РІШЕННЯ
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
м. Вінниця
15 вересня 2023 р. Справа № 120/7909/23
Вінницький окружний адміністративний суд у складі головуючого судді Маслоід Олени Степанівни, розглянувши у письмовому порядку за правилами спрощеного позовного провадження адміністративну справу
за позовом: ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 )
до: ІНФОРМАЦІЯ_3 (АДРЕСА_2 )
про: визнання дій протиправними та зобов'язання вчинити певні дії
ВСТАНОВИВ:
До Вінницького окружного адміністративного суду звернувся ОСОБА_1 (далі - позивач) з позовною заявою до ІНФОРМАЦІЯ_3 (далі - відповідач) про визнання протиправними дій відповідача щодо не звільнення позивача з військової служби з підстав, визначених п.п. «г» п. 2 ч. 4 ст. 26 Закону України «Про військовий обов'язок і військову службу», з наданням відповідних додатків, які свідчать про самостійне виховання ним дитини віком до 18 років; зобов'язання відповідача звільнити позивача з військової служби на підставі п.п. «г» п. 2 ч. 4 ст. 26 Закону України «Про військовий обов'язок і військову службу», з наданням відповідних додатків, які свідчать про самостійне виховання ним дитини віком до 18 років, шляхом прийняття відповідного наказу.
В обґрунтування заявлених позовних вимог, позивач зазначає, що 12.05.2023 року ним подано до відповідача заяву з рапортом щодо звільнення його з військової служби на підставі пп. "г" п. 2 ч. 4 ст. 26 Закону України "Про військовий обов'язок та військову службу", відповідно до якого військовослужбовці, які проходять військову службу за призовом під час мобілізації, на особливий період, військову службу за призовом осіб із числа резервістів в особливий період, звільняються з військової служби в період дії воєнного стану у зв'язку із самостійним вихованням дитини віком до 18 років. За результатами розгляду рапорту позивач відповідачем надано відмову у звільненні останнього з військової служби. Вважаючи таку відмову протиправною позивач звернувся до суду з даним позовом.
Ухвалою суду від 12.06.2023 року позовну заяву залишено без руху та надано строк для усунення недоліків позовної заяви.
22.06.2023 року за вх. №34809/23 позивачем надано до суду заяву про усунення недоліків позовної заяви.
Ухвалою суду від 28.06.2023 року дану позовну заяву прийнято до розгляду та відкрито провадження, а також визначено, що вона буде розглядатись в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) сторін.
27.07.2023 року за вх.№43523/23 до суду від відповідача надійшов відзив на позовну заяву, в якому наведено заперечення проти заявлених позовних вимог. Аргументуючи свою позицію відповідач зазначає, що за результатами розгляду заяви позивача останньому було відмовлено у звільненні зі служби з підстав того, що наданих ним документів недостатньо для підтвердження факту самостійного виховання дитини віком до 18 років. Відповідач наголошує, що розірвання шлюбу та встановлення місця проживання дитини з одним з батьків не впливає на обсяг прав та обов'язків батьків щодо виховання дитини. На переконання відповідача, лише рішення суду щодо позбавлення особи батьківських прав є підтвердженням факту самостійного виховання дитини одним з батьків. Таким чином надані позивачем документи не доводять факт здійснення ним самостійного виховання дитини. З огляду на викладене відповідач вважає заявлені позовні вимоги необґрунтованими та такими, що не підлягають задоволенню.
Ч. 4 ст. 243 КАС України передбачено, що судове рішення, постановлене у письмовому провадженні, повинно бути складено у повному обсязі не пізніше закінчення встановлених цим Кодексом строків розгляду відповідної справи, заяви або клопотання.
У відповідності до вимог ч. 5 ст. 250 КАС України датою ухвалення судового рішення в порядку письмового провадження є дата складення повного судового рішення.
Дослідивши усі обставини справи та надавши їм юридичну оцінку, суд встановив наступне.
Наказом начальника ІНФОРМАЦІЯ_3 (з адміністративно-господарчої діяльності) від 24.02.2022 року №48/1 позивача призвано та направлено для проходження військової служби за мобілізацією в роту охорони першого відділу ІНФОРМАЦІЯ_3.
Згідно свідоцтва про народження серії НОМЕР_1 позивач є батьком ОСОБА_2 , яка народилась ІНФОРМАЦІЯ_1 .
Відповідно до рішення Бершадського районного суду Вінницької області від 21.11.2022 року у справі № 126/1801/22 шлюб позивача та ОСОБА_3 (матері ОСОБА_2 ) розірвано.
Рішенням Бершадського районного суду Вінницької області у справі №126/331/23 від 31.03.2023 року визначено місце проживання ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , разом з батьком - ОСОБА_1 , та залишено малолітню дитину на вихованні батька.
12.05.2023 року позивач звернувся до відповідача із заявою про розгляд його рапорту на звільнення на підставі пп. "г" п. 2 ч. 4 ст. 26 Закону України "Про військовий обов'язок та військову службу" (у зв'язку із самостійним вихованням дитини віком до 18 років).
За результатами розгляду вказаної заяви відповідач листом від 25.05.2023 року за вих.№3390 повідомив, що наданих позивачем документів недостатньо для підтвердження відсутності участі матері у вихованні малолітньої дитини, а рішення Бершадського районного суду Вінницької області у справі №126/331/23 від 31.03.2023 року встановлює лише факт проживання дитини з позивачем, проте жодним чином не підтверджує факт відсутності участі матері у вихованні дитини. Таким чином відсутні підстави для задоволення рапорту позивача на звільнення.
Позивач, вважаючи дії відповідача щодо не звільнення його з військової служби, звернувся до суду з даним позовом.
Надаючи оцінку спірним правовідносинам та встановленим обставинам справи, суд керується такими мотивами.
Відповідно до ст. 17 Конституції України захист суверенітету і територіальної цілісності України, забезпечення її економічної та інформаційної безпеки є найважливішими функціями держави, справою всього Українського народу.
Ст. 65 Конституції України визначено, що Захист Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України, шанування її державних символів є обов'язком громадян України. Громадяни відбувають військову службу відповідно до закону.
У зв'язку з військовою агресією Російською Федерації проти України, на підставі пропозиції Ради національної безпеки і оборони України, відповідно до пункту 20 частини 1 статті 106 Конституції України, Закону України "Про правовий режим воєнного стану" Указом Президента України від 24.02.2022 № 64/2022 в Україні введено воєнний стан із 05 години 30 хвилин 24 лютого 2022 року строком на 30 діб, який в подальшому (в т.ч. і наданий час) продовжено.
Відповідно до вимог ст. 1 Закону України "Про оборону України" особливий період - період, що настає з моменту оголошення рішення про мобілізацію (крім цільової) або доведення його до виконавців стосовно прихованої мобілізації чи з моменту введення воєнного стану в Україні або в окремих її місцевостях та охоплює час мобілізації, воєнний час і частково відбудовний період після закінчення воєнних дій; воєнний стан - це особливий правовий режим, що вводиться в Україні або в окремих її місцевостях у разі збройної агресії чи загрози нападу, небезпеки державній незалежності України, її територіальній цілісності та передбачає надання відповідним органам державної влади, військовому командуванню та органам місцевого самоврядування повноважень, необхідних для відвернення загрози та забезпечення національної безпеки, а також тимчасове, зумовлене загрозою, обмеження конституційних прав і свобод людини і громадянина та прав і законних інтересів юридичних осіб із зазначенням строку дії цих обмежень.
Ст. 1 Закону України "Про правовий режим воєнного стану" визначено, що воєнний стан - це особливий правовий режим, що вводиться в Україні або в окремих її місцевостях у разі збройної агресії чи загрози нападу, небезпеки державній незалежності України, її територіальній цілісності та передбачає надання відповідним органам державної влади, військовому командуванню, військовим адміністраціям та органам місцевого самоврядування повноважень, необхідних для відвернення загрози, відсічі збройної агресії та забезпечення національної безпеки, усунення загрози небезпеки державній незалежності України, її територіальній цілісності, а також тимчасове, зумовлене загрозою, обмеження конституційних прав і свобод людини і громадянина та прав і законних інтересів юридичних осіб із зазначенням строку дії цих обмежень.
За приписами п. 2 Указу Президента України від 24.02.2022 № 64/2022 військовому командуванню (Генеральному штабу Збройних Сил України, Командуванню об'єднаних сил Збройних Сил України, командуванням видів, окремих родів військ (сил) Збройних Сил України, управлінням оперативних командувань, командирам військових з'єднань, частин Збройних Сил України, Державної прикордонної служби України, Державної спеціальної служби транспорту, Державної служби спеціального зв'язку та захисту інформації України, Національної гвардії України, Служби безпеки України, Служби зовнішньої розвідки України, Управління державної охорони України) разом із Міністерством внутрішніх справ України, іншими органами виконавчої влади, органами місцевого самоврядування запроваджувати та здійснювати передбачені Законом України "Про правовий режим воєнного стану" заходи і повноваження, необхідні для забезпечення оборони України, захисту безпеки населення та інтересів держави
Закон України "Про військовий обов'язок і військову службу" визначає правове регулювання відносин між державою і громадянами України у зв'язку з виконанням ними конституційного обов'язку щодо захисту Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України, а також визначає загальні засади проходження в Україні військової служби.
Згідно з ч. 1, 2 ст. 1 Закону України "Про військовий обов'язок і військову службу" захист Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України є конституційним обов'язком громадян України.
Військовий обов'язок установлюється з метою підготовки громадян України до захисту Вітчизни, забезпечення особовим складом Збройних Сил України, інших утворених відповідно до законів України військових формувань, а також правоохоронних органів спеціального призначення (далі - Збройні Сили України та інші військові формування), посади в яких комплектуються військовослужбовцями.
Відповідно до ч. 1 ст. 2 Закону України "Про військовий обов'язок і військову службу" військова служба є державною службою особливого характеру, яка полягає у професійній діяльності придатних до неї за станом здоров'я і віком громадян України (за винятком випадків, визначених законом), іноземців та осіб без громадянства, пов'язаній із обороною України, її незалежності та територіальної цілісності.
Відповідно до п. 6 ст. 2 Закону України "Про військовий обов'язок і військову службу" розрізняють наступні види військової служби: строкова військова служба; військова служба за призовом під час мобілізації, на особливий період; військова служба за контрактом осіб рядового складу; військова служба за контрактом осіб сержантського і старшинського складу; військова служба (навчання) курсантів вищих військових навчальних закладів, а також вищих навчальних закладів, які мають у своєму складі військові інститути, факультети військової підготовки, кафедри військової підготовки, відділення військової підготовки (далі - вищі військові навчальні заклади та військові навчальні підрозділи вищих навчальних закладів); військова служба за контрактом осіб офіцерського складу; військова служба за призовом осіб офіцерського складу; військова служба за призовом осіб із числа резервістів в особливий період.
Судом встановлено, що позивач проходить військову службу за призовом під час мобілізації.
Згідно свідоцтва про народження серії НОМЕР_1 позивач є батьком ОСОБА_2 , яка народилась ІНФОРМАЦІЯ_1 .
Рішенням Бершадського районного суду Вінницької області у справі №126/331/23 від 31.03.2023 року визначено місце проживання ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , разом з батьком - ОСОБА_1 , та залишено малолітню дитину на вихованні батька.
12.05.2023 року позивач звернувся до відповідача із заявою про розгляд його рапорту на звільнення на підставі пп. "г" п. 2 ч. 4 ст. 26 Закону України "Про військовий обов'язок та військову службу" .
Так, згідно з пп. "г" п. 2 ч. 4 ст. 26 Закону України "Про військовий обов'язок і військову службу" військовослужбовці, які проходять військову службу за призовом під час мобілізації, на особливий період, військову службу за призовом осіб із числа резервістів в особливий період, звільняються з військової служби на підставах: під час воєнного стану: через такі сімейні обставини або інші поважні причини (якщо військовослужбовці не висловили бажання продовжувати військову службу): військовослужбовці, які самостійно виховують дитину (дітей) віком до 18 років.
За результатами розгляду вказаної заяви, відповідач листом від 25.05.2023 року за вих. № 3390 повідомив, що наданих позивачем документів недостатньо для підтвердження відсутності участі матері у вихованні малолітньої дитини, а рішення Бершадського районного суду Вінницької області у справі №126/331/23 від 31.03.2023 року встановлює лише факт проживання дитини з позивачем, проте жодним чином не підтверджує факт відсутності участі матері у вихованні дитини. З огляду на зазначене, відповідач вказує на відсутність підстав для задоволення рапорту позивача на звільнення.
Оцінюючи підстави для відмови у задоволенні рапорту позивача, суд зазначає наступне.
Ч. 3 ст. 11 Закону України «Про охорону дитинства» № 2402-ІІІ (далі - Закон № 2402-ІІІ) встановлено, що батько і мати мають рівні права та обов'язки щодо своїх дітей. Предметом основної турботи та основним обов'язком батьків є забезпечення інтересів своєї дитини.
За змістом ч. 1 та 2 ст. 15 Закону № 2402-ІІІ дитина, яка проживає окремо від батьків або одного з них, має право на підтримання з ними регулярних особистих стосунків і прямих контактів.
Батьки, які проживають окремо від дитини, зобов'язані брати участь у її вихованні і мають право спілкуватися з нею, якщо судом визнано, що таке спілкування не перешкоджатиме нормальному вихованню дитини.
Відповідно до ч. 1, 2 ст. 141 Сімейного кодексу України мати, батько мають рівні права та обов'язки щодо дитини, незалежно від того, чи перебували вони у шлюбі між собою.
Розірвання шлюбу між батьками, проживання їх окремо від дитини не впливає на обсяг їхніх прав і не звільняє від обов'язків щодо дитини, крім випадку, передбаченого частиною п'ятою статті 157 цього Кодексу.
За приписами ч. 1-3 ст. 157 Сімейного кодексу України питання виховання дитини вирішується батьками спільно, крім випадку, передбаченого частиною п'ятою цієї статті.
Той із батьків, хто проживає окремо від дитини, зобов'язаний брати участь у її вихованні і має право на особисте спілкування з нею.
Той із батьків, з ким проживає дитина, не має права перешкоджати тому з батьків, хто проживає окремо, спілкуватися з дитиною та брати участь у її вихованні, якщо таке спілкування не перешкоджає нормальному розвиткові дитини.
У постанові від 13.06.2018 року за результатами розгляду справи № 822/2446/17 Верховним Судом викладено позицію про те, що розірвання шлюбу та встановлення місця проживання дитини з позивачем, що передбачає обов'язок батька щодо утримання та виховання дитини, не доводять факт відсутності участі матері у вихованні дитини.
Таким чином, системний аналіз вказаних норм доводить, що рішення суду у справі №126/331/23 від 31.03.2023 року є неналежним підтвердженням факту самостійного виховання дитини батьком, водночас, безумовних доказів на підтвердження виховання дитини лише самим батьком, суду не надано.
У даному випадку, відсутні будь-які фактичні дані, що мати дитини ухиляється від виконання батьківських обов'язків або позбавлена батьківських прав, що, в свою чергу, свідчило б про необхідність самостійного виховання позивачем дитини віком до 18 років.
Також, суд звертає увагу на те, що у законодавстві відсутнє формулювання поняття «самостійне виховання дітей одним з батьків».
Разом з тим, Порядок надання відпустки при народженні дитини, затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 07.07.2021 року № 693, містить визначення термінів «одинока мати» та «одинокий батько».
Так, одинока мати - мати, у актовому записі про народження дитини якої відомості про чоловіка як батька дитини внесені в установленому порядку за її вказівкою; мати дитини, батько якої помер, відповідно до рішення суду позбавлений батьківських прав, визнаний безвісно відсутнім або оголошений померлим, якщо ця дитина не була усиновлена іншим чоловіком;
одинокий батько - батько дитини, матір якої померла, відповідно до рішення суду позбавлена батьківських прав, визнана безвісно відсутньою або оголошена померлою, якщо ця дитина не була усиновлена іншою жінкою.
Отже, виходячи з цього визначення, оскільки мати дитини не позбавлена батьківських прав, не визнана безвісно відсутньою, не оголошена померлою, відсутні підстави стверджувати про те, що позивач є одиноким батьком або самостійно виховує неповнолітніх дітей.
У свою чергу, розірвання шлюбу та встановлення місця проживання дитини з позивачем, що включає в себе обов'язок батька щодо утримання та виховання дитини, не доводять факт відсутності участі матері у вихованні дитини та, відповідно, не підтверджують наявність у позивача статусу «одинокий батько», та як наслідок необхідність самостійного виховання ним дитини.
Відтак, проживання батьків окремо, розірвання шлюбу, визначення місця проживання дитини з одним із батьків не впливає на обсяг прав та обов'язків батьків щодо виховання дітей, а також не звільняє того з батьків, хто проживає окремо, від батьківського обов'язку і не позбавляє права брати участь у вихованні дітей, а тому розірвання шлюбу між батьками, проживання батьків окремо, визначення місця проживання дітей із батьком, стягнення з матері аліментів не можуть розцінюватися як самостійне виховання батьком дітей та бути підставою для звільнення особи з військової служби відповідно до абз. 12 пп. «г» п. 2 ч. 4 ст. 26 Закону України «Про військовий обов'язок і військову службу».
Відповідно до ч. 1 ст. 2 КАС України завданням адміністративного судочинства є захист прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їхніх посадових та службових осіб, інших суб'єктів при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень, шляхом справедливого, неупередженого та своєчасного розгляду адміністративних справ.
Ч. 2 ст. 2 КАС України передбачено, що у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України; обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії).
Згідно ч. 1 ст. 9 КАС України розгляд і вирішення справ в адміністративних судах здійснюються на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.
За приписами ч.1 ст.77 КАС України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.
Розглянувши подані учасниками справи документи і матеріали, всебічно і повно з'ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтуються позовні вимоги, оцінивши докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд доходить до висновку про необґрунтованість заявлених позовних вимог та, відповідно, про відсутність підстав для задоволення позову.
Враховуючи, що спір вирішено не на користь позивача, підстави для присудження йому судового збору, сплаченого при зверненні до суду, відсутні.
Керуючись Конституцією України, Законами України "Про військовий обов'язок і військову службу", "Про правовий режим воєнного стану", «Про охорону дитинства», Сімейного кодексу України та ст. 2, 6, 9, 73- 78, 90, 139, 143, 255, 295 КАС України, суд
ВИРІШИВ:
У задоволенні позовної заяви ОСОБА_1 до ІНФОРМАЦІЯ_3 про визнання дій протиправними та зобов'язання вчинити певні дії відмовити
Рішення суду набирає законної сили в порядку, визначеному ст. 255 КАС України.
Відповідно до ст. 295 КАС України, апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення суду, або розгляду справи в порядку письмового провадження, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.
Учасник справи, якому повне рішення суду не було вручено у день його проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження, якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.
Інформація про учасників справи:
Позивач: ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_2 )
Відповідач: ІНФОРМАЦІЯ_3 (АДРЕСА_2, код ЄДРПОУ НОМЕР_3 )
Повний текст рішення складено та підписано суддею 15.09.2023 року.
Суддя Маслоід Олена Степанівна