Постанова
Іменем України
11 вересня 2023 року
м. Київ
справа № 756/3462/20
провадження № 61-8211 св 23
Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: Луспеника Д. Д. (суддя-доповідач), Гулька Б. І.,
Коломієць Г. В.,
учасники справи:
позивачі: ОСОБА_1 , ОСОБА_2 ,
відповідач - ОСОБА_3 ,
представник відповідача - адвокат Карпухін Ярослав Володимирович,
треті особи: ОСОБА_4 , приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Швець Руслан Олегович, держаний реєстратор Комунального підприємства «Благоустрій Шевченківського району» Красюк Дмитро Федорович, Центральне міжрегіональне управління Міністерства юстиції (м. Київ),
розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу представника
ОСОБА_3 - адвоката Карпухіна Ярослава Володимировича, на рішення Оболонського районного суду м. Києва від 01 грудня 2021 року у складі судді Жука М. В. та постанову Київського апеляційного суду від 09 травня
2023 року у складі колегії суддів: Писаної Т. О., Приходька К. П., Журби С. О.,
Описова частина
Короткий зміст позовних вимог
У березні 2020 року ОСОБА_1 , ОСОБА_2 звернулися до суду
із позовом до ОСОБА_3 , треті особи ОСОБА_4 , приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу (далі - приватний нотаріус) Швець Р. О., державний реєстратор комунального підприємства «Благоустрій Шевченківського району» (далі - державний реєстратор) Красюк Д. Ф., Центральне міжрегіональне управління Міністерства юстиції (м. Київ) (далі - ЦМУ МЮ (м. Київ)), про витребування квартири із чужого незаконного володіння.
В обґрунтування позовних вимог зазначали, що чоловіку ОСОБА_1 , батьку ОСОБА_2 - ОСОБА_5 , який помер
ІНФОРМАЦІЯ_1 , належала на праві власності 1/2 частина квартири
АДРЕСА_1 , в якій вони були зареєстровані.
У лютому 2020 року вони дізналися про те, що їх було знято з реєстрації місця проживання за вказаною адресою на підставі підробленого судового рішення. Крім того, ще у грудні 2018 року до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, тобто після смерті ОСОБА_5 , було внесено відомості про відчуження ним частки у цій квартирі ОСОБА_4
на підставі договору дарування від 18 грудня 2001 року, яка в подальшому передала частину квартири товариству з обмеженою відповідальністю «ОВБ-Флет плюс» (далі - ТОВ «ОВБ-Флет плюс», товариство), яке, у свою чергу, у червні 2019 року продало її ОСОБА_3 . Останній зареєстрував своє місце проживання у вказаній квартирі.
Відомості про вчинення шахрайських дій щодо заволодіння 1/2 частини квартири АДРЕСА_1 за допомогою підроблених документів за заявою ОСОБА_1 від 02 березня 2020 року внесено до Єдиного реєстру досудових розслідувань (далі - ЄРДР) (кримінальне провадження № 12020100050001806), в якому проведено слідчі дії, відповідні судові експертизи, якими встановлено, що за життя ОСОБА_2 не укладав договір дарування частки спірної квартири.
Посилаючись на відповідні норми ЦК України, позивачі вказували,
що вищевказана частка спірної квартири вибула з володіння
ОСОБА_5 поза його волею й вони, як спадкоємці померлого
ОСОБА_5 , незаконно позбавлені спірного майна й мають право,
з урахуванням статей 387, 388 ЦК України, положень Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція), Першого протоколу до Конвенції, прецедентної практики Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ), на витребування із незаконного володіння ОСОБА_3 на їх користь 1/2 частину вказаної квартири.
Короткий зміст рішення суду першої інстанції
Рішенням Оболонського районного суду м. Києва від 01 грудня 2021 року
позов ОСОБА_1 , ОСОБА_2 задоволено частково.
Витребувано із власності ОСОБА_3 1/2 частину квартири
АДРЕСА_1 .
У решті вимог позову відмовлено.
Стягнуто з ОСОБА_3 на користь ОСОБА_1 5 736,60 грн судового збору.
Суд першої інстанції, застосувавши відповідні норми СК України
та ЦК України, виходив із того, що спірна частка у квартирі набута ОСОБА_5 , який помер ІНФОРМАЦІЯ_1 , у жовтні 1998 року
за час перебування у шлюбі з ОСОБА_1 (шлюб зареєстровано у січні 1994 року), тому вона, незважаючи на розірвання шлюбу між ними у квітні 2013 року, має право на частку в спільному майні подружжя. ОСОБА_2 , як спадкоємець першої черги, у визначений законом строк подав заяву
про прийняття спадщини після смерті батька - ОСОБА_5 . Тобто позивачі мають право на судовий захист їхніх майнових прав та інтересів.
Районний суд надав відповідну правову оцінку поданим сторонами доказам, у тому числі, які стосуються підстав відчуження спірної квартири
та реєстрації місця проживання сторін у справі у ній, і встановив,
що ОСОБА_5 не укладав 18 грудня 2001 року договір дарування
1/2 частини квартири АДРЕСА_1
з ОСОБА_4 . При цьому запис до Державного реєстру речових прав
на нерухоме майно про перехід права власності на спірну частку в квартирі на підставі вищевказаного договору дарування внесено державним реєстратором у грудні 2018 року, тобто більше ніж через два роки після смерті ОСОБА_5 , який помер у вересні 2016 року. Крім того, за життя останнього між співвласниками спірної квартири був судовий спір щодо набуття права на частку в квартирі (справа № 756/3502/14-ц). Тому спірна частка квартири вибула з володіння власника (співвласника) не з його волі на підставі договору, який ним не укладався, що не породжувало
у наступних набувачів права на її подальше відчуження.
Установивши фактичні обставини справи, суд першої інстанції вважав,
що позов підлягає частковому задоволенню у частині витребування
1/2 частини квартири АДРЕСА_1 з власності ОСОБА_3 , так як позивачі мають право на витребування спірної частки в квартирі (частина перша статті 388 ЦК України). Разом із цим, вони не позбавлені можливості реалізувати своє право на оформлення спірного майна шляхом видачі нотаріусом відповідних свідоцтв про право власності на частку в майні подружжя та про право власності на спадщину за законом
із урахуванням розміру частки іншого спадкоємця.
Короткий зміст судових рішень суду апеляційної та касаційної інстанцій
У квітні 2022 року ОСОБА_3 оскаржив вищевказане рішення суду першої інстанції в апеляційному порядку.
Ухвалою Київського апеляційного суду від 22 червня 2022 року відкрито апеляційне провадження за апеляційною скаргою ОСОБА_3
на рішення Оболонського районного суду м. Києва від 01 грудня 2021 року, після усунення недоліків апеляційної скарги, визначених в ухвалі суду апеляційної інстанції від 06 червня 2022 року.
Ухвалою Київського апеляційного суду від 26 липня 2022 року за заявою ОСОБА_3 зупинено провадження у справі до припинення перебування ОСОБА_3 у складі Збройних Сил України або інших утворених відповідно до закону військових формувань, що переведені
на воєнний стан або залучені до проведення антитерористичної операції. Зобов'язано ОСОБА_3 повідомити суд про припинення його перебування у складі Збройних Сил України або інших утворених відповідно до закону військових формувань, що переведені на воєнний стан
або залучені до проведення антитерористичної операції.
Постановою Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 29 березня 2023 року у справі
№ 756/3462/20 (провадження № 61-7918св22) касаційну скаргу представника позивачів задоволено, ухвалу Київського апеляційного суду від 26 липня 2022 року скасовано, справу направлено для продовження розгляду до суду апеляційної інстанції.
Верховний Суд указав, що матеріали справи не містять достовірних доказів на підтвердження того, що ОСОБА_3 перебуває у складі Збройних Сил України або інших утворених відповідно до закону військових формувань, що переведені на воєнний стан або залучені до проведення антитерористичної операції, оскільки він не надав наказ по особовому складу. При цьому встановлено, що довідка від 19 липня 2022 року № 1893, видана військовим комісаром ІНФОРМАЦІЯ_2 , надана відповідачем, не видавалася.
Постановою Київського апеляційного суду від 09 травня 2023 року апеляційну скаргу ОСОБА_3 залишено без задоволення.
Рішення Оболонського районного суду м. Києва від 01 грудня 2021 року залишено без змін.
Суд апеляційної інстанції, розглянувши справу за відсутності належним чином повідомленого про дату, час і місце розгляду справи представника відповідача, визнавши причини його неявки неповажними, погодився
з висновками районного суду по суті вирішення спору.
Апеляційний суд надав правову оцінку поданим сторонам доказам і вважав, що суд першої інстанції вірно виходив із того, що ОСОБА_5 не укладав
у грудні 2001 року договір дарування 1/2 частини квартири з ОСОБА_4 , а відповідний запис до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про перехід права власності на спірну частку в квартирі на підставі цього договору внесено державним реєстратором у грудні 2018 року, тобто більше ніж через два роки після смерті ОСОБА_5 . Тобто спірна частка квартири вибула з володіння власника не з його волі на підставі договору, який ним не укладався, а тому наступні набувачі не мали права
на її подальше відчуження. При цьому надано відповідну правову оцінку спадковій справі та матеріалам кримінального провадження.
Право власності на 1/2 частку квартири
АДРЕСА_1 ОСОБА_5 набув під час перебування у зареєстрованому шлюбі з ОСОБА_1 ; а його син - ОСОБА_2 , як спадкоємець першої черги за законом, спадщину у встановленому законом порядку прийняв,
у передбаченому законом порядку від неї не відмовився, тому до позивачів перейшло право вимоги витребування спірної частки в квартирі
(частина перша статті 388 ЦК України).
Апеляційний суд застосував відповідні норми ЦК України, СК України, положення Конвенції, прецедентну практику ЄСПЛ, судову практику Верховного Суду України та Верховного Суду, врахував роз'яснення, викладені у постанові Пленуму Вищого спеціалізованого суду України
з розгляду цивільних і кримінальних справ від 07 лютого 2014 року № 5 «Про судову практику в справах про захист права власності та інших речових прав».
Короткий зміст вимог касаційної скарги
У червні 2023 року представник ОСОБА_3 - адвокат Карпухін Я. В., звернувся до Верховного Суду із касаційною скаргою на судові рішення судів попередніх інстанцій, в якій просить оскаржувані судові рішення скасувати та ухвалити нове судове рішення про відмову у задоволенні позову ОСОБА_1 , ОСОБА_2 .
Підставами касаційного оскарження судових рішень заявник зазначає неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, зокрема: застосування норм права
без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду; судами належним чином не досліджено зібрані у справі докази, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи; суди встановили обставини, що мають суттєве значення у справі, на підставі недопустимих доказів; суди прийняли рішення
про права, свободи, інтереси та (або) обов'язки осіб, що не були залучені
до участі у справі (пункти 1, 4 частини другої статті 389 ЦПК України).
Надходження касаційної скарги до Верховного Суду
Ухвалою Верховного Суду від 21 червня 2023 року відкрито касаційне провадження у справі, після усунення заявником недоліків касаційної скарги, визначених в ухвалі Верховного Суду від 09 червня 2023 року. Витребувано цивільну справу із суду першої інстанції. Надіслано іншим учасникам справи копію касаційної скарги та доданих до неї документів. Роз'яснено право подати відзив на касаційну скаргу та надано строк
для подання відзиву на касаційну скаргу.
У липні 2023 року справа надійшла до Верховного Суду.
Аргументи учасників справи
Доводи особи, яка подала касаційну скаргу
Касаційна скарга мотивована тим, що суди попередніх інстанцій зробили помилкові висновки по суті спору, не врахували відповідну судову практику Великої Палати Верховного Суду та Верховного Суду, у тому числі,
що витребувати можна лише індивідуально визначену річ, а не частку
у праві спільної часткової власності. При цьому правом на звернення
до суду з позовом про витребування майна з чужого незаконного володіння наділений лише власник майна, а позивачі не є власниками 1/2 частини спірного майна.
Суди не врахували, що останній набувач частки в квартирі є добросовісним набувачем і безпідставно втрутилися у його право мирного володіння майном, поклавши на нього надмірний тягар. У цій частині посилається
на положення Конвенції та відповідну прецедентну практику ЄСПЛ.
Суди попередніх інстанції порушили норми процесуального права,
так як до розгляду справи не залучені інші спадкоємці померлого
ОСОБА_5 , а також товариство, у якого він придбав спірне майно. Вирішуючи спір, суди врахували недопустимі докази, ухвалили судові рішення на припущеннях, що заборонено вимогами процесуального закону.
Відзив на касаційну скаргу до суду касаційної інстанції не надійшов.
Фактичні обставини справи, встановлені судами
18 січня 1994 року між ОСОБА_5 та ОСОБА_1 зареєстровано шлюб, який розірвано заочним рішенням Оболонського районного суду міста Києва від 01 квітня 2013 року у справі № 756/779/13-ц (а. с. 23, т. 2).
Від шлюбу у них народився син - ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , що підтверджується свідоцтвом про народження серії
НОМЕР_1 (а. с. 17, т. 2).
09 жовтня 1998 року ОСОБА_5 та ОСОБА_6 придбали у рівних частинах відповідно до нотаріально посвідченого договору купівлі-продажу, укладеного з ОСОБА_7 , квартиру
АДРЕСА_1 (а. с. 9, т. 1).
Згідно з інформацією з комунального підприємства Київської міської ради «Київське міське бюро технічної інвентаризації», відповідно до даних реєстрових книг право власності на 1/2 частину квартири
АДРЕСА_1 зареєстровано за ОСОБА_5
на підставі договору купівлі-продажу, посвідченого Київською державною нотаріальною конторою № 1 від 09 жовтня 1998 року № 8-3379 (а. с. 10, т. 1).
ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_5 помер, що підтверджується свідоцтвом про смерть серії НОМЕР_2 (а. с. 20, т. 1).
30 вересня 2016 року ОСОБА_2 звернувся до державного нотаріуса
із заявою про прийняття спадщини після смерті його батька -
ОСОБА_5 , померлого ІНФОРМАЦІЯ_1 (а. с. 11, т. 2).
Із матеріалів спадкової справи № 649/2016 року, заведеної державним нотаріусом Другої київської нотаріальної контори до майна померлого
ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_5 , встановлено, що інші спадкоємці,
а саме: батьки спадкодавця - ОСОБА_8 та ОСОБА_9 , надіслали нотаріально посвідчені заяви про відмову від спадщини на користь ОСОБА_2 ; син спадкодавця - ОСОБА_10 , звернувся до нотаріуса
із заявою про прийняття спадщини (а. с. 10, 29, 30, 36, 38, т. 2).
Згідно з довідкою за формою № 3 від 05 жовтня 2016 року у квартирі АДРЕСА_1 зареєстровані дві особи: дружина власника - ОСОБА_1 , син власника - ОСОБА_2 (а. с. 25, т. 2).
Згідно з інформацією із Державного реєстру речових прав на нерухоме майно 26 грудня 2018 року державним реєстратором Красюк Д. Ф. внесено запис про виникнення у ОСОБА_4 права власності на 1/2 частину квартири АДРЕСА_1 на підставі договору дарування серії № А2001/0178 від 18 грудня 2001 року, виданого торговою біржею «Народна» (далі - ТБ «Народна») (а. с. 16, т. 1).
Відповідно до змісту копії договору дарування, укладеного 18 грудня
2001 року на ТБ «Народна», ОСОБА_5 подаровано, а ОСОБА_4 прийнято в дар 1/2 частину квартири
АДРЕСА_1 . Цей договір підписано його сторонами та президентом
ТБ «Народна» ОСОБА_11 (а. с. 12, т. 1).
ОСОБА_4 передала до статутного капіталу ТОВ «ОВБ-Флет плюс»,
а товариство прийняло нерухоме майно, яке в подальшому буде використовуватися в його господарській діяльності, а саме 1/2 частину вищевказаної квартири, що підтверджується актом приймання-передачі нерухомого майна від 20 червня 2019 року (а. с. 13, т. 1).
Відомості про перехід права власності на 1/2 частину квартири
АДРЕСА_1 до вказаного товариства на підставі акта прийняття-передачі нерухомого майна внесені до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно 20 червня 2019 року державним реєстратором - приватним нотаріусом Швець Р. О. (а. с. 16, т. 1).
25 червня 2019 року між ТОВ «ОВБ-Флет плюс» та ОСОБА_3 укладено договір купівлі-продажу квартири, посвідчений приватним нотаріусом Швець Р. О., відповідно до якого товариство продало ОСОБА_3 1/2 частину квартири
АДРЕСА_1 за 210 000,00 грн (а. с. 14, т. 1).
Інформацію про перехід права власності на 1/2 частину вказаної квартири до ОСОБА_3 на підставі вищезазначеного договору купівлі-продажу внесено цього самого дня до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно державним реєстратором - приватним нотаріусом Швець Р. О
(а. с. 15, т. 1).
15 січня 2020 року знято з реєстрації місця проживання ОСОБА_1
та ОСОБА_2 за адресою вищевказаної квартири за заявою ОСОБА_3 на підставі заочного рішення Оболонського районного суду м. Києва від 05 грудня 2019 року у справі № 752/13269/19, яким ОСОБА_3 усунуто перешкоди у користуванні спірною квартирою шляхом зняття ОСОБА_1 , ОСОБА_2 із реєстрації за вказаною адресою (а. с. 94, т. 1).
Відповідно до листа Оболонського районного суду міста Києва
від 18 лютого 2020 року за даними автоматизованої системи документообігу суду за період із 01 січня 2011 року по 18 лютого 2020 року позовних заяв від ОСОБА_3 про усунення перешкод у праві користування власністю шляхом зняття з реєстраційного обліку,
де б відповідачами були ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , у провадженні суду
не перебувало (а. с. 19, т. 1).
Висновком Відділу з питань реєстрації місця проживання/перебування фізичних осіб Оболонської районної в м. Києві державної адміністрації
від 06 березня 2020 року скасовано зняття з реєстрації з місця проживання ОСОБА_1 та ОСОБА_2 за адресою: АДРЕСА_2 (а. с. 94-95, т. 1).
Відповідно до відомостей з вебпорталу «Судова влада» у провадженні Оболонського районного суду м. Києва з 2014 року перебувала цивільна справа за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_12 , ОСОБА_6 ,
ОСОБА_7 , треті особи: приватний нотаріус Явдюк Н. А., Перша київська державна нотаріальна контора, про: визнання недійним договору купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1 від 09 жовтня 1998 року, реєстраційний номер 8-3319, у частині купівлі ОСОБА_6
1/2 частини квартири; анулювання реєстрації права власності
на 1/2 частину вказаної квартири, яка була зареєстрована за ОСОБА_6 ; переведення прав і обов'язків покупця 1/2 частини спірної квартири
за договором купівлі-продажу з покупця ОСОБА_6 на ОСОБА_5 ; визнання права власності на цю квартиру в цілому за ОСОБА_2 ; визнання недійсним договору дарування 1/2 частини цієї квартири, укладеного між ОСОБА_6 та ОСОБА_12 , посвідченого приватним нотаріусом Явдюк Н. А. (а. с. 21-22, т. 1).
Згідно з витягом із ЄРДР за № 12020100050001806 02 березня 2020 року
на підставі заяви ОСОБА_1 внесено відомості за ознаками кримінального правопорушення, передбаченого частиною першою
статті 358 КК України, стосовно можливих протиправних дій невстановлених осіб, а саме підробки документів (а. с. 23, т. 1).
Старшим слідчим в органах внутрішніх справ відділу розслідування особливо тяжких злочинів слідчого управління Головного управління Національної поліції у м. Києві Пінчук О. надано дозвіл у порядку статті 222 КПК України на розголошення таємниці слідства в межах кримінального провадження № 12020100000000237 від 06 березня 2020 року
за частиною четвертою 190 КК України, а саме інформацію, здобуту під час досудового розслідування (а. с. 165а, т. 1).
Протоколом огляду речей і документів від 12 липня 2019 року, старшим слідчим за участю понятих у рамках кримінального провадження
№ 42018101010000094 від 08 травня 2018 року проведено огляд та виїмку системного блоку «ASUS», на жорсткому диску якого при огляді папки «Пакет1» виявлено файл (пп. 1) «Договір КупівліНАРОД30.doc»,
датований 15 березня 2019 року, при перегляді якого встановлено,
що це текстовий варіант договору дарування 1/2 частки квартири
АДРЕСА_1 від 18 грудня 2001 року, укладений
між членами ТБ «Народна» ОСОБА_5 та ОСОБА_4 , реєстраційний № А 2001/0178 (а. с. 170-177, т. 1).
Згідно з інформацією, яка міститься в протоколі допиту, свідок повідомив, що у 2001 році обіймав посаду президента ТБ «Народна», яка оформленням купівлі-продажу нерухомого майна не займалася. Вищевказаний договір дарування квартири, датований 18 грудня 2001 року, укладений
між ОСОБА_5 та ОСОБА_4 , не оформлював, не підписував,
з даними особами не знайомий та ніколи їх не бачив (а. с. 178-180, т. 1).
ТБ «Народна» створена 22 липня 1998 року, інформація щодо видів діяльності ТБ «Народна» в реєстраційній картці, що подавалася
на реєстрацію, відсутня. 29 липня 2005 року до Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців внесено запис про судове рішення про припинення юридичної особи, що не пов'язане з банкрутством, інших реєстраційних дій не вчинялося. Указане підтверджується листом Дніпровської районної в місті Києві державної адміністрації від 22 січня 2021 року (а. с. 182, т. 1).
Відповідно до висновку експерта товариства з обмеженою відповідальністю «Київський експертно-дослідний центр» № 14896
від 24 березня 2020 року за результатами проведення почеркознавчої експертизи за заявою ОСОБА_1 (далі - висновок почеркознавчої експертизи від 24 березня 2020 року № 14896), підпис від імені
ОСОБА_5 , зображення якого міститься у рядку «дарувальник»
у технічній копії договору дарування від 18 грудня 2001 року, укладеному
від імені ОСОБА_5 та ОСОБА_4 , реєстраційний № А 2001/0178, виконаний не ОСОБА_5 , а іншою особою з наслідуванням підпису ОСОБА_5 (а. с. 67-72, т. 1).
Згідно з витягом із Реєстру територіальної громади м. Києві станом
на 27 травня 2020 року у квартирі АДРЕСА_1 зареєстровані ОСОБА_2 , ОСОБА_1 та ОСОБА_3
(а. с. 96, т. 1).
Мотивувальна частина
Позиція Верховного Суду
Відповідно до частини третьої статті 3 ЦПК України провадження
в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
Підстави касаційного оскарження судових рішень визначені у частині другій статті 389 ЦПК України.
Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права
чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках:
1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку;
4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених
частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.
Касаційна скарга представника ОСОБА_3 - адвоката
Карпухіна Я. В., задоволенню не підлягає.
Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права
Відповідно до вимог статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої
або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права
і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини,
що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання
про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.
Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права,
які передбачені пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої статті 411,
частиною другою статті 414 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного
у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги.
Згідно з частинами першою, другою та п'ятою статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.
Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог
і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Зазначеним вимогам закону оскаржувані судові рішення відповідають.
Відповідно до частини першої статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд
і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.
Згідно зі статтею 5 ЦПК України, здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону.
Статтею 10 ЦПК України визначено, що суд при розгляді справи керується принципом верховенства права. Суд розглядає справи відповідно
до Конституції України, законів України, міжнародних договорів, згода
на обов'язковість яких надана Верховною Радою України. Суд застосовує при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і протоколи до неї, згоду на обов'язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.
Частиною першою статті 15 ЦК України передбачено право кожної особи
на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання
або оспорювання.
Особа, права якої порушено, може скористатися не будь-яким, а цілком конкретним способом захисту свого права (пункт 5.6 постанови Великої Палати Верховного Суду від 22 серпня 2018 року у справі № 925/1265/16, провадження № 12-158гс18).
Велика Палата Верховного Суду неодноразово зазначала, що застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від виду
та змісту правовідносин, які виникли між сторонами, від змісту права
чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам (подібні висновки викладені у постановах Великої Палати Верховного Суду: від 05 червня 2018 року у справі № 338/180/17, провадження № 14-144цс18; від 11 вересня 2018 року у справі № 905/1926/16, провадження
№ 12-187гс18; від 30 січня 2019 року у справі № 569/17272/15-ц, провадження № 14-338цс18; від 11 вересня 2019 року у справі
№ 487/10132/14-ц, провадження № 14-364цс19; від 06 квітня 2021 року
у справі № 925/642/19, провадження № 12-84гс20 та інших).
Застосування судом того чи іншого способу захисту має приводити
до відновлення порушеного права позивача (позивачів).
У справі, яка переглядається Верховним Судом, спір стосується витребування на користь позивачів, спадкоємців померлого власника
1/2 частини квартири, яка незаконно вибула з його власності, вказаного майна від відповідача, як останнього набувача.
Положеннями статті 60 СК України передбачено, що майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя.
Конструкція норми статті 60 СК України свідчить про презумпцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу. Разом із тим, зазначена презумпція може бути спростована й один
із подружжя може оспорювати поширення правового режиму спільного сумісного майна на певний об'єкт, у тому числі в судовому порядку. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, який її спростовує.
Зазначене узгоджується з правовим висновком, викладеним у постанові Верховного Суду України від 24 травня 2017 року у справі № 6-843цс17
та постанові Великої Палати Верховного Суду від 21 листопада 2018 року
у справі № 372/504/17-ц, провадження № 14-325цс18.
При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені
в постановах Верховного Суду (частина четверта статті 263 ЦПК України).
Згідно зі статтею 63 СК України дружина та чоловік мають рівні права
на володіння, користування і розпоряджання майном, що належить
їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено домовленістю між ними.
Відповідно до частини першої статті 69 СК України дружина і чоловік мають право на поділ майна, що належить їм на праві спільної сумісної власності, незалежно від розірвання шлюбу.
Частиною першою статті 70 СК України встановлено, що у разі поділу майна, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю
між ними або шлюбним договором.
Аналогічні положення містяться у частині другій статті 372 ЦК України.
Статтею 1217 ЦК України встановлено, що спадкування здійснюється
за заповітом або за законом.
Згідно зі статтею 1218 ЦК України до складу спадщини входять усі права
та обов'язки, що належали спадкодавцеві на момент відкриття спадщини
і не припинилися внаслідок його смерті.
Відповідно до частин першої та другої статті 1220 ЦК України спадщина відкривається внаслідок смерті особи або оголошення її померлою. Часом відкриття спадщини є день смерті особи або день, з якого вона оголошується померлою (частина третя статті 46 цього кодексу).
Статтею 1258 ЦК України передбачено, що спадкоємці за законом одержують право на спадкування почергово. Кожна наступна черга спадкоємців за законом одержує право на спадкування у разі відсутності спадкоємців попередньої черги, усунення їх від права на спадкування, неприйняття ними спадщини або відмови від її прийняття, крім випадків, встановлених статтею 1259 цього Кодексу.
У першу чергу право на спадкування за законом мають діти спадкодавця,
у тому числі зачаті за життя спадкодавця та народжені після його смерті,
той з подружжя, який його пережив, та батьки (стаття 1261 ЦК України).
У частині першій статті 1269 ЦК України передбачено, що спадкоємець, який бажає прийняти спадщину, але на час відкриття спадщини не проживав постійно із спадкодавцем, має подати нотаріусу або в сільських населених пунктах - уповноваженій на це посадовій особі відповідного органу місцевого самоврядування заяву про прийняття спадщини.
Згідно з частиною першою статті 1296 ЦК України спадкоємець, який прийняв спадщину, може одержати свідоцтво про право на спадщину.
Судами попередніх інстанцій вірно встановлено, що 1/2 частина
квартири АДРЕСА_1 набута ОСОБА_5 , померлим ІНФОРМАЦІЯ_1 , у жовтні 1998 року, тобто під час перебування у шлюбі з ОСОБА_1 , який було зареєстровано у січні
1994 року й розірвано судовим рішенням у квітні 2013 року. Тому вона,
незважаючи на розірвання шлюбу, має право на частку у спільному майні подружжя.
Крім того, ОСОБА_2 , як спадкоємець першої черги за законом,
у визначений законом строк подав заяву про прийняття спадщини після смерті батька - ОСОБА_5 , у встановлений законом порядок і спосіб від прийняття спадщини не відмовився.
Таким чином, позивачі мають право на звернення до суду із вказаним позовом, який стосується захисту їхніх майнових прав та інтересів, так як вони є співвласниками спадкового майна, яке їм належить у день відкриття спадщини (частина третя статті 1223 ЦК України), а відсутність свідоцтва про право на спадщину не позбавляє спадкоємця права на спадщину (частина третя статті 1296 ЦК України), що спростовує доводи касаційної скарги у цій частині.
Доводи касаційної скарги у цій частині зводяться до власного тлумачення норм матеріального права, вони спростовуються вищенаведеними нормами права та матеріалами справи, а відтак відхиляються Верховним Судом.
Захист права власності гарантовано Першим протоколом до Конвенції, відповідно до статті 1 якого визначено право кожної фізичної або юридичної особи мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Попередні положення, однак, ніяким чином не обмежують право держави запроваджувати такі закони, які, на її думку, необхідні для здійснення контролю за використанням майна відповідно до загальних інтересів
або для забезпечення сплати податків або інших зборів чи штрафів.
Згідно з усталеною практикою ЄСПЛ будь-яке втручання у права особи передбачає необхідність сукупності таких умов: втручання повинне здійснюватися «згідно із законом», воно повинне мати «легітимну мету»
та бути «необхідним у демократичному суспільстві». Якраз «необхідність
у демократичному суспільстві» і містить у собі конкуруючий приватний інтерес; зумовлюється причинами, що виправдовують втручання, які, у свою чергу, мають бути «відповідними і достатніми»; для такого втручання має бути «нагальна суспільна потреба», а втручання - пропорційним легітимній меті.
Стаття 41 Конституції України гарантує кожному право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності
є непорушним.
У статті 321 ЦК України закріплено конституційний принцип непорушності права власності. За частинами першою та другою цієї статті ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні. Особа може бути позбавлена права власності або обмежена у його здійсненні лише у випадках і в порядку, встановлених законом.
За змістом частини першої статті 316 ЦК України правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб.
Зміст права власності полягає у праві володіння, користування
та розпорядження своїм майном (стаття 317 ЦК України).
Згідно з вимогами статті 319 ЦК України власник володіє, користується
і розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Він сам вирішує,
що робити зі своїм майном, керуючись виключно власними інтересами, здійснюючи щодо цього майна будь-які дії, які не суперечать закону
і не порушують прав інших осіб та інтересів суспільства. Діяльність власника може бути обмежена чи припинена або власника може бути зобов'язано допустити до користування його майном інших осіб лише
у випадках і в порядку, встановлених законом.
Відповідно до частини першої статті 190 ЦК України майном як особливим об'єктом вважаються окрема річ, сукупність речей, а також майнові права та обов'язки.
Захист порушених прав особи, яка вважає себе власником майна,
але не володіє ним, можливий шляхом пред'явлення віндикаційного позову до особи, яка незаконно володіє цим майном, з підстав, передбачених статтею 388 ЦК України.
До подібних висновків дійшла Велика Палата Верховного Суду у постанові від 21 листопада 2018 року у справі № 674/31/15-ц (провадження
№ 14-288цс18).
Велика Палата Верховного Суду неодноразово звертала увагу,
що за загальним правилом, якщо право власності на спірне нерухоме майно зареєстроване за іншою особою, то належному способу захисту права відповідає вимога про витребування від (стягнення з) цієї особи нерухомого майна. Задоволення віндикаційного позову, тобто рішення суду
про витребування нерухомого майна з чужого незаконного володіння,
є підставою для внесення відповідного запису до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно; такий запис вноситься виключно у разі, якщо право власності на нерухоме майно зареєстроване саме
за відповідачем, а не за іншою особою. У тих випадках, коли має бути застосована вимога про витребування майна з чужого незаконного володіння, вимога власника про визнання права власності чи інші його вимоги, спрямовані на уникнення застосування приписів статей 387
і 388 ЦК України, є неефективними.
Близькі за змістом висновки наведені у постановах Великої Палати Верховного Суду: від 07 листопада 2018 року у справі № 488/5027/14-ц (провадження № 14-256цс18, пункт 98), від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16 (провадження № 14-208цс18, пункти 115, 116), від 19 травня 2020 року у справі № 916/1608/18 (провадження № 12-135гс19, пункт 80),
від 22 червня 2021 року у справі № 200/606/18 (провадження № 14-125цс20) та багатьох інших.
Отже, у тих випадках, коли має бути застосована вимога про витребування майна з чужого незаконного володіння, вимога власника про визнання права власності чи інші його вимоги, спрямовані на уникнення застосування приписів статей 387 і 388 ЦК України, є неефективними. Власник
з дотриманням вимог статей 387 і 388 ЦК України може витребувати належне йому майно від особи, яка є останнім його набувачем, незалежно від того, скільки разів це майно було відчужене до того, як воно потрапило
у володіння останнього набувача. Для такого витребування оспорювання наступних рішень органів державної влади чи місцевого самоврядування, договорів, інших правочинів щодо спірного майна і документів,
що посвідчують відповідне право, не є ефективним способом захисту права власника.
Подібні висновки викладені також і в інших постановах, зокрема,
у постановах Великої Палати Верховного Суду від 15 травня 2019 року
у справі № 522/7636/14-ц (провадження № 14-636цс18), від 21 серпня
2019 року у справі № 911/3681/17 (провадження № 12-97гс19), від 16 червня 2020 року у справі № 372/266/15-ц (провадження № 14-396цс19),
від 23 листопада 2021 року у справі № 359/3373/16-ц (провадження
№ 14-2цс21) та у постановах Верховного Суду від 15 травня 2019 року
у справі № 462/5804/16-ц (провадження № 61-39342св18), від 26 лютого 2020 року у справі № 263/16124/17 (провадження № 61-5121св19),
від 08 липня 2020 року у справі № 462/5536/16-ц (провадження
№ 61-34501св18), від 01 грудня 2021 року у справі № 463/2340/17 (провадження № 61-16441св20).
Вищезазначене спростовує посилання касаційної скарги на презумпцію правомірності правочину (стаття 204 ЦК України), укладеного відповідачем, який стосується спірного майна, так як указане не є необхідним у даному спорі. При цьому право на витребування майна у такому випадку реалізовується незалежно від того, скільки разів це майно було відчужене до того, як воно потрапило у володіння останнього набувача.
У постанові від 13 липня 2022 року у справі № 199/8324/19 (провадження
№ 14-212цс21) Велика Палата Верховного Суду вказала, що, якщо позивач вважає, що його право порушене тим, що право власності зареєстроване
за відповідачем, то ефективним способом захисту може бути позов
про витребування нерухомого майна, оскільки його задоволення, тобто рішення суду про витребування нерухомого майна із чужого незаконного володіння, є підставою для внесення відповідного запису до Державного реєстру прав. Натомість вимоги про скасування рішень, записів
про державну реєстрацію права власності на це майно за незаконним володільцем не є необхідними для відновлення його права. Задоволення позову про витребування майна є підставою для внесення відповідного запису до Державного реєстру прав.
Згідно з положеннями статті 387 ЦК України власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним.
Відповідно до статті 388 ЦК України, якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач
не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно від набувача лише у разі, якщо майно: 1) було загублене власником або особою, якій він передав майно у володіння;
2) було викрадене у власника або особи, якій він передав майно у володіння; 3) вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно
у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом. Майно не може бути витребувано від добросовісного набувача, якщо воно було продане
у порядку, встановленому для виконання судових рішень. Майно не може бути витребувано від добросовісного набувача, якщо воно було продане такому набувачеві на електронному аукціоні у порядку, встановленому для приватизації державного та комунального майна. Якщо майно було набуте безвідплатно в особи, яка не мала права його відчужувати, власник має право витребувати його від добросовісного набувача у всіх випадках.
Особа, яка має речове право на чуже майно, має право на захист цього права, у тому числі і від власника майна, відповідно до положень глави 29 цього Кодексу (стаття 396 ЦК України).
Крім того, Велика Палата Верховного Суду вказувала, що право
на витребування майна з незаконного володіння може мати як власник,
так і законний користувач майна (постанови: від 18 квітня 2023 року
у справі № 357/8277/19, провадження № 14-65цс22; від 04 липня 2023 року
у справі № 233/4365/18, провадження № 14-96цс21).
У постанові Верховного Суду від 21 грудня 2022 року у справі № 522/8412/19 (провадження № 61-10353св22) зазначено, що при розгляді спорів
про витребування власником свого майна із чужого незаконного володіння необхідно враховувати, що позивачем за таким позовом може бути лише власник майна, який на момент подання позову не володіє цим майном,
а також особа, яка хоча і не є власником, але в якої майно перебувало
у володінні за законом або договором, зокрема, на підставі цивільно-правових договорів (зберігання, майнового найму тощо), в оперативному управлінні, на праві повного господарського відання, а також на інших підставах, встановлених законом (постанова Верховного Суду
від 11 вересня 2019 року у справі № 766/4410/17 (провадження
№ 61-29040св18)).
Таким чином, право на витребування майна від добросовісного набувача має саме власник або інший титульний володілець майна і в тому випадку, коли майно перебувало безпосередньо у його володінні або особи, якій він передав майно у володіння, та вибуло з такого їх володіння не з їхньої волі.
Указане спростовує доводи касаційної скарги про те, що у позивачів відсутні правові підстави для звернення до суду з віндикаційним позовом
про витребування майна, так як вони не є власниками спірного майна,
не зареєстрували за собою право власності на квартиру (частину квартири).
Верховний Суд відхиляє посилання касаційної скарги про неправильне застосування судами норм матеріального права у цій частині, як і посилання на відповідні правові висновки Верховного Суду, за якими витребувати можна індивідуально визначену річ, а не частку у праві спільної часткової власності, а тому до спірних правовідносин не підлягають застосуванню положення статей 387, 388 ЦК України.
Відповідно до статті 361 ЦК України співвласник має право самостійно розпорядитися своєю часткою у праві спільної часткової власності.
У даній справі встановлено, що померлий ОСОБА_5 був власником
1/2 частини спірної квартири й він не укладав договір дарування цієї частки квартири з ОСОБА_4 , яка в подальшому передала її в статутний капітал товариства, а останнє, у свою чергу, відчужило її ОСОБА_3 .
При цьому відомості про перший правочин щодо незаконного відчуження спірної частини квартири внесено до відповідного реєстру уже після смерті ОСОБА_5 .
Заявник касаційної скарги посилається на те, що ідеальні частки співвласників нерухомого майна не виділені, що є підставою для відмови
у задоволенні позову. При цьому вказує, що не можна витребувати частку
у праві спільної часткової власності.
Разом із цим, постановою Великої Палати Верховного Суду від 20 червня 2023 року у справі 362/2707/19 (провадження № 14-21цс22) Велика Палата Верховного Суду відступила від висновку Верховного Суду України, викладеного в постановах від 02 вересня 2015 року у справі № 6-1168цс15 та від 16 серпня 2017 року у справі № 6-54цс17, а також висновку Верховного Суду, викладеного у постановах: від 21 серпня 2018 року
у справі № 757/32440/15-ц (провадження № 61-14437св18), від 05 вересня 2018 року у справі № 723/1983/16-ц (провадження № 61-22402св18)
та від 20 січня 2021 року у справі № 2-4440/11 (провадження
№ 61-5464св20), про те, що витребувати можна лише індивідуально визначене майно або майно, яке виділено в натурі.
За таких обставин судами правильно застосовано норми матеріального права. Суд першої інстанції, з висновками якого подився й суд апеляційної інстанції, ухвалив законне і обґрунтоване рішення про задоволення позову про витребування із чужого незаконного володіння відповідача 1/2 частини спірної квартири, а доводи касаційної скарги у цій частині є безпідставними.
Подібні за змістом правові висновки викладено Верховним Судом
у постанові від 19 липня 2023 року у справі № 199/2313/21 (провадження
№ 61-8041св22).
Суди попередніх інстанцій надали належну правову оцінку поданим сторонами доказам у їх сукупності (стаття 89 ЦПК України), у тому числі спадковій справі, матеріалам кримінального провадження та іншим доказам набуття права власності на квартиру, відчуження частки квартири та набуття її у власність відповідачем, і правильно встановили фактичні обставини справи.
Зроблені судами висновки узгоджуються з висновками щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду (частина четверта статті 263 ЦПК України), судова практика Верховного Суду з указаного питання є сталою та сформованою.
Верховний Суд відхиляє посилання касаційної скарги про те, що до участі
у справі не залучено юридичну особу, тобто попереднього власника спірної частки у майні, так як до неї вимог не заявлено.
Доводи касаційної скарги в основному зводяться до незгоди з висновками судів по суті вирішення спору, їм надано відповідну правову оцінку судами,
з якою погоджується Верховний Суд, й ці доводи не можуть бути правовою підставою для скасування оскаржуваних судових рішень.
З урахуванням установлених у цій справі обставин, Верховний Суд відхиляє посилання касаційної скарги на порушення судами принципу пропорційності втручання у право на мирне володіння майном. Висновок суду
про задоволення позову про витребування майна з чужого незаконного володіння по суті не суперечить загальним принципам і критеріям правомірного втручання в право особи на мирне володіння майном, закладеним у статті 1 Першого протоколу до Конвенції, узгоджується
у зазначеній частині з відповідними правовими висновками Верховного Суду України, Великої Палати Верховного Суду та Верховного Суду.
Верховний Суд відхиляє посилання касаційної скарги про порушення судом апеляційної інстанції норм процесуального права, так як такі зводяться
до власного тлумачення норм процесуального закону і спростовуються матеріалами справи. Порядок розгляду справи у судах попередніх інстанцій не створив учасникам справи перешкод для реалізації своїх процесуальних прав, учасники справи мали можливість й реалізували свої процесуальні права під час розгляду справи в судах попередніх інстанцій.
Судові рішення судів попередніх інстанцій є правильними по суті
й законними, а тому не можуть бути скасованими з формальних підстав (частина друга статті 410 ЦПК України).
У силу положень частини третьої статті 89 ЦПК України судами всебічно, повно та об'єктивно надано оцінку як зібраним у справі доказам
в цілому, так і кожному окремому доказу, а підстави їх врахування
чи відхилення є мотивованими.
Інші доводи, наведені в обґрунтування касаційної скарги, не можуть
бути підставою для скасування судових рішень, оскільки вони
не підтверджуються матеріалами справи й зводяться до переоцінки судом доказів, що у силу вимог статті 400 ЦПК України не входить до компетенції суду касаційної інстанції.
ЄСПЛ указав, що пункт перший статті 6 Конвенції зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суді, та відмінності, які існують у держава-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення
та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо надання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки з огляду на конкретні обставини справи (рішення у справі «Проніна проти України», № 63566/00, § 23, від 18 липня 2006 року).
Рішення суду першої інстанції та постанова суду апеляційної інстанції відповідають критерію обґрунтованості судового рішення, оскільки надана оцінка всім важливим аргументам сторін.
Відповідно до частини першої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення -
без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Враховуючи наведене, колегія суддів уважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а рішення суду першої інстанції
та постанову суду апеляційної інстанції без змін, оскільки доводи касаційної скарги висновків судів не спростовують, на законність та обґрунтованість судових рішень не впливають.
Щодо розподілу судових витрат
Згідно з підпунктами «б», «в» пункту 4 частини першої статті 416
ЦПК України суд касаційної інстанції має вирішити питання щодо нового розподілу судових витрат, понесених у зв'язку із розглядом справи у суді першої інстанції та апеляційної інстанції, у разі скасування рішення
та ухвалення нового рішення або зміни рішення; щодо розподілу судових витрат, понесених у зв'язку із переглядом справи у суді касаційної інстанції.
Оскільки касаційну скаргу залишено без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін, розподіл судових витрат Верховим Судом
не здійснюється.
Керуючись статтями 400, 401, 416, 418 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду
Касаційну скаргу представника ОСОБА_3 - адвоката Карпухіна Ярослава Володимировича, залишити без задоволення.
Рішення Оболонського районного суду м. Києва від 01 грудня 2021 року
та постанову Київського апеляційного суду від 09 травня 2023 року залишити без змін.
Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту
її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.
Судді: Д. Д. Луспеник
Б. І. Гулько
Г. В. Коломієць