ЗАПОРІЗЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД
РІШЕННЯ
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
20 вересня 2023 року Справа № 280/3766/23 м.Запоріжжя
Запорізький окружний адміністративний суд у складі судді Киселя Р.В., розглянувши в порядку письмового за правилами спрощеного позовного провадження адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 ) до Військової частини НОМЕР_1 ( АДРЕСА_2 ) та Військової частини НОМЕР_2 ( АДРЕСА_3 ) про визнання бездіяльності протиправною та зобов'язання вчинити певні дії,
ВСТАНОВИВ:
05.06.2023 до Запорізького окружного адміністративного суду надійшла позовна заява ОСОБА_1 (далі - позивач, ОСОБА_1 ) до Військової частини НОМЕР_1 (далі - відповідач 1, ВЧ НОМЕР_1 ) та Військової частини НОМЕР_2 (далі - відповідач 2, ВЧ НОМЕР_2 ), в якій позивач просить суд:
визнати протиправною бездіяльність відповідачів 1 та 2 щодо не нарахування та невиплати позивачу грошової компенсації за невикористані календарні дні додаткових відпусток, як учаснику бойових дій, виходячи з грошового забезпечення станом на день звільнення з військової служби;
зобов'язати відповідача 1 нарахувати та виплатити позивачу грошову компенсацію за невикористані календарні дні додаткових відпусток, як учаснику бойових дій;
зобов'язати відповідача 2 нарахувати та виплатити позивачу грошову компенсацію за невикористані календарні дні додаткових відпусток, як учаснику бойових дій.
В обґрунтування позовних вимог позивач зазначив, що брав участь в проведенні АТО на території Донецької області у складі ВЧ НОМЕР_2 , є учасником бойових дій та має право на додаткову відпустку. Проте, при звільненні з військової служби позивачу не була виплачена компенсація за невикористану додаткову відпустку. На звернення представника позивача, відповідачі відмовили ОСОБА_1 у виплаті грошової компенсації за невикористані календарні дні додаткових відпусток. Позивач вважає, що така відмова відповідачів суперечить приписам Закону України «Про відпустки» та Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту». Просить задовольнити позовні вимоги.
Ухвалою від 09.06.2023 відкрито провадження у справі та призначено справу до розгляду за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) сторін. Відповідачам запропоновано у п'ятнадцятиденний строк з дня отримання ухвали надати відзив на позовну заяву.
26.04.2023 від відповідача 1 надійшов відзив на позовну заяву. У відзиві ВЧ НОМЕР_1 заперечила проти задоволення позовних вимог та зазначила, що порядок надання відпусток військовослужбовцям визначено статтею 10-1 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей». Надання інших видів відпусток, крім відпусток зазначених у вказаній статті припиняється. З огляду на викладене, на той час при звільненні з військової служби грошова компенсація за ненадані під час особливого періоду дні додаткових відпусток військовослужбовцям - учасникам бойових дій не виплачується. Також звертає увагу суду, на те, що посвідчення учасника бойових дій позивач отримав вже після переведення з ВЧ НОМЕР_2 . Крім того, на думку відповідача 2, він є неналежним відповідачем у даній справі, оскільки ВЧ НОМЕР_1 не здійснювала нарахування та виплату грошового забезпечення позивачу та не розраховувалася з ним, тому що він проходив військову службу в інших військових частинах. Просить визнати його неналежним відповідачем та відмовити позивачу в задоволенні позовних вимог в повному обсязі.
30.06.2023 від відповідача 2 надійшов відзив, в якому вказано, що позивач не звертався до військової частини з питання нарахування та виплати грошової компенсації за невикористані дні додаткових відпусток. Крім того, компенсація за всі невикористані дні відпустки, зокрема і додаткової, виплачується у разі звільнення з військової служби, а нарахування і виплата такої компенсації здійснюється за останнім місцем служби незалежно від місця її проходження на час набуття права на відпустку. Позивач підтвердив, що на час звернення до адміністративного суду із вказаною позовною заявою, він не звільнений з військової служби, був переведений до іншого місця проходження військової служби, що підтверджується витягом із наказу 11.12.2017 року №152, ув'язку з цим у відповідача був відсутній обов'язок щодо нарахування та виплати позивачу грошової компенсації за невикористані дні додаткової відпустки під час виключення останнього зі списків особового складу частини, оскільки позивач не був звільнений з військової служби, а був переміщений по службі до іншої військової частини.
04.07.2023 від позивача надійшла відповідь на відзив ВЧ НОМЕР_1 . У відповіді зазначено, що позивач, як учасник бойових дій, під час проходження військової служби мав право на отримання додаткової відпустки із збереженням грошового забезпечення строком 14 календарних днів на рік. Відповідачі не заперечували, що позивач своїм правом на отримання додаткової відпустки учасникам бойових дій не скористався, у зв'язку з введенням у зазначений період особливого періоду. Щодо строку звернення до суду, то спір в частині вимог не нарахування та невиплати позивачу грошової компенсації за всі невикористані дні щорічної основної та додаткової відпустки, на яку працівник має право згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, встановлених законодавством (є належною працівнику заробітною платою), охоплюється застосованим у частині другій статті 233 КЗпП України визначенням «законодавство про оплату праці», у зв'язку з чим не обмежується будь-яким строком звернення до суду з позовом про її нарахування та стягнення.
10.07.2023 від позивача надійшла ще одна відповідь на відзив, аналогічна за змістом вищезазначеній.
Розглянувши матеріали та з'ясувавши всі обставини адміністративної справи, які мають юридичне значення для розгляду та вирішення спору по суті, дослідивши наявні у справі докази у їх сукупності, судом встановлено наступне.
З 16.11.2016 по 11.12.2017 позивач проходив військову службу у ВЧ НОМЕР_2 , що підтверджується копіями: витягу з наказу від 16.11.2016 №269, витягу з наказу від 11.12.2017 №152 та військового квитка серії НОМЕР_3 .
Відповідно до наказу командиру ВЧ НОМЕР_2 від 11.12.2017 №152 позивача переведено на посаду номера обслуги зенітного артилерійського взводу зенітної ракетно - артилерійської батареї зенітного ракетно - артилерійського дивізіону військової частини НОМЕР_4 .
Згідно запису №10 військового квитка позивача серії НОМЕР_3 , на підставі наказу командира ВЧ НОМЕР_4 №241 від 20.11.2018, позивача звільнено з військової служби у запас - 20.11.2018.
18.05.2018 позивач отримав статус учасника бойових дій, що підтверджується посвідченням серії НОМЕР_5 .
У березні 2023 року представник відповідача звернувся до відповідачів з питання щодо виплати компенсації за невикористану додаткову відпустку ОСОБА_1 .
Листом від 14.04.2023 №613/2915, ВЧ НОМЕР_1 повідомила представника позивача, що під час проходження військової служби ОСОБА_1 у військовій частині НОМЕР_4 , на території України діяв особливий період. Військовослужбовцям в особливий період додаткові відпустки, як учасникам бойових дій, у відповідності до чинного законодавства не надаються. ОСОБА_1 отримав статус учасника бойових дій у 2018 році, тому право на 14 діб додаткової відпустки мав тільки за 2018 рік. ОСОБА_1 з відповідним рапортом до командування військової частини не звертався.
Листом від 28.04.2023 №1035/49/854 ВЧ НОМЕР_2 відмовило у виплаті грошової компенсації за невикористані дні додаткової відпустки в зв'язку з тим, що додаткова щорічна відпустка передбачена статтею 16-2 Закону України «Про відпустки» не надається під час дії особливого періоду та не компенсується.
Також повідомлено, що старшого солдата ОСОБА_1 було переведено наказом командира ВЧ НОМЕР_1 до нового місця служби (не звільнено), що підтверджується витягом з наказу командира військової частини НОМЕР_2 (по стройовій частині).
Не погоджуючись з такими діями відповідачів, позивач звернувся з даним позовом до суду.
Надаючи правову оцінку спірним правовідносинам, суд виходить з наступного.
Відповідно до ч.3 ст. 2 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України), у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: 1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України; 2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; 3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); 4) безсторонньо (неупереджено); 5) добросовісно; 6) розсудливо; 7) з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи несправедливій дискримінації; 8) пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); 9) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; 10) своєчасно, тобто протягом розумного строку.
Відповідно до статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Правовідносини, що склалися між сторонами у даній справі, врегульовано Конституцією України, Законом України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей», Законом України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту», постановою Кабінету Міністрів України від 30.08.2017 №704 «Про грошове забезпечення військовослужбовців, осіб рядового і начальницького складу та деяких інших осіб» (зі змінами), наказом Міністерства оборони України від 07.06.2018 №260 «Про затвердження Порядку виплати грошового забезпечення військовослужбовцям Збройних Сил України та деяким іншим особам» та іншими нормативно-правових актами.
Відповідно до п. 19 ч. 1 ст. 6 Закону України №3551-ХІІ «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту» учасниками бойових дій визнаються військовослужбовці (резервісти, військовозобов'язані) Збройних Сил України, Національної гвардії України, Служби безпеки України, Служби зовнішньої розвідки України, Державної прикордонної служби України, Державної спеціальної служби транспорту, військовослужбовці військових прокуратур, особи рядового та начальницького складу підрозділів оперативного забезпечення зон проведення антитерористичної операції центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну податкову політику, державну політику у сфері державної митної справи, поліцейські, особи рядового, начальницького складу, військовослужбовці Міністерства внутрішніх справ України, Управління державної охорони України, Державної служби спеціального зв'язку та захисту інформації України, Державної служби України з надзвичайних ситуацій. Державної пенітенціарної служби України, інших утворених відповідно до законів України військових формувань, які захищали незалежність, суверенітет та територіальну цілісність України і брали безпосередню участь в антитерористичній операції, забезпеченні її проведення, перебуваючи безпосередньо в районах антитерористичної операції у період її проведення, у здійсненні заходів із забезпечення національної безпеки і оборони, відсічі і стримування збройної агресії Російської Федерації у Донецькій та Луганській областях, забезпеченні їх здійснення, перебуваючи безпосередньо в районах та у період здійснення зазначених заходів.
Порядок надання статусу учасника бойових дій особам, зазначеним в абзаці першому цього пункту, категорії таких осіб та терміни їх участі (забезпечення проведення) в антитерористичній операції, у заходах із забезпечення національної безпеки і оборони, відсічі і стримування збройної агресії Російської Федерації у Донецькій та Луганській областях, а також райони антитерористичної операції визначаються Кабінетом Міністрів України.
В свою чергу, Порядок надання та позбавлення статусу учасника бойових дій осіб, які захищали незалежність, суверенітет та територіальну цілісність України і брали безпосередню участь в антитерористичній операції, забезпеченні її проведення чи у здійсненні заходів із забезпечення національної безпеки і оборони, відсічі і стримування збройної агресії Російської Федерації в Донецькій та Луганській областях, забезпеченні їх здійснення, визначений Постановою Кабінету Міністрів України від 20 серпня 2014 р. №413.
Згідно пункту 2 даного Порядку, статус учасника бойових дій надається військовослужбовцям (резервістам, військовозобов'язаним) Збройних Сил, Національної гвардії, СБУ, Служби зовнішньої розвідки, Держприкордонслужби, Держспецтрансслужби, військовослужбовцям військових прокуратур, особам рядового та начальницького складу підрозділів оперативного забезпечення зон проведення антитерористичної операції ДФС, поліцейським, особам рядового, начальницького складу, військовослужбовцям МВС, Управління державної охорони, Держспецзв'язку, ДСНС, Державної кримінально-виконавчої служби, співробітникам Служби судової охорони, інших утворених відповідно до законів України військових формувань, які захищали незалежність, суверенітет та територіальну цілісність України і брали безпосередню участь в антитерористичній операції, забезпеченні її проведення, перебуваючи безпосередньо в районах антитерористичної операції у період її проведення, у здійсненні заходів із забезпечення національної безпеки і оборони, відсічі і стримування збройної агресії Російської Федерації в Донецькій та Луганській областях, забезпеченні їх здійснення, перебуваючи безпосередньо в районах та у період здійснення зазначених заходів.
Як було встановлено судом та про що зазначалось вище, статус учасника бойових дій позивач отримав - 18.05.2018.
Військову службу у ВЧ НОМЕР_2 позивач проходив у період з 16.11.2016 по 11.12.2017.
Отже, у відповідача 2 не було правових підстав для надання позивачу додаткової відпустки, як учаснику бойових дій та відповідно для нарахування та виплати йому у зв'язку із звільненням з військової служби грошової компенсації за невикористані ним календарні дні додаткової відпуски.
Аналогічна правова позиція викладена у постановах Третього апеляційного адміністративного суду від 20.03.2020 у справі №160/11289/19 та від 07.12.2021 у справі №280/2835/21.
З 11.12.2017 по 20.11.2018 позивач проходив військову службу у військовій частині НОМЕР_2 .
Як зазначив відповідач 1 у наданому відзиві «ВЧ НОМЕР_1 не здійснювала нарахування та виплату грошового забезпечення позивачу та не розраховувалася з ним, тому що він проходив військову службу в інших військових частинах».
Таким чином суд вважає, що вимога позивач про отримання грошової компенсації за невикористані календарні дні додаткової відпустки, як учасник бойових дій, за 2016-2018 роки є необґрунтованою, оскільки на час проходження військової служби у ВЧ НОМЕР_2 він не мав статусу учасника бойових дій, а у ВЧ НОМЕР_1 позивач військову службу не проходив та на грошовому забезпеченні не перебував.
Доказів іншого позивачем не надано.
Згідно із частинами першою та другою статті 6 КАС України суд при вирішенні справи керується принципом верховенства права, відповідно до якого, зокрема, людина, її права та свободи визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики ЄСПЛ.
У пункті 50 рішення Європейського суду з прав людини «Щокін проти України» (№23759/03 та №37943/06) зазначено про те, що перша та найважливіша вимога статті 1 Першого Протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року полягає в тому, що будь-яке втручання публічних органів у мирне володіння майном повинно бути законним. Говорячи про «закон», стаття 1 Першого Протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року посилається на ту саму концепцію, що міститься в інших положеннях цієї Конвенції (див. рішення у справі «Шпачек s.r.о.» проти Чеської Республіки» (SPACEK, s.r.o. v. THE CZECH REPUBLIC № 26449/95). Ця концепція вимагає, перш за все, щоб такі заходи мали підстави в національному законодавстві. Вона також відсилає до якості такого закону, вимагаючи, щоб він був доступним для зацікавлених осіб, чітким та передбачуваним у своєму застосуванні (див. рішення у справі «Бейелер проти Італії» (Beyeler v. Italy № 33202/96).
Суд враховує положення Висновку №11 (2008) Консультативної ради європейських суддів щодо якості судових рішень (пункти 32-41), в якому, серед іншого, звертається увага на те, що усі судові рішення повинні бути обґрунтованими, зрозумілими, викладеними чіткою і простою мовою і це є необхідною передумовою розуміння рішення сторонами та громадськістю; у викладі підстав для прийняття рішення необхідно дати відповідь на доречні аргументи та доводи сторін, здатні вплинути на вирішення спору; виклад підстав для прийняття рішення не повинен неодмінно бути довгим, оскільки необхідно знайти належний баланс між стислістю та правильним розумінням ухваленого рішення; обов'язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент заявника на підтримку кожної підстави захисту; обсяг цього обов'язку суду може змінюватися залежно від характеру рішення.
Водночас, відповідно до даного Висновку згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, від різних правових положень, звичаїв, доктринальних принципів, а також ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах.
Суд також враховує позицію Європейського суду з прав людини (в аспекті оцінки аргументів учасників справи у касаційному провадженні), сформовану, зокрема, у справах «Салов проти України» (заява №65518/01; пункт 89), «Проніна проти України» (заява №63566/00; пункт 23) та «Серявін та інші проти України» (заява №4909/04; пункт 58): принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, передбачає, що у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються; хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент; міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (див. рішення у справі «Руїс Торіха проти Іспанії» (Ruiz Torija v. Spain) серія A. 303-A; пункт 29).
Згідно вимог статті 9 КАС України, розгляд і вирішення справ в адміністративних судах здійснюється на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.
Відповідно до ч.1 ст.77 КАС України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.
Враховуючи викладене вище, суд дійшов висновку про відсутність підстав для задоволення позовних вимог ОСОБА_1 .
Відповідно до ч.1 ст.143 КАС України, суд вирішує питання щодо судових витрат у рішенні, постанові або ухвалі.
В зв'язку з тим, що позивач, в силу вимог Закону України «Про судовий збір», звільнений від сплати судового збору, питання щодо його розподілу судом не вирішувалось.
Інші судові витрати позивачем до стягнення не заявлялись.
Керуючись статтями 241, 243-246, 250 Кодексу адміністративного судочинства України, суд
ВИРІШИВ:
У задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 ) до Військової частини НОМЕР_1 ( АДРЕСА_2 ) та Військової частини НОМЕР_2 ( АДРЕСА_3 ) про визнання бездіяльності протиправною та зобов'язання вчинити певні дії - відмовити.
Рішення набирає законної сили відповідно до статті 255 Кодексу адміністративного судочинства України та може бути оскаржена до суду апеляційної інстанції за правилами, встановленими статтями 293-297 Кодексу адміністративного судочинства України.
Рішення у повному обсязі складено та підписано «20» вересня 2023 року.
Суддя Р.В. Кисіль