тривале зволікання з початком проведення таких дій, у тому числі відповідним зверненням до суду, не надано будь-яких доказів неможливості своєчасного захисту своїх порушених прав.
Позивачем також не наведено жодних доводів щодо наявності понесених ним матеріальних втрат, пов'язаних з несвоєчасною виплатою компенсації за неотримане речове майно.
З огляду на очевидну неспівмірність заявлених до стягнення сум середнього заробітку зі встановленим розміром несвоєчасно виплачених позивачу сум, характером цієї заборгованості, діями позивача та відповідача, тривалим, понад 2 з половиною років, зволіканням з боку позивача щодо вчинення активних дій, спрямованих на захист своїх порушених прав, суд вважає справедливим, пропорційним і таким, що відповідатиме обставинам цієї справи, які мають юридичне значення та наведеним вище критеріям, визначення розміру відповідальності відповідача за прострочення ним належних при звільненні позивача виплат у сумі 20 000,00 грн.
Враховуючи викладене, позов підлягає частковому задоволенню.
Суд не приймає доводів відповідача щодо пропуску позивачем строку звернення до адміністративного суду з цим позовом, з огляду на наступне.
Частиною 1 ст. 122 КАС України визначено, що позов може бути подано в межах строку звернення до адміністративного суду, встановленого цим Кодексом або іншими законами.
Згідно із частиною п'ятою статті 122 КАС для звернення до суду у справах щодо прийняття громадян на публічну службу, її проходження, звільнення з публічної служби встановлюється місячний строк.
За загальним правилом, перебіг строку на звернення до адміністративного суду починається від дня виникнення права на адміністративний позов, тобто коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів.
Враховуючи обставини справи, що розглядається, строк звернення до суду з цим позовом має рахуватись з дати фактичного розрахунку з позивачем, який, відповідно до матеріалів справи, проведений відповідачем 29.06.2023.
За таких обставин, оскільки позивач згідно відмітки на поштовому конверті, звернувся до суду 17.07.2023, тобто у строк, що не перевищує одного місяця з моменту отримання повного розрахунку, суд доходить висновку про дотримання позивачем строку звернення до адміністративного суду з цим позовом.
Щодо стягнення судових витрат у справі, суд зазначає, що відповідно до ст.139 КАС України при задоволенні позову сторони, яка не є суб'єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб'єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа.
При частковому задоволенні позову судові витрати покладаються на обидві сторони пропорційно до розміру задоволених позовних вимог.
Позивачем заявлено позовні вимоги на суму 100000 грн., з яких судом задоволено на суму 20000 грн., що становить 20%.
При зверненні до суду позивачем понесено судові витрати зі сплати судового збору в сумі 1073,60 грн. (а.с. 10).
Доказів понесення сторонами інших судових витрат до суду не надано.
Таким чином, на користь позивача підлягають стягненню документально підтверджені судові витрати пропорційно до розміру задоволених позовних вимог у розмірі 214,72 грн. (1073,60 грн х 20%), за рахунок бюджетних асигнувань відповідача.
Керуючись статтями 139, 241-246, 250 КАС України, суд, -
ВИРІШИВ:
Адміністративний позов ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_1 ) до Державної установи «Кропивницький слідчий ізолятор» (25009, вул. Куроп'ятникова, 50Б, м. Кропивницький, ЄДРПОУ 08563783) про визнання дій протиправними та стягнення середнього заробітку - задовольнити частково.
Визнати протиправними дії Державної установи «Кропивницький слідчий ізолятор» щодо затримки у виплаті ОСОБА_1 компенсації за неотримане речове майно.
Стягнути з Державної установи «Кропивницький слідчий ізолятор» на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні за період з 28.01.2020 по 29.06.2023 включно у розмірі 20000 грн.
Стягнути з Державної установи «Кропивницький слідчий ізолятор» за рахунок бюджетних асигнувань на користь ОСОБА_1 судові витрати зі сплати судового збору у розмірі 214,72 грн.
В іншій частині позову відмовити.
Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку апеляційного оскарження, а у разі його апеляційного оскарження - з моменту проголошення судового рішення суду апеляційної інстанції. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Рішення суду може бути оскаржено до Третього апеляційного адміністративного суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення за правилами, встановленими ст.ст.293, 295 - 297 КАС України.
Суддя Кіровоградського
окружного адміністративного суду В.В. НАУМЕНКО