08 вересня 2023 рокусправа № 380/13687/23
місто Львів
Львівський окружний адміністративний суд у складі:
головуючого судді Гулика А. Г.,
розглянувши за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) сторін справу за позовом ОСОБА_1 до Головного управління Пенсійного фонду України у Полтавській області, Головного управління Пенсійного фонду України у Львівській області про визнання протиправним та скасування рішення, зобов'язання вчинити дії
І. Стислий виклад позицій учасників справи
до Львівського окружного адміністративного суду надійшла позовна заява ОСОБА_1 РНОКПП НОМЕР_1 , місце проживання: АДРЕСА_1 (далі - позивач) до Головного управління Пенсійного фонду України у Полтавській області код ЄДРПОУ 13967827, місцезнаходження: 36000, м.Полтава, вул.Соборності, 66 (далі - відповідач-1), Головного управління Пенсійного фонду України у Львівській області код ЄДРПОУ 13814885, місцезнаходження: 79016, м.Львів, вул.Митрополита Андрея, 10 (далі - відповідач-2), у якій просить суд:
- визнати протиправним і скасувати рішення відповідача-1 №134550022614 від 18.05.2023 року про відмову ОСОБА_1 у призначенні пенсії;
- зобов'язати відповідача-2 призначити з 11.05.2023 року ОСОБА_1 пенсію за віком згідно з її заявою від 11.05.2023 року на підставі статті 13 Закону України "Про пенсійне забезпечення" (в редакції, визначеній пунктом 3 резолютивної частини Рішення Конституційного Суду №21-р/2020 від 23.01.2020 року), а саме у зв'язку з досягненням пенсійного віку 45 років при наявності загального стажу більше 15 років, в тому числі, пільгового стажу за списком №1 більше 7 років 6 місяців.
Позовні вимоги обґрунтовані тим, що відповідач-1 протиправно відмовив позивачу у призначенні пенсії за віком на пільгових умовах через недосягнення пенсійного віку. Позивач зазначає, що її пільговий стаж становить більше 7 років та 6 місяців (робота на посаді, що передбачена Списком №1). Тому, відповідно до положень пункту "а" статті 13 Закону України "Про пенсійне забезпечення" вона має право на призначення пенсії після досягнення 45 років.
Позивач звертає увагу на розбіжність у нормативному регулюванні пенсійного віку (45 років та 50 років), необхідного для призначення пенсії на пільгових умовах особам, які працювали на роботах, визначених Списком №1. Вважає, що у разі існування неоднозначного або множинного тлумачення прав та обов'язків особи в національному законодавстві органи державної влади зобов'язані застосовувати підхід, який би був найбільш сприятливим для особи.
21.08.2023 на адресу суду від відповідача-1 надійшов відзив на позовну заяву, в якому він проти задоволення позову заперечує. Відзив обґрунтований тим, що відмова у призначенні пенсії позивачу є правомірною з огляду на недосягнення нею пенсійного віку (45 років при необхідному 50 років). До пільгового стажу не зараховано період роботи 23.05.2008 по 16.06.2008, оскільки за такий період відсутня атестація робочих місць, та з 17.06.2018 по 31.03.2023, оскільки відсутні додатки до наказів про атестацію робочих місць.
Відповідач -2 правом на подання відзиву до суду не скористався.
ІІ. Рух справи
Ухвалою від 31.07.2023 суддя прийняв позовну заяву до розгляду та відкрив провадження у справі.
Заходи забезпечення позову та доказів, у тому числі шляхом їх витребування, не вживались.
ІІІ. Фактичні обставини справи
Позивач ОСОБА_1 11.05.2023 звернулася до відповідача-2 із заявою про призначення їй пенсії за віком на пільгових умовах.
Рішенням відповідача-1 від 18.05.2023 №134550022614 у призначенні пенсії відмовлено. При прийнятті рішення встановлено:
вік заявниці - 45 років 11 місяців;
страховий стаж - 26 років 11 місяці 26 днів;
пільговий стаж - 18 років 3 місяці 2 дні.
До пільгового стажу не зараховано період роботи з 23.05.2008 по 16.06.2008, оскільки за такий період відсутня атестація робочих місць, та з 17.06.2018 по 31.03.2023, оскільки відсутні додатки до наказів про атестацію робочих місць.
Підставою для відмови у призначенні пенсії за віком відповідно до пункту 1 частини другої статті 114 Закону України "Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування" стало недосягнення встановленого законом пенсійного віку 50 років.
Не погоджуючись з рішенням відповідача-1 про відмову у призначенні пенсії за віком на пільгових умовах, позивач звернулася з відповідним позовом до суду.
IV. Позиція суду
Вирішуючи спір по суті, суд виходив з такого.
Згідно із статтею 46 Конституції України громадяни мають право на соціальний захист, що включає право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, а також у старості та в інших випадках, передбачених законом.
Це право гарантується загальнообов'язковим державним соціальним страхуванням за рахунок страхових внесків громадян, підприємств, установ і організацій, а також бюджетних та інших джерел соціального забезпечення.
Водночас у пункті 5 рішення № 8-рп/2005 від 11.10.2005 Конституційний Суд України зазначив, що право на пенсійне забезпечення є складовою конституційного права на соціальний захист.
За приписами пунктів 1, 6 частини першої статті 92 Конституції України права і свободи людини і громадянина, гарантії цих прав і свобод, основи соціального захисту, форми і види пенсійного забезпечення визначаються виключно законами України.
У преамбулі Закону України від 05.11.1991 № 1788-XII "Про пенсійне забезпечення" (далі - Закон №1788-XII) зазначено, що згаданий Закон відповідно до Конституції України гарантує всім непрацездатним громадянам України право на матеріальне забезпечення за рахунок суспільних фондів споживання шляхом надання трудових і соціальних пенсій.
Згідно із статтею 2 Закону №1788-XIІ ним призначаються трудові пенсії: до яких відносяться пенсії за віком; по інвалідності; в разі втрати годувальника; за вислугу років.
За приписами пункту "а" статті 13 Закону № 1788-XII (в редакції до набрання чинності законом України від 02.03.2015 № 213-VІІІ "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо пенсійного забезпечення") на пільгових умовах мають право на пенсію за віком, незалежно від місця останньої роботи жінки - після досягнення 45 років і при стажі роботи не менше 15 років, з них не менше 7 років 6 місяців на зазначених роботах.
Законом України від 02.03.2015 №213-VІІІ "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо пенсійного забезпечення" (далі - Закон № 213-VІІІ) статтю 13 викладено у новій редакції, а саме визначено, що жінки 1975 року народження та старші мають право на пенсію за віком після досягнення 50 років і при стажі роботи не менше 25 років у чоловіків, з них не менше 10 років на зазначених роботах, і не менше 20 років у жінок, з них не менше 7 років 6 місяців на зазначених роботах.
Статтею 13 Закону № 1788-XII передбачено зменшення пенсійного віку для чоловіків і жінок відносно загального пенсійного віку (60 років для чоловіків і 55 років для жінок) з урахуванням різниці між пенсійним віком у чоловіків і жінок на 10 років для працівників, зайнятих повний робочий день на підземних роботах, на роботах з особливо шкідливими і особливо важкими умовами праці, та на 5 років для працівників, зайнятих повний робочий день на інших роботах із шкідливими і важкими умовами праці; зменшення пенсійного віку та стажу для чоловіків і жінок стосовно загального пенсійного віку з урахуванням різниці між пенсійним віком у чоловіків і жінок на 5 років.
Отже, за змістом наведеної норми пенсія за віком на пільгових умовах є особливим видом пенсії, яка призначається конкретній особі на підставі наявного страхового стажу, залежить від праці такої особи в особливих умовах, певно визначений час, призначення якої має відбуватись при досягненні нижчого пенсійного віку.
У постанові від 18.02.2020 у справі № 1840/3344/18 Верховний Суд зазначив, що "пенсія за віком" - це свого роду "державний депозит" (примусовий та індивідуальний) кожної особи, який залежить від праці такої особи, та підлягає безумовному поверненню з боку держави у встановленому розмірі протягом всього життя пенсіонера після досягнення певного віку.
Суд уважає, що зазначений правовий висновок необхідно розповсюдити також і на "пенсії за віком на пільгових умовах".
Законом № 213-VІІІ, який набрав чинності з 01.04.2015, збільшено раніше передбачений пунктом "а" статті 13 Закону № 1788-ХІІ вік набуття права на пенсію на пільгових умовах, зокрема, жінкам з 45 років до 50 років.
09.07.2003 ухвалено Закон України "Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування" (далі - Закон № 1058-ІV).
03.10.2017 Верховна Рада України ухвалила Закон "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо підвищення пенсій" № 2148-VIII, яким Закон України від 09.07.2003 №1058-ІV "Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування" доповнено розділом XIV-1, який передусім, у контексті предмету спору, містить пункт 1 частини другої статті 114 такого змісту:
"На пільгових умовах пенсія за віком призначається: працівникам, зайнятим повний робочий день на підземних роботах, на роботах з особливо шкідливими і особливо важкими умовами праці за списком № 1 виробництв, робіт, професій, посад і показників, затвердженим Кабінетом Міністрів України, та за результатами атестації робочих місць, - після досягнення 50 років і за наявності страхового стажу не менше 25 років у чоловіків, з них не менше 10 років на зазначених роботах, і не менше 20 років у жінок, з них не менше 7 років 6 місяців на зазначених роботах."
За конституційним поданням народних депутатів України Закон № 213-VIII перевірявся на відповідність Конституції України.
Рішенням Конституційного Суду України від 23.01.2020 у справі N 1-р/2020 визнані такими, що не відповідають Конституції України (є неконституційними), стаття 13, частина друга статті 14, пункти "б" - "г" статті 54 Закону України "Про пенсійне забезпечення" від 05.11.1991 №1788-XII зі змінами, внесеними Законом України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо пенсійного забезпечення" від 02.03.2015 №213-VIII (пункт 1 Рішення N 1-р/2020).
Конституційний Суд України зробив висновок щодо неконституційності підвищення на 5 років віку виходу на пенсію на пільгових умовах та визнав неконституційною, зокрема, статтю 13 Закону України "Про пенсійне забезпечення" від 05.11.1991 № 1788-XII зі змінами, внесеними Законом України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо пенсійного забезпечення" від 02.03.2015 № 213-VIII (пункт 1 Рішення № 1-р/2020).
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 03.11.2021 у справі №360/3611/20 досліджувалися такі питання:
а) можливість застосування юридичної позиції, що сформована в рішенні Конституційного Суду України від 23.01.2020 № 1-р/2020, до пункту 2 частини другої статті 114 Закону України від 09.07.2003 № 1058-ІV в редакції Закону України від 03.10.2017 №2148-VІІІ "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо підвищення пенсій";
б) визначення кола осіб у разі призначення пенсії за віком на пільгових умовах, на яких поширюється дія суперечливих норм Законів України № 1788-ХІI та № 1058-IV;
в) нормативне визначення величини показника вікового цензу при призначенні пенсії за віком на пільгових умовах.
У контексті предмету спору Конституційним Судом України визнані неконституційними положення щодо підвищення віку виходу на пенсію для пільгових категорій осіб та згідно з пунктом 2 резолютивної частині Рішення КСУ № 1-р/2020 зазначені положення втрачають чинність з дня ухвалення такого рішення (тобто з 23.01.2020).
У пункті третьому резолютивної частини рішення КСУ від 23.01.2020 № 1-р/2020 викладена юридична позиція щодо порядку його виконання, а саме: застосуванню підлягають положення Закону № 1788-XII в редакції до внесення змін Законом України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо пенсійного забезпечення" від 02.03.2015 № 213-VIII для осіб, які працювали до 01.04.2015 на посадах, визначених у вказаних нормах.
Згідно із частиною другою статті 8 Закону "Про Конституційний Суд України" з метою захисту та відновлення прав особи Суд розглядає питання щодо відповідності Конституції України (конституційності) акта (його окремих положень), який утратив чинність, але продовжує застосовуватись до правовідносин, що виникли під час його чинності
У третьому пункті Рішення № 1-р/2020 визначено порядок його виконання щодо тих осіб, які працювали до 01.04.2015 (набрання чинності Законом № 213-VIII) на посадах, визначених у вказаних нормах.
Таким чином, Конституційний Суд в Рішенні № 1-р/2020 визначив спосіб захисту та відновлення прав осіб, що зазнали їх порушення у зв'язку з ухваленням Закону № 213-VIII.
Суд наголошує на тому, що припис акта, визнаний неконституційним Конституційним Судом України із змістовних підстав більше не може бути застосованим під час розгляду справ судами з мотивів його суперечності Конституції України.
Разом з тим, у контексті предмету спору правова позиція, викладена у Рішенні Конституційного Суду України від 23.01.2020 № 1-р/2020, застосовується також при оцінці змін до Закону № 1058-IV, які регламентують спірні правовідносини та рішення відповідача.
Тому, ґрунтуючись на юридичній позиції Рішення Конституційного Суду України від 23.01.2020 № 1-р/2020, суд вважає, що ідентична правова норма, яка міститься в Законі України від 03.10.2017 "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо підвищення пенсій" № 2148-VIII, теж не відповідає Конституції України, а тому не підлягає застосуванню.
Положення пункту 2 розділу XV Закону № 1058-IV в редакції Закону № 2148-VIII від 03.10.2017 перешкоджають таким особам у реалізації права на пенсію на пільгових умовах за Законом № 1788-ХІІ в редакції, чинній до внесення змін Законом №213-VII.
Відповідно до статей 1 та 17 Закону України від 23.02.2006 № 3477-IV "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" суди застосовують як джерело права при розгляді справ положення Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та протоколів до неї, а також практику Європейського суду з прав людини та Європейської комісії з прав людини.
Європейським судом з прав людини напрацьована практика за якою пенсія включається в поняття "майно" в розумінні статті 1 Першого протоколу до Конвенції. Концепція "майна" в розумінні статті 1 Першого протоколу до Конвенції має автономне значення, тобто не обмежується власністю на матеріальні речі та не залежить від формальної класифікації у внутрішньому праві: певні інші права та інтереси, що становлять активи, також можуть вважатися "правом власності", а відтак і "майном". Отже, при з'ясуванні змісту поняття "майно" недостатньо керуватися національним законодавством держав-учасниць Конвенції.
Так, у рішенні ЄСПЛ від 07.11.2013 у справі "Пічкур проти України" (заява №10441/06, пункти 41- 43, 52) Суд акцентував увагу на тому, що: якщо в Договірній державі є чинне законодавство, яким передбачено право на соціальні виплати, обумовлені або не обумовлені попередньою сплатою внесків, це законодавство має вважатися таким, що породжує майновий інтерес, який підпадає під дію статті 1 Першого протоколу, для осіб, що відповідають вимогам такого законодавства.
Водночас юридична природа соціальних виплат, у тому числі пенсій, розглядається ЄСПЛ не лише з позицій права власності, але й пов'язує з ними принцип захисту "законних очікувань" (reasonable expectations) та принцип правової визначеності (legal certainty), що є невід'ємними елементами принципу правової держави та верховенства права.
Так, у справі "Суханов та Ільченко проти України" ЄСПЛ зазначив, якщо суть вимоги особи пов'язана з майновим правом, особа, якій воно надане, може вважатися такою, що має "законне сподівання", якщо для такого права у національному законодавстві існує достатнє підґрунтя - наприклад, коли є чинний Закон, який передбачає таке право, або є усталена практика національних судів, якою підтверджується його існування (Заява №68385/10 та №71378/10, пункт 35).
Отже, у контексті статті 1 Першого протоколу до Конвенції об'єктами права власності можуть бути у тому числі "легітимні очікування" та "майнові права" (Pine Valley Developments Ltd and Others v. Ireland), заява №12742/87; ухвала ЄСПЛ від 13.12.1984 щодо прийнятності заяви S. v. the United Kingdom, № 10741/84).
Тобто коли соціальна чи інша подібна виплата закріплена законом, вона має виплачуватися на основі чітких і об'єктивних критеріїв і, якщо людина очевидно підходить під ці критерії, це породжує у такої людини виправдане очікування в розумінні статті 1 Першого протоколу.
Також практикою Європейського суду з прав людини сформовано підхід щодо розуміння правової визначеності як засадничої складової принципу верховенства права. Зокрема, у пункті 61 Рішення "Брумареску проти Румунії" Європейський суд з прав людини зазначив, що принцип правової визначеності є складовою верховенства права (Brumarescu v. the Romania, заява № 28342/95). У пункті 109 справи "Церква Бессарабської Митрополії проти Молдови" Суд зазначив, що закон має бути доступним та передбачуваним, тобто вираженим з достатньою точністю, щоб дати змогу особі в разі необхідності регулювати його положеннями свою поведінку (Metropolitan Church of Bessarabia and Others v. the Moldova, заява № 45701/99).
Отже, неправомірне позбавлення особи пенсії не узгоджується з принципом правової визначеності.
Згідно з позицією Конституційного Суду України, яка висловлена у рішенні від 04.06.2019 №2-р/2019 (пункти 3.1 та 3.2 мотивувальної частини) до основних обов'язків держави належить забезпечення реалізації громадянами соціальних, культурних та економічних прав; гарантування державою конституційного права на соціальний захист є однією з необхідних умов існування особи і суспільства; рівень соціального забезпечення в державі має відповідати потребам громадян, що сприятиме соціальній стабільності, забезпечуватиме соціальну справедливість та довіру до держави; гарантування державою цих прав, у тому числі права на пенсійне забезпечення як складової конституційного права на соціальний захист, має здійснюватися на основі Конституції України та у спосіб, що відповідає їй.
Основними завданнями соціальної держави є створення умов для реалізації соціальних, культурних та економічних прав людини, сприяння самостійності і відповідальності кожної особи за свої дії, надання соціальної допомоги тим громадянам, які з незалежних від них обставин не можуть забезпечити достатній рівень життя для себе і своєї сім'ї (пункт 2 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України від 25.01.2012 №3-рп/2012).
За будь-яких обставин сутність права на пенсійне забезпечення як складової частини конституційного права на соціальний захист не може бути порушена, а законодавче регулювання у цій сфері має відповідати принципам соціальної держави. Конституційний Суд України наголошував на необхідності дотримання вказаних принципів, зокрема, у Рішенні від 26.12.2011 № 20-рп/2011.
У справі "Трегубенко проти України" (заява № 61333/00, пункт 53) Суд вказав, що позбавлення майна може бути виправданим лише у випадку, якщо буде показаний, зокрема "інтерес суспільства" та "умови, передбачені законом". Більше того, будь-яке втручання у право власності обов'язково повинне відповідати принципу пропорційності. Як неодноразово зазначав суд, "справедливий баланс" має бути дотриманий між вимогами загального інтересу суспільства та вимогами захисту основних прав людини. Необхідний баланс не буде дотриманий, якщо особа, про яку йдеться, несе "індивідуальний і надмірний тягар".
Таким чином, позбавлення права на пенсію або звуження обсягу цього права має здійснюватися на підставі принципу верховенства права (закону, який не повинен суперечити принципам верховенства права має бути доступним для заінтересованих осіб, чітким та передбачуваним у питаннях застосування та наслідків дії його норм).
З аналізу наведених норм, позиції Конституційного Суду України та практики Європейського суду з прав людини беззастережно вбачається, що збільшення пенсійного віку для отримання пенсії на пільгових умовах для осіб, які відпрацювали в особливих умовах, набули на момент підвищення пенсійного віку необхідний стаж, який передбачав право на пільгову пенсію, є звуженням цього права.
За такого правового регулювання Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що пункт 2 частини другої статті 114, абзаци 2, 3 пункту 2 розділу XV Закону № 1058-IV за змістом і правовою природою є такими, що не відповідають Конституції України, тому Суд вирішує справу без застосування таких норм, а застосовує норми Конституції України як норми прямої дії з урахуванням юридичної позиції, викладеної в Рішенні Конституційного Суду України від 23.01.2020 № 1-р/2020.
Отже, відповідно до викладеного, суд зазначає, що до категорії осіб, на яких поширюється дія Рішення Конституційного Суду України від 23.01.2020 № 1-р/2020, і відповідно мають право на пенсію за віком на пільгових умовах за положеннями Закону №1788-ХІІ після 23.01.2020 (набрання чинності Рішення КСУ № 1-р/2020) належать особи, які працювали до 01.04.2015, були зайняті повний робочий день на роботах із шкідливими і важкими умовами праці, мали стаж роботи, визначений статтею 13 Закону України "Про пенсійне забезпечення" в редакції, яка діяла до 01.04.2015, та досягли віку, визначеного згаданою статею, на момент звернення до Пенсійного фонду за призначенням пенсії.
Щодо правомірності дій відповідачів суд зазначає наступне.
Згідно із статею 10 Закону № 1788-XII пенсійне забезпечення відповідно до згаданого Закону здійснюється органами Пенсійного фонду України.
Частиною першою статті 58 Закону № 1058-IV визначено, що Пенсійний фонд є органом, який здійснює керівництво та управління солідарною системою, провадить збір, акумуляцію та облік страхових внесків, призначає пенсії та підготовляє документи для її виплати, забезпечує своєчасне і в повному обсязі фінансування та виплату пенсій, допомоги на поховання, здійснює контроль за цільовим використанням коштів Пенсійного фонду, вирішує питання, пов'язані з веденням обліку пенсійних активів застрахованих осіб на накопичувальних пенсійних рахунках, здійснює адміністративне управління Накопичувальним фондом, соціальні та інші виплати, передбачені законодавством України, та інші функції, передбачені цим Законом і статутом Пенсійного фонду. Пенсійний фонд є самоврядною неприбутковою організацією і здійснює свою діяльність на підставі статуту, який затверджується його правлінням.
Положенням про Пенсійний фонд України, затвердженим Кабінетом Міністрів України від 23.07.2014 № 280 (далі - Положення № 280), передбачено, що Пенсійний фонд України є центральним органом виконавчої влади, діяльність якого спрямовується і координується Кабінетом Міністрів України через Міністра соціальної політики, що реалізує державну політику з питань пенсійного забезпечення та ведення обліку осіб, які підлягають загальнообов'язковому державному соціальному страхуванню.
У частині виплати пенсій Положенням № 280 передбачено виконання таких основних завдань Пенсійного фонду України:
реалізація державної політики з питань пенсійного забезпечення та ведення обліку осіб, які підлягають загальнообов'язковому державному соціальному страхуванню;
внесення пропозицій Міністрові соціальної політики щодо забезпечення формування державної політики із зазначених питань;
виконання інших завдань, визначених законом.
Також для виконання вказаних завдань на Пенсійний фонд України покладаються повноваження, зокрема, призначення (перерахунку, поновлення) і виплати пенсій.
Пенсійний фонд України здійснює свої повноваження як безпосередньо, так і через утворені в установленому порядку територіальні органи - Управління Пенсійного фонду України в районах, містах, районах у містах, а також об'єднані управління (далі - управління Фонду), на які відповідно до Положення про управління Пенсійного фонду України в районах, містах, районах у містах, а також про об'єднані управління (затверджене постановою правління Пенсійного фонду України від 22.12.2014 №28-2), покладається, зокрема: призначення (здійснення перерахунку) і виплата пенсії, щомісячного довічного грошового утримання суддям у відставці, допомогу на поховання та інших виплат відповідно до законодавства.
Отже, відповідно до покладених завдань і функцій Пенсійний фонд України та його територіальні органи є суб'єктами владних повноважень у сфері загальнообов'язкового пенсійного забезпечення.
Відповідно до статті 6 Основного закону державна влада в Україні здійснюється на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу та судову. Органи законодавчої, виконавчої та судової влади здійснюють свої повноваження у встановлених Конституцією межах і відповідно до законів України.
У контексті вимог статей 6, 8, 22, 46 Конституції України, рішення Конституційного Суду України у справі № 1-р/2020 щодо порушень частини першої статті 8 Конституції України внаслідок підвищення на 5 років віку виходу на пенсію на пільгових умовах з урахуванням відповідного стажу роботи мають враховуватись всіма суб'єктами владних повноважень.
Європейський суд з прав людини у пунктах 52, 56 рішення від 14.10.2010 у справі "Щокін проти України" зазначив, що тлумачення й застосування національного законодавства є прерогативою національних органів. Однак, суд зобов'язаний переконатися в тому, що спосіб, у який тлумачиться й застосовується національне законодавство, призводить до наслідків, сумісних із принципами Конвенції з погляду тлумачення їх у практиці Європейського суду з прав людини. На думку Європейського суду з прав людини відсутність у національному законодавстві необхідної чіткості й точності, які передбачали можливість різного тлумачення, порушує вимогу "якості закону", передбачену Конвенцією, і не забезпечує адекватного захисту від свавільного втручання публічних органів державної влади в майнові права заявника.
Велика Палата Верховного Суду в постанові від 19.02.2020 у справі №520/15025/16-а сформувала правовий висновок, згідно з яким у разі існування неоднозначного або множинного тлумачення прав та обов'язків особи в національному законодавстві, органи державної влади зобов'язані застосувати підхід, який був би найбільш сприятливим для особи.
У контексті предмету спору, Європейським судом з прав людини сформовано підхід щодо застосування принципу "належного урядування".
Так, у рішенні від 20.05.2010 у справі "Лелас проти Хорватії" (заява №55555/08) ЄСПЛ наголосив, що держава, чиї органи влади не дотримувалися своїх власних внутрішніх правил та процедур, не повинна отримувати вигоду від своїх правопорушень та уникати виконання своїх обов'язків; ризик будь-якої помилки, зробленої органами державної влади, повинна нести держава, а помилки не повинні виправлятися за рахунок зацікавленої особи, особливо якщо при цьому немає жодного іншого приватного інтересу" (пункт 74).
Отже, принцип "належного урядування" без сумніву є дотичним і до означених пенсійних спорів. Адже особа-пенсіонер чи майбутній пенсіонер, як приватна особа, не має у своєму розпорядженні ані державного апарату, ані владних функцій. Зоною відповідальності саме держави є те, щоб пенсії при призначені були правомірно нараховані та своєчасно поновлені й виплачені. І всі помилки та прорахунки в цій сфері є саме помилками, які могли з'явитись лише як наслідок порушення принципу "неналежного урядування".
За таких обставин та правового регулювання суд вважає, що відповідач не застосував більш сприятливий закон, який передбачає право позивача на обумовлену попередньою роботою пільгову пенсію, проте застосував закон, який позбавляє зазначеного права, отже діяв всупереч вимог верховенства права.
Аналогічна правова позиція висловлена у постанові Великої Палати Верховного Суду від 03.11.2021 у зразковій справі №360/3611/20.
Таким чином, суд висновує, що рішення відповідача-1 № 134550022614 від 18.05.2023 року про відмову ОСОБА_1 у призначенні пенсії є протиправним та підлягає скасуванню.
Суд також звертає увагу на те, що в оскарженому рішенні вказано про відмову у зарахуванні до страхового стажу позивача періодів роботи з 23.05.2008 по 16.06.2008, оскільки за такий період відсутня атестація робочих місць, та з 17.06.2018 по 31.03.2023, оскільки відсутні додатки до наказів про атестацію робочих місць. Також рекомендовано залучити довідки про періоди роботи та перейменування підприємств. У свою чергу, позивач рішення відповідача-1 у частині відмови у зарахуванні згаданих періодів роботи до страхового стажу не оскаржує.
Ураховуючи те, що позивач на час звернення із заявою про призначення пенсії досягла 45 років, мала страховий стаж роботи більше 15 років, у тому числі на пільгових умовах за списком №1 більше 7 років 6 місяців, відповідно до пункту "а" статті 13 Закону України від 05.11.1991 №1788-ХІ1 "Про пенсійне забезпечення", пункту 1 частини другої статті 114 Закону України "Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування", суд дійшов висновку, що вона має право на пенсію, з урахуванням Рішення Конституційного Суду України № 1-р/2020 у справі № 1-5/2018(746/15) від 23.01.2020.
Відповідно до частини третьої статті 245 КАС України у разі скасування індивідуального акта, суд може зобов'язати суб'єкта владних повноважень вчинити необхідні дії з метою відновлення прав, свобод чи інтересів позивача, за захистом яких він звернувся до суду.
Суд враховує, що у разі призначення позивачу пенсії за віком вона перебуватиме на обліку у відповідача-2.
Щодо позовної вимоги про зобов'язання відповідача-2 призначити позивачу пенсію за віком на пільгових умовах, то у задоволенні такої необхідно відмовити. Суд зазначає, що він не вправі втручатися у дискреційні повноваження суб'єкта владних повноважень та підміняти його, приймаючи рішення про призначення пенсії.
Таким чином, суд дійшов висновку, що належним способом захисту порушеного права позивача є зобов'язання відповідача-2 повторно розглянути заяву ОСОБА_1 від 11.05.2023 про призначення їй пенсії за віком на пільгових умовах у порядку пункту "а" статті 13 Закону України "Про пенсійне забезпечення" від 05.11.1991 №1788-ХІІ, в редакції до внесення змін Законом України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо пенсійного забезпечення" від 02.03.2015 №213-VІІІ із застосуванням показника вікового цензу у 45 років, з урахуванням правової оцінки, наданої судом у рішенні.
Відповідно до частини другої статті 19 Конституції України та частини третьої статті 2 КАС України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Виходячи із заявлених позовних вимог, системного аналізу положень чинного законодавства України та доказів, зібраних у справі, суд дійшов висновку, що позов необхідно задовольнити частково.
Відповідно до статті 139 КАС України за рахунок бюджетних асигнувань відповідача-1, який прийняв протиправне рішення, на користь позивача необхідно стягнути судовий збір у розмірі 1073,60грн, за рахунок бюджетних асигнувань відповідача-2 на користь позивача необхідно стягнути судовий збір у розмірі 536,80грн, пропорційно задоволеним позовним вимогам.
Керуючись статтями 6, 9, 73-76, 242, 243, 244, 245 КАС України, суд
позов ОСОБА_1 до Головного управління Пенсійного фонду України у Полтавській області, Головного управління Пенсійного фонду України у Львівській області про визнання протиправним та скасування рішення, зобов'язання вчинити дії задовольнити частково.
Визнати протиправним і скасувати рішення Головного управління Пенсійного фонду України у Полтавській області №134550022614 від 18.05.2023 про відмову в призначенні пенсії.
Зобов'язати Головне управління Пенсійного фонду України у Львівській області повторно розглянути заяву ОСОБА_1 від 11.05.2023 про призначення їй пенсії за віком на пільгових умовах у порядку пункту "а" статті 13 Закону України "Про пенсійне забезпечення" від 05.11.1991 №1788-ХІІ, в редакції до внесення змін Законом України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо пенсійного забезпечення" від 02.03.2015 №213-VІІІ із застосуванням показника вікового цензу у 45 років, з урахуванням правової оцінки, наданої судом у рішенні.
У задоволенні решти позовних вимог відмовити повністю.
Стягнути за рахунок бюджетних асигнувань Головного управління Пенсійного фонду України у Полтавській області код ЄДРПОУ 13967827, місцезнаходження: 36000, м.Полтава, вул.Соборності, 66 на користь ОСОБА_1 РНОКПП НОМЕР_1 , місце проживання: АДРЕСА_1 судовий збір у розмірі 1073 (одна тисяча сімдесят три) грн 60 коп.
Стягнути за рахунок бюджетних асигнувань Головного управління Пенсійного фонду України у Львівській області код ЄДРПОУ 13814885, місцезнаходження: 79016, м.Львів, вул.Митрополита Андрея, 10 на користь ОСОБА_1 РНОКПП НОМЕР_1 , місце проживання: АДРЕСА_1 судовий збір у розмірі 536 (п'ятсот тридцять шість) грн 80 коп.
Рішення суду першої інстанції набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, встановленого Кодексом адміністративного судочинства України, якщо таку скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Апеляційна скарга на рішення суду подається до Восьмого апеляційного адміністративного суду через Львівський окружний адміністративний суд протягом тридцяти днів з дня складення повного рішення суду.
Суддя А.Г.Гулик