Справа № 420/14748/23
РІШЕННЯ
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
18 вересня 2023 року м. Одеса
Одеський окружний адміністративний суд у складі судді Іванова Е.А. розглянувши в письмовому провадженні в приміщенні суду в м.Одесі адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до приватного виконавця Колечко Дмитра Миколайовича про визнання протиправними дії та зобов'язання утриматися від вчинення дій ,-
ВСТАНОВИВ:
ОСОБА_1 звернулась до суду з позовом до Приватного виконавця Колечко Дмитра Миколайовича (надалі відповідач) в якому позивач просить визнати протиправними дії відповідача щодо вимоги сплатити залишок основної винагороди в розмірі 132 521,27 грн. на його банківські реквізити, та зобов'язати відповідача утриматися від вчинення дій щодо примусового стягнення з позивача залишку основної винагороди в розмірі 132 521,27 грн. мотивуючи це тим, що за заявою стягувача (кредитора) постановою приватного виконавця від 09.12.2022р. повернуто виконавчий документу стягувачу без подальшого виконання . при цьому сума борга сплачена не була та з 1338723грн. залишилось нестягнутими 1 325 213,25грн. проте відповідач на запит адвоката щодо залишку нестягнутої суми надав відповідь у якій повідомив, що задля уникнення примусового виконання виконавчого документа та вжиття відносно позивача заходів примусового виконання рішень передбачених Законом України «Про виконавче провадження» запропонував в добровільному порядку сплатити залишок основної винагороди приватного виконавця за постановою від 13.09.2018р.с№57210061 перерахувати кошти за указаними ним реквізитами. Такі дії відповідача вважає протиправними.
Ухвалою суду від 03.07.2023 року у справі відкрито спрощене позовне провадження без виклику сторін.
Ухвалою суду від 03.07.2023р. зобов'язано Приватного виконавця Колечко Дмитра Миколайовича надати до Одеського окружного адміністративного суду протягом п'яти робочих днів з дня отримання цієї ухвали суду належним чином засвідчені копії матеріалів ВП №57210061 та зупинено провадження по справі до надходження до суду матеріалів ВП №57210061.
Ухвалою суду від 18 вересня 2023р. поновлено провадження у справі.
Відповідач 26.07.2023 року надав до суду відзив у якому позовні вимоги не визнав та просив відмовити у задоволенні позовних вимог, мотивуючи це дотриманням вимог діючого законодавства та невірно обраним позивачем способом захисту.
Від представника позивача до суду 31.07.2023 року надійшла відповідь на відзив.
Дослідивши зміст адміністративного позову, відзив на позов, відповідь на відзив, надані до суду письмові докази у справі, оцінивши їх за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх всебічному, повному і об'єктивному дослідженні, проаналізувавши положення чинного законодавства, що регулює спірні правовідносини, суд доходить висновку, що позов не підлягає задоволенню з наступних підстав.
Обставини справи.
У приватного виконавця Колечко Дмитра Миколайовича перебував на виконанні виконавчий лист №2-327/11 від.14.03.2018р. про стягнення з позивача та ОСОБА_2 на користь Публічного акціонерного товариства «Райффайзен банк Аваль» 1 338 723,08грн. та судовий збір в розмірі 1700грн. та витрати на інформаційно-технічне забезпечення -120грн. по якому він постановою викрив 13.09.2018р. виконавче провадження №57210061.
Та у третьому пункту постанови від 13.09.2018 року про відкриття виконавчого провадження відповідач постановив стягнути з боржника основну винагороду у розмірі 133 963,31грн. Надалі в межах виконавчого провадження відповідач вчинив виконавчі дії щодо стягнення суми боргу з позивача, а саме: наклав арешт на кошти у банках, та на нерухоме майно, звернув стягнення на заробітну плату, пенсію.
Після відкриття виконавчого провадження постановою 09.12.2022р. здійснена заміна кредитора (стягувача) на нового ОСОБА_3 .
Станом на 16.11.2021 року з позивача відповідачем було стягнуто 17 738,37грн.
09.12.2022 року ОСОБА_4 подав до відповідача заяву про повернення виконавчого документу стягувачу на підставі ч.1 п.1 ст.37 Закону України «Про виконавче провадження» у якій просив повернути та залишити без виконання виконавчий лист.
09.12.2022 року відповідач прийняв постанову про повернення виконавчого документу стягувачу, якою також припинив чинність арешту майна боржника та скасував інші заходи примусового виконання рішення та зняв арешт з всього рухомого та нерухомого майна, а також з грошових коштів та інших цінностей боржника.
У мотивувальній частині вказаної постанови відповідач зазначив, що під час примусового виконання рішення з боржника частково стягнута заборгованість за виконавчим документом та основна винагорода приватного виконавця. Залишок заборгованості за виконавчим документом складає 1 325 213,25грн., залишок основної винагороди приватного виконавця : 132 521,27грн.
Пунктом 3 постанови від 09.12.2022року відповідачем визначено, що підлягає примусовому виконання у порядку встановленому ЗУ «Про виконавче провадження» постанова від 13.09.2018р. про стягнення з боржника основної винагороди за примусове виконання виконавчого листа №2-327/11.
Пунктом 4 вказаної постанови, роз'яснено, що виконавчий документ може бути повторно пред'явлений до виконання протягом строків встановлених статтею 12 Закону України «Про виконавче провадження».
На адвокатський запит від 30.04.2023 року вих..№01-04/23 щодо надання відомостей про всі суми коштів стягнутих з ОСОБА_1 , в межах виконавчого провадження №57210061 відповідачем надана відповідь від 10.05.2023р. №4482, у якій він повідомив, що залишок боргу за виконавчим документом та залишок нестягнутої основної винагороди приватного виконавця зазначений у постанові від 09.12.2022року ВП №57210061 яку він раніше відправив на адресу позивача. Та у другому абзаці листа вказав, що задля уникнення примусового виконання виконавчого документа та вжиття відносно позивача заходів примусового виконання рішень передбачених Законом України «Про виконавче провадження» запропонував в добровільному порядку сплатити залишок основної винагороди приватного виконавця за постановою від 13.09.2018р.с№57210061 перерахувавши кошти за указаними ним реквізитами.
З вищевказаним змістом листа від 30.04.2023 позивач не погодився та звернувся до суду з даним позовом.
Джерела права та висновки суду.
Відповідно до ч. 3 ст.287 КАС України відповідачем у справах з приводу рішень, дій або бездіяльності державного виконавця чи іншої посадової особи органу державної виконавчої служби є відповідний орган державної виконавчої служби, а у справах з приводу рішень, дій або бездіяльності приватного виконавця - приватний виконавець.
Правові та організаційні засади щодо примусового виконання судових рішень та рішень інших органів (посадових осіб) визначає Закон України "Про виконавче провадження" № 1404-VIII від 02.06.2016 р. № 1404-VIII (далі - Закон №1404-VIII), в редакції, яка діяла на момент виникнення спірних правовідносин.
Відповідно до ст.ст. 1, 5 Закону № 1404-VIII виконавче провадження як завершальна стадія судового провадження і примусове виконання судових рішень та рішень інших органів (посадових осіб) (далі - рішення) - сукупність дій визначених у цьому Законі органів і осіб, що спрямовані на примусове виконання рішень і проводяться на підставах, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією України, цим Законом, іншими законами та нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до цього Закону, а також рішеннями, які відповідно до цього Закону підлягають примусовому виконанню. Примусове виконання рішень покладається на органи державної виконавчої служби (державних виконавців) та у передбачених цим Законом випадках на приватних виконавців, правовий статус та організація діяльності яких встановлюються Законом України "Про органи та осіб, які здійснюють примусове виконання судових рішень і рішень інших органів".
Згідно зі ст. 10 Закону № 1404-VIII заходами примусового виконання рішень є: 1) звернення стягнення на кошти, цінні папери, інше майно (майнові права), корпоративні права, майнові права інтелектуальної власності, об'єкти інтелектуальної, творчої діяльності, інше майно (майнові права) боржника, у тому числі якщо вони перебувають в інших осіб або належать боржникові від інших осіб, або боржник володіє ними спільно з іншими особами ;2) звернення стягнення на заробітну плату, пенсію, стипендію та інший дохід боржника; 3) вилучення в боржника і передача стягувачу предметів, зазначених у рішенні; 4) заборона боржнику розпоряджатися та/або користуватися майном, яке належить йому на праві власності, у тому числі коштами, або встановлення боржнику обов'язку користуватися таким майном на умовах, визначених виконавцем; 5) інші заходи примусового характеру, передбачені цим Законом.
Відповідно до ч. 1 ст. 18 Закону № 1404-VІІІ, виконавець зобов'язаний вживати передбачених цим Законом заходів щодо примусового виконання рішень, неупереджено, ефективно, своєчасно і в повному обсязі вчиняти виконавчі дії..
Згідно з п. 1 ч. 1 ст. 26 Закону № 1404-VIII виконавець розпочинає примусове виконання рішення на підставі виконавчого документа, зазначеного у статті 3 цього Закону, за заявою стягувача про примусове виконання рішення.
Частиною п'ятою вказаної статті встановлено, що виконавець не пізніше наступного робочого дня з дня надходження до нього виконавчого документа виносить постанову про відкриття виконавчого провадження, в якій зазначає про обов'язок боржника подати декларацію про доходи та майно боржника, попереджає боржника про відповідальність за неподання такої декларації або внесення до неї неправдивих відомостей. У постанові про відкриття виконавчого провадження за рішенням, примусове виконання якого передбачає справляння виконавчого збору, державний виконавець зазначає про стягнення з боржника виконавчого збору в розмірі, встановленому статтею 27 цього Закону.
Статтею 42 Закону № 1404-VІІІ визначено, що кошти виконавчого провадження складаються з виконавчого збору, стягнутого з боржника в порядку, встановленому статтею 27 цього Закону, або основної винагороди приватного виконавця; авансового внеску стягувача; стягнутих з боржника коштів на витрати виконавчого провадження.
Відповідно до ст.45 Закону України «Про виконавче провадження» розподіл стягнутих виконавцем з боржника за виконавчим провадженням грошових сум (у тому числі одержаних від реалізації майна боржника) здійснюється у такій черговості: 1) у першу чергу повертається авансовий внесок стягувача на організацію та проведення виконавчих дій;
2) у другу чергу компенсуються витрати виконавчого провадження, не покриті авансовим внеском стягувача;
3) у третю чергу задовольняються вимоги стягувача та стягується виконавчий збір у розмірі 10 відсотків фактично стягнутої суми або основна винагорода приватного виконавця пропорційно до фактично стягнутої з боржника суми (крім виконавчих документів про стягнення аліментів);
4) у четверту чергу стягуються штрафи, накладені виконавцем відповідно до вимог цього Закону, та виконавчий збір або основна винагорода за виконавчими документами про стягнення аліментів.
2. Розподіл грошових сум у черговості, зазначеній у частині першій цієї статті, здійснюється в міру їх стягнення.
3. Основна винагорода приватного виконавця стягується в порядку, передбаченому для стягнення виконавчого збору.
Згідно п.12 Постанови Кабінету Міністрів України №643 від 08.09.2016р. «Про затвердження Порядку виплати винагород державним виконавцям та їх розмірів і розміру основної винагороди приватного виконавця» розмір основної винагороди приватного виконавця становить 10 відсотків суми, що підлягає стягненню, або вартості майна, що підлягає передачі за виконавчим документом.
Відповідно до п. 1 ч. 1 ст.37 Закону № 1404-VIII, виконавчий документ повертається стягувачу, якщо стягувач подав письмову заяву про повернення виконавчого документа.
За правилами частини п'ятої вказаної статті Закону повернення виконавчого документа стягувачу з підстав, передбачених цією статтею, не позбавляє його права повторно пред'явити виконавчий документ до виконання протягом строків, встановлених статтею 12 цього Закону.
За приписами ч.3 ст. 40 Закону № 1404-VІІІ у разі повернення виконавчого документа стягувачу з підстав, передбачених пунктами 1, 3, 4, 6 частини першої статті 37 цього Закону, закінчення виконавчого провадження з підстав, передбачених пунктами 1, 2, 4, 6, 9 (крім випадку, передбаченого частиною дев'ятою статті 27 цього Закону), 11, 14 і 15 частини першої статті 39 цього Закону, якщо виконавчий збір не стягнуто, державний виконавець не пізніше наступного робочого дня з дня повернення виконавчого документа (закінчення виконавчого провадження) виносить постанову про стягнення виконавчого збору, яку виконує в порядку, встановленому цим Законом.
Аналізуючи зміст наведених норм Закону № 1404-VІІІ у сукупності, а також положень Інструкції з організації примусового виконання рішень, затвердженої наказом Міністерства юстиції України від 02.04.2012 № 512/5, Верховний Суд під час розгляду подібного спору (постанова від 16.04.2020р. у справі № 640/8425/19) сформував наступні правові висновки щодо тлумачення норм Закону та Інструкції з питання виникнення у державного виконавця правових підстав для стягнення виконавчого збору з боржника.
Так, положення ч. 3 ст. 40 Закону № 1404-VIII дійсно зобов'язують виконавця у разі повернення виконавчого документа стягувачу з підстави, передбаченої, зокрема, п. 1 ч. 1 ст. 37 цього Закону, якщо виконавчий збір не стягнуто, не пізніше наступного робочого дня з дня повернення виконавчого документа винести постанову про стягнення виконавчого збору, яка виконується в порядку, встановленому цим Законом.
Водночас Закон №1404-VIII є спеціальним законом, що регулює порядок вчинення виконавчих дій, натомість детально дії виконавців під час вчинення виконавчих дій регламентуються Інструкцією з організації примусового виконання рішень, яка визначає окремі питання організації виконання судових рішень і рішень інших органів (посадових осіб), що відповідно до Закону № 1404-VIII підлягають примусовому виконанню.
Отже, положення цієї Інструкції слід розглядати як такі, що прийняті відповідно до вимог вказаних законів, та такі, що не можуть їм суперечити, у тому числі встановлювати нові вимоги, які прямо не передбачені законами, на виконання яких ця Інструкція затверджена.
Згідно п.9. розділу III Інструкції основна винагорода приватного виконавця стягується в порядку, передбаченому для стягнення виконавчого збору.
Відповідно до п. 8 розділу III Інструкції у разі повернення виконавчого документа стягувачу з підстав, передбачених пунктами 1, 3, 4, 6 частини першої статті 37 Закону, закінчення виконавчого провадження з підстав, передбачених пунктами 1, 2, 4, 6, 7, 9 (крім випадку, передбаченого частиною дев'ятою статті 27 Закону), 11, 14 і 15 частини першої статті 39 Закону, якщо виконавчий збір не стягнуто, постанова про стягнення виконавчого збору не пізніше наступного робочого дня з дня повернення виконавчого документа (закінчення виконавчого провадження) реєструється в автоматизованій системі виконавчого провадження як виконавчий документ та підлягає виконанню в порядку, передбаченому Законом та цією Інструкцією.
Вказані положення кореспондуються з нормою ч. 3 ст. 40 Закону № 1404-VIII.
Частина 2 ст. 27 Закону № 1404-VIII передбачає, що виконавчий збір стягується державним виконавцем у розмірі 10 відсотків суми, що підлягає примусовому стягненню, поверненню, або вартості майна боржника, що підлягає передачі стягувачу за виконавчим документом, заборгованості із сплати аліментів.
При цьому, п. 22 розділу ІІІ Інструкції встановлено, що у постанові про закінчення виконавчого провадження, повернення виконавчого документа стягувачу, виконавець зазначає підставу для цього з посиланням на відповідну норму Закону, результати виконання, розмір авансового внеску, який підлягає поверненню стягувачу, а також наслідки закінчення виконавчого провадження, повернення виконавчого документа, передбачені частиною першою статті 40 Закону.
При закінченні виконавчого провадження, поверненні виконавчого документа стягувачу, виконавець залишає у матеріалах виконавчого провадження копію виконавчого документа, а на виконавчому документі ставить відповідну відмітку, у якій зазначаються підстава закінчення виконавчого провадження або повернення виконавчого документа з посиланням на відповідну норму Закону, залишок нестягненої суми, якщо за виконавчим документом проводилося стягнення, сума стягнутого виконавчого збору або сума стягнутої основної винагороди приватного виконавця.
Відмітка на виконавчому документі засвідчується підписом виконавця та скріплюється печаткою.
Матеріали виконавчого провадження не містять копії виконавчого документа на якому міститься залишок нестягненої суми, та стягнутої основної винагороди приватного виконавця засвідчені підписом та скріплені печаткою приватного виконавця.
Водночас в матеріалах справи наявні копії платіжних доручень за якими відповідач перераховував собі винагороду у розмірі 10 відсотків від кожної суми, яка була стягнута з позивача (копії знаходяться в матеріалах справи).
Виходячи зі змісту наведеної вище норми Інструкції, у постанові про повернення виконавчого документа стягувачу виконавець вказує результати виконання (суму, яку фактично стягнуто), а на виконавчому документі робить відповідну відмітку щодо залишку нестягнутої суми та суми стягнутого виконавчого збору. Відтак законодавець, передбачивши зазначені дії виконавця, встановив, що виконавчий збір стягується лише з фактично стягнутої на користь стягувача суми за виконавчим листом.
Крім цього, п. 20 розділу ІІІ Інструкції визначено, що повернення виконавчого документа стягувачу здійснюється за наявності підстав та в порядку, визначеному в статті 37 Закону № 1404-VIII. У постанові про повернення виконавчого документа стягувачу обов'язково роз'яснюється порядок повторного пред'явлення виконавчого документа до виконання.
Отже, умовами стягнення виконавчого збору є: 1) фактичне виконання виконавчого документа; 2) вжиття виконавцем заходів примусового виконання рішень. За своїм змістом виконавчий збір є винагородою за вчинення заходів примусового виконання рішення, за умови, що такі заходи привели до виконання рішення.
Аналогічна правова позиція міститься в постанові Великої Палати Верховного Суду від 21.03.2020р. у справі № 2540/3203/18.
Як вбачається з змісту позовних вимог позивач просить визнати протиправними дії відповідача щодо вимог сплатити залишок основної винагороди в розмірі 132 521,27грн. на його банківські реквізити.
В п. 6. Інструкції визначено що під час здійснення виконавчого провадження виконавець приймає рішення шляхом винесення постанов, попереджень, внесення подань, складання актів та протоколів, надання доручень, розпоряджень, вимог, подання запитів, заяв, повідомлень або інших процесуальних документів у випадках, передбачених Законом та іншими нормативно-правовими актами.
Та у пунктах 7-12 Інструкції розкритий зміст постанови, акту, вимоги, доручення, запиту, які складаються виконавцем.
Згідно п.9 Інструкції вимога виконавця є письмовим документом, який складається у випадках, передбачених Законом, та є обов'язковою для виконання органами, установами, організаціями, посадовими особами і фізичними особами щодо надання виконавцю документів або їх копій, необхідних для здійснення його повноважень, вчинення інших дій, необхідних для виконання рішення.
Вимога підписується виконавцем та надсилається поштою чи іншими засобами зв'язку або вручається виконавцем особі, яка зобов'язана вчинити дії.
Та як встановлено судом відповідачем у відповідь на адвокатський запит щодо суми стягнутого боргу з позивача у межах виконавчого провадження крім іншого запропоновано боржнику(позивачу) в добровільному порядку сплатити залишок основної винагороди приватного виконавця за постановою від 13.09.2018р.(а.с.18).
До компетенції адміністративних судів належать спори фізичних чи юридичних осіб з органом державної влади, органом місцевого самоврядування, їх посадовою або службовою особою, предметом яких є перевірка законності рішень, дій, чи бездіяльності цих органів (осіб), прийнятих або вчинених ними при здійсненні владних управлінських функцій.
Позивач на власний розсуд визначає, чи порушені його права та охоронювані законом інтереси рішеннями, дією чи бездіяльністю суб'єкта владних повноважень. Проте ці рішення, дія або бездіяльність у будь-якому випадку повинні бути такими, які породжують, змінюють або припиняють права та обов'язки у сфері публічно-правових відносин.
У свою чергу неодмінним елементом правовідносин є їх зміст, тобто суб'єктивне право особи та її обов'язок. Відтак, судовому захисту підлягає суб'єктивне право особи, яке порушується у конкретних правовідносинах.
Таким чином, до адміністративного суду вправі звернутися кожна особа, яка вважає, що її право чи охоронюваний законом інтерес порушено чи оспорюється. Водночас, відповідно до зазначених норм право особи на звернення до адміністративного суду обумовлено суб'єктивним уявленням особи про те, що її право чи законний інтерес потребує захисту, однак обов'язковою умовою здійснення такого захисту судом є наявність відповідного порушення права або законного інтересу на момент звернення до суду.
При цьому неодмінною ознакою порушення права особи є зміна стану її суб'єктивних прав та обов'язків, тобто припинення чи неможливість реалізації її права та/або виникнення додаткового обов'язку.
Проте в матеріалах справи відсутні відомості, що відповідач прийняв постанову про виділення в окреме виконавче провадження стягнення суми винагороди вказаної у постанові про відкриття від 13.09.2018р., або в постанові про повернення виконавчого документу від 09.12.2022р. та будь яких процесуальних дій щодо стягнення цієї суми не вчиняв.
Разом з тим, вказаний лист/відповідь на запит адвоката не є документом, зокрема рішенням, яким вирішено питання щодо прав, обов'язків позивача, його законного інтересу або зобов'язуючим до вчинення будь-яких дій. Інформація у такому листі не породжує певних правових наслідків та не має обов'язкового характеру для суб'єкта, якому він адресований і не набуває статусу рішення у розумінні статті 17 Кодексу адміністративного судочинства України, а тому позовна вимога про визнання протиправними дії відповідача щодо вимоги сплатити залишок суми основної винагороди не підлягає задоволенню.
Щодо вимог зобов'язати відповідача утриматися від вчинення дій щодо примусового стягнення з позивача залишку основної суми винагородив розмірі 1 322 521,27грн, то вона також не підлягає задоволенню з наступних підстав.
Відповідно до ч. 1 ст. 6 КАС України, кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб'єкта владних повноважень порушені її права, свободи або інтереси.
Аналіз даної норми свідчить, що судовому захисту підлягають лише порушене право, свобода або інтерес особи, при чому такі порушення мають полягати у відповідних правових наслідках у вигляді зміну стану прав та обов'язків позивача або створення об'єктивних перешкод у реалізації законного інтересу відповідної особи, що унеможливлюють одержання особою того, на що вона вправі розраховувати в разі належної поведінки зобов'язаної особи.
Суд звертає увагу на те, що згідно з пунктом 10.3 Пленуму Вищого адміністративного суд України від 20.05.2013 №7 Про судове рішення в адміністративній справі резолютивна частина рішення не повинна містити приписів, що прогнозують можливі порушення з боку відповідача та зобов'язання його до вчинення чи утримання від вчинення дій на майбутнє. (Правова позиція Верховного Суду України, постанова у справі №6-951 цс 16 від 24.05.2017).
Зокрема Верховний Суд України дійшов висновку, що суд не має права забороняти щось на майбутнє з двох причин, оскільки: для захисту права суду необхідний факт його порушення, а чи відбудеться це у майбутньому - невідомо; способи захисту порушеного права не абстрактні і формулюються позивачем не як завгодно, а визначені виключно законом. Тому, якщо законом не передбачено такого способу захисту права як зобов'язати посадову особу органу державної влади вчиняти певні дії в майбутньому, то у задоволенні такої позовної вимоги суду слід відмовити.
При цьому суд враховує, що матеріали справи не містять постанови про виділення в окреме провадження рішення щодо стягнення з позивача виконавчого збору при повернення виконавчого документа стягувачу, проте за правилами частини п'ятої статті 37 Закону України «Про виконавче провадження» повернення виконавчого документа стягувачу з підстав, передбачених цією статтею, не позбавляє його права повторно пред'явити виконавчий документ до виконання протягом строків, встановлених статтею 12 цього Закону.
З огляду на вищенаведене суд вважає за необхідне також відмовити в цій чистині позовних вимог.
Щодо посилання відповідача про пропуск позивачем строку звернення до суду, то суд зазначає, що відповідач не надав суду доказів того, коли адвокат позивача отримав відповідь від 10.05.2023 року №4482, тоді як представник позивача зазначив у позові, що вказаний лист тільки 14.06.2023 року відповідачем було передано до відділення «Укрпошти» в м.Чорноморськ та до позивача він надійшов пізніше, тоді як позов до суду поданий 22.06.2023 року.
Виходячи з викладеного суд доходить висновку, що позивач з дотриманням 10-ти денного строку передбаченого ст.287КАС України звернувся до суду з позовом.
Відповідно до ст.9 КАС України розгляд та вирішення справ в адміністративних судах здійснюється на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.
Згідно з ч. 1 ст. 77 КАС України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.
Відповідно до ст. 90 КАС України, суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об'єктивному дослідженні. Жодні докази не мають для суду наперед встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності.
Оцінивши кожен доказ, який є у справі щодо його належності, допустимості, достовірності та їх достатності і взаємного зв'язку у сукупності, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об'єктивному дослідженні, та враховуючи всі наведені обставини, суд вважає позов таким, що не підлягає задоволенню.
Решта доводів та заперечень учасників справи висновків суду по суті позовних вимог не спростовують. Слід зазначити, що згідно практики Європейського суду з прав людини та зокрема, рішення у справі “Серявін та інші проти України” від 10 лютого 2010 року, заява 4909/04, відповідно до п.58 якого суд повторює, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі “Руїс Торіха проти Іспанії” від 9 грудня 1994 року, серія A, N 303-A, п.29).
Враховуючи, що суд відмовляє у задоволенні позовних вимог, судовий збір за рахунок відповідача на користь позивача не стягується.
Керуючись ст.ст. 2, 6-8, ч.2 ст.9, ст.ст.10, 77, 90, 242-246,287 КАС України, суд -
ВИРІШИВ:
У задоволенні позовної заяви ОСОБА_1 до приватного виконавця Колечко Дмитра Миколайовича про визнання протиправними дії та зобов'язання утриматися від вчинення дій - відмовити повністю.
Рішення набирає законної сили відповідно до ст.255 КАС України та може бути оскаржене до суду апеляційної інстанції за правилами встановленими ст.ст.287,293, 295 Кодексу адміністративного судочинства України.
Позивач: ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 ) рнокпп НОМЕР_1 ).
Відповідач: Приватний виконавець Колечко Дмитро Миколайович (68004, Одеська обл., м. Чорноморськ, вул. 1 Травня, буд. 19, оф. 310).
Суддя Іванов Е.А.
.