Справа № 761/40822/21
Провадження № 2/761/4054/2023
РІШЕННЯ
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
11 вересня 2023 року Шевченківський районний суд м.Києва у складі:
головуючого судді: Савицького О.А.,
при секретарі: Габунії Н.Г.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в приміщенні суду цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до Головного управління Пенсійного фонду України в місті Києві про розірвання трудового договору, зобов'язання вчинити дії та стягнення вихідної допомоги,
ВСТАНОВИВ:
ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Головного управління Пенсійного фонду України в м.Києві про розірвання трудового договору, зобов'язання вчинити дії та стягнення вихідної допомоги, у якому просить визнати трудові відносини між ним та Управлінням виконавчої дирекції Фонду соціального страхування України у м.Києві, правонаступником якого є відповідач, припиненими, шляхом розірвання трудового договору на підставі ч.3 ст. 38 КЗпП Україна, згідно заяви від 15.07.2021 р.
Свої вимоги позивач обґрунтовує тим, що з 2016 року він перебував у трудових відносинах з Управлінням виконавчої дирекції Фонду соціального страхування від нещасних випадків на виробництві та професійних захворювань у м.Києві та займав посаду головного спеціаліста сектору правового забезпечення. Після ліквідації Управлінням виконавчої дирекції Фонду соціального страхування від нещасних випадків на виробництві та професійних захворювань у м.Києві позивача за його заявою було переведено на посаду завідувача сектору - страхового експерта з охорони праці сектору профілактики та розслідування нещасних випадків відділу профілактики страхових випадків Управління виконавчої дирекції Фонду соціального страхування України у м.Києві. Позивач зазначає, що з боку службових осіб Управління виконавчої дирекції Фонду соціального страхування України у м.Києві по відношенню до нього вчинялись неправомірні дії, які мали ознаки дискримінації в галузі права, та полягали у складанні акту про відсутність без поважних причин на робочому місці, вчиненні тиску з метою примушення до звільнення, позбавлення преміювання, упередженому та необ'єктивному розслідуванні викладеного у службовій записці факту неетичної поведінки, невиконання умов колективного договору, залишення без оплати на час перебування на лікарняному та оголошення доган. Таким чином позивач з врахуванням вказаних обставин звернувся до Управління виконавчої дирекції Фонду соціального страхування України у м.Києва із заявою про звільнення з підстави, передбаченої ч.3 ст. 38 КЗпП Україна, однак листом від 19.07.2021 р. позивачу було відмовлено у звільненні з цих підстав. Посилаючись на те, що Управлінням виконавчої дирекції Фонду соціального страхування України у м.Києві при відмові у його звільненні з підстави, викладеної у заяві, були порушені положення законодавства про працю, позивач такі дії вважає неправомірними, а тому звернувся до суду з даним позовом з метою захисту своїх порушених прав.
Ухвалою від 02.12.2021 р. відкрито провадження у справі, розгляд якої вирішено проводити у порядку спрощеного позовного провадження з повідомленням (викликом) сторін, призначено судове засідання та задоволено клопотання представника позивача про витребування доказів.
Ухвалою від 07.06.2023 р. задоволено заяву представника позивача, залучено до участі у справі Головне управління Пенсійного фонду України в м.Києві як правонаступника відповідача Управління виконавчої дирекції Фонду соціального страхування України у м.Києві, а також встановлено сторонам строки для подання відзиву на позовну заяву, відповіді на відзив та заперечення на відповідь на відзив.
Представник позивача в судовому засіданні позовні вимоги підтримав, просив суд задовольнити їх у повному обсязі з підстав викладених в позові та інших поданих ним заявах по суті справи.
Представник відповідача в судовому засіданні проти позовних вимог заперечив, просив суд відмовити у їх задоволенні з підстав викладених в поданих ним заявах по суті справи.
Вислухавши пояснення сторін, дослідивши письмові докази, які містяться в матеріалах справи, суд вважає, що позовні вимоги не підлягають задоволенню з наступних підстав.
Перевіряючи обставини справи судом встановлено, що з 2016 року позивач перебував у трудових відносинах з Управлінням виконавчої дирекції Фонду соціального страхування від нещасних випадків на виробництві та професійних захворювань у м.Києві та займав посаду головного спеціаліста сектору правового забезпечення. Після ліквідації Управлінням виконавчої дирекції Фонду соціального страхування від нещасних випадків на виробництві та професійних захворювань у м.Києві позивача за його заявою було переведено на посаду завідувача сектору - страхового експерта з охорони праці сектору профілактики та розслідування нещасних випадків відділу профілактики страхових випадків Управління виконавчої дирекції Фонду соціального страхування України у м.Києві.
У позовній заяві позивач зазначає, що з боку службових осіб Управління виконавчої дирекції Фонду соціального страхування України у м.Києві по відношенню до нього вчинялись неправомірні дії, які мали ознаки дискримінації в галузі права, та полягали у складанні акту про відсутність без поважних причин на робочому місці, вчиненні тиску з метою примушення до звільнення, позбавлення преміювання, упередженому та необ'єктивному розслідуванні викладеного у службовій записці факту неетичної поведінки, невиконання умов колективного договору, залишення без оплати на час перебування на лікарняному, оголошення доган.
Тому, позивач з врахуванням вказаних обставин звернувся до Управління виконавчої дирекції Фонду соціального страхування України у м.Києва із заявою про звільнення його з підстави, передбаченої ч.3 ст. 38 КЗпП Україна, однак відповідач листом від 19.07.2021р. відмовив позивачу у звільненні з цих підстав.
Звертаючись до суду з даним позовом, позивач, як на підставу для його задоволення, посилається на те, що Управлінням виконавчої дирекції Фонду соціального страхування України у м.Києві при відмові у його звільненні з підстави, викладеної у заяві, були порушені положення законодавства про працю, позивач такі дії вважає неправомірними, а тому вважає, що трудові відносини між ним та Управлінням виконавчої дирекції Фонду соціального страхування України у м.Києві, правонаступником якого є відповідач, повинні бути припиненими, саме шляхом розірвання трудового договору на підставі ч.3 ст. 38 КЗпП Україна.
Законом України «Про засади запобігання та протидії дискримінації в Україні» визначено організаційно-правові засади запобігання та протидії дискримінації з метою забезпечення рівних можливостей щодо реалізації прав і свобод людини та громадянина.
Відповідно до пункту 2 частини 1 статті 1 Закону України «Про засади запобігання та протидії дискримінації в Україні» дискримінація - ситуація, за якої особа та/або група осіб за їх ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, віку, інвалідності, етнічного та соціального походження, громадянства, сімейного та майнового стану, місця проживання, мовними або іншими ознаками, які були, є та можуть бути дійсними або припущеними (далі - певні ознаки), зазнає обмеження у визнанні, реалізації або користуванні правами і свободами в будь-якій формі, встановленій цим Законом, крім випадків, коли такс обмеження мас правомірну, об'єктивно обґрунтовану мету, способи досягнення якої є належними та необхідними.
Тобто, з аналізу вказаних норм закону випливає, що дискримінація означає поводження з особою (за відповідними критеріями, як то наприклад, вік, стать, інвалідність тощо) у інший спосіб, ніж з іншими особами, що узгоджується з практикою Верховного Суду, а саме у постанові від 03.06.2023 р. в справі № 752/15831/16-ц Верховний Суд дійшов висновку, що дискримінація це менш прихильне поводження з людиною, ніж з іншими в аналогічній ситуації.
Така позиція Верховного Суду, у свою чергу, кореспондується з судовою практикою Європейського суду з прав людини, у відповідності до якої дискримінація означає поводження з особами у різний спосіб, без об'єктивного та розумного обґрунтування, у відносно схожих ситуаціях (справа «Вілліс проти Сполученого Королівства» (Willis v. the United Kingdom), заява № 36042/97, n.48, ECHR 2002-1V).
Відмінність у ставленні є дискримінаційною, якщо вона не має об'єктивного га розумного обґрунтування, іншими словами, якщо вона не переслідує легітимну мету або якщо немає розумного співвідношення між застосованими засобами та переслідуваною метою (рішення від 21.02.1997 р. у справі «Ван Раалте проти Нідерландів» (Van Raalte v. the Netherlands), пункт 39, Reports 1997-1).
Отже, для доведення факту вчинення дискримінаційних дій необхідним є чітке встановлення об'єктивної сторони правопорушення та забезпечення відповідної позиції сторони належними та допустимими доказами.
Однак, як встановлено судом, позивачем не надано суду належних та допустимих доказів щодо вчинення відносно нього з боку роботодавця будь якої дискримінації.
Як вбачається з матеріалів справи, 15.08.2021 р. засобами поштового зв'язку позивачем було подано до Управління виконавчої дирекції Фонду соціального страхування України у м.Києві заяву про звільнення на підставі частини 3 статті 38 КЗпП України.
Згідно з ч.3 ст. 38 КЗпП України працівник має право у визначений ним строк розірвати трудовий договір за власним бажанням, якщо роботодавець не виконує законодавство про працю, умови колективного чи трудового договору.
З врахуванням практики застосування даної норми та усталеної правової позиції Верховного Суду, у разі якщо вказані працівником причини звільнення, а саме порушення роботодавцем трудового законодавства, не підтверджуються або роботодавцем не визнаються роботодавець може відмовити працівникові у розірванні трудовою договору з відповідних підстав, але не вправі самостійно змінювати правову підставу розірвання трудового договору (правова позиція висловлена у постанові Верховного Суду України від 22.05.2013 р. у справі № 6-34цс13, постанові Верховного Суду від 13.03.2019 р. № 754/1936/16-ц).
Після отримання заяви позивача про звільнення за частиною 3 статті 38 КЗпП України, Управлінням виконавчої дирекції Фонду соціального страхування України у м.Києві, як роботодавцем, не визнано та не підтверджено зазначені у заяві ОСОБА_1 доводи щодо порушення роботодавцем законодавства про працю, якими заявник обґрунтовував свої вимоги.
За результатами розгляду вищевказаної заяви листом Управління виконавчої дирекції Фонду соціального страхування України у м.Києві від 19.07.2021 р. № 5210-ІІ ОСОБА_1 була надана відповідь про відсутність підстав для звільнення за частиною 3 статті 38 КЗпП України з належною та розгорнутою аргументацією такої відмови.
Отже, суд вважає, що у даному випадку відмова роботодавця в розірванні трудового договору за вказаними підставами не є порушенням трудового законодавства, оскільки відповідні нормативно-правові акти не містять імперативних норм щодо обов'язку роботодавця щодо розірвання трудових відносин за відповідних обставин.
Разом з тим, під час розгляду справи судом, позивачем не доведено належними та допустимими доказами, а судом не встановлено обставин порушення Управлінням виконавчої дирекції Фонду соціального страхування України у м.Києві умов трудового договору по відношенню до позивача.
Крім того, правові, фінансові та організаційні засади загальнообов'язкового державного соціального страхування, гарантії працюючих громадян щодо їх соціального захисту у зв'язку з тимчасовою втратою працездатності, вагітністю та пологами, від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, охорони життя та здоров'я визначає Закон України від 23.09.1999 р. №1105-XІV «Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування».
Відповідно до статті 22 Закону України «Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування» від 23.09.1999 р. № 1105-ХІV (в редакції, чинній на момент виникнення правовідносин) допомога по тимчасовій непрацездатності надається застрахованій особі у формі матеріального забезпечення, яке повністю або частково компенсує втрату заробітної плати (доходу), у разі настання в неї одного з таких страхових випадків, зокрема непрацездатності внаслідок захворювання або травми, не пов'язаної з нещасним випадком на виробництві.
Згідно зі ст. 30 Закону № 1105-XIV матеріальне забезпечення та соціальні послуги за страхуванням у зв'язку з тимчасовою втратою працездатності застрахованим особам, які працюють на умовах групового договору (контракту), цивільно-правового договору та на інших підставах, передбачених законом, призначаються та надаються за основним місцем роботи (діяльності).
У відповідності до частини 3 статті 30 Закону № 1105-XIV рішення про призначення матеріального забезпечення та надання соціальних послуг приймається комісією (уповноваженим із соціального страхування (далі - Комісія), що створюється (обирається) на підприємстві, в установі, організації, до складу якої входять представники адміністрації підприємства, установи, організації та застрахованих осіб (виборних органів первинної профспілкової організації (профспілкового представника) або інших органів, які представляють інтереси застрахованих осіб), або фізичною особою-підприємцем, особою, яка провадить незалежну професійну діяльність. Комісія (уповноважений) із соціального страхування здійснює контроль за правильним нарахуванням і своєчасною виплатою матеріального забезпечення, приймає рішення про відмову в його призначенні, про припинення виплати матеріального забезпечення (повністю або частково), розглядає підставу і правильність видачі листків непрацездатності та інших документів, які є підставою для надання матеріального забезпечення та соціальних послуг.
У свою чергу, стаття 31 Закону № 1105-XIV встановлює підстави та перелік документів, необхідних для призначення матеріального забезпечення за страхуванням у зв'язку з тимчасовою втратою працездатності.
Так, у відповідності до п.1 ст. 31 Закону № 1105-XIV підставою для призначення допомоги по тимчасовій непрацездатності, по вагітності та пологах є виданий у встановленому порядку листок непрацездатності.
Тобто, з аналізу вказаних положень закону вбачається, що застрахована особа може отримати матеріальне забезпечення за наявності позитивного рішення Комісії та у разі наявності виданого у встановленому порядку листка непрацездатності.
Водночас, рішення Комісії про відмову в призначенні допомоги по тимчасовій непрацездатності по спірних листках непрацездатності АЯ № 265071, АЯ № 252499, АЯ № 265563, згідно визначеного законом порядку позивачем не оскаржувались, а тому на думку суду відсутні підстави для висновку про неправомірність невиплати позивачу роботодавцем матеріальної допомоги по тимчасовій непрацездатності.
Згідно ч.ч.1, 2 ст. 15 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.
За умовами ч.3 ст. 12, ч.1 ст. 13 ЦПК України обов'язок доказування покладається на сторони у справі.
Статтею 81 ЦПК України визначено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
Відповідно до ст. 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.
За таких обставин, оцінюючи належність, допустимість і достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності та враховуючи, що обставини, на які посилається позивач, як на підставу для задоволення позову, а саме щодо неправомірності дій з боку службових осіб Управління виконавчої дирекції Фонду соціального страхування України у м.Києві, правонаступником якого є відповідач, щодо відмови у звільненні на підставі ч.3 ст. 38 КЗпП Україна, не знайшли свого підтвердження в судовому засіданні, суд приходить до висновку, що позов є необґрунтованим, а тому відмовляє в його задоволенні.
Керуючись ст.ст. 3, 4, 12, 13, 76-81, 133, 141, 259, 263-265, 268, 273, 352-355 ЦПК України, суд
ВИРІШИВ:
Відмовити ОСОБА_1 в задоволення позову до Головного управління Пенсійного фонду України в місті Києві про розірвання трудового договору, зобов'язання вчинити дії та стягнення вихідної допомоги.
Рішення може бути оскаржене до Київського апеляційного суду шляхом подання апеляційної скарги протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.
Рішення набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано, або після перегляду рішення в апеляційному порядку, якщо його не скасовано.
Суддя: