ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД міста КИЄВА 01054, м.Київ, вул.Б.Хмельницького,44-В, тел. (044) 284-18-98, E-mail: inbox@ki.arbitr.gov.ua
РІШЕННЯ
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
м. Київ
19.09.2023Справа № 910/13800/22
Господарський суд міста Києва у складі судді Селівона А.М., розглянувши в порядку спрощеного позовного провадження матеріали господарської справи
за позовом Комунального підприємства виконавчого органу Київради (Київської міської державної адміністрації) "Київреклама" (Боричів узвіз ,8, м. Київ, 04070)
до Товариства з обмеженою відповідальністю "Виробниче об'єднання "Воєнторг ДІ СІ" (вул. Двінська, 1-А, м. Київ, 02090)
про стягнення 19 011,12 грн.
Представники сторін: не викликались.
ОБСТАВИНИ СПРАВИ:
Комунальне підприємство виконавчого органу Київради (Київської міської державної адміністрації) "Київреклама" звернулось до Господарського суду міста Києва з позовом до Товариства з обмеженою відповідальністю "Виробниче об'єднання "Воєнторг ДІ СІ" про стягнення 19 011,21 грн., а саме 10 047,54 грн. основного боргу, 1 721,99 грн. пені, 1 507,14 грн. штрафу, 1 099,04 грн. процентів річних та 4 635,41 грн. втрат від інфляції.
В обґрунтування позовних вимог позивач посилається на неналежне виконання відповідачем умов укладеного між сторонами Договору № 1818/13 на право тимчасового користування місцем(-ями) для розміщення рекламного(-их) засобу(-ів), що перебуває(-ють) у комунальній власності територіальної громади м. Києва від 04.06.2015 року в частині своєчасної оплати за користування місцями для розміщення рекламних засобів, внаслідок чого у відповідача утворилась заборгованість у вказаній сумі, за наявності якої позивачем нараховані пеня, штраф, проценти річних та втрати від інфляції.
Ухвалою Господарського суду міста Києва від 09.01.2023 року позовну заяву прийнято до розгляду, відкрито провадження у справі № 910/13800/22, з огляду на характер спірних правовідносин, заявлені позивачем вимоги та предмет доказування у даній справі, враховуючи наявні в матеріалах справи докази та оскільки ціна позову у даній справі не перевищує 100 розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб, суд прийшов до висновку про необхідність розгляду даної справи за правилами спрощеного провадження на підставі частини 1 статті 247 Господарського процесуального кодексу України в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) учасників справи.
Відповідно до частини 11 статті 242 Господарського процесуального кодексу України у випадку розгляду справи за матеріалами в паперовій формі судові рішення надсилаються в паперовій формі рекомендованим листом з повідомленням про вручення.
Суд зазначає, що згідно частини 5 статті 176 Господарського процесуального кодексу України ухвала про відкриття провадження у справі надсилається учасникам справи, а також іншим особам, якщо від них витребовуються докази, в порядку, встановленому статтею 242 цього Кодексу, та з додержанням вимог частини четвертої статті 120 цього Кодексу.
Відповідно до пункту 5 частини 6 статті 242 Господарського процесуального кодексу України днем вручення судового рішення є день проставлення у поштовому повідомленні відмітки про відмову отримати копію судового рішення чи відмітки про відсутність особи за адресою місцезнаходження, яка зареєстрована у встановленому законом порядку, якщо ця особа не повідомила суду іншої адреси.
З метою повідомлення відповідача про розгляд справи судом та про його право подати відзив на позовну заяву, на виконання приписів Господарського процесуального кодексу України ухвала суду від 09.01.2023 року була направлена судом рекомендованим листом з повідомленням про вручення на адресу місцезнаходження відповідача, а саме: вул. Двінська, 1-А, м. Київ, 02090.
Проте, ухвала суду від 09.01.2023 року була повернута відділенням поштового зв'язку 08.02.2023 року на адресу суду неврученою відповідачу у зв'язку з закінченням терміну зберігання.
В той же час судом згідно відомостей з Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців встановлено відповідність адреси місцезнаходження відповідача ТОВ "Виробниче об'єднання "Воєнторг ДІ СІ" зазначеній на конверті, що повернувся.
Інші дані (адреси), за якими можна встановити місцезнаходження відповідача, матеріали справи не містять та суду невідомі.
Суд зазначає, що до повноважень господарських судів не віднесено установлення фактичного місцезнаходження юридичних осіб або місця проживання фізичних осіб - учасників судового процесу на час вчинення тих чи інших процесуальних дій. Тому відповідні процесуальні документи надсилаються господарським судом згідно з поштовими реквізитами учасників судового процесу, наявними в матеріалах справи.
Беручи до уваги конкретні обставини справи, вимоги процесуального законодавства та прецедентну практику Європейського суду з прав людини, суд звертає увагу на те, що направлення листів рекомендованою кореспонденцією на адресу, що відповідає місцезнаходженню відповідача згідно Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань, є достатнім для того, щоб вважати повідомлення належним, оскільки отримання зазначених листів адресатом перебуває поза межами контролю відправника, у цьому випадку суду (Аналогічні висновки викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 25.04.2018 у справі № 800/547/17, постанові Касаційного господарського суду у складі Верховного суду від 27.11.2019 у справі № 913/879/17, постанові від 21.05.2020 у справі № 10/249-10/9, постанові від 15.06.2020 у справі № 24/260-23/52-б, постанові від 18.03.2021 у справі № 911/3142/18).
Окрім того, згідно пункту 10 частини 2 статті 9 Закону України "Про державну реєстрацію юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань" в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань (далі - Єдиний державний реєстр) містяться, зокрема, відомості про місцезнаходження юридичної особи.
Відповідно до частини 1 статті 10 Закону України "Про державну реєстрацію юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань" якщо документи та відомості, що підлягають внесенню до Єдиного державного реєстру, внесені до нього, такі документи та відомості вважаються достовірними і можуть бути використані у спорі з третьою особою.
При цьому судом також враховано, що за приписами частини 1 статті 9 Господарського процесуального кодексу України ніхто не може бути позбавлений права на інформацію про дату, час та місце розгляду своєї справи або обмежений у праві отримання в суді усної або письмової інформації про результати розгляду його судової справи.
Відповідно до частини 2 статті 2 Закону України "Про доступ до судових рішень" усі судові рішення є відкритими та підлягають оприлюдненню в електронній формі не пізніше наступного дня після їх виготовлення та підписання.
Судові рішення, внесені до Єдиного державного реєстру судових рішень, є відкритими для безоплатного цілодобового доступу на офіційному веб-порталі судової влади України (частина 1 статті 4 Закону України "Про доступ до судових рішень").
Статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод передбачено право кожного на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.
У рішенні від 03.04.2008 у справі "Пономарьов проти України" Європейський суд з прав людини зробив, зокрема, висновок про те, що сторони в розумні інтервали часу мають вживати заходів, щоб дізнатись про стан відомого їм судового провадження.
Враховуючи наведе, господарський суд зазначає, що відповідач не був позбавлений права та можливості ознайомитись, зокрема, з ухвалою суду про відкриття провадження у справі № 910/13800/22 у Єдиному державному реєстрі судових рішень (www.reyestr.court.gov.ua).
З огляду на вищевикладене суд констатує, що ним вчинено всі необхідні та можливі заходи з метою встановлення місцезнаходження відповідача та повідомлення його про розгляд справи судом.
Суд зазначає, що з урахуванням строків, встановлених статтями 165, частиною 1 статті 251 Господарського процесуального кодексу України, а саме протягом п'ятнадцяти днів з дня вручення ухвали про відкриття провадження у справі, які також визначені судом в ухвалі від 09.01.2023 року, відповідач мав подати відзив на позовну заяву.
Як свідчать матеріали справи, відповідач не скористався наданим йому процесуальним правом, передбаченим частиною 1 статті 251 Господарського процесуального кодексу України.
Заяв та клопотань процесуального характеру від відповідача на час розгляду справи до суду також не надходило.
Відповідно до частини 2 статті 178 Господарського процесуального кодексу України у разі ненадання відповідачем відзиву у встановлений судом строк без поважних причин суд має право вирішити спір за наявними матеріалами справи.
В свою чергу суд наголошує, що відповідно до частини 4 статті 13 Господарського процесуального кодексу України кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов'язаних з вчиненням чи не вчиненням нею процесуальних дій.
Суд звертає увагу, що сам лише факт не отримання стороною кореспонденції, якою суд, з додержанням вимог процесуального закону, надсилав ухвалу суду про відкриття провадження у справі для вчинення відповідних дій за належною адресою та яка повернута до суду у зв'язку з її неотриманням адресатом, не може вважатися поважною причиною не виконання ухвали суду та нереалізації своїх процесуальних прав, зокрема, в частині надання відзиву на позовну заяву, оскільки зумовлено не об'єктивними причинами, а суб'єктивною поведінкою сторони щодо отримання кореспонденції, яка надходила на його адресу.
Наразі, від відповідача станом на час винесення рішення до суду не надходило жодних заяв про неможливість подання відзиву та/або про намір вчинення відповідних дій у відповідності до статті 165 Господарського процесуального кодексу України та/або продовження відповідних процесуальних строків та заперечень щодо розгляду справи по суті.
З огляду на вищевикладене, оскільки ТОВ "Виробниче об'єднання "Воєнторг ДІ СІ" не скористалось наданими йому процесуальними правами, зокрема, відповідачем не надано відзиву на позовну заяву, будь-яких письмових пояснень та інших доказів, що впливають на вирішення даного спору по суті, суд, на підставі частини 9 статті 165 Господарського процесуального кодексу України, дійшов висновку про можливість розгляду даної справи виключно за наявними матеріалами.
Інших доказів на підтвердження своїх вимог, окрім наявних в матеріалах справи, позивачем суду не надано.
Згідно з частиною 4 статті 240 Господарського процесуального кодексу України у разі розгляду справи без повідомлення (виклику) учасників справи суд підписує рішення без його проголошення.
Дослідивши матеріали справи, всебічно і повно з'ясувавши фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об'єктивно оцінивши надані суду докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, Господарський суд міста Києва, -
ВСТАНОВИВ:
Згідно з частиною 1, пунктом 1 частини 2 статті 11 Цивільного кодексу України цивільні права та обов'язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов'язки. Підставами виникнення цивільних прав та обов'язків, зокрема, є договори та інші правочини.
Частинами 1, 4 статті 202 Цивільного кодексу України визначено, що правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків. Дво- чи багатостороннім правочином є погоджена дія двох або більше сторін.
Відповідно до частини 1 статті 174 Господарського кодексу України господарські зобов'язання можуть виникати, зокрема, з господарського договору та інших угод, передбачених законом, а також з угод, не передбачених законом, але таких, які йому не суперечать.
Частина 1 статті 626 Цивільного кодексу України передбачає, що договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.
Відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості (частина 1 статті 627 Цивільного кодексу України).
Засади рекламної діяльності в Україні, регулювання відносин, що виникають у процесі виробництва, розповсюдження та споживання реклами регламентовано Законом України «Про рекламу».
Згідно з визначенням термінів, наведених у статті 1 цього Закону, зовнішня реклама - це реклама, що розміщується на спеціальних тимчасових і стаціонарних конструкціях - рекламоносіях, розташованих на відкритій місцевості, а також на зовнішніх поверхнях будинків, споруд, на елементах вуличного обладнання, над проїжджою частиною вулиць і доріг.
Частиною 1 статті 16 Закону України «Про рекламу» визначено, що розміщення зовнішньої реклами у населених пунктах проводиться на підставі дозволів, що надаються виконавчими органами сільських, селищних, міських рад, а поза межами населених пунктів - на підставі дозволів, що надаються обласними державними адміністраціями, а на території Автономної Республіки Крим - Радою міністрів Автономної Республіки Крим, в порядку, встановленому цими органами на підставі типових правил, що затверджуються Кабінетом Міністрів України.
Постановою Кабінету Міністрів України від 29.12.2003 року № 2067 затверджено Типові правила розміщення зовнішньої реклами, які регулюють відносини, що виникають у зв'язку з розміщенням зовнішньої реклами у населених пунктах, та визначають порядок надання дозволів на розміщення такої реклами (далі - Правила).
Згідно з пунктом 2 цих Правил місце розташування рекламного засобу - це площа зовнішньої поверхні будинку, споруди, елемента вуличного обладнання або відведеної території на відкритій місцевості у межах населеного пункту, що надається розповсюджувачу зовнішньої реклами в тимчасове користування власником або уповноваженим ним органом (особою); спеціальні конструкції - тимчасові та стаціонарні рекламні засоби (світлові та несвітлові, наземні та неназемні (повітряні), плоскі та об'ємні стенди, щити, панно, транспаранти, троли, таблички, короби, механічні, динамічні, електронні табло, екрани, панелі, тумби, складні просторові конструкції, аеростати, повітряні кулі тощо), які використовуються для розміщення реклами; дозвіл - документ установленої форми, виданий розповсюджувачу зовнішньої реклами на підставі рішення виконавчого органу сільської, селищної, міської ради, який дає право на розміщення зовнішньої реклами на певний строк та у певному місці.
Зовнішня реклама розміщується на підставі дозволів та у порядку, встановленому виконавчими органами сільських, селищних, міських рад відповідно до цих Правил. Видача (відмова у видачі, переоформлення, видача дубліката, анулювання) дозволу на розміщення зовнішньої реклами здійснюється відповідно до Закону України «Про дозвільну систему у сфері господарської діяльності». Справляння плати за видачу зазначених дозволів виконавчими органами сільських, селищних, міських рад забороняється (пункт 3 Правил).
Відповідно до пункту 4 Правил на територіях, будинках і спорудах зовнішня реклама розміщується за згодою їх власників або уповноважених ними органів (осіб) з урахуванням архітектурних, функціонально-планувальних, історико-культурних чинників, типології елементів місцевого середовища та з додержанням правил благоустрою територій населених пунктів.
Суд також зазначає, що пунктом 5 Правил встановлено, що для регулювання діяльності з розміщення зовнішньої реклами сільська, селищна, міська рада може утворювати відділ, управління, інший виконавчий орган або покладати відповідні функції на існуючий відділ, управління (далі - робочий орган).
Згідно з пунктом 6 Правил до повноважень робочого органу, зокрема, належать повноваження щодо прийняття рішення про встановлення пріоритету заявника на місце розташування рекламного засобу, продовження строку, на який встановлено зазначений пріоритет, або про відмову в установленні такого пріоритету.
В свою чергу, відносини між виконавчим органом Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) та фізичними особами-підприємцями і юридичними особами (не залежно від форми власності та підпорядкованості), що виникають у процесі розміщення зовнішньої реклами на території м. Києва, а також порядок надання дозволів на розміщення зовнішньої реклами, демонтажу врегульовано відповідно до Порядку розміщення реклами в місті Києві, затвердженого рішенням Київської міської ради від 22 вересня 2011 року № 37/6253 (далі - Порядок), у пункті 1.7 якого визначено, що робочим органом на території м. Києва є Управління з питань реклами виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації).
Відповідно до пункту 1.10.3 вказаного Порядку робочий орган приймає рішення про встановлення пріоритету заявника на місце розташування рекламного засобу, продовження строку, на який встановлено зазначений пріоритет, або відмову в установленні такого пріоритету.
Як встановлено судом за матеріалами справи, 04.06.2015 року між Комунальним підприємством виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) «Київреклама» (підприємство за договором, позивач у справі) та Товариством з обмеженою відповідальністю «Виробниче об'єднання «Воєнторг ДІ СІ» (розповсюджувач за договором, відповідач у справі) укладено Договір №1818/13 на право тимчасового користування місцем (-ями) для розміщення рекламного (-их) засобу (-ів), що перебуває (-ють) у комунальній власності територіальної громади м. Києва (далі - Договір), за умовами якого на підставі відповідного наказу дозвільного органу про встановлення пріоритету на місце(-я) для розміщення рекламного(-их) засобу(-ів), дозволу(-ів) на розміщення зовнішньої реклами на певний строк та у певному місці, наданого(-их) на підставі розпорядження виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації), Розповсюджувачеві надається право тимчасового користування місцем(-ями) для розміщення рекламного(-их) засобу(-ів) (далі - РЗ), що перебуває(-ють) у комунальній власності територіальної громади м. Києва, його районів або повноваження щодо розпорядження яким(-и) здійснюють органи місцевого самоврядування м. Києва (далі - Право тимчасового користування), за умов повного дотримання розповсюджувачем цього Договору та Порядку розміщення реклами в місті Києві, затвердженого рішенням Київської міської ради від 22 вересня 2011 року № 37/6253, з наступними змінами та доповненнями (далі - Порядок), а розповсюджувач зобов'язується користуватися наданим йому Правом тимчасового користування, своєчасно та згідно з умовами цього Договору перераховувати плату за Право тимчасового користування виключно на поточний рахунок Підприємства, належним чином, своєчасно та у повному обсязі виконувати свої обов'язки за цим Договором та не зловживати наданими розповсюджувачу правами (пункт 1.1 Договору оренди).
Розділами 1-8 Договору сторони узгодили предмет договору, тлумачення умов цього договору, права та обов'язки підприємства, права та обов'язки розповсюджувача, ціна договору та плата за право тимчасового користування, відповідальність сторін, строк дії договору тощо.
Суд зазначає, що за приписами статті 180 Господарського кодексу України строком дії господарського договору є час, впродовж якого існують господарські зобов'язання сторін, що виникли на основі цього договору.
Відповідно до статті 631 Цивільного кодексу України час, протягом якого сторони можуть здійснити свої права і виконати свої обов'язки відповідно до договору, є строком дії останнього.
Згідно пункту 8.1 Договору цей Договір вступає в юридичну силу з моменту його підписання сторонами та скріплення печатками та діє щодо кожного місця розміщення РЗ, протягом строку дії встановленого пріоритету та/або дозволу. Припинення пріоритету або дозволу щодо окремого місця для розміщення РЗ, у разі наявності у розповсюджувача інших діючих пріоритетів та/або дозволів, не тягне за собою припинення цього Договору в цілому.
Відповідно до пункту 8.2 Договору цей Договір припиняється внаслідок: скасування (припинення) усіх дозволів, наданих Розповсюджувачу; втрати (скасування) пріоритету на місце розміщення РЗ, у разі, якщо на інші місця пріоритет надано не було; не переоформлення дозволу у встановлених законодавством випадках та порядку; в інших випадках, передбачених цим Договором та чинним законодавством.
Згідно з визначенням термінів, наведених у розділі 3 Договору, адресні програми на пріоритет - це перелік місць для розміщення РЗ, на які за Розповсюджувачем встановлено пріоритет. Адресна програма на пріоритет має відображати перелік місць для розміщення РЗ, на які встановлено пріоритет, дату та строк дії пріоритету, відомості про плату за право тимчасового користування місцями для розміщення рекламних засобів за місяць (пункту 3.1 Договору); Адресні програми на Право тимчасового користування - це перелік місць для розміщення РЗ, на які Розповсюджувачу надано дозволи на розміщення РЗ. Адресна програма на Право тимчасового користування має відображати перелік місць для розміщення РЗ, на які Розповсюджувачу надано дозволи на розміщення РЗ, вид РЗ, дату початку та закінчення строку дії дозволу на розміщення зовнішньої реклами, з також відомості про плату за право тимчасового користування місцями для розміщення рекламних засобів за місяць, що відповідає виду РЗ та визначається згідно відповідного розпорядження виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) (пункту 3.2 Договору).
Відповідно до пункту 3.6 Договору Адресні програми є невід'ємною частиною цього Договору.
Як вбачається з матеріалів справи, у відповідності до умов Договору та на підставі розпоряджень виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) між КП «Київреклама» та ТОВ «Виробниче об'єднання «Воєнторг ДІ СІ» було підписано Адресні програми, а саме Адресна програма №1 від 04.06.2015 року, Адресна програма №3 від 25.11.2015 року, Адресна програма №4 від 28.03.2017 року, Адресна програма №5 від 19.10.2017 року, які є невід'ємними частинами Договору, згідно яких відповідачу надано право на тимчасове користування місцями для розміщення зовнішньої реклами за адресами, вказаними в цих адресних програмах.
Вказаний Договір та Адресні програми підписані представниками позивача та відповідача і скріплені печатками юридичних осіб.
З урахуванням вищенаведеного, проаналізувавши зміст та правову природу укладеного між сторонами Договору № 1818/13 на право тимчасового користування місцем (-ями) для розміщення рекламного (-их) засобу (-ів), що перебуває (-ють) у комунальній власності територіальної громади м. Києва від 04.06.2015 року, судом встановлено, що спірні правовідносини сторін регулюються спеціальним законодавством в сфері рекламної діяльності в Україні, а також положеннями глав 47-51, 52-53 Цивільного кодексу України.
В свою чергу, в контексті спірних правовідносин та їх правового регулювання суд зазначає, що передача в оренду майна, яке є комунальною власністю, а також майнові відносини між орендодавцями та орендарями щодо господарського використання такого майна регулюються Законом України "Про оренду державного та комунального майна". Особливість таких відносин полягає у відповідній процедурі передачі такого майна в оренду, характерних ознаках об'єкта оренди, проведенні обов'язкової оцінки об'єкта оренди за відповідною методикою, відповідності договору оренди в частині істотних умов (у тому числі орендної плати, встановленої за відповідною методикою) типовому договору оренди певного майна, визначенні орендаря на конкурсних засадах та інше.
Аналіз наведених норм матеріального права та умов спірного Договору, укладеного між сторонами у справі, яка розглядається, дає підстави для висновку, що відносини, які виникають з тимчасового користування місцем розташування рекламних засобів не мають ознак, притаманних відносинам у сфері оренди комунального майна, оскільки розміщення зовнішньої реклами проводиться за окремою процедурою, відмінною від процедури передачі в оренду комунального майна, на підставі дозволів, що надаються виконавчим комітетом відповідних рад у порядку, встановленому цими органами на підставі типових правил, що затверджуються Кабінетом Міністрів України; договір на тимчасове користування такими місцями укладається без проведення конкурсів, а сам об'єкт - місця розташування рекламних засобів - площа зовнішньої поверхні будівлі або споруди, елемента вуличного обладнання тощо - не входить до переліку об'єктів оренди, визначеного у статті 4 Закону України "Про оренду державного та комунального майна".
При цьому суд наголошує, що відносини у сфері розміщення зовнішньої реклами регулюються спеціальними нормами Закону України «Про рекламу», постановою Кабінету Міністрів України «Про затвердження Типових правил розміщення зовнішньої реклами» від 29 грудня 2013 року № 2067, відтак як загальні питання правовідносин у даній справі, так і питання щодо правових наслідків порушення зобов'язання та відповідальності за його порушення унормовано загальними положеннями цивільного законодавства і не потребує субсидіарного застосування норм про оренду комунального майна в цій частині.
Згідно з пунктом 2.1 Договору наведені у цьому Договорі терміни застосовуються у значеннях, наведених в чинних редакціях Закону Украпи «Про рекламу», Типових правил розміщення зовнішньої реклами, затверджених постановою Кабінету Міністрів України від 29.12.2003 №2067, Порядку та інших нормативно-правових актах, що регулюють відносини у сфері розміщення зовнішньої реклами.
За змістом пункту 24 Правил та пункту 2.3.7 Порядку виданий у встановленому порядку дозвіл є підставою для розміщення зовнішньої реклами та виконання робіт, пов'язаних з розташуванням рекламного засобу.
Згідно з пунктами 5.1.1., 5.1.2 Договору Розповсюджувач має право розміщувати зовнішню рекламу на певний строк та у певному місці, у відповідності до наданого дозволу; користуватися місцем для РЗ.
Як вбачається з наявних в матеріалах справи копій Адресних програм відповідачу відповідно до наказу Дозвільного органу №353 від 18.11.2015, розпорядження виконавчого органу Київради (КМДА) №791 від 31.08.2016, наказу Дозвільного органу №110 від 21.09.2017 року було видано (продовжено дію) дозволів та пріоритетів на розміщення РЗ за адресами:
1) Печерський район, вул. Івана Мазепи, 16-18/29 - на період з 01.04.2015 по 07.09.2016 року (для розміщення кронштейну на фасаді будинку, розміром 1.000х1.400, загальною площею 2,8000 кв.м., кількість площин 2), на період з 01.04.2015 по 09.11.2019 року (для розміщення рекламної вивіски будинку, розміром 2.410х1.620, загальною площею 3,9042 кв.м., кількість площин 1), на період з 20.11.2015 по 19.02.2016 року (для розміщення рекламної вивіски будинку, розміром 5.500х0.740, загальною площею 4,0700 кв.м., кількість площин 1), на період з 31.08.2016 по 30.08.2021 року (для розміщення рекламної вивіски будинку, розміром 5.500х0.740, загальною площею 4,0700 кв.м., кількість площин 1),
2) Дніпровський район, проспект Соборності (Возз'єднання), 1 - на період з 20.11.2015 по 19.02.2016 року (для розміщення рекламної вивіски на будинку, розміром 8.200х0.945, загальною площею 7.7490 кв.м., кількість площин 1), на період з 21.09.2017 по 20.12.2017 (для розміщення рекламної вивіски на будинку, розміром 8.200х0.945, загальною площею 7.7490 кв.м., кількість площин 1).
Факт користування відповідачем місцями для розміщення рекламних засобів та розміщення зовнішньої реклами відповідача на будинках за адресами, визначеними згідно Адресних програм у період дії дозволів на розміщення зовнішньої реклами сторонами не заперечувались.
При цьому суд зазначає, що укладення між сторонами Договору було спрямоване на отримання відповідачем права тимчасового користування місцями для розміщення рекламних засобів, що, в свою чергу, породжує обов'язок відповідача сплачувати плату за розміщення рекламних вивісок на будинках (будівлях), що перебувають у комунальній власності, не залежно від наслідків своєї господарської діяльності.
Відповідно до частини 1 статті 632 Цивільного кодексу України ціна в договорі встановлюється за домовленістю сторін.
Згідно з пунктом 32 Правил плата за тимчасове користування місцем розташування рекламних засобів, що перебуває у комунальній власності, встановлюється у порядку, визначеному органами місцевого самоврядування, а місцем, що перебуває у державній або приватній власності, - на договірних засадах з його власником або уповноваженим ним органом (особою). При цьому площа місця розташування рекламного засобу визначається як сума площі горизонтальної проекції рекламного засобу на це місце та прилеглої ділянки завширшки 0,5 метра за периметром горизонтальної проекції цього засобу. Для неназемного та недахового рекламного засобу площа місця дорівнює площі вертикальної проекції цього засобу на уявну паралельну їй площину.
Розмір плати за тимчасове користування місцем розташування рекламного засобу не може встановлюватися залежно від змісту реклами (пункт 33 Правил).
Порядок внесення плати за тимчасове користування місцями розташування рекламних засобів, що перебувають у комунальній власності, визначено також у Порядку розміщення реклами в місті Києві, за змістом до пунктів 2.11.2, 2.11.3 якого встановлено, що розмір плати за право тимчасового користування місцями для розміщення РЗ та порядок її нарахування визначається виконавчим органом Київської міської ради (Київською міською державною адміністрацією). Плата зараховується до бюджету міста Києва в порядку, встановленому Київською міською радою.
Пунктом 2.11.5 Порядку передбачено, що плата щомісячно перераховується розповсюджувачем зовнішньої реклами до бюджету міста Києва згідно з умовами договору на право тимчасового користування місцем, та використовується в порядку, встановленому Київською міською радою чи уповноваженим нею органом.
Розповсюджувач зовнішньої реклами не звільняється від плати в разі відсутності РЗ на місці, щодо якого виконавчим органом Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) прийнято рішення про надання дозволу (пункт 2.11.6 Порядку).
Плата в розмірі, встановленому пунктом 2.1.11 цього Порядку, нараховується з моменту прийняття робочим органом рішення про встановлення пріоритету (пункт 2.11.7 Порядку).
Відповідно до умов пункту 6.2. Договору зазначено, що розмір плати за право тимчасового користування місцем для розміщення об'єктів зовнішньої реклами встановлюється виконавчим органом Київської міської ради (Київською міською державною адміністрацією) та нараховується Підприємством відповідно до вимог Порядку та умов цього Договору.
Підставою для нарахування плати за Право тимчасового користування місцями та внесення розповсюджувачем відповідної плати є рішення дозвільного органу та/або виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) та укладений договір на право тимчасового користування місцями (пункт 6.3 Договору).
Відповідно до Адресної програми №1 від 04.06.2015 року розмір плати за право на тимчасове користування місцем за адресою вул. Івана Мазепи, 16-18/29 для розміщення рекламної вивіски на будинку (розміром 2.410х1.620, загальною площею 3,9042 кв.м., кількість площин 1) на період з 01.04.2015 по 09.11.2019 року становить 683,24 грн. за місяць.
Відповідно до Адресної програми 4 від 28.03.2017 року розмір плати за право на тимчасове користування місцем за адресою вул. Івана Мазепи, 16-18/29 для розміщення рекламної вивіски на будинку (розміром 5.500х0.740, загальною площею 4,0700 кв.м., кількість площин 1) на період з 31.08.2016 по 30.08.2021 року становить 712,25 грн. на місяць.
Частиною першою статті 530 Цивільного кодексу України передбачено, що якщо у зобов'язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін).
За приписами частин 1, 2 статті 251 Цивільного кодексу України строком є певний період у часі, зі спливом якого пов'язана дія чи подія, яка має юридичне значення. Терміном є певний момент у часі, з настанням якого пов'язана дія чи подія, яка має юридичне значення.
Відповідно до пункту 6.7 Договору розрахунковим періодом надання Права тимчасового користування та нарахування плати за Право тимчасового користування є календарний місяць.
Згідно з пунктом 6.8 Договору сторонами погоджено, що плата за Право тимчасового користування нараховується Підприємством щомісячно та перераховується Розповсюджувачем зовнішньої реклами не пізніше 25 числа поточного місяця, виключно на поточний рахунок Підприємства, в розмірах, зазначених Підприємством а рахунках.
Факт неотримання рахунку не звільняє Розповсюджувача зовнішньої реклами від здійснення плати за Право тимчасового користування.
Водночас пунктом 4.2.1 Договору встановлено обов'язок Підприємства формувати рахунки на оплату на Право тимчасового користування, інших платежів та компенсації витрат Підприємства на організацію та проведення демонтажу РЗ.
Доказів узгодження сторонами іншого строку та/або порядку оплати за Право тимчасового користування місцями для розміщення РЗ за Договором матеріали справи не містять.
Так, відповідно до умов пунктів 4.2.1, 6.2 Договору позивачем здійснено нарахування плати та сформовано рахунки на оплату за Право тимчасового користування місцями для розміщення РЗ за період з 14.01.2019 року - 14.06.2019 року на загальну суму 10 047,54 грн., а саме рахунок №184594 від 14.01.2019 року на суму 1 674,59 грн., рахунок №187069 від 14.02.2019 року на суму 1 674,59 грн., рахунок №189037 від 13.03.2019 року на суму 1 674,59 грн., рахунок №191434 від 15.04.2019 року на суму 1 674,59 грн., рахунок №193685 від 15.05.2019 року на суму 1 674,59 грн., рахунок №196049 від 14.06.2019 року на суму 1 674,59 грн., копії яких наявні в матеріалах справи.
Згідно з пунктом 5.2.3 Договору Розповсюджувач зобов'язаний не пізніше 25 числа поточного місяця отримувати та сплачувати рахунки за Право тимчасового користування, у тому числі у разі встановлення пріоритету.
Проте, як зазначає позивач у позовній заяві, відповідач свої зобов'язання за Договором щодо оплати рахунків за Право тимчасового користування, виставлених за період з 14.01.2019 року - 14.06.2019 року не виконав, у зв'язку з чим заборгованість відповідача по оплаті за право тимчасового користування місцем РЗ за вказаний період становить 10 047,54 грн.
Зобов'язанням, згідно зі статті 509 Цивільного кодексу України, є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку.
Відповідно до частини 1 статті 173 Господарського кодексу України господарським визнається зобов'язання, що виникає між суб'єктом господарювання та іншим учасником (учасниками) відносин у сфері господарювання з підстав, передбачених цим Кодексом, в силу якого один суб'єкт (зобов'язана сторона, у тому числі боржник) зобов'язаний вчинити певну дію господарського чи управлінсько-господарського характеру на користь іншого суб'єкта (виконати роботу, передати майно, сплатити гроші, надати інформацію тощо), або утриматися від певних дій, а інший суб'єкт (управнена сторона, у тому числі кредитор) має право вимагати від зобов'язаної сторони виконання її обов'язку.
Згідно статті 629 Цивільного кодексу України договір є обов'язковим до виконання сторонами.
Відповідно до положень частини 1 статті 530 Цивільного кодексу України якщо у зобов'язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін).
Статтею 251 Цивільного кодексу України визначено, що строком є певний період у часі, зі спливом якого пов'язана дія чи подія, яка має юридичне значення. Терміном є певний момент у часі, з настанням якого пов'язана дія чи подія, яка має юридичне значення.
В силу статей 525, 526 Цивільного кодексу України та статті 193 Господарського кодексу України зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до закону, інших правових актів, умов договору та вимог цього Кодексу, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться. Одностороння відмова від зобов'язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом.
Згідно статті 599 Цивільного кодексу України зобов'язання припиняється виконанням, проведеним належним чином.
Згідно з частиною 2 статті 193 Господарського кодексу України кожна сторона повинна вжити усіх заходів, необхідних для належного виконання нею зобов'язання, враховуючи інтереси другої сторони та забезпечення загальногосподарського інтересу.
За приписами статті 610 Цивільного кодексу України порушенням зобов'язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання).
Відповідно до статті 612 Цивільного кодексу України боржник вважається таким, що прострочив, якщо він не приступив до виконання зобов'язання або не виконав його у строк, встановлений договором або законом.
З метою досудового врегулювання спору позивач звертався до відповідача з претензією №196-1971/КР від 22.06.2021 року, у якій вимагав від ТОВ "Виробниче об'єднання "Воєнторг ДІ СІ" сплатити КП «Київреклама» суму заборгованості за Договором у розмірі 10 047,54 грн., яка виникла за період з 14.01.2019 - 14.06.2019 року.
Проте вказана претензія була залишена відповідачем без відповіді та задоволення.
Таким чином, як зазначено позивачем в позовній заяві, відповідач свої зобов'язання щодо здійснення оплати плати за тимчасове користування місцем розташування рекламних засобів за період з 14.01.2019 - 14.06.2019 року у встановлений строк, всупереч вимогам цивільного та господарського законодавства, а також умовам Договору не виконав, в результаті чого у відповідача утворилась прострочена заборгованість перед позивачем за наведеним Договором у розмірі 10 047,54 грн., яку останній просив суд стягнути в поданій позовній заяві.
За приписами статті 16 Цивільного кодексу України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого майнового права та інтересу.
У відповідності до статті 124, пунктів 2, 3, 4 частини 2 статті 129 Конституції України, статей 2, 7, 13 Господарського процесуального кодексу України основними засадами судочинства є рівність всіх учасників судового процесу перед законом та судом, змагальність сторін та свобода в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.
Згідно зі статтею 73 Господарського процесуального кодексу України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.
Відповідно до статті 86 Господарського процесуального кодексу України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).
Суд наголошує, що відповідно до статті 74 Господарського процесуального кодексу України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.
Таким чином обов'язок доказування, а отже і подання доказів відповідно до статті 74 Господарського процесуального кодексу України, покладено саме на сторони та інших учасників судового процесу, а тому суд лише створює сторонам та іншим особам, які беруть участь у справі, необхідні умови для встановлення фактичних обставин справи і правильного застосування законодавства.
При цьому відповідачем не надано суду жодних доказів на підтвердження відсутності боргу за Договором, письмових пояснень щодо неможливості надання таких доказів, або ж фактів, що заперечують викладені позивачем позовні вимоги.
Суд звертає увагу, що відповідно до статті 204 Цивільного кодексу України правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.
Доказів визнання недійсними чи розірвання Договору на право тимчасового користування місцем (-ями) для розміщення рекламного (-их) засобу (-ів), що перебуває (-ють) у комунальній власності територіальної громади м. Києва №1818/13 від 04.06.2015 року та/або його окремих положень, а також припинення строків дії дозволів на розміщення зовнішньої реклами суду не надано.
Будь-які заперечення щодо порядку та умов укладення спірного Договору на час його підписання та на протязі виконання з боку сторін відсутні.
В свою чергу, зважаючи на відсутність будь-яких заперечень відповідача щодо визначення розміру заборгованості за Договором на час розгляду даної справи, суд здійснював розгляд справи виходячи з наявних матеріалів та визначив розмір заборгованості відповідача на підставі наданих позивачем доказів.
Враховуючи вищевикладене, оскільки матеріалами справи підтверджується факт неналежного виконання відповідачем зобов'язань за Договором у встановлений строк, розмір основної заборгованості відповідає фактичним обставинам та на момент прийняття рішення доказів оплати рахунків за Право тимчасового користування місцями для розміщення рекламних засобів відповідач суду не представив, як і доказів, що спростовують вищевикладені обставини, тому вимоги позивача про стягнення з відповідача боргу за розміщення зовнішньої реклами за Договором підлягають задоволенню в заявленій позивачем сумі 10 047,54 грн.
Суд зазначає, що правові наслідки порушення юридичними і фізичними особами своїх грошових зобов'язань передбачені, зокрема, приписами статей 549-552, 611, 625 Цивільного кодексу України.
З урахуванням приписів статті 549, частини 2 статті 625 Цивільного кодексу України та статті 1 Закону України "Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов'язань" правовими наслідками порушення грошового зобов'язання, тобто зобов'язання сплатити гроші, є обов'язок сплатити не лише суму основного боргу, а й неустойку (якщо її стягнення передбачене договором або актами законодавства), інфляційні нарахування, що обраховуються як різниця добутку суми основного боргу на індекс (індекси) інфляції, та проценти річних від простроченої суми основного боргу.
Так, виходячи з положень частини 1 статті 230 Господарського кодексу України штрафними санкціями визнаються господарські санкції у вигляді грошової суми (неустойка, штраф, пеня), яку учасник господарських відносин зобов'язаний сплатити у разі порушення ним правил здійснення господарської діяльності, невиконання або неналежного виконання господарського зобов'язання.
Згідно частини 1 статті 546 та статті 547 Цивільного кодексу України виконання зобов'язання може забезпечуватися неустойкою, порукою, гарантією, заставою, притриманням, завдатком. Правочин щодо забезпечення виконання зобов'язання вчиняється у письмовій формі. Правочин щодо забезпечення виконання зобов'язання, вчинений із недодержанням письмової форми, є нікчемним.
Виконання зобов'язання (основного зобов'язання) забезпечується, якщо це встановлено договором або законом (частина 1 статті 548 Цивільного кодексу України).
У відповідності до статті 549 Цивільного кодексу України неустойкою (штрафом, пенею) є грошова сума або інше майно, які боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов'язання.
Штрафом є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми невиконаного або неналежно виконаного зобов'язання.
Пенею є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного або неналежно виконаного грошового зобов'язання за кожен день прострочення виконання.
Так, за умовами пункту 7.2 Договору підприємство має право застосувати до Розповсюджувача такі штрафні санкції: за несвоєчасне або неповне внесення платежів - пеню у розмірі подвійної облікової ставки Національного банку України, яка діяла у термін, за який сплачується пеня, від суми простроченого платежу за кожен день прострочення, а також три відсотки річних від простроченої суми; у разі не розміщення Розповсюджувачем соціальної реклами - штраф у розмірі 500 гривень за кожний день затримки розміщення соціальної реклами.
Крім пені, зазначеної у пункті 7.2 даного Договору, підприємство має право додатково нарахувати боржнику за прострочення внесення платежів за Право тимчасового користування, що складає більше 1 місяця - штраф у розмірі 15 відсотків простроченої суми (пункт 7.3 Договору).
Суд зазначає, що право встановити у договорі розмір та порядок нарахування штрафу надано сторонам частиною 4 статті 231 Господарського кодексу України.
Так, у пункті 4 статті 231 Господарського кодексу України встановлено, що розмір штрафних санкцій щодо окремих видів зобов'язань встановлюється законом. У разі, якщо розмір штрафних санкцій законом не визначено, санкції застосовуються в розмірі, передбаченому договором. При цьому розмір санкцій може бути встановлено договором у відсотковому відношенні до суми невиконаної частини зобов'язання або у певній, визначеній грошовій сумі, або у відсотковому відношенні до суми зобов'язання незалежно від ступеня його виконання, або у кратному розмірі до вартості товарів (робіт, послуг).
Суд звертає увагу, що право учасників господарських правовідносин встановлювати інші, ніж передбачено Цивільним кодексом України, види забезпечення виконання зобов'язань визначено частиною другою статті 546 Цивільного кодексу України, що узгоджується із свободою договору, встановленою статтею 627 Цивільного кодексу України, коли сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.
За таких обставин суд вважає, що одночасне стягнення з учасника господарських відносин, який порушив господарське зобов'язання за договором, штрафу та пені не суперечить статті 61 Конституції України, оскільки згідно зі статтею 549 Цивільного кодексу України пеня та штраф є формами неустойки, а відповідно до статті 230 Господарського кодексу України - видами штрафних санкцій, тобто не є окремими та самостійними видами юридичної відповідальності. У межах одного виду відповідальності може застосовуватися різний набір санкцій (наведена правова позиція викладена у постановах Верховного Суду від 09.02.2018 року у справі № 911/2813/17, від 22.03.2018 року у справі № 911/1351/17, від 25.05.2018 року у справі № 922/1720/17, від 02.04.2019 року у справі № 917/194/18, від 02.04.2019 року у справі № 917/194/18).
Отже, за висновками суду, норми чинного законодавства України не містять прямої заборони законодавця щодо одночасного застосування такого виду забезпечення виконання зобов'язання, як пеня та штраф, та, відповідно, суб'єкти господарських відносин при укладенні договору наділені законодавцем правом забезпечення виконання господарських зобов'язань встановленням окремого виду відповідальності - договірної санкції, за невиконання чи неналежне виконання договірних зобов'язань, зокрема, неустойки (пені та штрафу), передбачених пунктами 7.2 та 7.3 Договору.
Таким чином, оскільки відповідачем допущено прострочення виконання грошового зобов'язання, пов'язаного з оплатою за право тимчасового користування місцями для розміщення зовнішньої реклами, факт якого належним чином підтверджується матеріалами справи, суд приходить до висновку, що передбачений умовами Договору розмір пені узгоджується з приписами частини 6 статті 231 Господарського кодексу України та, відповідно, про правомірність застосування позивачем передбаченої пунктом 7.2 Договору штрафної санкції у вигляді пені, а також наявність правових підстав для нарахування штрафу на підставі пункту 7.3 Договору.
Відповідно до статті 625 Цивільного кодексу України боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три відсотки річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.
Як вбачається з аналізу статей 612, 625 Цивільного кодексу України право кредитора вимагати сплату боргу з урахуванням індексу інфляції та процентів річних, які не є штрафними санкціями, є способом захисту його майнового права та інтересу, суть яких полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора від знецінення грошових коштів внаслідок інфляційних процесів та отриманні компенсації (плати) від боржника за користування утримуваними ним грошовими коштами, належними до сплати кредитору.
Аналогічна правова позиція щодо застосування частини 2 статті 625 Цивільного кодексу України викладена у постанові Великої Палати Верховного Суду від 04.06.2019 року у справі № 916/190/18, постановах Верховного Суду від 05.07.2019 року у справі № 905/600/18 та від 03.10.2019 року у справі № 905/587/18.
Згідно правової позиції, викладеної в постанові Верховного Суду від 12 лютого 2020 року у справі № 917/1421/18, оскільки внаслідок невиконання боржником грошового зобов'язання у кредитора виникає право на отримання сум, передбачених статтею 625 Цивільного кодексу України, за увесь час прострочення, тобто таке прострочення є триваючим правопорушенням, право на позов про стягнення інфляційних втрат і процентів річних виникає за кожен місяць із моменту порушення грошового зобов'язання до моменту його усунення.
Враховуючи вищевикладене та у зв'язку з простроченням відповідачем виконання зобов'язання щодо оплати за розміщення зовнішньої реклами у строк, визначений умовами Договору, позивачем нараховано та пред'явлено до стягнення з відповідача на підставі пункту 7.2 Договору пеню в сумі 1 721,99 грн. за загальний період з 26.01.2019 по 25.12.2019 року, на підставі пункту 7.3 Договору 15 % штрафу від суми невиконаного грошового зобов'язання у сумі 1 507,14 грн., а також на підставі статті 625 Цивільного кодексу України 1 099,04 грн. 3 % річних та 4 635,41 грн. інфляційних втрат за період лютий 2019 року - жовтень 2022 року, які позивач просив стягнути з відповідача відповідно до наданого розрахунку.
З огляду на вимоги статті 86 Господарського процесуального кодексу України господарський суд має з'ясовувати обставини, пов'язані з правильністю здійснення позивачем розрахунку, та здійснити оцінку доказів, на яких цей розрахунок ґрунтується. У разі якщо відповідний розрахунок позивачем здійснено неправильно, то господарський суд з урахуванням конкретних обставин справи самостійно визначає суми пені та інших нарахувань у зв'язку з порушенням грошового зобов'язання, не виходячи при цьому за межі визначеного позивачем періоду часу, протягом якого, на думку позивача, мало місце невиконання такого зобов'язання, та зазначеного позивачем максимального розміру відповідних пені та інших нарахувань.
Тобто визначаючи розмір заборгованості за Договором, зокрема, в частині пені, штрафу, відсотків річних та інфляційних втрат суд зобов'язаний належним чином дослідити поданий стороною доказ (в даному випадку - розрахунок заборгованості), перевірити його, оцінити в сукупності та взаємозв'язку з іншими наявними у справі доказами, а у випадку незгоди з ним повністю чи частково - зазначити правові аргументи на його спростування і навести у рішенні свій розрахунок - це процесуальний обов'язок суду.
В свою чергу, відповідачем не надано суду контррозрахунку заявлених до стягнення сум або заперечень щодо здійсненого позивачем розрахунку.
У відповідності до частини 1 статті 255 Цивільного кодексу України якщо строк встановлено для вчинення дії, вона може бути вчинена до закінчення останнього дня строку.
При цьому перебіг часу, за який нараховуються пені, починається з дня, наступного за останнім днем, у який зобов'язання мало бути виконане, і початок такого перебігу не може бути змінений за згодою сторін.
За приписами статті 253 Цивільного кодексу України перебіг строку починається з наступного дня після відповідної календарної дати або настання події, з якою пов'язано його початок.
За результатами здійсненої за допомогою системи "ЛІГА" перевірки нарахування позивачем заявленої до стягнення пені, штрафу, процентів річних та інфляційних втрат судом встановлено, що розмір останніх, перерахований судом у відповідності до приписів чинного законодавства та в межах визначеного позивачем періоду прострочення, відповідає вимогам зазначених вище норм законодавства, умовам Договору та є арифметично вірним, тому вказані вимоги позивача про стягнення з відповідача 1 721,99 грн. пені, 1 507,14 грн. штрафу, 1 099,04 грн. процентів річних та 4 635,41 грн. інфляційних втрат підлягають задоволенню.
Відповідно до частини 1 статті 2 Закону України "Про судоустрій і статус суддів" суд, здійснюючи правосуддя на засадах верховенства права, забезпечує кожному право на справедливий суд та повагу до інших прав і свобод, гарантованих Конституцією і законами України, а також міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України.
Суди здійснюють правосуддя на основі Конституції і законів України та на засадах верховенства права (частина 1 статті 6 Закону України "Про судоустрій і статус суддів").
Аналіз практики Європейського суду з прав людини щодо застосування статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (див. рішення від 21 січня 1999 року в справі "Гарсія Руїз проти Іспанії", від 22 лютого 2007 року в справі "Красуля проти Росії", від 5 травня 2011 року в справі "Ільяді проти Росії", від 28 жовтня 2010 року в справі "Трофимчук проти України", від 9 грудня 1994 року в справі "Хіро Балані проти Іспанії", від 1 липня 2003 року в справі "Суомінен проти Фінляндії", від 7 червня 2008 року в справі "Мелтекс ЛТД (MELTEX LTD) та Месроп Мовсесян (MESROP MOVSESYAN) проти Вірменії") свідчить, що право на мотивоване (обґрунтоване) судове рішення є частиною загального права людини на справедливий і публічний розгляд справи та поширюється як на цивільний, так і на кримінальний процес.
Вимога пункту 1 статті 6 Конвенції щодо обґрунтовування судових рішень не може розумітись як обов'язок суду детально відповідати на кожен довід заявника. Стаття 6 Конвенції також не встановлює правил щодо допустимості доказів або їх оцінки, що є предметом регулювання в першу чергу національного законодавства та оцінки національними судами. Проте Європейський суд з прав людини оцінює ступінь умотивованості рішення національного суду, як правило, з точки зору наявності в ньому достатніх аргументів стосовно прийняття чи відмови в прийнятті саме тих доказів і доводів, які є важливими, тобто такими, що були сформульовані заявником ясно й чітко та могли справді вплинути на результат розгляду справи.
Відповідно до пункту 58 рішення ЄСПЛ Справа "Серявін та інші проти України" (Заява № 4909/04) від 10.02.2010 у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (див. рішення у справі "Руїс Торіха проти Іспанії" (Ruiz Torija v. Spain) від 9 грудня 1994 року, серія A, № 303-A, п. 29).
При цьому суд наголошує, що усі інші доводи та міркування сторін, окрім зазначених у мотивувальній частині рішення, взяті судом до уваги, однак не спростовують висновків суду та не суперечать дійсним обставинам справи і положенням чинного законодавства.
Рішення суду про задоволення позову може бути прийнято виключно у тому випадку, коли подані позивачем докази дозволять суду зробити чіткий, конкретний та безумовний висновок про обґрунтованість та законність вимог позивача.
У відповідності до пункту 1 постанови Пленуму Вищого господарського суду України від 23.03.2012 року № 6 "Про судове рішення" рішення з господарського спору повинно прийматись у цілковитій відповідності з нормами матеріального і процесуального права та фактичними обставинами справи, з достовірністю встановленими господарським судом, тобто з'ясованими шляхом дослідження та оцінки судом належних і допустимих доказів у конкретній справі.
З огляду на вищевикладене, виходячи з того, що позов доведений позивачем, обґрунтований матеріалами справи та відповідачем не спростований, суд доходить висновку, що вимоги позивача підлягають задоволенню у повному обсязі.
Відповідно до частини 1 статті 129 Господарського процесуального кодексу України судові витрати покладаються судом на відповідача.
Враховуючи вищевикладене та керуючись ч. 5 ст. 29, ст.ст. 73-80, 86, 129, 233, 236, 237, 238, 240, 241 Господарський суд міста Києва, -
ВИРІШИВ:
1. Позовні вимоги задовольнити повністю.
2. Стягнути з Товариства з обмеженою відповідальністю "Виробниче об'єднання "Воєнторг ДІ СІ" (вул. Двінська, 1-А, м. Київ, 02090, код ЄДРПОУ 38729888) на користь Комунального підприємства виконавчого органу Київради (Київської міської державної адміністрації) "Київреклама" (Боричів узвіз ,8, м. Київ, 04070, код ЄДРПОУ 26199714) 10 047 (десять тисяч сорок сім) грн. 54 коп. основного боргу, 1 507 (одну тисячу п'ятсот сім) грн. 14 коп. штрафу, 1 099 (одну тисячу дев'яносто дев'ять) грн. 04 коп. процентів річних, 4 635 (чотири тисячі шістсот тридцять п'ять) грн. 41 коп. інфляційних втрат, 1 721 (одну тисячу сімсот двадцять одну) грн. 99 коп. пені та 2 481 (дві тисячі чотириста вісімдесят одну) грн. 00 коп. судового збору.
3. Наказ видати після набрання рішенням законної сили.
Рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом двадцяти днів з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення суду, або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення (частина 1 статті 256 Господарського процесуального кодексу України).
Повний текст рішення складено та підписано 19 вересня 2023 року.
Суддя А.М. Селівон