Справа № 199/9748/22
(2/199/866/23)
РІШЕННЯ
Іменем України
12.09.2023 року Амур-Нижньодніпровський районний суд м. Дніпропетровська в складі: головуючого судді Руденко В.В., при секретарі Божко А.В., за участі представника позивача ОСОБА_1 , відповідача ОСОБА_2 представника відповідачів ОСОБА_3 , розглянувши у відкритому судовому засіданні у залі суду міста Дніпра цивільну справу за позовом ОСОБА_4 до ОСОБА_5 , ОСОБА_2 про визнання договору дарування недійсним, -
ВСТАНОВИВ:
Позивач звернулась до суду з даним позовом до відповідачів, зазначивши, що 30.09.2021 її знайомий ОСОБА_5 позичив у неї грошові кошти у сумі 27000,00 дол. США, про що вони підписали договір позики, посвідчений приватним нотаріусом Дніпровського міського нотаріального округу Кейтельгіссер О.М. за реєстровим номером 1354. Борг він мав повернути до 07.10.2021 року. У встановлений договором строк борг повернутий не був.
Позивач у позові посилається на те, що після звернення до адвоката, вона дізналась, що ОСОБА_5 був відповідачем по справі № 199/2891/21 про стягнення боргу, де позивачем була ОСОБА_6 , якій відповідач частково повернув борг. Отже на думку позивача, ОСОБА_5 вирішив не повертати їй борг, а її грошима розрахувався із ОСОБА_6 . Крім того нотаріус допомогла позивачу оформити інформаційну довідку з реєстру нерухомого майна, з якого з'ясувалося, що будинок за адресою: АДРЕСА_1 , який належав ОСОБА_5 вже належить його доньці ОСОБА_2 , згідно договору дарування від 13.10.2021 № 1946. Отже, як зазначає позивач у позові, мав місце фіктивний договір, укладений з метою невиконання боргових зобов'язань.
У зв'язку з викладеним просила суд визнати недійсним договір дарування будинку АДРЕСА_1 , укладений 13.10.2021 між відповідачами ОСОБА_5 та ОСОБА_2 , серія та номер 1946.
Позивач у судовому засіданні суду пояснила, що раніше знала ОСОБА_5 , тому надала йому у позику гроші, які він обіцяв віддати від продажу будинку. Походження грошових коштів, наданих у позику ОСОБА_5 , а також іншим особам, по яким ведеться судові провадження, пояснити не могла. Крім того, не могла пояснити необхідність укладення договору позики у нотаріуса у значній віддаленості від місця проживання відповідача ОСОБА_5 .
Представник позивача в судовому засіданні позовні вимоги підтримала, просила суд їх задовольнити, надала суду пояснення аналогічні викладеним у позові.
Відповідач ОСОБА_2 в судовому засіданні проти позову заперечувала в повному обсязі, підтримала заперечення, викладені у відзиві, зазначивши, що проживає в Києві. через соціальні мережі з нею зв'язалась нотаріус з Дніпра, яка по телефону попередила її , що люди, дуже схожі на шахраїв, возять її батька до нотаріусів, хочуть відібрати будинок і поновлюють правовстановлюючі документи на будинок. Всі документи на будинок знаходились у неї, тому вона була спокійна, що батька не обмануть шахраї, проте, після вищеописаних подій, вони з батьком вирішили укласти договори дарування будинку. Її батько страждає на алкоголізм, є інвалідом, пересувається на інвалідному візку. Із розмов з батьком їй відомо, що йому не знайома позивач. Він пам'ятає, що щось підписував і його кудись возили, але то бу договір на проведення робіт по ремонту будинку, будь-яких грошей у позику батько не брав.
Представник відповідачів надала суду аналогічні пояснення.
Вислухавши пояснення учасників судового процесу, дослідивши докази в їх сукупності, суд вважає, що позовні вимоги не підлягають задоволенню з наступних підстав.
Судом встановлено, що згідно до договору позики від 30.09.2021 року позивач ОСОБА_4 передала у власність ОСОБА_5 грошові кошти у сумі 715500,00 грн.,що є еквівалентом суми 27000 доларів США зі строком повернення коштів не пізніше 07 жовтня 2021 року.
Однак предметом даного спору є договір дарування частки житлового будинку за адресою: АДРЕСА_1 , укладений 13.10.2021 року між ОСОБА_5 та його донькою ОСОБА_2 , посвідчений приватним нотаріусом Дніпровського міського нотаріального округу Дніпропетровської області Меньшиковою К.О., зареєстрований в реєстрі за № 1946, який на думку позивача є фіктивним та укладеним з метою невиконання ОСОБА_5 боргових зобов'язань перед позивачем.
Положеннями Цивільного кодексу України передбачено, що зобов'язання виникають з підстав, встановлених статтею 11 цього Кодексу. Зобов'язання має ґрунтуватися на засадах добросовісності, розумності та справедливості. Пунктом 1 частини 2 статті 11 ЦК України визначено, що підставами виникнення цивільних прав та обов'язків є, зокрема, договори та інші правочини.
Згідно зі статтею 202 ЦК України правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків. Правочини можуть бути односторонніми та дво- чи багатосторонніми (договори). Одностороннім правочином є дія однієї сторони, яка може бути представлена однією або кількома особами (частина перша, друга та третя статті 202 ЦК України) Дво- чи багатостороннім правочином є погоджена дія двох або більше сторін (частина четверта цієї ж статті).
У статті 203 ЦК України визначено, що волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом.
Відповідно до частини 1 статті 717 ЦК України за договором дарування одна сторона (дарувальник) передає або зобов'язується передати в майбутньому другій стороні (обдаровуваному) безоплатно майно (дарунок) у власність. Частиною 2 статті 719 ЦК України передбачено, що договір дарування нерухомої речі укладається у письмовій формі і підлягає нотаріальному посвідченню.
Згідно із частиною 2 статті 207 ЦК України правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами).
Відповідно до частин 1, 3 статті 215 ЦК України, підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).
Стаття 203 ЦК України передбачає загальні вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину: зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам; особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; правочин має вчинятися у формі, встановленій законом, правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним; правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.
Недійсність договору як приватноправова категорія, покликана не допускати або присікати порушення цивільних прав та інтересів або ж їх відновлювати. По своїй суті ініціювання спору про недійсність договору не для захисту цивільних прав та інтересів є недопустимим. Завданням цивільного судочинства є саме ефективний захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів. Такий захист можливий за умови, що права, свободи чи інтереси власне порушені, а учасники цивільного обороту використовують цивільне судочинство для такого захисту.
Отже, для визнання судом оспорюваного правочину недійсним необхідним є: пред'явлення позову однією із сторін правочину або іншою заінтересованою особою; наявність підстав для оспорення правочину; встановлення чи порушується (не визнається або оспорюється) суб'єктивне цивільне право або інтерес особи, яка звернулася до суду. Як наявність підстав для визнання оспорюваного правочину недійсним, так і порушення суб'єктивного цивільного права або інтересу особи, яка звернулася до суду, має встановлюватися саме на момент вчинення оспорюваного правочину. При цьому недійсним можна визнати лише договір як правочин, і така вимога може бути заявлена як однією зі сторін, так і іншою заінтересованою особою, права та законні інтереси якої порушено вчиненням правочину.
Цивільний кодекс України не містить визначення поняття "заінтересована особа", тобто залишає його оціночним. Тому слід враховувати, що заінтересованою особою є будь-яка особа, яка має конкретний майновий інтерес в оспорюваному договорі. Така особа, яка звертається до суду з позовом про визнання договору недійсним, повинна довести конкретні факти порушення її майнових прав та інтересів.
У зв'язку з цим виділяють декілька критеріїв визначення заінтересованості позивача в оспорюваному договорі: 1) права і законні інтереси заінтересованої особи безпосередньо порушені договором; 2) у результаті визнання договору недійсним майнові інтереси заінтересованої особи будуть відновлені; 3) заінтересована особа отримує що-небудь в результаті проведення реституції (права, майно).
Відповідно до частини першої статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.
Згідно частини 1 статті 4 ЦПК України, кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.
Відповідно до статті 5 ЦПК України, здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону.
Захист цивільних прав - це передбачені законом способи охорони цивільних прав у разі їх порушення чи реальної небезпеки такого порушення.
Під способами захисту суб'єктивних цивільних прав розуміють закріплені законом матеріально-правові заходи примусового характеру, за допомогою яких проводиться поновлення (визнання) порушених (оспорюваних) прав, як вплив на правопорушника. Загальний перелік таких способів захисту цивільних прав та інтересів передбачено статтею 16 ЦК України.
За приписом частини 1 статті 13 ЦПК України суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням фізичних чи юридичних осіб, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених ними вимог і на підставі доказів сторін та інших осіб, які беруть участь у справі.
Частиною 2 статті 13 та частиною 1 статті 81 ЦПК України визначено обов'язок кожної сторони довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Положеннями ст.89 ЦПК України встановлено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).
За змістом частини п'ятої статті203 ЦК України правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.
Відповідно до змісту статті 234 ЦК України фіктивним є правочин, який вчинено без наміру створення правових наслідків, які обумовлювалися цим правочином. Фіктивний правочин визнається судом недійсним.
Для визнання правочину фіктивним суди повинні встановити наявність умислу в усіх сторін правочину. При цьому необхідно враховувати, що саме по собі невиконання правочину сторонами не означає, що укладено фіктивний правочин. Якщо сторонами не вчинено будь-яких дій на виконання такого правочину, суд ухвалює рішення про визнання правочину недійсним без застосування будь-яких наслідків.
У фіктивних правочинах внутрішня воля сторін не відповідає зовнішньому її прояву, тобто обидві сторони, вчиняючи фіктивний правочин, знають заздалегідь, що він не буде виконаний, тобто мають інші цілі, ніж передбачені правочином. Такий правочин завжди укладається умисно.
Основними ознаками фіктивного правочину є: введення в оману (до або в момент укладення угоди) третьої особи щодо фактичних обставин правочину або дійсних намірів учасників; свідомий намір невиконання зобов'язань договору; приховування справжніх намірів учасників правочину.
Укладення договору, який за своїм змістом суперечить вимогам закону, оскільки не спрямований на реальне настання обумовлених ним правових наслідків, є порушенням частин першої та п'ятої статті 203 ЦК України, що за правилами статті 215 цього Кодексу є підставою для визнання його недійсним відповідно до статті 234 ЦК України.
Саме такі правові висновки зроблені у постановах ВерховногоСуду України від 19 жовтня 2016 року (провадження № 6-1873цс16), від 23 серпня 2017 року у справі 306/2952/14-ц та від 09 вересня 2017 року у справі № 359/1654/15-ц, де вказано про неправильність застосування судами попередніх інстанцій статей203,215,234 ЦК Україниу спорах, що виникли із договорів дарування нерухомого майна, укладених сторонами, які є близькими родичами, без перевірки, чи передбачали ці сторони реальне настання правових наслідків, обумовлених спірними правочинами; чи направлені дії сторін договорів на фіктивний перехід права власності на нерухоме майно до близького родича з метою приховати це майно від виконання в майбутньому за його рахунок судового рішення про стягнення грошових коштів, зокрема чи продовжував дарувальник фактично володіти та користуватися цим майном.
У постанові від 03 липня 2019 року у справі №369/11268/16-ц (провадження №14-260цс19) Велика Палата Верховного Суду не вбачала підстав для відступу від цих висновків, а також зазначала, що Велика Палата Верховного Суду враховує, що фіктивний правочин характеризується тим, що сторони вчиняють такий правочин лише для виду, знають заздалегідь, що він не буде виконаний, вважає, що така протизаконна ціль, як укладення особою договору дарування майна зі своїм родичем з метою приховання цього майна від конфіскації чи звернення стягнення на вказане майно в рахунок погашення боргу, свідчить, що його правова мета є іншою, ніж та, що безпосередньо передбачена правочином (реальне безоплатне передання майна у власність іншій особі), а тому цей правочин є фіктивним і може бути визнаний судом недійсним.
Велика Палата Верховного Суду погоджується з висновками, зробленими у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 28 лютого 2019 року у справі № 646/3972/16-ц (провадження № 61-28761св18) та зазначає, що позивач вправі звернутися до суду із позовом про визнання договору недійсним, як такого, що направлений на уникнення звернення стягнення на майно боржника, на підставі загальних засад цивільного законодавства (пункт 6статті 3 ЦК України) та недопустимості зловживання правом (частина третя статті 13 ЦК України), та послатися на спеціальну норму, що передбачає підставу визнання правочину недійсним, якою може бути як підстава, передбачена статтею 234 ЦК України, так і інша, наприклад, підстава, передбачена статтею 228 ЦК України.
Суд вважає, що виконання зобов'язань з повернення позики передбачає в першу чергу передачу грошових коштів, а вже потім звернення стягнення на нерухоме майно.
Позивачем не обґрунтовано та не надано доказів на підтвердження своєї правової позиції щодо недобросовісних дій відповідачів та зловживання правом. Підстави, які б свідчили про фіктивність спірного договору дарування 1/2 житлового будинку, укладеного між відповідачами, відсутні. Такий висновок суду узгоджується з п.24 постанови Пленуму Верховного Суду України №9 від 6 листопада 2009 року «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними», зі змісту якого вбачається, що для визнання правочину фіктивним необхідно встановити наявність умислу всіх сторін правочину. У разі якщо на виконання правочину було передано майно, такий правочин не може бути кваліфікований як фіктивний.
Верховний Суд зазначає, що встановивши те, що оспорюваний правочин або інші правовідносини не порушують прав і законних інтересів позивача, суд не повинен вдаватися до перевірки ефективності обраного позивачем способу захисту та правової оцінки по суті спору, встановлення обставин наявності/відсутності ідентифікуючих ознак, оскільки вказане є самостійною, достатньою підставою для відмови в позові (аналогічну правову позицію викладено у постановах Верховного Суду від 04.12.2019 у справі № 910/15262/18, від 03.03.2020 у справі №910/6091/19, від 16.10.2020 у справі №910/12787/17).
З огляду на викладене, зважаючи на те, що вимоги про визнання недійсним договору дарування будинку за адресою: АДРЕСА_1 пред'явлено особою, чиї права і законні інтереси не порушуються у спірних правовідносинах, суд дійшов висновку про відмову у задоволенні позову.
Відповідно до ст. 141 ЦПК України у зв'язку з відмовою в задоволенні позову, судові витрати покладаються на позивача.
Що стосується вимог представника відповідача ОСОБА_2 про стягнення судових витрат у вигляді правничої допомоги у розмірі 98000,00 грн., суд вважає за необхідне відмовити, виходячи з наступного.
Як вбачається з ч.3 ст. 133 ЦПК України до витрат, пов'язаних з розглядом справи, належать витрати: на професійну правничу допомогу; пов'язані із залученням свідків, спеціалістів, перекладачів, експертів та проведенням експертизи; пов'язані з витребуванням доказів, проведенням огляду доказів за їх місцезнаходженням, забезпеченням доказів; пов'язані з вчиненням інших процесуальних дій, необхідних для розгляду справи або підготовки до її розгляду.
За змістом ч.1, ч.2, ч.3ст. 137 ЦПК Українивитрати, пов'язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави.
За результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом із іншими судовими витратами. Для цілей розподілу судових витрат:
1) розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов'язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі відповідних доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою;
2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі відповідних доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат.
Для визначення розміру витрат на правничу допомогу з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги.
Щодо попереднього визначення суми судових витрат на професійну правничу допомогу варто зазначити, що застосування відповідних положень ст. 134 ЦПК України належить до дискреційних повноважень суду та вирішується ним у кожному конкретному випадку з урахуванням встановлених обставин кожної справи, а також інших чинників. У разі неподання попереднього розрахунку у суду є право відмовити у відшкодуванні відповідних судових витрат. Тобто неподання стороною попереднього розрахунку судових витрат не є безумовною підставою для відмови у відшкодуванні відповідних судових витрат.
Аналогічні висновки наведені Верховним Судом у постановах від 12.12.2019 у справі № 922/1897/18, від 24.12.2019 у справі № 909/359/19, від 13.02.2020 у справі № 911/2686/18, від 19.02.2020 у справі № 910/16223/18, від 21.05.2020 у справі № 922/2167/19, від 10.12.2020 у справі № 922/3812/19.
Відповідно до ч.3 ст. 141 ЦПК України при вирішенні питання про розподіл судових витрат суд враховує: чи пов'язані ці витрати з розглядом справи; чи є розмір таких витрат обґрунтованим та пропорційним до предмета спору з урахуванням ціни позову, значення справи для сторін, в тому числі чи міг результат її вирішення вплинути на репутацію сторони або чи викликала справа публічний інтерес; поведінку сторони під час розгляду справи, що призвела до затягування розгляду справи, зокрема, подання стороною явно необґрунтованих заяв і клопотань, безпідставне твердження або заперечення стороною певних обставин, які мають значення для справи, безпідставне завищення позивачем позовних вимог тощо; дії сторони щодо досудового вирішення спору та щодо врегулювання спору мирним шляхом під час розгляду справи, стадію розгляду справи, на якій такі дії вчинялися.
Згідно з ч.8ст. 141 ЦПК України розмір витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв'язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо). Такі докази подаються до закінчення судових дебатів у справі або протягом п'яти днів після ухвалення рішення суду за умови, що до закінчення судових дебатів у справі сторона зробила про це відповідну заяву. У разі неподання відповідних доказів протягом встановленого строку така заява залишається без розгляду.
До складу витрат на правничу допомогу включаються: гонорар адвоката за представництво в суді; інша правнича допомога, пов'язана з підготовкою справи до розгляду; допомога, пов'язана зі збором доказів; вартість послуг помічника адвоката; інша правнича допомога, пов'язана зі справою.
Велика Палата Верховного Суду у постанові від 27 червня 2018 року по справі № 826/1216/16 висловила правову позицію про те, що склад та розмір витрат, пов'язаних з оплатою правової допомоги, входить до предмета доказування у справі. На підтвердження цих обставин суду повинні бути надані договір про надання правової допомоги (договір доручення, договір про надання юридичних послуг та ін.), документи, що свідчать про оплату гонорару та інших витрат, пов'язаних із наданням правової допомоги, оформлені у встановленому законом порядку (квитанція до прибуткового касового ордера, платіжне доручення з відміткою банку або інший банківський документ, касові чеки, посвідчення про відрядження). Зазначені витрати мають бути документально підтверджені та доведені.
Отже, на підтвердження понесених витрат на професійну правничу допомогу та їх відшкодування за рахунок опонента в судовому процесі сторонам необхідно надати суду такі докази: 1) договір про надання правничої допомоги (договір доручення, договір про надання юридичних послуг тощо); 2) документи, що свідчать про оплату гонорару та інших витрат, пов'язаних із наданням правничої допомоги, оформлені у встановленому законом порядку (квитанція до прибуткового касового ордера, платіжне доручення з відміткою банку або інший банківський документ, касові чеки, посвідчення про відрядження тощо); 3) докази щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт (акти наданих послуг, акти виконаних робіт та ін.); 4) інші документи, що підтверджують обсяг, вартість наданих послуг або витрати адвоката, необхідні для надання правничої допомоги.
У якості доказів понесених витрат та правильного розрахунку суми витрат на правничу допомогу позивачем надано суду: договір про надання правової допомоги № 06/04/2023 року від 06 квітня 2023 року, укладений між адвокатом Спасовою Л.М. та Прус М.В.; додаток № 1 до договору про надання правової допомоги № 06/04/2023 року від 06 квітня 2023 року, також в матеріалах справи міститься ордер на надання правової допомоги від 06.04.2023 року.
Однак, на підтвердження заявлених витрат документів, що свідчать про оплату гонорару та інших витрат, пов'язаних із наданням правничої допомоги в розмірі 98000,00 грн., оформлених у встановленому законом порядку, відповідачем ОСОБА_2 та її представником суду не надано.
Керуючись ст.ст. 203,215,234 ЦК України, ст. ст. 5, 12, 13, 263-265 ЦПК України, суд,-
УХВАЛИВ :
У позові ОСОБА_4 до ОСОБА_5 , ОСОБА_2 про визнання договору дарування недійсним, - відмовити.
Судові витрати позивача у вигляді судового збору віднести за її рахунок , у стягненні судових витрат відповідача ОСОБА_2 у вигляді правничої допомоги,- відмовити.
Рішення може бути оскаржене до Дніпровського апеляційного суду шляхом подачі у тридцятиденний строк з дня складання повного судового рішення апеляційної скарги.
Суддя: В.В. Руденко