18.09.23
22-ц/812/973/23
Єдиний унікальний номер судової справи 487/559/23
Номер провадження 22-ц/812/973/23
Доповідач апеляційного суду Серебрякова Т.В.
Постанова
Іменем України
18 вересня 2023 року місто Миколаїв
Колегія суддів судової палати у цивільних справах Миколаївського апеляційного суду в складі:
головуючого Серебрякової Т.В.,
суддів: Коломієць В.В., Самчишиної Н.В.,
з секретарем судового засідання Андрієнко Л.Д.,
за участі представника відповідача ОСОБА_1 ,
переглянувши у відкритому судовому засіданні за апеляційною скаргою ОСОБА_2 рішення, яке ухвалено Заводським районним судом міста Миколаєва 31 липня 2023 року під головуванням судді Карташевої Т.А., в приміщені цього ж суду, у цивільній справі за позовом ОСОБА_2 до Держави Україна в особі Територіального управління Державного бюро розслідувань, розташованого у місті Миколаєві, Державної казначейської служби України про відшкодування шкоди,
УСТАНОВИЛА:
У січні 2023 року ОСОБА_2 звернувся до суду із позовом до Держави Україна в особі Територіального управління Державного бюро розслідувань, розташованого у місті Миколаєві (далі - ТУ ДБР, розташоване у місті Миколаєві) та Державної казначейської служби України про відшкодування шкоди.
В обґрунтування позовних вимог зазначено, що ТУ ДБР, розташованим у місті Миколаєві, проводилося досудове розслідування кримінального провадження за №62019150000000610 від 13 серпня 2019 року, внесеного за заявою позивача про вчинення кримінальних правопорушень передбачених ч.1 ст.366 КК України, відносно слідчого судді Приморського районного суду міста Одеси.
В результаті підроблених, як на думку позивача, ухвал у ОСОБА_2 незаконно були проведені обшуки, чим спричинено моральну та матеріальну шкоду. У зв'язку з цим, він вважався потерпілим у кримінальному провадженні №62019150000000610 від 13 серпня 2019 року.
Слідчий ТУ ДБР, розташованого у місті Миколаєві, належним чином не розслідував кримінальне правопорушення, не вирішував клопотання ОСОБА_2 , та неодноразово необґрунтовано закривав кримінальне провадження.
Слідчі судді Заводського районного суду міста Миколаєва неодноразово скасовували постанови слідчого ТУ ДБР, розташованого у місті Миколаєві, про закриття вказаного кримінального провадження.
Так, 07 грудня 2020 року слідчий Другого слідчого відділу слідчого управління ТУ ДБР, розташованого у місті Миколаєві, в черговий раз, як на думку позивача, поспішно виніс протиправну постанову про закриття кримінального провадження №62019150000000610 на підставі п.2 ч.1 ст.284 КПК України.
Ухвалою слідчого судді Заводського районного суду міста Миколаєва від 15 січня 2021 року, залишеною без змін ухвалою Миколаївського апеляційного суду від 29 січня 2021 року, відмовлено у задоволенні скарги ОСОБА_2 на постанову слідчого Другого слідчого відділу слідчого управління ТУ ДБР, розташованого у місті Миколаєві від 07 грудня 2020 року про закриття кримінального провадження №62019150000000610 від 13 серпня 2019 року, за ознаками кримінальних правопорушень передбачених ч.1 ст.366, ч.1 ст.376-1 КК України.
Позивач вважає, що дії ТУ ДБР, розташованого у місті Миколаєві та Заводського районного суду міста Миколаєва були направлені на приховування кримінального правопорушення і ухилення від проведення повного, всебічного та неупередженого досудового розслідування вказаного кримінального провадження відносно своїх колег.
На думку позивача, бездіяльність та протиправні дії працівників ТУ ДБР, розташованого у місті Миколаєві призвели до зволікання вимогами КПК України та правами потерпілого з боку органів досудового розслідування та суду. Слідчий навмисно затягував досудове розслідування, створював умови, щоб потерпілому незручно було наполягати на прискоренні досудового розслідування, та полишити цю справу, як ненадійну. Як результат, протиправна бездіяльність відповідача призвела до тяганини та втрати перспективи, як наслідок - закриття кримінального провадження без проведення повного та всебічного досудового розслідування та, відповідно, уникнення винних від кримінальної відповідальності.
Докази викладеного знаходяться в матеріалах кримінального провадження №62019150000000610 від 13 серпня 2019 року.
Своїми навмисними діями посадові особи ТУ ДБР, розташованого у місті Миколаєві, заподіяли позивачу моральну шкоду, а саме: він змушений протягом тривалого часу і неодноразово звертатися до суду та інших правоохоронних органів, щоб викрити відповідачів і їхні протиправні дії, у зв'язку з чим він зазнав глибоких моральних страждань; він був змушений протягом тривалого часу витрачати свій особистий час і звертатися в різні інстанції за захистом своїх прав, гарантованих Конституцією України, КПК України, які навмисно та цинічно були порушені відповідачем, що призвело до погіршення і позбавлення його можливості реалізації своїх звичок, бажань, погіршення відносин з оточуючими, родичами, що вимагало від нього додаткових зусиль для організації свого життя та відновлення здоров'я; він був позбавлений відчуття безпеки, правової стабільності, верховенства права; було порушено психологічне благополуччя позивача, дотепер позивач перебуває в стані емоційної психологічної напруженості, що зробило деструктивний вплив на його стан і поведінку, він відчуває сильне почуття страху, відчай і безпорадність перед свавіллям відповідача, що заподіяли йому глибокі моральні і психологічні страждання.
Підставою відшкодування моральної шкоди є не сам факт скасування прийнятих уповноваженими особами відповідача процесуальних рішень, а встановлена незаконність цих рішень, систематична протиправна бездіяльність згаданих осіб відносно розслідування кримінальної справи, предметом якої, зокрема є завідомо незаконне проведення обшуків.
Завдану позивачу моральну шкоду останній оцінює в 50 000 грн.
При цьому, в період розслідування кримінального провадження №62019150000000610 від 13 серпня 2019 року ОСОБА_2 поніс матеріальну шкоду у вигляді сплачених на правову допомогу адвоката коштів у розмірі 30 000 грн.
Посилаючись на викладені обставини та з врахуванням уточнених позовних вимог, ОСОБА_2 остаточно просив:
стягнути на його користь з держави Україна за рахунок коштів Державного бюджету України 300 000 грн. у відшкодування моральної шкоди;
стягнути на його користь з держави Україна за рахунок коштів Державного бюджету України судові витрати за надання правничої допомоги адвокатом в період досудового розслідування кримінального провадження №62019150000000610 від 13 серпня 2019 року в розмірі 30 000 грн.;
стягнути на його користь з держави Україна за рахунок коштів Державного бюджету України судові витрати за надання правової допомоги при розгляді даної цивільної справи в сумі 5 500 грн.
Рішенням Заводського районного суду міста Миколаєва від 31 липня 2023 року відмовлено у задоволенні позову ОСОБА_2 .
Рішення районного суду обґрунтовано тим, що постанови слідчих органу досудового розслідування про закриття кримінального провадження скасовувалися слідчим суддею через передчасність висновків слідчого та необхідність проведення додаткових слідчих дій, а дії слідчого не визнавались протиправними чи незаконними.
Сам по собі факт закриття кримінального провадження постановою слідчого від 07 грудня 2020 року, яка не скасована на даний час, не свідчить про протиправність дій слідчого органу досудового розслідування, які не є неправомірними в розумінні закону та не можуть бути підставою для відшкодування шкоди. Лише незгода позивача з прийнятими слідчим процесуальними рішеннями, які були ним оскаржені в передбаченому КПК України порядку, не свідчить про наявність правових підстав для відшкодування йому моральної шкоди та стягнення витрат, які понесені на правову допомогу в кримінальному провадженні.
В апеляційній скарзі ОСОБА_2 , посилаючись на неправильне застосування судом першої інстанції норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просив рішення суду першої інстанції скасувати, та ухвалити нове судове рішення, про задоволення позову.
Апеляційна скарга мотивована тим, що суд першої інстанції неповно з'ясував обставини, що мають значення для справи, не дослідив та не дав належним чином оцінку доказам, які знаходяться в матеріалах кримінального провадження №62019150000000610 від 13 серпня 2019 року, а тому безпідставно відмовив у задоволені позову.
Згідно ч.ч.1,2 ст.367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї.
Перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду в межах доводів та вимог апеляційних скарг, колегія суддів приходить до висновку про залишення апеляційної скарги ОСОБА_2 без задоволення, з огляду на таке.
Критерії оцінки правомірності оскаржуваного судового рішення визначені в ст.263 ЦПК України.
Так, відповідно до ч.ч.1,2,5 ст.263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.
Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Судове рішення суду першої інстанції таким вимогам відповідає.
Забезпечення кожному права на справедливий суд та реалізація права особи на судовий захист мають здійснюватися з урахуванням норм Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, а також практики Європейського суду з прав людини, які відповідно до ст.17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» від 23 лютого 2006 року за №3477-IV застосовуються судами при розгляді справ як джерело права.
За змістом п.1 ст.6, ст.13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі Конвенція), ратифікованої Законом України від 17 липня 1997 року №475/97-ВР, кожен має право на розгляд його справи упродовж розумного строку судом, який вирішить спір щодо його прав та обов'язків цивільного характеру.
Кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.
Відповідно до ст.ст.1,3 ЦК України, ст.ст.2,4-5,12-13,19 ЦПК України, завданнями цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави, що виникають з цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин, а також справ, розгляд яких, в порядку цивільного судочинства, прямо передбачено законом.
При цьому, в порядку цивільного судочинства, виходячи із його загальних засад про неприпустимість свавільного втручання у сферу особистого життя людини; судовий захист цивільного права та інтересу; справедливість, добросовісність та розумність, перш за все регулюються особисті немайнові та майнові відносини (цивільні відносини), засновані на юридичній рівності, вільному волевиявленні, майновій самостійності їх учасників.
Кожна особа, а у випадках, встановлених законом, органи та особи, яким законом надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб, або державні чи суспільні інтереси, мають право в порядку, встановленому Цивільним процесуальним кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів; або прав, свобод та інтересів інших осіб, інтереси яких вони захищають, державних чи суспільних інтересів.
Частина 1 ст.15 ЦК України закріплює право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.
Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства (ч.2 ст.15 ЦК України).
З матеріалів справи убачається, що 13 серпня 2019 року внесено відомості до Єдиного реєстру досудових розслідувань (далі - ЄРДР) №62019150000000610 за заявою ОСОБА_2 про вчинення слідчим суддею Приморського районного суду міста Одеси кримінального правопорушення за ч.1 ст.366 КК України.
16 вересня 2019 року слідчим Другого слідчого відділу Слідчого управління ТУ ДБР, розташованого у місті Миколаєві, винесено постанову про відмову у визнанні потерпілим ОСОБА_2 у кримінальному проваджені №62019150000000610 від 13 серпня 2019 року.
Ухвалою слідчого судді Заводського районного суду міста Миколаєва від 11 листопада 2019 року відмовлено у задоволені скарги ОСОБА_2 на постанову слідчого Другого слідчого відділу Слідчого управління ТУ ДБР, розташованого у місті Миколаєві від 16 вересня 2019 року про відмову у визнанні потерпілим у кримінальному проваджені №62019150000000610 від 13 серпня 2019 року.
11 листопада 2019 року ОСОБА_2 повторно звернувся до слідчого ТУ ДБР, розташованого у місті Миколаєві із заявою про визнання його потерпілим у вищевказаному кримінальному провадженні.
Ухвалою слідчого судді Заводського районного суду міста Миколаєва від 26 грудня 2019 року задоволено скаргу ОСОБА_2 . Зобов'язано слідчого Другого слідчого відділу Слідчого управління ТУ ДБР, розташованого у місті Миколаєві, вирішити клопотання ОСОБА_2 від 11 листопада 2019 року в частині визнання його потерпілим у кримінальному проваджені, внесеному до ЄРДР за №62019150000000610 за ознаками кримінального правопорушення за ч.1 ст.366 КК України, у відповідності до положень ст.55, 220 КПК України.
21 січня 2020 року у ЄРДР зареєстровано кримінальне провадження №4202000000000117 за заявою ОСОБА_2 стосовно вчинення службовими особами Приморського районного суду міста Одеси кримінального правопорушення, передбаченого ч.1 ст.376-1 КК України.
13 березня 2020 року слідчим Другого слідчого відділу Слідчого управління ТУ ДБР, розташованого у місті Миколаєві, винесено постанову про відмову у визнанні потерпілим ОСОБА_2 у кримінальному проваджені №№4202000000000117 від 21 січня 2020 року. Постанову було оскаржено до слідчого судді Заводського районного суду міста Миколаєва, який 30 березня 2020 року задовольнив скаргу ОСОБА_2 частково, скасувавши постанову слідчого про відмову у визнанні позивача потерпілим.
26 березня 2020 року матеріали досудових розслідувань, внесені до ЄРДР за №62019150000000610 та №4202000000000117 об'єднанні в одне кримінальне провадження за №62019150000000610.
30 червня 2020 року слідчим Другого слідчого відділу Слідчого управління ТУ ДБР, розташованого у місті Миколаєві, винесено постанову про закриття кримінального провадження №62019150000000610 від 13 серпня 2019 року, у зв'язку з відсутністю в діях слідчого судді Приморського районного суду міста Одеси складу кримінального правопорушень, передбачених ч.1 ст.366, ч.1 ст.376-1 КК України, на підставі п.2 ч.1 ст.284 КПК України.
Ухвалою слідчого судді Заводського районного суду міста Миколаєва від 31 липня 2020 року задоволено скаргу ОСОБА_2 . Постанову слідчого Другого слідчого відділу Слідчого управління ТУ ДБР, розташованого у місті Миколаєві, від 30 червня 2020 року скасовано.
10 серпня 2020 року слідчим Другого слідчого відділу Слідчого управління ТУ ДБР, розташованого у місті Миколаєві, винесено постанову про закриття кримінального провадження №62019150000000610 від 13 серпня 2019 року, на підставі п.9-1 ч.1 ст.284 КПК України.
Ухвалою слідчого судді Заводського районного суду міста Миколаєва від 02 вересня 2020 року задоволено скаргу ОСОБА_2 . Постанову слідчого Другого слідчого відділу Слідчого управління ТУ ДБР, розташованого у місті Миколаєві від 10 серпня 2020 року скасовано.
09 жовтня 2020 року слідчим Другого слідчого відділу Слідчого управління ТУ ДБР, розташованого у місті Миколаєві винесено постанову про закриття кримінального провадження №62019150000000610 від 13 серпня 2019 року, на підставі п.9-1 ч.1 ст.284 КПК України.
Ухвалою слідчого судді Заводського районного суду міста Миколаєва від 01 грудня 2020 року задоволено скаргу ОСОБА_2 . Постанову слідчого Другого слідчого відділу Слідчого управління ТУ ДБР, розташованого у місті Миколаєві, від 09 жовтня 2020 року скасовано.
Постановою слідчого Другого слідчого відділу Слідчого управління Територіального управління Державного бюро розслідувань, розташованого у місті Миколаєві від 07 грудня 2020 року кримінальне провадження, внесене до ЄРДР за №62019150000000610 від 13 серпня 2019 закрито у зв'язку з відсутністю в діях службових осіб Приморського районного суду міста Одеси складу кримінальних правопорушень, передбачених ч.1 ст.366, ч.1 ст.376-1 КК України, на підставі п.2 ч.1 ст.284 КПК України.
Ухвалою слідчого судді Заводського районного суду міста Миколаєва від 15 січня 2021 року відмовлено у задоволенні скарги ОСОБА_2 на вищевказану постанову слідчого про закриття кримінального провадження.
Ухвалою Миколаївського апеляційного суду від 29 січня 2021 року ухвалу слідчого судді Заводського районного суду міста Миколаєва від 15 січня 2021 року залишено без змін.
При апеляційному розгляді було встановлено, що постанова слідчого про закриття кримінального провадження відповідає вимогам ст.ст.110,284 КПК України. Висновок слідчого про відсутність події кримінальних правопорушень, передбачених ч.1. ст.366 та ч.1 ст.376-1 КК України, ґрунтується на зібраних під час досудового слідства матеріалах кримінального провадження, яким слідчий суддя Заводського районного суду міста Миколаєва надав належну правову оцінку.
Рішення про визнання протиправною бездіяльності слідчих органу досудового розслідування під час досудового розслідування за вказаним кримінальним провадженням компетентними органами не приймалося.
Відповідно до ст.3 Конституції України людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю.
Права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов'язком держави.
Згідно зі ст.19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу (ч.1 ст.15, ч.1 ст.16 ЦК України).
Порушення права пов'язане з позбавленням його суб'єкта можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково.
Для застосування того чи іншого способу захисту, необхідно встановити які ж права (інтереси) позивача порушені, невизнані або оспорені відповідачем і за захистом яких прав (інтересів) позивач звернувся до суду. При оцінці обраного позивачем способу захисту потрібно враховувати його ефективність, тобто спосіб захисту має відповідати змісту порушеного права, характеру правопорушення, та забезпечити поновлення порушеного права.
Відшкодування моральної (немайнової) шкоди є способом захисту цивільних прав та інтересів (п.9 ч.2 ст.16 ЦК України).
За ст.23 ЦК України особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав.
Моральна шкода полягає:
1) у фізичному болю та стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку з каліцтвом або іншим ушкодженням здоров'я;
2) у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім'ї чи близьких родичів;
3) у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку із знищенням чи пошкодженням її майна;
4) у приниженні честі та гідності фізичної особи, а також ділової репутації фізичної або юридичної особи.
Якщо інше не встановлено законом, моральна шкода відшкодовується грошовими коштами, іншим майном або в інший спосіб.
Конституція України (стаття 56) проголошує право кожного на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної та моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень.
У цивільному судочинстві держава бере участь у справі як сторона через відповідний її орган, наділений повноваженнями саме у спірних правовідносинах, зокрема і представляти державу в суді (постанова Великої Палати Верховного Суду від 25 березня 2020 року у справі №641/8857/17 (провадження №14-514цс19 (пункт 63)), зазвичай, орган, діями якого завдано шкоду.
За загальним правилом, моральна шкода, завдана фізичній або юридичній особі неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю, відшкодовується особою, яка її завдала, за наявності її вини, крім випадків, встановлених частиною другою цієї статті.
Моральна шкода відшкодовується незалежно від вини органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим, органу місцевого самоврядування, фізичної або юридичної особи, яка її завдала:
1) якщо шкоди завдано каліцтвом, іншим ушкодженням здоров'я або смертю фізичної особи внаслідок дії джерела підвищеної небезпеки;
2) якщо шкоди завдано фізичній особі внаслідок її незаконного засудження, незаконного притягнення до кримінальної відповідальності, незаконного застосування запобіжного заходу, незаконного затримання, незаконного накладення адміністративного стягнення у вигляді арешту або виправних робіт. (ст.1167 ЦК України).
Згідно з положеннями ст.1176 ЦК України, якою врегульовано питання відшкодування шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органу, що здійснює оперативно-розшукову діяльність, досудове розслідування, прокуратури або суду, шкода, завдана фізичній особі внаслідок її незаконного засудження, незаконного притягнення до кримінальної відповідальності, незаконного застосування запобіжного заходу, незаконного затримання, незаконного накладення адміністративного стягнення у вигляді арешту чи виправних робіт, відшкодовується державою у повному обсязі незалежно від вини посадових і службових осіб органу, що здійснює оперативно-розшукову діяльність, досудове розслідування, прокуратури або суду. Право на відшкодування шкоди, завданої фізичній особі незаконними діями органу, що здійснює оперативно-розшукову діяльність, досудове розслідування, прокуратури або суду, виникає у випадках, передбачених законом. Шкода, завдана фізичній або юридичній особі внаслідок іншої незаконної дії або бездіяльності чи незаконного рішення органу, що здійснює оперативно-розшукову діяльність, органу досудового розслідування, прокуратури або суду, відшкодовується на загальних підставах.
Загальні підстави відшкодування шкоди, завданої органом державної влади та посадовою або службовою особою органу державної влади, передбачені статтями 1173, 1174 ЦК України.
Згідно зі ст.1173 ЦК України шкода, завдана фізичній або юридичній особі незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування при здійсненні ними своїх повноважень, відшкодовується державою, Автономною Республікою Крим або органом місцевого самоврядування незалежно від вини цих органів.
Відповідно до ст.1174 цього ж Кодексу шкода, завдана фізичній або юридичній особі незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю посадової або службової особи органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування при здійсненні нею своїх повноважень, відшкодовується державою, Автономною Республікою Крим або органом місцевого самоврядування незалежно від вини цієї особи.
Застосовуючи статті 1173,1174 ЦК України, суд має встановити: по-перше, невідповідність рішення, дії чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування чи відповідно їх посадової або службової особи вимогам закону чи іншого нормативного акта; по-друге, факт заподіяння цим рішенням, дією чи бездіяльністю шкоди фізичній або юридичній особі. За наявності цих умов є підстави покласти цивільну відповідальність за завдану шкоду саме на державу, Автономну Республіку Крим або орган місцевого самоврядування.
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 03 вересня 2019 року (цивільна справа №916/1423/17) зазначено, що надмірна тривалість кримінального провадження здатна призвести до моральних страждань особи, зумовлених тривалою невизначеністю спірних правовідносин; необхідністю відвідування органів досудового розслідування; неможливістю здійснювати звичайну щоденну діяльність; підривом репутації тощо.
Велика Палата Верховного Суду звертає увагу на те, що відповідно до статті 1 Першого протоколу до Конвенції позивач може претендувати на компенсацію за шкоду, спричинену надмірною тривалістю кримінального провадження, якщо доведе факт надмірної тривалості досудового розслідування і те, що тим самим йому було завдано матеріальної чи моральної шкоди, та обґрунтує її розмір.
Відповідно до загальних підстав цивільно-правової відповідальності обов'язковому з'ясуванню при вирішенні спору про відшкодування моральної шкоди підлягають: наявність такої шкоди; протиправність діяння її заподіювача; наявність причинного зв'язку між шкодою і протиправним діянням заподіяювача та вини останнього в її заподіянні. Суд повинен з'ясувати, зокрема, чим підтверджується факт заподіяння позивачеві моральних чи фізичних страждань або втрат немайнового характеру, за яких обставин чи якими діями (бездіяльністю) вони заподіяні, в якій грошовій сумі чи в якій матеріальній формі позивач оцінює заподіяну йому шкоду та з чого він при цьому виходить, а також інші обставини, що мають значення для вирішення спору.
Як зазначалось вище, за змістом ст.23 ЦК України особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав. Моральна шкода полягає, зокрема, у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім'ї чи близьких родичів.
Гроші виступають еквівалентом моральної шкоди. Грошові кошти, як загальний еквівалент всіх цінностей, в економічному розумінні «трансформують» шкоду в загальнодоступне вираження, а розмір відшкодування «обчислює» шкоду. Розмір визначеної компенсації повинен, хоча б наближено, бути мірою моральної шкоди та відновленого стану потерпілого. При визначенні компенсації моральної шкоди складність полягає у неможливості її обчислення за допомогою будь-якої грошової шкали чи прирівняння до іншого майнового еквіваленту. Тому грошова сума компенсації моральної шкоди є лише ймовірною, і при її визначенні враховуються характер правопорушення, глибина фізичних та душевних страждань, погіршення здібностей потерпілого або позбавлення його можливості їх реалізації, ступінь вини особи, яка завдала моральної шкоди, якщо вина є підставою для відшкодування, інші обставин, які мають істотне значення, вимоги розумності і справедливості.
Подібні правові висновки викладено у постановах Верховного Суду від 25 травня 2022 року в справі №487/6970/20 (провадження №61-1132св22), від 23 листопада 2022 року в справі №686/13188/21 (провадження №61-3943св22).
Разом з тим, обов'язок доведення наявності шкоди, протиправності діяння та причинно-наслідкового зв'язку між ними покладається саме на позивача. Відсутність однієї зі складових цивільно-правової відповідальності є підставою для відмови у задоволенні позову.
Отже, визначальним у вирішенні такої категорії спорів є доведення усіх складових деліктної відповідальності, на підставі чого суд встановлює наявність факту заподіяння позивачу посадовими особами органів державної влади моральної шкоди саме тими діями (бездіяльністю), які встановлені судом (суддею).
До подібних правових висновків дійшов Верховний Суд у постановах від 19 березня 2020 року у справі №686/13212/19 (провадження №61-21982св19), від 20 січня 2021 року у справі №686/27885/19 (провадження № 61-8240св20).
Відповідно до положень ст.81 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
Статтею 76 ЦПК України визначено, що доказами, є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.
Згідно зі ст.89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).
Ухвалюючи рішення про відмову у задоволенні позову, суд першої інстанції, врахувавши вищевказані норми права, встановивши обставини справи, від яких залежить її правильне вирішення, дійшов обґрунтованого висновку про те, що позовні вимоги ОСОБА_2 задоволенню не підлягають у зв'язку з їх недоведеністю, оскільки позивачем не надано доказів на підтвердження наявності заподіяної йому шкоди, причинного зв'язку між шкодою і протиправними діяннями відповідача.
При цьому слід зазначити, що однією із засад кримінального провадження є забезпечення права на оскарження процесуальних рішень, дій чи бездіяльності, гарантоване ст.24 КПК України, згідно з якою кожному гарантується право на оскарження процесуальних рішень, дій чи бездіяльності суду, слідчого судді, прокурора, слідчого в порядку, передбаченому цим Кодексом.
Відповідно до змісту ч.1 ст.303 КПК України на досудовому провадженні можуть бути оскаржені, зокрема, бездіяльність слідчого, дізнавача, прокурора, яка полягає у невнесенні відомостей про кримінальне правопорушення до Єдиного реєстру досудових розслідувань після отримання заяви чи повідомлення про кримінальне правопорушення, у неповерненні тимчасово вилученого майна згідно з вимогами ст.169 цього Кодексу, а також у нездійсненні інших процесуальних дій, які він зобов'язаний вчинити у визначений цим Кодексом строк; рішення слідчого, дізнавача про закриття кримінального провадження.
За правилом ч.2 ст.307 КПК України слідчий суддя за результатами розгляду скарги на рішення, дії чи бездіяльність слідчого чи прокурора під час досудового розслідування виносить ухвалу про: 1) скасування рішення слідчого чи прокурора; 2) зобов'язання припинити дію; 3) зобов'язання вчинити певну дію; 4) відмову у задоволенні скарги.
Таким чином, в ухвалі слідчого судді за результатами розгляду скарги на рішення, дії чи бездіяльність слідчого чи прокурора під час досудового розслідування реалізується така засада кримінального судочинства, як реалізація особою права на оскарження їх процесуальних рішень, дій чи бездіяльності до суду.
Суд, здійснюючи нагляд за дотриманням верховенства права та законності у процесуальній діяльності слідчого та прокурора, забезпечує дотримання основних прав та інтересів особи та реалізує відповідний судовий контроль за їх діяльністю, що має на меті усунення недоліків у такій діяльності.
При цьому, наявність певних недоліків у процесуальній діяльності зазначених посадових осіб сама по собі не може свідчити про незаконність їх діяльності як такої й, відповідно, не може бути підставою для безумовного стягнення компенсації моральної шкоди.
До того ж, сам факт винесення слідчим суддею процесуальних ухвал, якими за результатами розгляду скарг позивача зобов'язано відповідача вчинити певні процесуальні дії, не тягне наслідок цивільно-правового характеру і не може бути доказом того, що дії та бездіяльність посадових осіб ТУ ДБР, розташованого у місті Миколаєві, заподіяли позивачу моральної шкоди. Судовий контроль на стадії досудового розслідування, внаслідок якого постановлені ухвали слідчих суддів, не є достатньою підставою для висновку про протиправність дій відповідача і притягнення його до відповідальності.
Також, виходячи з матеріалів даної справи, колегія суддів зауважує, що незгода позивача з прийнятим посадовою особою - слідчим Другого слідчого відділу Слідчого управління ТУ ДБР, розташованого у місті Миколаєві, рішення про закриття кримінального провадження не тягне безумовний наслідок цивільно-правового характеру та не є достатньою підставою для висновку про протиправність дій відповідача і притягнення його до цивільно-правової відповідальності.
За такого, позивач не маючи жодних доказів на підтвердження своїх позовних вимог, фактично обґрунтував свої позовні вимоги припущенням, що під час здійснення слідства в межах кримінального провадження №62019150000000610 слідчими було здійснено ряд порушень його прав.
Отже, суд першої інстанції належним чином дослідивши матеріали справи, ухвалив рішення з додержанням норм матеріального та процесуального права, у зв'язку із чим обґрунтовано відмовив у задоволені позовних вимог ОСОБА_2 про відшкодування моральної шкоди та стягнення витрат, які понесені на правову допомогу в кримінальному провадженні.
При цьому щодо витрат, які понесені на правову допомогу в кримінальному провадженні, то слід заначити наступне.
Питання розподілу процесуальних витрат у кримінальному провадженні врегульовані ст.124 КПК України, відповідно до якої у разі ухвалення обвинувального вироку суд стягує з обвинуваченого на користь потерпілого всі здійснені ним документально підтверджені процесуальні витрати. За відсутності в обвинуваченого коштів, достатніх для відшкодування зазначених витрат, вони компенсуються потерпілому за рахунок Державного бюджету України у випадках та в порядку, передбачених законом для компенсації шкоди, завданої кримінальним правопорушенням.
Отже, питання про розподіл судових витрат, понесених під час розгляду кримінального провадження, вирішується у встановленому процесуальним законом порядку судом, який ухвалив рішення у цій справі. Тому такі витрати не можуть бути відшкодовані за позовом, поданим за правилами цивільного судочинства.
Витрати, зокрема, пов'язані з оплатою правової допомоги адвоката є такими, що понесені особою у зв'язку із реалізацією своїх процесуальних прав при розгляді певної справи у суді. Такі витрати процесуальним законом віднесено до судових витрат, вони відшкодовуються в порядку, передбаченому відповідним процесуальним законом; їх не можна визнати збитками чи шкодою у розумінні положень цивільного законодавства України й вони не можуть бути стягнуті за позовною вимогою в іншому провадженні.
У пункті 6.19 постанови Великої Палати Верховного Суду від 14 квітня 2020 року у справі №925/1196/18 зазначено, що за висновками Великої Палати Верховного Суду процесуальні витрати, понесені у судовому провадженні, не є збитками, що можуть бути стягнуті шляхом подання цивільного позову; такі витрати розподіляються виключно за правилами, встановленими процесуальним законодавством (п.29 постанови Великої Палати Верховного Суду від 21 листопада 2018 року у справі №462/6473/16-ц, п.45 постанови Великої Палати Верховного Суду від 18 грудня 2019 року у справі №688/2479/16-ц, п.20 постанови Великої Палати Верховного Суду від 29 травня 2019 у справі №489/5045/18).
Аналогічний висновок викладений Верховним Судом у постановах від 17 жовтня 2018 року у справі №661/3699/16, від 29 травня 2019 року у справі №489/5045/18, від 01 червня 2020 року у справі №910/12945/19.
Отже, законодавством непередбачено можливості стягнення витрат на оплату правової допомоги в кримінальному провадженні у порядку цивільного судочинства, як і немає правових підстав для ототожнення витрат на правову допомогу і шкоди у розумінні положень чинного законодавства.
Ураховуючи зазначене, а також правову позицію Верховного Суду, доводи позивача, викладені у апеляційній скарзі, про наявність підстав для задоволення його вимоги про стягнення майнової шкоди у вигляді витрат на правову допомогу під час кримінального провадження, є безпідставними, а висновок районного суду про відсутність підстав для задоволення вищевказаної вимоги є обґрунтованим та відповідає вимогам закону та правовій позиції Верховного Суду.
Враховуючи наведене, колегія суддів дійшла висновку, що доводи апеляційної скарги не знайшли своє підтвердження під час апеляційного перегляду рішення суду першої інстанції.
Європейський суд з прав людини вказав, що п.1 ст.6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі ст.6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (Проніна проти України, №63566/00, §23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року).
Відповідно до ст.375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
За правилами п.п.«в» п.4 ч.1 ст.382 ЦПК України суд апеляційної інстанції повинен вирішити питання про розподіл судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді апеляційної інстанції.
Оскільки апеляційну скаргу ОСОБА_2 залишено без задоволення, то підстав для нового розподілу судових витрат, понесених у зв'язку з розглядом справи у суді першої інстанції, а також розподілу судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді апеляційної інстанції, немає.
Керуючись ст.ст.367,374,375,381,382 ЦПК України, колегія суддів
ПОСТАНОВИЛА:
Апеляційну скаргу ОСОБА_2 - залишити без задоволення.
Рішення Заводського районного суду міста Миколаєва від 31 липня 2023 року - залишити без змін.
Постанова набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена у касаційному порядку безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення у випадках та з підстав, передбачених ст.389 ЦПК України.
Головуючий Т.В. Серебрякова
Судді: В.В. Коломієць
Н.В. Самчишина
Повний текст судового рішення
складено 21 вересня 2023 року