КИЇВСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД
УХВАЛА
про залишення позову без розгляду
20 вересня 2023 року Справа № 320/21137/23
Київський окружний адміністративний суд у складі головуючого судді Дудіна С.О. розглянувши у порядку письмового провадження за правилами спрощеного позовного адміністративну справу за позовом Громадської організації «Федерація Таеквон-до І.Т.Ф. України» до Міністерства молоді та спорту України, за участю третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідача - Громадської організації «Всеукраїнський союз Таеквон-До», про визнання протиправним та скасування окремих положень наказу та зобов'язання вчинити певні дії,
ВСТАНОВИВ:
до Київського окружного адміністративного суду звернулася Громадська організація «Федерація Таеквон-до І.Т.Ф. України» (далі по тексту також позивач, ГО «Федерація Таеквон-до І.Т.Ф. України») з позовом до Міністерства молоді та спорту України (далі по тексту також відповідач), за участю третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідача - Громадської організації «Всеукраїнський союз Таеквон-До» (далі по тексту також третя особа, ГО «Всеукраїнський союз Таеквон-До»), у якому просить суд:
- визнати протиправним та скасувати наказ Міністерства молоді та спорту України від 16.09.2020 №1557 «Про визнання, відмову у визнанні видів спорту та внесення змін до Реєстру видів спорту в Україні» в частині окремих положень пунктів 1 та 4 щодо визнання «Таеквон-До» видом спорту в Україні та включення до Реєстру визнаних видів спорту в Україні, затвердженого наказом Мінмолодьспорту від 11.03.2015 №639 у Розділ ІІ «Неолімпійські на національні види спорту» пункту «ІІ.125. Таеквон-До»;
- зобов'язати відповідача виключити з Реєстру визнаних видів спорту в Україні вид спорту «Таеквон-До», зазначений у Розділі ІІ «Неолімпійські на національні види спорту» пункту «ІІ.125. Таеквон-До».
Обґрунтовуючи свої вимоги, позивач повідомив, що у 2017 році за заявою Громадської організації «Всеукраїнський союз Таеквон-До» пунктом 1 наказу №5229 від 27.12.2017 відповідачем було визнано «Таеквон-До» новим видом спорту, створивши, на думку позивача, клон вже існуючого виду спорту «Таеквон-до І.Т.Ф.».
За наслідками оскарження такого наказу рішенням Окружного адміністративного суду міста Києва від 11.07.2018 у справі №826/3196/18 позов було задоволено, наказ скасовано у зв'язку з тим, що назва та правила спортивних змагань нового виду спорту «Таеквон-До» суттєво не відрізнялися від назви та правил спортивних змагань виду спорту «Таеквон-до І.Т.Ф.», який визнаний в Україні. Судами апеляційної та касаційної інстанції таке рішення залишено без змін. На виконання судового рішення відповідачем було виключено «Таеквон-До» з Реєстру визнаних видів спорту в Україні.
Однак у подальшому наказом Мінмолодьспорту від 28.02.2019 №1059 було внесено зміни до пункту 6 Розділу ІУ Порядку визнання видів спорту, включення їх до Реєстру визнаних видів спорту в Україні, порядку його ведення, та виключено таку вимогу для визнання нового виду спорту, як суттєва різниця назви та правил змагань нового виду спорту від назви видів спорту та правил спортивних змагань з вже визнаних в Україні видів спорту.
У зв'язку зі зміною нормативного регулювання підстав для визнання виду спорту за заявою третьої особи відповідач оскаржуваною частиною наказу визнав «Таеквон-До» видом спорту в Україні та включив його до Розділу II Неолімпійські та національні види спорту Реєстру визнаних видів спорту в Україні.
Позивач стверджує, що положення Порядку, у редакції наказу Мінмолодьспорту від 28.02.2019 №1059, на підставі якого винесено наказ в оскаржуваній частині, є протиправними та не відповідають положенням нормативно-правового акта вищої юридичної сили, що було підтверджено судовим рішенням.
Так, за результатом оскарження у судовому порядку пункту 6 розділу IV Порядку рішенням Окружного адміністративного суду міста Києва від 22.07.2022 у справі №640/8/21, залишеним без змін постановою Шостого апеляційного адміністративного суду від 14.03.2023, позов задоволено частково. Міністерство молоді і спорту України зобов'язано привести пункт 6 розділу IV Порядку №1059 у відповідність до вимог статті 1 Закону України «Про фізичну культуру і спорт» шляхом визначення критерієм для визнання виду спорту наявності правил спортивних змагань.
На виконання означеного рішення відповідачем видано наказ від 16.05.2023 №2755, яким змінено пункт 6 розділу IV Порядку, додану таку умову для визнання нового виду спорту, як наявність правил спортивних змагань.
Позивач стверджує, що з моменту набрання законної сили рішенням Окружного адміністративного суду міста Києва від 22.07.2022 у справі №640/8/21 (14.03.2023), яким констатовано протиправність змін до пункту 6 Розділу ІУ Порядку, які, у свою чергу, стали правовим підґрунтям для прийняття відповідачем наказу від 16.09.2020 №1557, у нього виникли підстави для звернення до суду з позовом у цій справі, зазначаючи при цьому, що визнання «Такевон-До» новим видом спорту порушує права позивача, про що зазначено у рішенні Окружного адміністративного суду міста Києва від 11.07.2018 №826/3196/18.
Ухвалою Київського окружного адміністративного суду від 30.06.2023 відкрито провадження у справі, вирішено здійснювати розгляд справи за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін за наявними у справі матеріалами. Цією ухвалою залучено до участі у справі в якості третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідача, ГО «Всеукраїнський союз Таеквон-До».
18.07.2023 третьою особою подано до суду письмові пояснення, в яких ГО «Всеукраїнський союз Таеквон-До» просить суд:
- залишити без розгляду позовну заяву з підстав пропуску строку звернення до суду;
- у випадку відмови у клопотанні про залишення позовної заяви без розгляду, постановити ухвалу про розгляд справи у судовому засіданні з повідомленням (викликом) сторін;
- у випадку відмови у клопотанні про залишення позовної заяви без розгляду, відмовити у задоволенні позовних вимог у повному обсязі.
Так, на переконання заявника, шестимісячний строк звернення до суду повинен починатися саме з 16.09.2020, оскільки спірний Наказ був прийнятий на підставі Порядку визнання видів спорту, включення їх до Реєстру визнаних видів спорту в Україні, порядок його ведення у редакції наказу Міністерства молоді та спорту України від 28.02.2019 №1059, який діяв на момент прийняття оспорюваного Наказу, що свідчить про наявність у позивача можливості та підстав оскарження спірного Наказу раніше, аніж через більш ніж два роки з дня його прийняття.
24.07.2023 до суду від позивача надійшла заява про поновлення строку звернення до суду, в якій Громадська організація «Федерація Таеквон-до І.Т.Ф. України» зазначає, що 28.02.2019 Міністерством молоді та спорту України було прийнято наказ №1059, яким внесено зміни до Порядку визнання видів спорту, включення їх до Реєстру визнаних видів спорту в Україні, порядку його ведення, затвердженого наказом Міністерства №149 від 27.01.2014 (далі - Порядок).
Позивач стверджує, що внаслідок внесення змін до пункту 6 розділу IV даного Порядку, для визнання нового виду спорту вже не вимагалося наявності суттєвої різниці в назві нового виду спорту та правилах спортивних змагань з цього виду спорту порівняно з назвою видів спорту та правил спортивних змагань з видів спорту, які визнані в Україні, що, у свою чергу, не відповідало Закону України «Про фізичну культуру і спорт».
Позивач зазначає, що оскаржуваний в рамках цієї справи наказ Міністерства молоді та спорту України від 16.09.2020 №1557 на момент його прийняття хоча і порушував права Федерації, але відповідав пункту 6 Розділу IV Порядку. Наведене, на думку позивача, унеможливлювало звернення Федерації до суду за захистом своїх прав, що стало підставою для подання до Окружного адміністративного суду міста Києва позову про оскарження нормативно-правового акта - Порядку визнання видів спорту, включення їх до Реєстру визнаних видів спорту в Україні, затвердженого наказом Міністерства молоді та спорту України від 28.02.2019 №1059, у частині пункту 6 розділу IV, та зобов'язання Міністерства молоді і спорту України привести цей пункт у відповідність до вимог статей 1 та 40 Закону України "Про фізичну культуру і спорт".
Рішенням Окружного адміністративного суду м. Київа від 22.07.2022 у справі №640/08/21, залишеним без змін постановою Шостого апеляційного адміністративного суду від 14.03.2023, позов був задоволений частково: Міністерство молоді і спорту України зобов'язано привести пункт 6 розділу IV Порядку у відповідність до вимог статті 1 Закону України "Про фізичну культуру і спорт", шляхом визначення критерієм для визнання виду спорту такого критерію як наявність правил спортивних змагань. У вказаних рішеннях судів було досліджено зміст оскаржуваного пункту положення та встановлено, що в підпункті 4 пункту 1 Наказу №1059, яким пункт 6 розділу IV Порядку №149 викладено в новій редакції, відсутній обов'язковий критерій для визнання виду спорту - наявність правил, встановлений статтею 1 Закону України "Про фізичну культуру і спорт", відтак пункт 6 розділу IV Порядку №149 не відповідає критеріям для визнання виду спорту передбачених статтею 1 Закону України "Про фізичну культуру і спорт".
Позивач зауважує, що саме з дати набрання законної сили рішенням Окружного адміністративного суду м. Київа від 22.07.2022 у справі №640/08/21, тобто з 14.03.2023, Федерація набула право стверджувати, що пункт 6 розділу IV Порядку не відповідав положенням Закону України "Про фізичну культуру і спорт", чим порушував права Федерації, що, у свою чергу, надало можливість їй звернутися за захистом своїх прав до адміністративного суду.
На підставі цього позивач стверджує, що причина пропуску строку для звернення до адміністративного суду є поважною, оскільки саме відсутність судового рішення про невідповідність наказу нормативно-правовому акту вищої юридичної сили унеможливлювала звернення Федерації до суду у строк, передбачений ч.1, абз. 1 ч. 2 статті 122 КАСУ.
Розглянувши питання дотримання позивачем строку звернення до суду, суд зазначає таке.
Частиною першою статті 118 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що процесуальні строки - це встановлені законом або судом строки, у межах яких вчиняються процесуальні дії. Процесуальні строки встановлюються законом, а якщо такі строки законом не визначені - встановлюються судом.
Строк звернення до адміністративного суду - це проміжок часу після виникнення спору в публічно-правових відносинах, протягом якого особа має право звернутися до адміністративного суду із заявою за вирішенням цього спору і захистом своїх прав, свобод чи інтересів. Початок перебігу строку звернення до суду починається з часу, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів.
Згідно з частиною першою статті 122 Кодексу адміністративного судочинства України позов може бути подано в межах строку звернення до адміністративного суду, встановленого цим Кодексом або іншими законами.
Абзацом першим частини другої статті 122 Кодексу адміністративного судочинства України визначено, що для звернення до адміністративного суду за захистом прав, свобод та інтересів особи встановлюється шестимісячний строк, який, якщо не встановлено інше, обчислюється з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів.
Предметом спору у цій справі є вимога про визнання протиправним та скасування наказу відповідача від 16.09.2020 №1557 в частині окремих положень пунктів 1 та 4 щодо визнання «Таеквон-До» видом спорту в Україні та включення до Реєстру визнаних видів спорту в Україні пункту «ІІ.125. Таеквон-До», а також похідна вимога про зобов'язання відповідача виключити з цього Реєстру зазначений пункт.
Відповідно до положень статті 4 Кодексу адміністративного судочинства України статтею 4 Кодексу адміністративного судочинства України: нормативно-правовий акт - акт управління (рішення) суб'єкта владних повноважень, який встановлює, змінює, припиняє (скасовує) загальні правила регулювання однотипних відносин, і який розрахований на довгострокове та неодноразове застосування; індивідуальний акт - акт (рішення) суб'єкта владних повноважень, виданий (прийняте) на виконання владних управлінських функцій або в порядку надання адміністративних послуг, який стосується прав або інтересів визначеної в акті особи або осіб, та дія якого вичерпується його виконанням або має визначений строк.
Верховний Суд у постанові від 07.06.2021 у справі №296/10605/16-а (реєстраційний номер судового рішення у ЄДРСР - 97494866) зазначив, що юридична наука визначає, що нормативно-правові акти - це правові акти управління, які встановлюють, змінюють, припиняють (скасовують) правові норми. Нормативно-правові акти містять адміністративно-правові норми, які встановлюють загальні правила регулювання однотипних відносин, розраховані на тривале застосування. Вони встановлюють загальні правила поведінки, норми права, регламентують однотипні суспільні відносини у певних галузях і, як правило, розраховані на довгострокове та багаторазове їх застосування.
Отже, до нормативно-правових актів відносяться прийняті уповноваженими органами акти, які встановлюють, змінюють норми права, носять загальний чи локальний характер, розраховані на невизначене коло осіб та застосовується неодноразово.
Ненормативним (індивідуальним) правовим актам притаманні такі ознаки: а) спрямовуються на врегулювання конкретних (одиничних) актів соціальної поведінки; б) поширюються лише на персонально визначених суб'єктів; в) містять індивідуальні приписи (веління, дозволи), розраховані на врегулювання лише окремої, конкретної життєвої ситуації, тому їх юридична чинність (формальна обов'язковість) вичерпується одноразовою реалізацією; г) не передбачають повторного застосування одних і тих самих юридичних засобів; д) не мають зворотної дії в часі.
Цей висновок узгоджується з правовою позицією, що міститься у постановах Верховного Суду від 21.10.2019 у справі № 522/22780/16-а, від 26.11.2019 у справах № 826/4630/18 та № 183/6195/17, від 11.12.2019 у справі № 369/7296/16-а, від 21.12.2019 у справі № 826/14366/15, від 04.03.2020 № 450/1236/17.
З огляду на наведене, оскаржуваний у цій справі наказ Мінмолодьспорту від 16.09.2020 №1557 є індивідуальним правовим актом, до оскарження якого у судовому порядку застосовується шестимісячний строк.
Водночас, Громадська організація «Федерація Таеквон-до І.Т.Ф. України» звернулася до суду з позовом у цій справі 20.06.2023, тобто з пропуском відповідного строку.
Як було вказано вище, обґрунтовуючи поважність причин пропуску строку звернення до суду, позивач стверджує про відсутність у нього можливості дотримання такого суду через існування наказу Міністерства молоді та спорту України від 28.02.2019 №1059, яким було внесено, зокрема, зміни до пункту 6 розділу IV Порядку №149, внаслідок чого для визнання нового виду спорту вже не вимагалося наявності суттєвої різниці в назві нового виду спорту та правилах спортивних змагань з цього виду спорту порівняно з назвою видів спорту та правил спортивних змагань з видів спорту, які визнані в Україні, що, у свою чергу, не відповідало Закону України «Про фізичну культуру і спорт».
Таким чином, на думку позивача, зверненню до суду з позовом у цій справі мало передувати оскарження вищевказаних змін до Порядку №149, що і було зроблено ним в рамках адміністративної справи №640/08/21, рішення у якій набрало законної сили 14.03.2023. Саме цю дату позивач розцінює в якості моменту виникнення у нього об'єктивної можливості звернення до адміністративного суду за захистом своїх прав.
Однак, суд не може погодитися з такою позицією позивача, оскільки відповідно до статті 7 Кодексу адміністративного судочинства України суд вирішує справи відповідно до Конституції та законів України, а також міжнародних договорів, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України. Суд застосовує інші правові акти, прийняті відповідним органом на підставі, у межах повноважень та у спосіб, визначені Конституцією та законами України. У разі невідповідності правового акта Конституції України, закону України, міжнародному договору, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України, або іншому правовому акту суд застосовує правовий акт, який має вищу юридичну силу, або положення відповідного міжнародного договору України.
Отже, з огляду на визначені в частині третій статті 7 КАС України загальні засади пріоритетності законів над підзаконними актами, спірні окремі положення пунктів 1 та 4 наказу Міністерства молоді та спорту України від 16.09.2020 №1557 могли бути оскаржені позивачем до суду, незалежно від чинності наказу Міністерства молоді та спорту України від 28.02.2019 №1059, оскільки оцінку відповідності цих наказів положенням Закону України «Про фізичну культуру і спорт» суд міг здійснити самостійно.
Верховний Суд неодноразово наголошував, що суди не повинні застосовувати положення нормативно-правових актів, які не відповідають Конституції та законам України, незалежно від того, чи оскаржувались такі акти в судовому порядку та чи є вони чинними на момент розгляду справи, тобто згідно з правовою позицією Верховного Суду такі правові акти (як закони, так і підзаконні акти) не можуть застосовуватися навіть у випадках, коли вони є чинними (постанови від 12.03.2019 у справі № 913/204/18, від 10.03.2020 у справі № 160/1088/19).
Така ж правова позиція була неодноразово викладена й у постановах Верховного Суду України, зокрема у постанові від 10 лютого 2016 року у справі № 537/5837/14-а, де суд зазначив, що, керуючись принципом законності та виходячи із визначених у частині четвертій статті 9 КАС (у редакції, чинній на час прийняття судових рішень) загальних засад пріоритетності законів над підзаконними актами, для визначення розміру разової грошової допомоги учасникам бойових дій у 2014 році слід застосовувати не постанову Кабінету Міністрів України, а закон.
Аналогічний правовий висновок викладено Великою Палатою Верховного Суду від 9 червня 2022 року у справі № 520/2098/19 (реєстраційний номер судового рішення в ЄДРСР - 104942716).
Отже, з урахуванням вимог статті 7 КАС України, суд навіть у період чинності наказу Міністерства молоді та спорту України від 28.02.2019 №1059 (безвідносно до того, чи скасований він судом) міг надати правову оцінку відповідності положень цього наказу вимогам Закону України «Про фізичну культуру і спорт» під час оскарження спірних окремих положень пунктів 1 та 4 наказу Міністерства молоді та спорту України від 16.09.2020 №1557.
Таким чином, суд визнає непереконливими твердження позивача, викладені у відповідному клопотанні, про об'єктивну неможливість звернення до адміністративного суду з позовом у цій справі до моменту набрання законної сили рішенням суду у справі про оскарження наказу Міністерства молоді та спорту України від 28.02.2019 №1059, яким було внесено, зокрема, зміни до пункту 6 розділу IV Порядку №149.
У постанові від 10.11.2022 у справі №990/115/22 (реєстраційний номер судового рішення в ЄДРСР - 107354803) Велика Палата Верховного Суду зазначила, що установлення законом процесуальних строків передбачено з метою дисциплінування учасників адміністративного судочинства та своєчасного виконання ними передбачених КАС України певних процесуальних дій. Інститут строків в адміністративному процесі сприяє досягненню юридичної визначеності в публічно-правових відносинах, а також стимулює учасників адміністративного процесу добросовісно ставитися до виконання своїх обов'язків. Ці строки обмежують час, протягом якого такі правовідносини можуть вважатися спірними; після їх завершення, якщо ніхто не звернувся до суду за вирішенням спору, відносини стають стабільними. Без наявності строків на процесуальну дію або без їх дотримання в адміністративному судочинстві виникнуть порушення прав учасників адміністративного процесу. Недотримання встановлених законом строків зумовлює чітко визначені юридичні наслідки.
Розумні строки в адміністративному судочинстві - це найкоротші за конкретних обставин строки (якщо інше не визначено законом або встановлено судом), протягом яких сторона повинна вжити певних дій, демонструючи свою зацікавленість у їх результатах, і які об'єктивно оцінюються судом стосовно відповідності принципам добросовісності та розсудливості, а також на предмет дотримання прав інших учасників (забезпечення балансу інтересів).
Отже, право на звернення до суду не є абсолютним і може бути обмеженим, в тому числі і встановленням строків для звернення до суду, якими чинне законодавство обмежує звернення до суду за захистом прав, свобод та інтересів. Це, насамперед, обумовлено специфікою соціальних спорів, які розглядаються в порядку адміністративного судочинства, а запровадження таких строків обумовлене досягненням юридичної визначеності у публічно-правових відносинах. Ці строки обмежують час, протягом якого такі правовідносини можуть вважатися спірними. Після їх завершення, якщо ніхто не звернувся до суду за вирішенням спору, відносини стають стабільними.
Рішенням Конституційного Суду України від 13.12.2011 №17-рп/2011 визначено, що держава може встановленням відповідних процесуальних строків обмежувати строк звернення до суду, що не впливає на зміст та обсяг конституційного права на судовий захист і доступ до правосуддя.
Практика Європейського суду з прав людини також свідчить про те, що право на звернення до суду не є абсолютним і може бути обмеженим, в тому числі і встановленням строків на звернення до суду за захистом порушених прав (рішення Європейського суду з прав людини у справі “Стаббігс на інші проти Великобританії”, справа “Девеер проти Бельгії”).
Європейський суд з прав людини у своїх рішеннях наполягає на тому, що процесуальні строки (строки позовної давності) є обов'язковими для дотримання. Правила регулювання строків для подання скарги, безумовно, мають на меті забезпечення належного відправлення правосуддя і дотримання принципу юридичної визначеності. Зацікавлені особи повинні розраховувати на те, що ці правила будуть застосовані (рішення Європейського суду з прав людини у справі “Перез де Рада Каванілес проти Іспанії” від 28.10.1998 року, заява № 28090/95, пункт 45). Реалізуючи пункт 1 статті 6 Конвенції, кожна держава-учасниця цієї Конвенції вправі встановлювати правила судової процедури, в тому числі й процесуальні заборони і обмеження, зміст яких - не допустити судовий процес у безладний рух.
Практика Європейського суду з прав людини свідчить про те, що у процесі прийняття рішень стосовно поновлення строків звернення до суду або оскарження судового рішення, Європейський суд з прав людини виходить із наступного: 1) поновлення пропущеного строку звернення до суду або оскарження судового рішення є порушенням принципу правової визначеності, відтак, у кожному випадку таке поновлення має бути достатньо виправданим та обґрунтованим; 2) поновленню підлягає лише той строк, який пропущений з поважних, об'єктивних, непереборних, не залежних від волі та поведінки особи обставин; 3) оцінка поважності причин пропуску строку має здійснюватися індивідуально у кожній справі; 4) будь-які поважні причини пропуску строку не можуть розцінюватися як абсолютна підстава для поновлення строку; 5) необхідно враховувати тривалість пропуску строку, а також можливі наслідки його відновлення для інших осіб.
Водночас, навіть наявність об'єктивних та непереборних обставин, що обумовлюють поважність причин пропуску строку звернення до суду, не може розцінюватися як абсолютна підстава для поновлення пропущеного строку (рішення Європейського суду з прав людини у справі “Олександр Шевченко проти України”, п. 27), оскільки у випадку, якщо минув значний проміжок часу з моменту закінчення пропущеного строку, відновлення попереднього становища учасників справи буде значно ускладнено та може призвести до порушення прав та інтересів інших осіб.
Крім того, чітко визначені та однакові для всіх учасників справи строки звернення до суду, а також строки для подання апеляційної чи касаційної скарги, здійснення інших процесуальних дій є гарантією забезпечення рівності сторін та інших учасників справи.
За висновками Європейського суду з прав людини, загалом прийнятним вважається встановлення в національному законодавстві процесуальних обмежень та вимог з метою належного здійснення правосуддя; проте вони не повинні підривати саму суть права на доступ до суду (рішення Європейського суду з прав людини від 16 грудня 1992 року у справі "Хаджіанастасіу проти Греції", пункти 32-37).
При цьому очікується, що заявник продемонструє уважне ставлення до дотримання процесуальних вимог національного законодавства, наприклад до строків для подання адміністративного позову (рішення Європейського суду з прав людини від 7 вересня 1999 року у справі "Йодко против Литви (Jodko v. Lithuania).
Положеннями статті 123 Кодексу адміністративного судочинства України визначено, що у разі подання особою позову після закінчення строків, установлених законом, без заяви про поновлення пропущеного строку звернення до адміністративного суду, або якщо підстави, вказані нею у заяві, визнані судом неповажними, позов залишається без руху. При цьому протягом десяти днів з дня вручення ухвали особа має право звернутися до суду з заявою про поновлення строку звернення до адміністративного суду або вказати інші підстави для поновлення строку.
Якщо заяву не буде подано особою в зазначений строк або вказані нею підстави для поновлення строку звернення до адміністративного суду будуть визнані неповажними, суд повертає позовну заяву.
Якщо факт пропуску позивачем строку звернення до адміністративного суду буде виявлено судом після відкриття провадження в адміністративній справі і позивач не заявить про поновлення пропущеного строку звернення до адміністративного суду, або якщо підстави, вказані ним у заяві, будуть визнані судом неповажними, суд залишає позовну заяву без розгляду.
Відповідно до пункту 8 частини першої статті 240 Кодексу адміністративного судочинства України суд своєю ухвалою залишає позов без розгляду з підстав, визначених частинами третьою та четвертою статті 123 цього Кодексу.
На підставі викладеного, враховуючи виявлення судом після відкриття провадження в адміністративній справі факту пропуску позивачем строку звернення до суду, а також приймаючи до уваги визнання судом неповажними підстав для поновлення цього строку, які вказані позивачем у відповідній заяві, суд вважає за необхідне залишити позов без розгляду.
Керуючись статтями 122-123, 240-241, 243, 248, Кодексу адміністративного судочинства України, суд
УХВАЛИВ:
1. Позов залишити без розгляду.
2. Копію ухвали надіслати (видати) учасникам справи (їх представникам), зокрема, шляхом направлення тексту ухвали електронною поштою, факсимільним повідомленням (факсом, телефаксом), телефонограмою.
Ухвала, постановлена судом поза межами судового засідання або у судовому засіданні у разі неявки учасників справи, під час розгляду справи в письмовому провадженні, набирає законної сили з моменту її підписання.
Апеляційна скарга на ухвалу суду подається до Шостого апеляційного адміністративного суду протягом п'ятнадцяти днів з дня її проголошення.
Суддя Дудін С.О.