Справа №345/2177/23
Провадження № 2/345/676/2023
07.09.2023 року м. Калуш
Калуський міськрайонний суд Івано-Франківської області в складі головуючого-судді Онушканича В.В., розглянувши у порядку спрощеного позовного провадження без виклику сторін і без проведення судового засідання справу за позовом ОСОБА_1 до Таврійського національного університету ім. В.І.Вернадського, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору на стороні відповідача ОСОБА_2 , про встановлення фактів дискримінації у сфері праці, усунення дискримінації, шляхом визнання неправомірними дій і рішень відповідача, стягнення грошової компенсації у розмірі дворічного середнього заробітку,
Позивач звернувся до суду з вищенаведеним позовом. Свої вимоги мотивує тим, що 06.10.2016 він був зарахований на посаду проректора з науково-педагогічної діяльності та міжнародних зв'язків Таврійського національного університету ім. В.І. Вернадського, згідно наказу № 81-к від 05.10.2016. Вперше позивача незаконно звільнено з роботи згідно наказу відповідача № 798-к від 24.11.2017 року, в подальшому - поновлено на посаді згідно рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 14.03.2019 року. Одночасно в 2019 році відповідачем було введено виключно щодо позивача журнал присутності на роботі проректора з науково-педагогічної діяльності та міжнародних зв'язків ОСОБА_1 , що є дискримінаційними діями по відношенню до позивача.
Позивач просить врахувати, що він є головою Первинної профспілки Таврійського національного університету ім. В.І.Вернадського. Крім того, з 22.10.2019 року позивача визнано (набув статусу) викривачем корупції. Після цього з боку керівництва відповідача розпочались дискримінаційні дії по відношенню до позивача за ознаками його профспілкової і правозахисної діяльності. Відповідачем створено позивачу менш сприятливі умови порівняно з іншими співробітниками. Зокрема, це проявилась у діях щодо приниження людської гідності позивача, створення в трудовому колективі університету напруженої, ворожої, образливої та зневажливої атмосфери по відношенню до позивача, відмова працівників ректорату університету приймати та реєструвати заяви і скарги позивача, ненадання відповіді на його заяви і скарги, зобов'язання позивача надати ректору або тимчасово виконуючим обов'язки відповідача письмові пояснення щодо відсутніх порушень трудової дисципліни, відмова реєструвати та оплачувати лікарняні листи, а також позбавлення позивача премії за весь період роботи, внаслідок чого було значно погіршено матеріальне становище позивача.
21.10.2019 року після перебування на лікарняному позивача усним наказом т.в.о. ректора відповідача ОСОБА_3 звільнено за п. 2 ч. 1 ст. 40 КЗпП України. Дане рішення відповідача оскаржено до суду, проте до цього часу рішення у справі не ухвалено.
04.06.2020 року позивачу вручено наказ №82-к від 04.06.2020 р. «Про звільнення ОСОБА_1 » - «…з 15.03.2019, у зв'язку із прогулом без поважних причин, п.4 ст.40 КЗпП України». Дане неправомірне рішення відповідача позивачем вкотре оскаржено до суду. Рішенням Шевченківського районного суду м. Києва від 08.07.2021 у справі №761/19326/ 20 позивача поновлено на роботі на посаді проректора з науково-педагогічної діяльності та міжнародних зв'язків Таврійського національного університету імені В.І. Вернадського з 15 березня 2019 року.
09.02.2022 року відповідач вкотре вручив позивачу наказ №14-к від 18.01.2022 року «Про звільнення ОСОБА_1 » - «… з роботи 20.12.2021 року, за прогул без поважних причин…, п.4 ст.40 КЗпП України». В момент отримання кінцевого розрахунку по заробітній платі позивачем було встановлено, що відповідачем так і не виконано належним чином, у передбаченому законодавством порядку, рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 08.07.2021 року. Зокрема, не внесені відповідні зміни та не поновлено посаду позивача у штатному розписі на 2021-2021 роки. Також позивачу відмовлено у поновленні на рівнозначній посаді. Відповідно, у період з часу поновлення 15.03.2019 року по день звільнення 09.02.2022року, позивач працював у відповідача на посаді без належного оформлення - поза штатом та отримував зарплату у розмірі, що не відповідає дійсним трудозатратам і втричі нижче норм оплати праці, встановлених штатним розкладом відповідача на 2019, 2020,2021 роки.
На сьогодні рішенням Калуського міськрайонного суду від 15.02.2023 року у справі №345/3136/22 визнано протиправним та скасовано наказ відповідача №14-к від 18.01.2022 року «Про звільнення ОСОБА_1 », поновлено позивача на рівнозначній посаді проректора з науково-педагогічної діяльності та інноваційного розвитку відповідача з 18.01.2022 року та допущено негайне виконання рішення суду в частині поновлення на роботі.
17.02.2023 року позивачем було подано до канцелярії відповідача заяву про допущення його до виконання функціональних обов'язків проректора з науково-педагогічної діяльності та інноваційного розвитку відповідача з копією рішення суду від 15.02.2023 року по справі №345/3136/22. Але позивачу було відмовлено в усній формі у поновленні на вказаній посаді і допущенні на робоче місце.
24.03.2023 року до відповідача прибув державний виконавець Шевченківського відділу ДВС у м. Києві та вручив (зареєстрував) постанови про відкриття виконавчих проваджень. Відповідач відмовився виконувати, як рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 08.07.2021 року, так і рішення Калуського міськрайонного суду від 15.02.2023 року. На сьогодні державним виконавцем встановлено, що, станом на 01.05.2023року, рішення Калуського міськрайонного суду від 15.02.2023р. не виконано, а тому винесено декілька постанов у виконавчому провадженні, а саме: постанова про накладення штрафу від 12.04.2023 року, постанова про накладення штрафу від 02.05.2023 року, постанова про закінчення виконавчого провадження від 02.05.2023 року. Також державним виконавцем на адресу начальника Шевченківського УП ГУНП України направлено повідомлення про вчинення кримінального правопорушення, передбаченого ст.382 КК України.
Зважаючи на посилання відповідача про неможливість поновлення позивача на посаді, відмову виконати рішення судів та постанову державного виконавця про поновлення позивача на рівнозначній посаді проректора з науково-педагогічної діяльності та інноваційного розвитку, порушення кримінального провадження щодо відповідача та обставини визнання (набуття статусу) позивача викривачем корупції з 22.10.2019року, позивач вважає, що у нього є законні підстави витребувати від відповідача виплатити йому грошову компенсацію у розмірі дворічного середнього заробітку.
Позивач наголошує, що вищенаведені неправомірні дії відповідача вказують на наявність в діях його посадових осіб дискримінації, утиску та прямої дискримінації стосовно позивача за ознакою приналежності до керівного органу профспілки та за ознакою особи, яку визнано (набула статусу) викривача корупції, погіршення істотних умов праці позивача, неодноразового незаконного застосування дисциплінарного стягнення у вигляді звільнення з роботи, умисне не поновлення позивача на посаді та невиконання рішення судів, зменшення розміру оплати праці та незабезпечення законних гарантій позивача, як голови профспілки. Тому позивач змушений звернутися до суду та просить: визнати неправомірними дії відповідача та встановити наявність у них фактів дискримінації (мобінг) у сфері праці; зобов'язати відповідача усунути дискримінації, шляхом виплати на користь позивача грошової компенсації у розмірі дворічного середнього заробітку, у зв'язку із відмовою відповідача поновлювати позивача на рівнозначній посаді; стягнути з відповідача на користь позивача грошову компенсацію у розмірі дворічного середнього заробітку проректора з науково-педагогічної діяльності та інноваційного розвитку, згідно штатного розкладу на 2023 рік; стягнути з відповідача понесені судові витрати.
Представник відповідача подав відзив на позовну заяву. Вважає позовні вимоги незаконними, необґрунтованими, надуманими, спрямованими на власне незаконне збагачення, а тому такими, що не підлягають задоволенню. Наведені в обґрунтуванні своїх позовних вимог посилання стосуються питання щодо невиконання рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 08.07.2021 року у справі №761/19326/20 та невиконання рішення Калуського міськрайонного суду від 15.02.2023 року у справі №345/3136/22.
Представник відповідача зазначає, рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 08.07.2021 року у справі №761/19326/20 виконано на підставі наказу №109-к від 12.07.2021 року «Про виконання рішення суду». Щодо рішення Калуського міськрайонного суду від 15.02.2023 року у справі №345/3136/22 не набрало законної сили, на це рішення відповідачем подано апеляційну скаргу, за наслідком якої відкрито апеляційне провадження Івано-Франківським апеляційним судом.
Жодних доказів або документів, як і би підтверджували наявність дискримінаційних дій або мобінгу по відношенню до ОСОБА_1 не надано. Тому представник відповідача просить позовні вимоги ОСОБА_1 залишити без задоволення.
Позивач подав відповідь на відзив. Вважає доводи відповідача, викладені у відзиві на позовну заяву, безпідставними, необґрунтованими нормами законодавства, а тому хибними. Звертає увагу суду, що відповідач у своєму відзиві так і не надав жодних дійсних заперечень по суті позову, що вказує на у відповідача законних і обґрунтованих доводів щодо предмету і підстав позовної заяви. Тому позивач просить позов задоволити у повному обсязі.
Суд, дослідивши матеріали справи, приходить до наступного висновку.
Судом встановлено, що ОСОБА_1 з 06.10.2016 зарахований на посаду проректора з науково-педагогічної діяльності та міжнародних зв'язків Таврійського національного університету ім. В.І. Вернадського, згідно наказу №81-к від 05.10.2016.
Рішенням Шевченківського районного суду м. Києва від 08 липня 2021 року у справі №761/19326/20 ОСОБА_1 поновлено на роботі на посаді проректора з науково-педагогічної діяльності та міжнародних зв'язків Таврійського національного університету імені В.І. Вернадського з 15 березня 2019 року (т. 1 а.с. 19).
18.01.2022 року Таврійським національним університетом ім. В.І. Вернадського винесено наказ №14-к «Про звільнення ОСОБА_1 », яким ОСОБА_1 - проректора з науково-педагогічної діяльності та міжнародних зв'язків, звільнено з роботи з 20.12.2021 за прогул без поважних причин (у робочі дні в період з 10.11.2021 по 18.01.2022), на підставі п. 4 ст. 40 КЗпП України.
Рішенням Калуського міськрайонного суду Івано-Франківської області від 15.02.2023 року позовні вимоги ОСОБА_1 до Таврійського національного університету ім. В.І. Вернадського, треті особи на стороні позивача, які не заявляють вимог щодо предмету спору: Національне агентство з питань запобігання корупції, Первинна профспілка Таврійського національного університету ім. В.І. Вернадського; третя особа на стороні відповідача, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмету спору: ОСОБА_2 , про визнання протиправним та скасування наказу №14-к від 18.01.2022, поновлення на роботі - задоволено. Визнано протиправним та скасовано наказ №14-к від 18.01.2022 «Про звільнення ОСОБА_1 », виданого Таврійським національним університетом імені В.І. Вернадського. Поновлено ОСОБА_4 на рівнозначній посаді проректора з науково-педагогічної діяльності та інноваційного розвитку Таврійського національного університету ім. В.І. Вернадського з 18.01.2022 року. Постановою Івано-Франківського апеляційного суду від 14.06.2023 року вказане рішення суду залишено без змін.
Щодо вимог позивача про встановлення фактів дискримінації у сфері праці.
Згідно з частинами 1, 2 ст. 24 Конституції України громадяни мають рівні конституційні права і свободи та є рівними перед законом; не може бути привілеїв чи обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками.
Заборона дискримінації гарантується Європейською конвенцією про захист прав людини та основоположних свобод 1950 року (далі - Конвенція), ратифікованою Україною 17 липня 1997 року, відповідно до ст. 14 якої «користування правами та свободами, визнаними в цій Конвенції, має бути забезпечене без дискримінації за будь-якою ознакою - статі, раси, кольору шкіри, мови, релігії, політичних чи інших переконань, національного чи соціального походження, належності до національних меншин, майнового стану, народження, або за іншою ознакою».
При цьому Протокол №12 до Конвенції, ратифікований Україною 09.02.2006, розширює сферу дії заборони дискримінації на будь-яке право, що гарантується національним законодавством, навіть якщо таке право не передбачене Конвенцією. Статтею 1 цього Протоколу передбачено, що «здійснення будь-якого передбаченого законом права забезпечується без дискримінації за будь-якою ознакою, наприклад за ознакою статі, раси, кольору шкіри, мови, релігії, політичних чи інших переконань, національного чи соціального походження, належності до національної меншини, майнового стану, народження, або за іншою ознакою».
Частиною 1 ст. 21 Хартії основних прав Європейського Союзу від 07.12.2000 встановлено заборону дискримінації будь-якого виду, зокрема, за ознаками статі, раси, кольору шкіри, етнічного чи соціального походження, генетичних характеристик, мови, релігії, політичних або інших поглядів, приналежності до національної меншини, майнового стану, походження, обмеженої працездатності, віку або сексуальної орієнтації.
Пунктом 12 Директиви Європейського Союзу від 27.11.2000 № 2000/78/ЄС щодо встановлення загальних рамок для рівного поводження у сфері трудових відносин та зайнятості передбачено заборону прямої або непрямої дискримінації на основі релігії або віросповідання, інвалідності, віку або сексуальної орієнтації в сферах, охоплених цією Директивою.
Відповідні гарантії рівності закріплено також в ст. 2-1 КЗпП України, якою встановлено, що забороняється будь-яка дискримінація у сфері праці, зокрема порушення принципу рівності прав і можливостей, пряме або непряме обмеження прав працівників залежно від раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного, соціального та іноземного походження, віку, стану здоров'я, інвалідності, гендерної ідентичності, сексуальної орієнтації, підозри чи наявності захворювання на ВІЛ/СНІД, сімейного та майнового стану, сімейних обов'язків, місця проживання, членства у професійній спілці чи іншому громадському об'єднанні, участі у страйку, звернення або наміру звернення до суду чи інших органів за захистом своїх прав або надання підтримки іншим працівникам у захисті їхніх прав, повідомлення про можливі факти корупційних або пов'язаних з корупцією правопорушень, інших порушень Закону України "Про запобігання корупції", а також сприяння особі у здійсненні такого повідомлення, за мовними або іншими ознаками, не пов'язаними з характером роботи або умовами її виконання.
Ч.1 ст.2-2 КЗпП України передбачено, що мобінг (цькування) - систематичні (повторювані) тривалі умисні дії або бездіяльність роботодавця, окремих працівників або групи працівників трудового колективу, які спрямовані на приниження честі та гідності працівника, його ділової репутації, у тому числі з метою набуття, зміни або припинення ним трудових прав та обов'язків, що проявляються у формі психологічного та/або економічного тиску, зокрема із застосуванням засобів електронних комунікацій, створення стосовно працівника напруженої, ворожої, образливої атмосфери, у тому числі такої, що змушує його недооцінювати свою професійну придатність.
Поняття дискримінації міститься у пункті другому статті 1 Закону України «Про засади запобігання та протидії дискримінації в Україні». Так, під дискримінацією слід розуміти ситуацію, за якої особа та/або група осіб за їх ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, віку, інвалідності, етнічного та соціального походження, громадянства, сімейного та майнового стану, місця проживання, мовними або іншими ознаками, які були, є та можуть бути дійсними або припущеними (далі - певні ознаки), зазнає обмеження у визнанні, реалізації або користуванні правами і свободами в будь-якій формі, встановленій цим Законом, крім випадків, коли таке обмеження має правомірну, об'єктивно обґрунтовану мету, способи досягнення якої є належними та необхідними.
При цьому, у ч. 1 ст. 5 вказаного Закону визначено такі форми дискримінації: пряма дискримінація; непряма дискримінація; підбурювання до дискримінації; пособництво у дискримінації; утиск. За змістом зазначене поняття майже тотожне поняттю «утиску» вже визначеному статтею 1 Закону України «Про засади запобігання та протидії дискримінації в Україні»), дія якого поширюється на трудові відносини (стаття 5 цього Закону).
Європейський суд з прав людини вказує на те, що дискримінація означає поводження з особами у різний спосіб без об'єктивного та розумного обґрунтування у відносно схожих ситуаціях (рішення від 11 червня 2002 року у справі «Вілліс проти Сполученого Королівства»).
Відмінність у ставленні є дискримінаційною, якщо вона не має об'єктивного та розумного обґрунтування, іншими словами, якщо вона не переслідує легітимну ціль або якщо немає розумного співвідношення між застосованими засобами та переслідуваною ціллю (рішення у справі «Ван Раалте проти Нідерландів» від 21 лютого 1997 року, п.п. 48, 49 рішення у справі «Пічкур проти України» від 07 листопада 2013 року).
Аналогічний підхід у своїх рішеннях використовує і Конституційний Суд України, вказуючи на те, що мета встановлення певних відмінностей (вимог) у правовому статусі повинна бути істотною, а самі відмінності (вимоги), що переслідують таку мету, мають відповідати конституційним положенням, бути об'єктивно виправданими, обґрунтованими та справедливими. У протилежному випадку встановлення обмежень означало б дискримінацію (абзац 7 пункту 4.1 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України від 07 липня 2004 року № 14-рп/2004).
Відповідно до ч. 1 ст. 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.
За вимогами чч. 1-3 ст. 12 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов'язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
При цьому, ч. 2 ст. 81 ЦПК України передбачено, що у справах про дискримінацію позивач зобов'язаний навести фактичні дані, які підтверджують, що дискримінація мала місце. У разі наведення таких даних доказування їх відсутності покладається на відповідача.
Водночас ч.3 ст.81 ЦПК України передбачено, що у справах щодо застосування керівником або роботодавцем чи створення ним загрози застосування негативних заходів впливу до позивача (звільнення, примушування до звільнення, притягнення до дисциплінарної відповідальності, переведення, атестація, зміна умов праці, відмова в призначенні на вищу посаду, зменшення розміру заробітної плати тощо) у зв'язку з повідомленням ним або його близькими особами про можливі факти корупційних або пов'язаних з корупцією правопорушень, інших порушень Закону України "Про запобігання корупції" іншою особою обов'язок доказування, що прийняті рішення, вчинені дії є правомірними і не були мотивовані діями позивача чи його близьких осіб щодо здійснення цього повідомлення, покладається на відповідача.
Враховуючи, що наявність дискримінаційних дій з боку відповідача позивач, в тому числі, мотивує наявністю його статусу викривача, саме на відповідача покладається обов'язок довести відсутність відповідних фактів. Водночас жодних доказів на спростування наведених позивачем обставин суду не надано.
Натомість, як вказувалося вище, позивача двічі незаконно було звільнено з роботи, у зв'язку із чим він був змушений звертатися до суду за захистом своїх порушених прав.
Крім того, рішенням Калуського міськрайонного суду від 15.02.2023 року було встановлено, що відповідачем фактично неналежним чином виконано рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 08.07.2021 року. Зокрема, не внесені відповідні зміни та не поновлено посаду позивача у штатному розписі на 2020-2021 роки. Так, судом було встановлено, що із штатних розписів університету на 2020 та 2021 роки посада проректора з науково-педагогічної діяльності та міжнародних зв'язків в них відсутня. Разом з тим, як рівнозначна їй посада - проректор з науково-педагогічної діяльності та інноваційного розвитку з 14.03.2019 введена в штатному розписі та станом на 08.07.2021 була вакантна.
Відповідно до ч.5 ст.82 ЦПК України обставини, встановлені стосовно певної особи рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи.
Також матеріалами справи підтверджено, що позивач набув статусу викривача з 22.10.2019 року, про що свідчить лист Департаменту запобігання та виявлення корупції Національного агентства з питань запобігання корупції від 23.01.2022 року.
Загальні засади та підходи щодо гарантій захисту трудових прав викривача закріплені у Директиві Європейського Парламенту і Ради ЄС 2019/1937 від 23.10.2019 про захист осіб, які повідомляють про порушення законодавства Європейського Союзу. Правові норми щодо захисту трудових прав викривачів в Україні містяться в Кодексі законів про працю України та Законі України від 14 жовтня 2014 року «Про запобігання корупції».
Для набуття статусу викривача в розумінні Закону України «Про запобігання корупції» недостатньо лише займати посаду керівника громадської організації, яка на свій розсуд займається пов'язаними з корупцією питаннями, назвати себе викривачем.
Так, у відповідності до ст. 1 наведеного Закону викривач - це фізична особа, яка за наявності переконання, що інформація є достовірною, повідомила належний орган про можливі факти корупційних або пов'язаних з корупцією правопорушень, інших порушень цього Закону, вчинених іншою особою, якщо така інформація стала їй відома у зв'язку з її трудовою, професійною, господарською, громадською, науковою діяльністю, проходженням нею служби чи навчання або її участю у передбачених законодавством процедурах, які є обов'язковими для початку такої діяльності, проходження служби чи навчання, до спеціально уповноважених суб'єктів у сфері протидії корупції віднесені органи прокуратури, Національної поліції, Національне антикорупційне бюро України, Національне агентство з питань запобігання корупції.
Отже, для набуття особою статусу викривача у розумінні Закону України «Про запобігання корупції» та відповідних гарантій вона за наявності переконання у тому, що інформація є достовірною, має повідомити спеціально уповноважений державний орган у сфері протидії корупції про вчинення іншою конкретною особою корупційного, або пов'язаного з корупцією правопорушення, іншого порушення цього Закону, яка їй стала відома не із засобів масової інформації, а безпосередньо при здійсненні нею відповідної діяльності.
Відповідно до ч. 1 ст. 53-3 Закону права викривача виникають з моменту повідомлення інформації про можливі факти корупційних або пов'язаних з корупцією правопорушень, інших порушень Закону. Тобто з цього часу викривач здобуває певний імунітет від застосування до нього негативних заходів впливу.
Закон гарантує захист трудових прав викривача, прямо вказуючи на найбільш поширені форми негативних заходів впливу, які керівнику або роботодавцю заборонено застосовувати до викривача у зв'язку з повідомленням, одночасно залишаючи перелік таких форм відкритим, тобто невичерпним.
Так, згідно з ч. 1 ст. 53-4 Закону викривачу не може бути відмовлено у прийнятті на роботу, його не може бути звільнено чи примушено до звільнення, притягнуто до дисциплінарної відповідальності чи піддано з боку керівника або роботодавця іншим негативним заходам впливу (переведення, атестація, зміна умов праці, відмова у призначенні на вищу посаду, зменшення заробітної плати тощо) або загрозі таких заходів впливу у зв'язку з повідомленням.
До негативних заходів також належать формально правомірні рішення і дії керівника або роботодавця вибіркового характеру, які не застосовуються до інших працівників у подібних ситуаціях та/або не застосовувалися до працівника у подібних ситуаціях раніше.
Крім того, згідно з ч. 3 ст. 53-4 Закону викривачу не може бути відмовлено в укладенні чи продовженні договору, трудового договору (контракту) у зв'язку з повідомленням. Також забороняється створювати перешкоди викривачу у подальшому здійсненні трудової, професійної, господарської, громадської, наукової або іншої діяльності, проходження ним служби чи навчання, а також вживати будь-яких інших дискримінаційних заходів у зв'язку з повідомленням.
При цьому передбачені ст. 53-4 Закону гарантії застосовуються не просто за фактом того, що особа є викривачем, а за умови наявності зв'язку між негативними заходами впливу або загрозою їх застосування та повідомленням викривача
Рішенням Калуського міськрайонного суду від 15.02.2023 року, яке залишено без змін ухвалою Івано-Франківського апеляційного суду від 14.06.2023 року, встановлено, що скорочення посади позивача, його звільнення, а також подання ним заяви на адресу НАЗК за фактом можливого порушення посадовими особами Університету вимог Закону України «Про запобігання корупції», є підставою вважати про наявність зв'язку між звільненням позивача і поданням ним заяви до НАЗК.
Будь-яких заперечень щодо наявності зв'язку між звільненням та набуттям позивачем статусу викривача відповідачем не подано.
Таким чином, оцінивши в сукупності наявності у справі докази, суд приходить до висновку, що позивач зазнав обмеження у своїх трудових правах, в тому числі у зв'язку із повідомленням ним про можливі факти корупційних або пов'язаних з корупцією правопорушень, у порівнянні з іншими співробітниками. Отже, вимоги позивача про визнання неправомірними дії відповідача та встановлення фактів дискримінації (мобінг) у сфері праці є обґрунтованими та підлягають задоволенню.
Щодо вимог позивача про зобов'язання відповідача усунути дискримінації, шляхом виплати на користь позивача грошової компенсації у розмірі дворічного середнього заробітку, у зв'язку із відмовою відповідача поновлювати позивача на рівнозначній посаді.
Особи, які вважають, що вони зазнали дискримінації у сфері праці, мають право звернутися до суду із заявою про відновлення порушених прав, відшкодування матеріальної та моральної шкоди.
Відповідно до ст. 15 Закону України «Про засади запобігання та протидії дискримінації в Україні», особа має право на відшкодування матеріальної шкоди та моральної шкоди, завданих їй унаслідок дискримінації. Порядок відшкодування матеріальної шкоди та моральної шкоди визначається Цивільним кодексом України та іншими законами.
За вимог Цивільного кодексу України майнова шкода, завдана неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю особистим немайновим правам фізичної або юридичної особи, а також шкода, завдана майну фізичної або юридичної особи, відшкодовується в повному обсязі особою, яка її завдала.
Загальні підстави відповідальності за завдану майнову шкоду в рамках позадоговірних (деліктних) зобов'язань визначені ст. 1166 ЦК України, відповідно до якої майнова шкода, завдана неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю особистим немайновим правам фізичної або юридичної особи, а також шкода, завдана майну фізичної або юридичної особи, відшкодовується в повному обсязі особою, яка її завдала; особа, яка завдала шкоди, звільняється від її відшкодування, якщо вона доведе, що шкоди завдано не з її вини.
Фактичною підставою для застосування такого виду відповідальності є вчинення особою правопорушення. Юридичною підставою позадоговірної відповідальності є склад цивільного правопорушення, елементами якого є шкода, протиправна поведінка, причинний зв'язок між шкодою і протиправною поведінкою, вина. Відсутність хоча б одного з цих же елементів виключає відповідальність за заподіяну шкоду.
При цьому в деліктних правовідносинах саме на позивача покладається обов'язок довести наявність шкоди та її розмір.
Водночас позивач, заявляючи вимогу про стягнення грошової компенсації у розмірі дворічного середнього заробітку, тобто фактично стягнення матеріальної шкоди, не довів розміру завданої шкоди, відповідного розрахунку позивачем не надано. Крім того, з мотивувальної частини позовної заяви вбачається, що позивач, заявляючи відповідну вимогу, керується не Законом України «Про засади запобігання та протидії дискримінації в Україні», а ч. 7 ст. 53-4 Закону України «Про запобігання корупції».
Відповідно до ч. 1 ст. 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.
За таких обставин в задоволенні вимоги позивача про зобов'язання відповідача усунути дискримінації, шляхом виплати на користь позивача грошової компенсації у розмірі дворічного середнього заробітку - відмовити. При цьому позивачу слід роз'яснити його право на звернення до суду з окремою позовною заявою про стягнення матеріальної та моральної шкоди, завданих внаслідок його дискримінації.
Щодо вимог позивача про стягнення з відповідача грошової компенсації у розмірі дворічного середнього заробітку проректора з науково-педагогічної діяльності та інноваційного розвитку, згідно штатного розкладу на 2023 рік.
Відповідно до частини четвертої статті 235 КЗпП України у разі наявності підстав для поновлення на роботі працівника, який був звільнений у зв'язку із здійсненим ним або його близькою особою повідомленням про можливі факти корупційних або пов'язаних з корупцією правопорушень, інших порушень Закону України «Про запобігання корупції» іншою особою, та за його відмови від такого поновлення орган, який розглядає трудовий спір, приймає рішення про виплату йому грошової компенсації у розмірі шестимісячного середнього заробітку, а у випадку неможливості поновлення - у розмірі дворічного середнього заробітку.
Аналогічна норма міститься і в ч. 7 ст. 53-4 Закону України «Про запобігання корупції».
Аналізуючи вищевказані положення ч. 4 ст. 235 КЗпП України та ч.7 ст.53-4 Закону України «Про запобігання корупції» суд приходить до висновку, що для стягнення грошової компенсації необхідні такі умови: 1) наявність у позивача статусу викривача; 2) відмова позивача у поновленні на роботі або неможливість такого поновлення.
Як вказувалося вище, рішенням Калуського міськрайонного суду від 15.02.2023 року, яке залишено без змін ухвалою Івано-Франківського апеляційного суду від 14.06.2023 року, констатовано, що звільнення позивача на підставу наказу №14-к від 18.01.2022 «Про звільнення ОСОБА_1 » обумовлене наявністю у позивача статусу викривача. А тому в силу вимог ч.5 ст.82 ЦПК України вказана обставина не підлягає доказуванню.
Щодо обставин неможливості поновлення позивача на роботі, суд звертає увагу на наступне.
Відповідно до змісту резолютивної частини рішення Калуського міськрайонного суду від 15.02.2023 року, рішення суду в частині поновлення позивача на рівнозначній посаді проректора з науково-педагогічної діяльності та інноваційного розвитку відповідача з 18.01.2022 року допущено до негайного виконання. На підставі вищевказаного рішення Калуським міськрайонним судом було видано виконавчий лист №345/3136/22 від 15.02.2023 року.
Постановою державного виконавця Шевченківського відділу державної виконавчої служби у м.Києві Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м.Київ) від 14.03.2023 року ВП №71266478 відкрито виконавче провадження з виконання виконавчого листа №345/3136/22 від 15.02.2023 року про: «поновити ОСОБА_1 на рівнозначній посаді проректора з науково-педагогічної діяльності та інноваційного розвитку Таврійського національного університету ім.В.І.Вернадськогоз 18.01.2022» (т.1 а.с.20).
У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 15 червня 2022 року у справі № 209/1944/18 (провадження № 61-16466св20) зазначено, що: належним виконанням судового рішення про поновлення на роботі є видання власником про це наказу, що дає можливість працівнику приступити до виконання своїх попередніх обов'язків. Виконання рішення вважається закінченим із моменту фактичного допуску працівника, поновленого на роботі рішенням суду, до виконання попередніх обов'язків на підставі відповідного акта органу, який раніше прийняв незаконне рішення про звільнення працівника.
Тобто, рішення про поновлення на роботі незаконно звільненого або переведеного працівника вважається виконаним, коли власником або уповноваженим ним органом видано наказ (розпорядження) про допуск до роботи і фактично допущено до роботи такого працівника. КЗпП України не містить визначення поняття «поновлення на роботі», не встановлює порядку виконання відповідного рішення. Наведені правові висновки викладені у постанові Верховного Суду від 17 червня 2020 року у справі № 521/1892/18, провадження № 61-39740св18.
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 08 листопада 2019 року у справі № 711/8138/18, провадження № 14-607цс19, викладено правовий висновок про те, що законодавець передбачає обов'язок роботодавця добровільно і негайно виконати рішення суду про поновлення на роботі працівника в разі його незаконного звільнення. Цей обов'язок полягає в тому, що роботодавець зобов'язаний видати наказ про поновлення працівника на роботі відразу після оголошення рішення суду незалежно від того, чи буде це рішення суду оскаржуватися. У разі невиконання цього обов'язку добровільно рішення суду підлягає виконанню у примусовому порядку. У постанові Верховного Суду від 21 березня 2018 року у справі № 243/2748/16-ц викладено правовий висновок про те, що затримкою виконання рішення суду про поновлення працівника на роботі необхідно вважати невидання власником (уповноваженим органом) наказу про поновлення працівника на роботі без поважних причин негайно після проголошення судового рішення. У разі невиконання цього обов'язку добровільно рішення суду підлягає виконанню у примусовому порядку.
Отже, виконання рішення про поновлення на роботі вважається закінченим саме з моменту видачі наказу про поновлення працівника на роботі та фактичного допуску працівника, поновленого на роботі рішенням суду, до виконання попередніх обов'язків. Працівник повинен бути обізнаним про наявність наказу про його поновлення на роботі і йому повинно бути фактично забезпечено доступ до роботи і можливості виконання своїх обов'язків.
З постанови державного виконавця Шевченківського відділу державної виконавчої служби у м. Києві Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Київ) від 12.04.2023 року ВП №71266478 вбачається, що 24.03.2023 року державним виконавцем відповідачу вручено постанову про відкриття виконавчого провадження та надано 10 днів на добровільне виконання рішення суду. Станом на 12.04.2023 року жодної відповіді стосовно виконання рішення суду на адресу відділу не надходило, що свідчить про невиконання даного рішення. А тому, на підставі ст.ст.63,75 Закону України «Про виконавче провадження», за невиконання рішення суду на відповідача накладено штраф на користь держави у розмірі 5100 грн. (т.1 а.с.21).
Відповідно до постанови державного виконавця Шевченківського відділу державної виконавчої служби у м. Києві Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Київ) від 02.05.2023 року ВП №71266478 встановлено, що станом на 01.05.2023 року, рішення Калуського міськрайонного суду від 15.02.2023 року №345/3136/22 про зобов'язання відповідача поновити позивача на рівнозначній посаді проректора з науково-педагогічної діяльності та інноваційного розвитку не виконано. А тому, на підставі ст.ст.63,75 Закону України «Про виконавче провадження», за повторне невиконання рішення суду на відповідача накладено штраф на користь держави у подвійному розмірі (10200,00 грн.) (т.1 а.с.22).
Постановою державного виконавця Шевченківського відділу державної виконавчої служби у м. Києві Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Київ) від 02.05.2023 року ВП №71266478 про закінчення виконавчого провадження встановлено, що вимоги виконавчого документа боржником не виконано. Згідно ч.3 ст.63 Закону України «Про виконавче провадження» у разі невиконання боржником рішення, яке не може бути виконано без участі боржника, виконавець надсилає до органу досудового розслідування повідомлення про вчинення боржником кримінального правопорушення та виносить постанову про закінчення виконавчого провадження. На підставі даної норми Закону державним виконавцем винесено постанову про закінчення виконавчого провадження з примусового виконання виконавчого листа №345/3136/22 від 15.02.2023 року (т.1 а.с.23).
Крім того, на адресу Шевченківського УП ГУНП України в м. Києві державним виконавцем надіслано повідомлення про вчинення кримінального правопорушення. Так, державним виконавцем повідомлено, що в діях Таврійського національного університету ім. В.І. Вернадського вбачаються ознаки кримінального правопорушення, передбаченого ст.382 КК України, а саме умисне невиконання рішення суду, що набрало законної сили. З витягу з ЄРДР за №12023100100001778 від 10.05.2023 року (т.1 а.с.78) вбачається, що Шевченківським управлінням поліції ГУНП у м. Києві проводиться досудове розслідування за фактом умисного невиконання виконавчого листа №345/3136/22 від 15.02.2023 року, яке полягає в поновленні ОСОБА_1 на роботі - на посаді проректора з науково-педагогічної діяльності та інноваційного розвитку Таврійського національного університету ім. В.І. Вернадського, за ознакам складу кримінального правопорушення, передбаченого ч.1 ст.382 КК України.
Тобто на даний час засоби, спрямовані на примусове виконання рішення Калуського міськрайонного суду від 15.02.2023 року в частині поновлення позивача на рівнозначній посаді проректора з науково-педагогічної діяльності та інноваційного розвитку відповідача з 18.01.2022 року, фактично вичерпані, адже виконавче провадження із примусового виконання вказаного судового рішення закінчено.
Суд не приймає до уваги покликання представника відповідача начебто на виконання рішення Калуського міськрайонного суду від 15.02.2023 року наказом №158-к від 19.06.2023 року, яким скасовано наказ №14-к від 18.01.2022 року (т.1 а.с.127), ОСОБА_1 відновлено у статусі проректора з науково-педагогічної діяльності та міжнародних зв'язків Таврійського національного університету ім.В.І. Вернадського.
Як вказувалося вище, належним виконання рішення суду про поновлення на роботі є власне видача наказу про поновлення працівника на роботі та фактичний допуск працівника, поновленого на роботі рішенням суду, до виконання попередніх обов'язків. Заяви позивача про поновлення на роботі від 03.07.2023 року (т.1 а.с.81), від 07.07.2023 (т.1 а.с.82), від 10.07.2023 (т.1 а.с.85) були фактично проігноровані відповідачем. Відповідачем так і не було видано наказ про поновлення позивача на роботі згідно рішення Калуського міськрайонного суду від 15.02.2023 року. Видача відповідачем наказу №158-к від 19.06.2023 року, яким скасовано наказ №14-к від 18.01.2022 року, є спробою ввести в оману органи державної влади щодо начебто належного виконання рішення суду.
Насправді, незважаючи на вжиті державним виконавцем заходи, наявність відкритого кримінального провадження, рішення Калуського міськрайонного суду від 15.02.2023 року надалі залишається невиконаним. Вказані обставини підтверджують неможливість поновлення позивача на рівнозначній посаді проректора з науково-педагогічної діяльності та інноваційного розвитку Таврійського національного університету ім. В.І.Вернадськогоз 18.01.2022 року.
Щодо наявності відкритого виконавчого провадження із примусового виконання рішення Шевченківського районного суду м. Києва №761/19326/20 в частині поновлення позивача на посаді проректора з науково-педагогічної діяльності та міжнародних зв'язків Таврійського університету ім. В.І. Вернадського з 15.03.2019 року (т. 1 а.с. 213). В рамках даного виконавчого провадження вживаються заходи щодо поновлення позивача власне на посаді «проректора з науково-педагогічної діяльності та міжнародних зв'язків з 15.03.2019 року», а на виконання рішення Калуського міськрайонного суду від 15.02.2023 року позивач має бути поновлений на «рівнозначній посаді проректора з науково-педагогічної діяльності та інноваційного розвитку з 18.01.2022 року». Тобто не можна вважати, що під час вжиття заходів на примусове виконання рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 08.07.2021 року, вживаються і заходи щодо поновлення позивача на роботі згідно рішення Калуського міськрайонного суду від 15.02.2023 року, оскільки в даних рішеннях мова йде про різні посади та різні періоди поновлення.
Отже, враховуючи наявність у позивача статусу викривача, неможливість його поновлення на роботі згідно рішення Калуського міськрайонного суду від 15.02.2023 року, наявні підстави для стягнення на користь позивача грошової компенсації відповідно до норм ч.4 ст.235 КЗпП України та ч.7 ст.53-4 Закону України «Про запобігання корупції» у розмірі дворічного середнього заробітку.
При визначенні розміру грошової компенсації суд враховує, що рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 08.07.2021 року не було належним чином виконано, позивача фактично не було поновлено на посаді проректора з науково-педагогічної діяльності та міжнародних зв'язків і, відповідно, станом на дату винесення наказу про звільнення 18.01.2022 року, розмір отримуваної ним заробітної плати не відповідав посаді, на якій його мало бути поновлено. А тому для розрахунку грошової компенсації суд бере за основу розмір заробітної плати проректора з науково-педагогічної діяльності та інноваційного розвитку, з урахуванням доплат і надбавок, яка визначена у штатному розписі Таврійського національного університету ім. В.І.Вернадськоговід 01.01.2021 року, а саме у розмірі 21863,00 грн. (т.1 а.с.136).
За таких обставин з відповідача на користь позивача слід стягнути 524 712,00 грн. (21863,00 грн. х 24 місяці) грошової компенсації.
Відповідно до ч.1 ст.141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. А тому з відповідача на користь позивача слід стягнути 2147,20 грн. сплаченого судового збору, пропорційно до розміру задоволених позовних вимог.
На підставі викладеного, ст.ст.2-1, 2-2, 235 КЗпП України, Закону України «Про запобігання корупції», Закону України «Про засади запобігання та протидії дискримінації в Україні», керуючись ст.ст. 13, 81,82,141, 259, 263-265, 274, 279 ЦПК України,
Позов задоволити частково.
Визнати неправомірними дії Таврійського національного університету ім. В.І.Вернадськогота встановити факт дискримінації (мобінг) у сфері праці щодо ОСОБА_1 .
Стягнути із Таврійського національного університету ім. В.І.Вернадськогона користь ОСОБА_1 524 712,00 грн. грошової компенсації.
Стягнути із Таврійського національного університету ім. В.І.Вернадськогона користь ОСОБА_1 2147,20 грн. судового збору.
В задоволенні решти позовних вимог - відмовити.
Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку для подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги, рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов'язки, мають право оскаржити в апеляційному порядку рішення суду першої інстанції повністю або частково.
Апеляційна скарга на рішення суду подається до Івано-Франківського апеляційного суду протягом тридцяти днів, з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення або у разі розгляду справи без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення. Учасник справи, якому повне рішення суду не було вручене у день його проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.
Повний текст судового рішення складено 07.09.2023 року.
Суддя Володимир ОНУШКАНИЧ