ХАРКІВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД
__________________________________________________________________
ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
«19» вересня 2023 року
м. Харків
справа № 639/280/23
провадження № 22ц/818/1581/23
Харківський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:
головуючого - Бурлака І.В. (суддя-доповідач),
суддів - Мальованого Ю. М., Яцини В.Б.
за участю секретаря - Волобуєва О.О.
учасники справи:
позивачка - ОСОБА_1 ,
відповідачі - ОСОБА_2 , ОСОБА_3 ,
третя особа - ОСОБА_4
розглянув у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу ОСОБА_1 на заочне рішення Жовтневого районного суду м. Харкова від 26 червня 2023 року в складі судді Єрмоленко В.Б.
ВСТАНОВИВ:
У січні 2023 року ОСОБА_1 звернулась до суду з позовом до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , третя особа: ОСОБА_4 , про визнання такими, що втратили право користування житловим приміщенням.
Позовна заява мотивована тим, що у 1984 році її батько ОСОБА_5 вселився до квартири за адресою: АДРЕСА_1 на підставі ордеру, до якого були вписані його дружина ОСОБА_6 і вона як дочка. Вказана квартира дотепер не приватизована. Вона як дочка ОСОБА_5 , що помер ІНФОРМАЦІЯ_1 , та ОСОБА_6 , що померла ІНФОРМАЦІЯ_2 , має права її наймача, утримує квартиру та сплачує комунальні послуги.
Вказала, що у зазначеній квартирі зареєстровано її місце проживання, а також її дочки ОСОБА_2 та онуків: ОСОБА_3 та ОСОБА_4 .
Однак, фактично її дочка ОСОБА_2 у 2006 році разом з онуком ОСОБА_3 виїхали з квартири та вселились до чоловіка ОСОБА_2 . З того часу вони припинили спілкування з нею, не підтримують сімейних зв'язків, не ведуть спільного господарства.
Відповідачі понад 15 років добровільно не мешкають за місцем реєстрації, не з'являлись у квартирі, не зберігають у ній речі, не виходять на контакт, не сплачують комунальні послуги, не знімаються добровільно з реєстрації, що перешкоджає їй в отриманні субсидії. Зазначене підтверджується актами огляду та обстеження житлового приміщення, складеними мешканцями будинку. Перешкод у користуванні житлом відповідачам не чиниться. Вони не є внутрішньо переміщеними особами та не проживають у квартирі з власної волі без поважних причин.
Просила позбавити ОСОБА_2 та ОСОБА_3 права користування житлом - квартирою за їх зареєстрованим місцем проживання: АДРЕСА_1 , вирішити питання щодо судових витрат.
Заочним рішенням Жовтневого районного суду м. Харкова від 26 червня 2023 року у позові ОСОБА_1 - відмовлено.
Не погоджуючись із заочним рішенням суду ОСОБА_1 подала апеляційну скаргу, в якій просила заочне рішення - скасувати та ухвалити нове судове рішення, яким задовольнити її вимоги.
Апеляційна скарга мотивована тим, що оскаржуване заочне рішення суду постановлено з порушенням норм процесуального права та неправильним застосуванням норм матеріального права. Суд безпідставно взяв до уваги обставини, встановлені у справі № 639/278/17 про позбавлення її дочки ОСОБА_2 батьківських прав щодо старшого сина ОСОБА_4 , а саме щодо зловживання нею алкогольними напоями. У вказаній справі також встановлено, що відповідачка викликалась до місця реєстрації у 2015-2016 роках для надання пояснень. Однак, це не свідчить, що вона проживала у ній чи бажала проживати, але з поважних причин не мала змоги. Жодних перешкод у проживанні відповідачів у квартирі немає. Судом не наведено поважних причин, з яких відповідачі не проживають у квартирі. Третя особа - старший син відповідачки ОСОБА_2 - ОСОБА_4 підтримав її позовні вимоги. Тягар доказування поважності причин відсутності відповідачів за місцем проживання покладається саме на них, а не на неї. Доказів участі відповідачів в утриманні квартири немає.
Відзивів на апеляційну скаргу від учасників справи до суду апеляційної інстанції не надходило.
До суду апеляційної інстанції учасники справи, будучи належним чином повідомлені про дату, час і місце розгляду справи, не з'явилися. 16 серпня 2023 року від ОСОБА_1 та ОСОБА_4 надійшли клопотання про відкладення розгляду справи з посиланням на те, що в суді апеляційної інстанції переглядається інша справа, яка пов'язана з цією справою. В клопотанні крім цього зазначено, що позивач подав заяву про відмову від позову, що може бути наслідком визнання заочного рішення Жовтневого районного суду м. Харкова від 23 червня 2017 року нечинним та закриття провадження у справі. Справу призначено до розгляду на 11 жовтня 2023 року. Однак, враховуючи те, що підстав для відкладення справи в даному випадку немає, зазначені клопотання слід залишити без задоволення. Питання, викладені в клопотаннях, стосуються зупинення провадження у справі, а не відкладення розгляду справи, про що заявники не заявляли.
Інші учасники справи до суду апеляційної інстанції не з'явилися, причини неявки суду не повідомили. Клопотань про відкладення розгляду справи від них до суду апеляційної інстанції не надійшло. У зв'язку з чим суд апеляційної інстанції уважав за можливе розглянути справу за їх відсутності на підставі частини другої статті 372 ЦПК України.
Судова колегія, заслухавши суддю-доповідача, дослідивши матеріали справи, обговоривши доводи апеляційної скарги вважає, що апеляційну скаргу ОСОБА_1 необхідно залишити без задоволення, заочне рішення суду - залишити без змін.
Заочне рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що позивачка не довела належними та допустимими доказами факт не проживання відповідачів у спірній квартирі понад шість місяців без поважних причин.
Судом встановлено та підтверджується матеріалами справи, що 27 жовтня 1984 року видано ордер № 50 на зайняття трикімнатної квартири АДРЕСА_2 на ім'я ОСОБА_5 з дружиною ОСОБА_6 , дочкою ОСОБА_7 (а. с. 17).
Батьки ОСОБА_1 - ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , померли ІНФОРМАЦІЯ_1 та ІНФОРМАЦІЯ_2 відповідно (а. с. 24, 25).
Зазначена квартира не приватизована. Її наймачем станом на 2017 рік зазначена ОСОБА_6 , що підтверджується довідкою Управління комунального майна та приватизації Департаменту економіки та комунального майна виконавчого комітету Харківської міської ради від 23 грудня 2022 року №4394 (а. с. 26).
Як вбачається з довідки про зареєстрованих у житловому приміщенні осіб з Реєстру територіальної громади м. Харкова від 13 січня 2023 року в цій квартирі зареєстрована ОСОБА_1 , її дочка ОСОБА_2 , онуки ОСОБА_4 , 1999 року народження, та ОСОБА_3 , 2003 року народження (а. с. 18).
З актів огляду житлового приміщення від 07 травня 2020 року та 07 травня 2021 року, що складені мешканцями будинку АДРЕСА_3 ОСОБА_8 , ОСОБА_9 , ОСОБА_10 вбачається, що ОСОБА_1 в квартирі проживає одна. Відповідачі ОСОБА_2 , ОСОБА_3 близько 15 років за місцем реєстрації не проживають, та їх не бачили. ОСОБА_4 після досягнення повноліття, у 2017 році, виїхав з квартири. Його особисті речі відсутні. Зі слів ОСОБА_1 , як зазначено в акті, ОСОБА_2 забрала близько п'ятнадцяти років тому старшого сина ОСОБА_3 та проживає у цивільному шлюбі з чоловіком в районі Нової Баварії. До вибуття з квартири зловживала алкогольними напоями, не приділяла належної уваги утриманню та вихованню дітей. До вибуття у 2017 році ОСОБА_4 , він говорив ОСОБА_1 , що мати проживає у великому будинку у цивільному шлюбі. На прохання баби він їй передав про можливість переїзду у квартиру для її проживання, де є дві вільні кімнати, проте відповідач відмовилась (а. с. 19-20).
Також 30 жовтня 2022 року ОСОБА_4 , сусідами ОСОБА_11 , ОСОБА_12 складено акт обстеження житлового приміщення, з якого вбачається, що відповідачі не проживають за місцем реєстрації останні сімнадцять років (а. с. 21).
ОСОБА_2 та ОСОБА_4 не є внутрішньо переміщеними особами, що підтверджується листом Департаменту адміністрування проблем соціальної підтримки від 10 січня 2023 року (а. с. 27-28).
На підтвердження оплати комунальних послуг ОСОБА_1 надано виписку по рахунку Акціонерного товариства «Комерційний банк «ПриватБанк» (а. с. 29-35).
Допитані судом першої інстанції свідки ОСОБА_13 , ОСОБА_14 , ОСОБА_12 підтвердили зазначені обставини, але причини не проживання відповідачів їм не відомі. Свідок ОСОБА_13 стверджувала, що у 2018 році ОСОБА_2 приходила та говорила, що буде добиватись квартири, проте, що саме вона мала на увазі невідомо.
Заочним рішенням Жовтневого районного суду м. Харкова від 23 червня 2017 року у справі № 639/278/17 задоволені позовні вимоги Управління служб у справах дітей Департаменту праці та соціальної політики Харківської міської ради. ОСОБА_2 позбавлена батьківських прав відносно неповнолітнього сина ОСОБА_4 . За ним закріплено житло за адресою: квартира АДРЕСА_2 . З доводів позову вбачається, що ОСОБА_2 самоусунулась від виховання, навчання, утримання старшого сина, перебувала у несприятливих умовах для повноцінного розвитку і нормальної життєдіяльності. Встановлено, що дитина проживала з бабою, яка не годувала, влаштовувала сварки та бійки, схильна до зловживання спиртними напоями. У листопаді 2016 року до Управління служб у справах дітей від навчально-виховного комплексу, де навчався ОСОБА_4 , надійшов лист про вирішення питання про позбавлення батьківських прав відповідачки, яка залишила дитину за місцем реєстрації разом з бабою та її чоловіком, а сама з молодшим сином проживає по АДРЕСА_4 . За інформацією навчального закладу та результатами відвідування спірної квартири у 2015-2016 року з відповідачкою проводились відповідні роз'яснювальні заходи, але вони не привели до бажаних результатів. Дитина ОСОБА_15 проживав з бабою ОСОБА_1 та її чоловіком, які вели асоціальний спосіб життя, були агресивно налаштовані, використовували нецензурну лексику, зловживали спиртними напоями. Неповнолітній постійно скаржився на них, які не годували та ображали його, а також ображали педагогів, що засвідчували антисанітарний стан житла при відвідуванні учня. Впродовж канікул ОСОБА_4 вимушений був проживати у рідного діда.
Як вбачається з положень статті 47 Конституції України, кожен має право на житло. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.
Як зазначено у статті 9 ЖК України, ніхто не може бути виселений із займаного жилого приміщення або обмежений у праві користування ним інакше як з підстав і в порядку, які передбачено законом.
Згідно статті 8 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод, кожен має право на повагу до свого приватного та сімейного життя, до свого житла та кореспонденції.
Кожній особі, окрім інших прав, гарантовано право на повагу до її житла, яке охоплює, насамперед, право займати житло, не бути виселеною чи позбавленою свого житла (пункт 1 статті 8 Європейської конвенції про захист прав людини та основних свобод).
Це покладає на Україну в особі її державних органів зобов'язання «вживати розумних і адекватних заходів для захисту прав» (рішення у справі Powell and Rayner v. the U.K. від 21.02.1990 р.). Такий загальний захист поширюється як на власника квартири (рішення у справі Gillow v. the U.K. від 24.11.1986 року), так і на наймача (рішення у справі Larkos v. Cyprus від 18.02.1999 року).
Втрата житла є найбільш крайньою формою втручання у це право (рішення ЄСПЛ від 13 травня 2008 року у справі «МакКенн проти Сполученого Королівства» (McCann v. theUnitedKingdom), заява № 19009/04, п. 50; рішення ЄСПЛ від 02 грудня 2010 року у справі «Кривіцька та Кривіцький проти України» («Kryvitska and Kryvitsky v.Ukraine») заява № 30856/03, п. 41.
Пункт 2 статті 8 Конвенції чітко визначає підстави, за яких втручання держави у використання особою прав, зазначених в пункті 1 цієї статті, є виправданим. Таке втручання має бути передбачене законом і необхідне в демократичному суспільстві, а також здійснюватися в інтересах національної і громадської безпеки або економічного добробуту країни, для охорони порядку і запобігання злочинності, охорони здоров'я чи моралі, захисту прав і свобод інших осіб. Цей перелік підстав для втручання є вичерпним і не підлягає розширеному тлумаченню. Водночас державі надаються широкі межі розсуду, які не є однаковими і в кожному конкретному випадку залежать від цілей, зазначених у пункті 2 статті 8 Конвенції.
Втручання держави є порушенням статті 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, якщо воно не переслідує законну мету, одну чи декілька, що перелічені у пункті 2 статті 8, не здійснюється «згідно із законом» та не може розглядатись як «необхідне в демократичному суспільстві» (рішення у справі «Савіни проти України» від 18 грудня 2008 року).
У пункті 36 рішення від 18 листопада 2004 року у справі «Прокопович проти Росії» Європейський суд з прав людини зазначив, що концепція «житла» за змістом статті 8 Конвенції не обмежена житлом, яке зайняте на законних підставах або встановленим у законному порядку. «Житло» - це автономна концепція, що не залежить від класифікації у національному праві. Тому чи є місце конкретного проживання «житлом», що б спричинило захист на підставі пункту 1 статті 8 Конвенції, залежить від фактичних обставин справи, а саме - від наявності достатніх триваючих зв'язків з конкретним місцем проживання (рішення Європейського суду з прав людини по справі «Баклі проти Сполученого Королівства» від 11 січня 1995 року, пункт 63).
Згідно зі статтею 64 ЖК України члени сім'ї наймача, які проживають разом з ним, користуються нарівні з наймачем усіма правами і несуть усі обов'язки, що випливають з договору найму жилого приміщення. Повнолітні члени сім'ї несуть солідарну з наймачем майнову відповідальність за зобов'язаннями, що випливають із зазначеного договору. До членів сім'ї наймача належать дружина наймача, їх діти і батьки. Членами сім'ї наймача може бути визнано й інших осіб, якщо вони постійно проживають разом з наймачем і ведуть з ним спільне господарство. Якщо особи, зазначені в частині другій цієї статті, перестали бути членами сім'ї наймача, але продовжують проживати в займаному жилому приміщенні, вони мають такі ж права і обов'язки, як наймач та члени його сім'ї.
У постанові Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 20 вересня 2021 року зазначено, що із урахуванням положень статті 55 Конституції України, статей 15, 16 ЦК України, статей 64, 65, 71, 72 ЖК Української РСР, враховуючи те, що особа, яка на законних підставах вселилася в жиле приміщення як член сім'ї наймача та зареєстрована у ньому, набула рівного права із наймачем на користування жилим приміщенням, несе тягар його утримання, така особа має право на звернення до суду за захистом своїх прав, зокрема, і з позовом про визнання іншої особи (зокрема й наймача) такою, що втратила право користування житловим приміщенням.
Стаття 71 ЖК України встановлює загальні правила збереження жилого приміщення за тимчасово відсутніми громадянами. За змістом цієї статті при тимчасовій відсутності наймача або членів його сім'ї за ними зберігається жиле приміщення протягом шести місяців. Якщо наймач або члени його сім'ї були відсутні з поважних причин понад шість місяців, цей строк за заявою відсутнього може бути продовжено наймодавцем, а в разі спору - судом.
Вичерпного переліку таких поважних причин житлове законодавство не встановлює, у зв'язку з чим указане питання вирішується судом у кожному конкретному випадку, з урахуванням фактичних обставин справи та правил ЦПК України щодо оцінки доказів.
Отже, збереження жилого приміщення за тимчасово відсутнім наймачем або членом його сім'ї є одним із способів захисту житлових прав фізичних осіб.
Відповідний висновок викладено у постанові Верховного Суду від 15 жовтня 2020 року у справі № 641/8007/17, провадження № 61-2577св19.
Відповідно до статті 72 ЖК України визнання особи такою, що втратила право користування жилим приміщенням внаслідок відсутності цієї особи понад встановлені строки, провадиться в судовому порядку.
Аналіз статей 71, 72 ЖК України дає підстави для висновку, що особа може бути визнана такою, що втратила право користування жилим приміщеннями за двох умов: непроживання особи в жилому приміщенні більше шести місяців та відсутність поважних причин.
Саме на позивача процесуальний закон покладає обов'язок довести факт відсутності відповідача понад встановлені статтею 71 ЖК України строки у жилому приміщенні, а на відповідача - довести, що така відсутність обумовлена поважними причинами.
На ствердження вибуття суд може брати до уваги будь-які фактичні дані, які свідчать про обрання стороною іншого постійного місця проживання (повідомлення про це в листах, розписках, переадресовка кореспонденції, утворення сім'ї в іншому місці, перевезення майна в інше жиле приміщення, виїзд в інший населений пункт, укладення трудового договору на невизначений строк тощо).
Початок відліку часу відсутності визначається від дня, коли особа залишила приміщення. Повернення особи до жилого приміщення, яке вона займала, перериває строк тимчасової відсутності. При тимчасовій відсутності за особою продовжує зберігатись намір ставитися до жилого приміщення як до свого постійного місця проживання, тому при розгляді позову про визнання особи такою, що втратила право на жилу площу, суд повинен ретельно дослідити обставини, які мають значення для встановлення причин довготривалої відсутності.
Зазначене відповідає правовим висновкам, які викладено у постановах Верховного Суду від 24 жовтня 2018 року, справа № 490/12384/16-ц, провадження № 61-37646св18; від 22 листопада 2018 року, справа № 760/13113/14-ц, провадження № 61-30912св18, від 09 лютого 2021 року, справа № 201/489/17, провадження № 61-9724св19, від 06 вересня 2022 року, справа № 725/5243/19, провадження № 61-21052св21, від 28 вересня 2022 року, справа № 686/21929/19-ц, провадження № 61-6652св22, від 29 березня 2023 року, справа № 200/17337/17, провадження № 61-21102св21.
Вказане також відповідає роз'ясненням, наданим судам у пункті 10 постанови Пленуму Верховного Суду України № 2 від 12 квітня 1985 року «Про деякі питання, що виникли в практиці застосування судами Житлового кодексу України», відповідно до якого у справах про визнання наймача або члена його сім'ї таким, що втратив право користування жилим приміщенням (стаття 71 ЖК Української РСР), необхідно з'ясовувати причини відсутності відповідача понад встановлені строки. У разі їх поважності (перебування у відрядженні, у осіб, які потребують догляду, внаслідок неправомірної поведінки інших членів сім'ї тощо) суд може продовжити пропущений строк.
Як встановлено судом, на підтвердження своїх доводів про тривале не проживання відповідачів у квартирі ОСОБА_1 надала лише акти, складені сусідами. Однак, сусіди не є тими особами, що можуть достеменно підтвердити не проживання мешканців у квартирі та причини їхньої відсутності.
Матеріали справи не містять, й позивачка у порушення свого обов'язку, передбаченого статтею 81 ЦПК України, не надала належних доказів не проживання ОСОБА_2 , ОСОБА_3 за місцем реєстрації, а саме акту, складеного балансоутримувачем будинку, який містить інформацію про осіб, які не проживають за місцем реєстрації без поважних причин більше ніж шість місяців, особистої заяви відповідачів про вибуття з місця реєстрації на інше постійне місце проживання та/або інших належних доказів такого не проживання останніх у спірному житлі.
До того ж, сам факт не проживання відповідачів у спірній квартирі не є підставою для визнання їх такими, що втратили право користування жилим приміщенням, оскільки відповідно до статті 71 ЖК України підставою для визнання особи такою, що втратила право користування жилим приміщенням, є не проживання понад шість місяців у житловому приміщенні саме без поважних причин.
Установивши, що право користування спірною квартирою виникло у відповідачів на законних підставах, а також відсутність у матеріалах справи належних доказів на підтвердження факту не проживання відповідачів у спірній квартирі без поважних причин більше шести місяців, оцінивши втрату відповідачами свого права на користування житлом на предмет пропорційності у світлі відповідних принципів статті 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про відсутність підстав для позбавлення відповідачів права користування спірною квартирою та відмову у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 за їх недоведеністю.
Також колегія суддів враховує, що задоволення позовних вимог ОСОБА_1 призведе до порушення права відповідачів на житло, гарантованого статтею 8 Конвенції, адже доказів того, що вони мають інше житло, суду не надано.
Посилання ОСОБА_1 на обставини, встановлені у справі № 639/278/17 про позбавлення її дочки ОСОБА_2 батьківських прав щодо старшого сина ОСОБА_4 , судова колегія не бере до уваги, оскільки вказана справа не має відношення до спору у цій справі, та будь-які обставини, які мають значення для цієї справи, у тому спорі не встановлювались.
Доводи ОСОБА_1 щодо того, що тягар доказування поважності причин відсутності відповідачів за місцем проживання покладається саме на них, а не на неї, та в оскаржуваному рішенні суду не вказано поважних причин, з яких відповідачі не проживають у квартирі, є безпідставними, оскільки вона не виконала свій обов'язок з доведення факту відсутності відповідачів понад встановлені статтею 71 ЖК України строки у жилому приміщенні.
Посилання ОСОБА_1 на те, що відповідачі не беруть участі в утриманні квартири, судова колегія відхиляє, адже це не є підставою для позбавлення їх права користування житлом. Позивачка має право звернутися до відповідачів з вимогами про відшкодування їй витрат на утримання житла і сплату комунальних послуг, якщо вважає свої права порушеними.
Доводи ОСОБА_1 щодо того, що жодних перешкод у проживанні відповідачів у квартирі немає, а також, що третя особа - старший син відповідачки ОСОБА_2 - ОСОБА_4 підтримав її позовні вимоги, висновків суду не спростовують та з огляду на недоведеність позовних вимог не є підставою для задоволення позову.
Отже, доводи апеляційної скарги не дають підстав для висновку про неправильне застосування норм матеріального права та порушення судом норм процесуального права, яке призвело або могло призвести до неправильного вирішення справи.
Оскільки судове рішення перевіряється в межах доводів та вимог апеляційної скарги, судова колегія вважає, що судове рішення судом ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права, що відповідно до статті 375 ЦПК України є підставою для залишення апеляційної скарги без задоволення, а заочного рішення суду - без змін.
Відповідно до статті 141 ЦПК України, а також згідно із пунктом 35 постанови Пленуму Вищого спеціалізованого суду України «Про застосування судами законодавства про судові витрати у цивільних справах» № 10 від 17 жовтня 2014 року із змінами зазначено, що вирішуючи питання про розподіл судових витрат, суд має враховувати положення статті 141 ЦПК України та керуватися тим, що судовий збір та інші судові витрати, пов'язані з розглядом справи покладаються на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.
Оскільки апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишено без задоволення, підстав для перерозподілу судових витрат не вбачається.
Керуючись ст.ст.367, 368, ст.374, ст.375, ст.ст.381 - 384, 389 ЦПК України,
ПОСТАНОВИВ:
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 - залишити без задоволення.
Заочне рішення Жовтневого районного суду м. Харкова від 26 червня 2023 року - залишити без змін.
Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття, але може бути оскаржена в касаційному порядку безпосередньо до Верховного Суду протягом 30 днів з дня набрання законної сили.
Головуючий І.В. Бурлака
Судді Ю. М. Мальований
В.Б. Яцина
Повний текст постанови складено 20 вересня 2023 року.