Постанова
Іменем України
18 серпня 2023 року
м. Київ
справа № 521/15127/19
провадження № 61-100св23
Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду: Ігнатенка В. М. (суддя-доповідач), Карпенко С. О., Стрільчука В. А.,
учасники справи:
заявник - ОСОБА_1 ,
заінтересовані особи: державна установа «Одеська виправна колонія № 14», головне управління Державної міграційної служби України в Одеській області,
розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області на рішення Малиновського районного суду м. Одеси від 31 березня 2021 року в складі судді Маркарової С. В. та постанову Одеського апеляційного суду від 28 листопада 2022 року в складі колегії суддів Громіка Р. Д., Драгомерецького М. М., Дришлюка А. І.,
Описова частина
Короткий зміст позовних вимог
У вересні 2019 року ОСОБА_1 (далі також - заявник), заінтересовані особи: державна установа «Одеська виправна колонія № 14», головне управління Державної міграційної служби України в Одеській області, звернувся із заявою про встановлення факту постійного проживання на території України станом на 24 серпня 1991 року.
Заява мотивована тим, що заявник є уродженцем с. Тригради, Красноокнянського району, Одеської області. Однак він не має паспорта громадянина України. Проживання на території України підтверджується, зокрема, такими доказами: копією свідоцтва про народження серія НОМЕР_1 ; копією листа Окнянської районної ради № 02-22/119 від 07 серпня 2018 року; копією архівної довідки №04.01-24/50 від 07 серпня 2018 року; копією архівного витягу №04.01 -24/51 від 07 серпня 2018 року.
ОСОБА_1 стверджував, що вказаний факт є юридичним, тягне набуття ним прав громадянина України, іншого способу захисту порушеного права немає, оскільки документи для вирішення питання в досудовому порядку у заявника відсутні.
Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій
Рішенням Малиновського районного суду м. Одеси від 31 березня 2021 року, залишеним без змін постановою Одеського апеляційного суду від 28 листопада 2022 року, заяву ОСОБА_1 задоволено.
Встановлено факт постійного проживання ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , на території України станом на 24 серпня 1991 року.
Задовольняючи заяву, суд першої інстанції, з яким погодився і апеляційний суд, вважав, що факт постійного проживання ОСОБА_1 на території України станом на 24 серпня 1991 року є юридичним, за відсутності у заявника документів, які вимагаються законом не може бути встановлений в досудовому порядку; цей факт є встановленим судом у процесі розгляду справи.
Врахувавши, що встановлення факту постійного проживання на території України має для ОСОБА_1 юридичне значення, і це необхідно йому для підтвердження належності до громадянства України, отримання паспорта громадянина України, суди дійшли висновку про задоволення його заяви.
Короткий зміст вимог касаційної скарги
У грудні 2022 року головне управління Державної міграційної служби України в Одеській області (далі також - ГУ ДМСУ в Одеській області) звернулося до Верховного Суду з касаційною скаргою на рішення Малиновського районного суду м. Одеси від 31 березня 2021 року та постанову Одеського апеляційного суду від 28 листопада 2022 року.
У касаційній скарзі ГУ ДМСУ в Одеській області просить суд касаційної інстанції скасувати рішення Малиновського районного суду міста Одеси від 31 березня 2021 року та постанову Одеського апеляційного суду від 28 листопада 2022 року, ухвалити нове судове рішення про відмову в задоволенні заяви ОСОБА_1 .
Рух справи в суді касаційної інстанції
Верховний Суд ухвалою від 15 березня 2023 року відкрив касаційне провадження за касаційною скаргою ГУ ДМСУ в Одеській області на рішення Малиновського районного суду міста Одеси від 31 березня 2021 року та постанову Одеського апеляційного суду від 28 листопада 2022 року, та витребував справу з суду першої інстанції.
Указана справа надійшла до Верховного Суду.
Аргументи учасників справи
Доводи особи, яка подала касаційну скаргу
Касаційна скарга ГУ ДМСУ в Одеській області мотивована тим, що в оскаржуваних рішеннях суди застосували норми права без урахування висновків щодо їх застосування у подібних правовідносинах, викладених в постановах Верховного Суду: від 08 квітня 2020 року у справах № 654/3462/17 та № 757/44694/17-ц. Зокрема, наголошувало на тому, що заявник в цій справі не використав досудового порядку врегулювання спору, не подавав відповідної заяви до територіальних органів Державної міграційної служби України, тому його звернення до суду із заявою про встановлення факту постійного проживання на території України є передчасним. Суди не врахували, що не можуть бути встановлені в судовому порядку факти, зокрема, належність до певної національності, набуття громадянства України громадянином іншої держави. Крім того, будь-які дії, спрямовані на проходження процедури набуття громадянства перебувають в межах інтересу ГУ ДМСУ в Одеській області, тому в цій справі наявний спір про право. Крім того, зазначає, що судами першої та апеляційної інстанцій порушено норми процесуального права, а саме, не досліджені зібрані у справі докази та встановлено обставини, що мають значення на підставі недопустимих доказів.
Підставами касаційного оскарження зазначено пункти 1, 4 частини другої статті 389 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України).
Позиція інших учасників справи
Відзив на касаційну скаргу не надходив до суду.
Фактичні обставини справи, встановлені судами
ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_2 народився на території України, а саме, в с. Гедеримове Перше, Захарівського району, Одеської області. Вказане підтверджується свідоцтвом про народження серія НОМЕР_1 , виданим Київським районним у місті Одесі відділом державної реєстрації актів цивільного стану Головного територіального управління юстиції в Одеській області.
Згідно листа Окнянської районної ради № 02-22/119 від 07 серпня 2018 року за документами фонду з особового складу колгоспу КСП «Перемога» с. Тригради (раніше - колгосп «Іскра» с. Гулянка) Красоокнянського району, Одеської області за період з 01 липня 1989 року до 31 грудня 1995 року є відомості про трудовий стаж заявника.
За вироком Малиновського районного суду м. Одеси від 24 лютого 2017 року в кримінальній справі № 521/1774/17 ОСОБА_1 засуджений як громадянин України.
Мотивувальна частина
Позиція Верховного Суду
Відповідно до частини третьої статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
Критерії оцінки правомірності оскаржуваного судового рішення визначені в статті 263 ЦПК України, відповідно до яких судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.
Як видно із касаційної скарги, рішення судів, визначені у пункті 1 частини першої статті 389 ЦПК України, оскаржуються на підставі пунктів 1, 4 частини другої статті 389 ЦПК України.
Частиною першою статті 402 ЦПК України визначено, що у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.
Відповідно до частин першої та другої статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.
Вивчивши матеріали справи та перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд вважає, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення з таких підстав.
Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права
У статті 6 Конвенції вказано, що кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.
Частиною першою статті 8 Конституції України передбачено, що в Україні визнається і діє принцип верховенства права. Суддя, здійснюючи правосуддя, керується верховенством права (частина перша статті 129 Конституції України).
Суд, здійснюючи правосуддя на засадах верховенства права, забезпечує кожному право на справедливий суд та повагу до інших прав і свобод, гарантованих Конституцією і законами України, а також міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України (стаття 2 Закону України «Про судоустрій і статус суддів»).
У частині першій статті 293 ЦПК України визначено, що окреме провадження - це вид непозовного цивільного судочинства, в порядку якого розглядаються цивільні справи про підтвердження наявності або відсутності юридичних фактів, що мають значення для охорони прав, свобод та інтересів особи або створення умов здійснення нею особистих немайнових чи майнових прав або підтвердження наявності чи відсутності неоспорюваних прав.
Згідно з пунктом 5 частини другої статті 293 ЦПК України суд розглядає в порядку окремого провадження справи про встановлення фактів, що мають юридичне значення.
Відповідно до частини другої статті 315 ЦПК України у судовому порядку можуть бути встановлені також інші факти, від яких залежить виникнення, зміна або припинення особистих чи майнових прав фізичних осіб, якщо законом не визначено іншого порядку їх встановлення.
Отже, законодавством передбачено встановлення юридичних фактів щодо виникнення, зміни або припинення особистих чи майнових прав фізичних осіб, до яких відносяться й факти, що породжують право особи на підтвердження належності до громадянства України, зокрема постійного проживання на території України.
Встановлення факту постійного проживання на території України на момент проголошення незалежності України або набрання чинності Законом України «Про громадянство України» є підставою для оформлення належності до громадянства України відповідно до пунктів 1, 2 частини першої статті 3 цього Закону.
Згідно з пунктами 1, 2 частини першої статті 3 Закону України «Про громадянство України» громадянами України є: усі громадяни колишнього СРСР, які на момент проголошення незалежності України (24 серпня 1991 року) постійно проживали на території України; особи, незалежно від раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, мовних чи інших ознак, які на момент набрання чинності Законом України «Про громадянство України» проживали в Україні і не були громадянами інших держав.
Особи, зазначені у пункті 1 частини першої цієї статті, є громадянами України з 24 серпня 1991 року, зазначені у пункті 2, - з 13 листопада 1991 року (частина друга статті 3 Закону України «Про громадянство України»).
Встановлення факту постійного проживання на території України є підставою для оформлення належності до громадянства України.
Юридичне значення має лише факт постійного проживання на території України особи, дитини, батьків дитини (одного з них) або іншого її законного представника на момент проголошення незалежності України (24 серпня 1991 року) або набрання чинності Законом України від 08 жовтня 1991 року № 1636-ХІІ «Про громадянство України» (13 листопада 1991 року).
Для встановлення факту належності до громадянства України відповідно до положень статті 293 ЦПК України та статті 3 Закону України «Про громадянство України» і залежно від підстав цього встановлення предметом розгляду в суді можуть бути заяви про встановлення таких фактів: постійного проживання на території України за станом на 24 серпня 1991 року; постійного проживання на території України за станом на 13 листопада 1991 року.
Відповідно до частини першої статті 8 Закону України «Про громадянство України» особа, яка сама чи хоча б один з її батьків, дід чи баба, рідні (повнорідні та неповнорідні) брат чи сестра, син чи дочка, онук чи онука народилися або постійно проживали до 24 серпня 1991 року на території, яка стала територією України відповідно до Закону України «Про правонаступництво України», або яка сама чи хоча б один з її батьків, дід чи баба, рідні (повнорідні та неповнорідні) брат чи сестра народилися або постійно проживали на інших територіях, що входили на момент їх народження або під час їх постійного проживання до складу Української Народної Республіки, Західноукраїнської Народної Республіки, Української Держави, Української Соціалістичної Радянської Республіки, Закарпатської України, Української Радянської Соціалістичної Республіки (УРСР), і є особою без громадянства або іноземцем, який подав зобов'язання припинити іноземне громадянство, та подала заяву про набуття громадянства України, а також її неповнолітні діти реєструються громадянами України.
Для встановлення факту набуття громадянства України предметом розгляду в суді можуть бути заяви про встановлення таких фактів: постійного проживання на території України станом на 24 серпня 1991 року; постійного проживання на території України станом на 13 листопада 1991 року; постійного проживання дитини на території України станом на 24 серпня 1991 року або станом на 13 листопада 1991 року; постійного проживання на території України батьків (одного з них) дитини або іншого законного представника, з яким дитина постійно проживала станом на 24 серпня 1991 року чи 13 листопада 1991 року; постійного проживання особи на території України чи Української РСР на момент набрання законної сили вироку суду; наявності родинних зв'язків заявника з його батьками (усиновителями, з дідом, бабою); постійного проживання на території України діда та баби заявника; народження на території України батьків заявника, діда чи баби тощо.
Отже, на підставі статті 8 Закону України «Про громадянство України» встановлюється набуття громадянства України.
Оскільки заявник звернувся до суду із заявою про встановлення факту постійного проживання на території України для встановлення належності до громадянства України, суди попередніх інстанцій дійшли правильного висновку, що вказаний факт підлягає встановленню на підставі статті 293 ЦПК України та статті 3 Закону України «Про громадянство України».
Аналогічна правова позиція викладена у постановах Верховного Суду: від 05 квітня 2021 року у справі № 523/14707/19, від 24 лютого 2021 року у справі № 522/20494/18, від 24 березня 2021 року у справі № 521/6094/19, від 02 червня 2021 року у справі № 125/1472/19, від 27 лютого 2023 року в справі № 517/445/19, від 09 серпня 2023 року в справі № 523/7192/19.
Задовольняючи заяву ОСОБА_1 про встановлення факту його постійного проживання на території України станом на 24 серпня 1991 року, суди першої та апеляційної інстанцій виходили з того, що під час судового розгляду цей факт знайшов своє підтвердження. При цьому суди врахували, що встановлення факту постійного проживання на території України має для ОСОБА_1 юридичне значення, оскільки це необхідно йому для підтвердження належності до громадянства України, отримання паспорта громадянина України.
Враховуючи зазначене, вищевикладені правові висновки, які були застосовані судами, узгоджуються з усталеною судовою практикою щодо розгляду справ у подібних правовідносинах.
Відомостей про те, що заявник залишав територію України, був відсутній на території України станом на 24 серпня 1991 року, чи є громадянином іншої держави матеріали справи не містять.
Ураховуючи викладене, суд першої інстанції, з яким погодився і апеляційний суд, дійшов правильного висновку про задоволення заяви ОСОБА_1 про встановлення юридичного факту проживання на території України.
Згідно з частиною третьою статті 12, частиною першою статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Відповідно до статті 80 ЦПК України достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.
Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів) (частини перша-третя статті 89 ЦПК України).
Встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Це передбачено статтями 77, 78, 79, 80, 89, 367 ЦПК України. Суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів (постанова Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц).
Ураховуючи наведене колегія суддів погоджується із висновками судів першої та апеляційної інстанцій про наявність підстав для задоволення заяви ОСОБА_1 .
Щодо відхилення доводів касаційної скарги.
Доводи касаційної скарги про те, що між сторонами виник спір про право, не заслуговують на увагу, оскільки метою встановлення факту постійного проживання на території України є отримання ОСОБА_1 паспорта громадянина України, відповідно, спір про право відсутній.Вказане відповідає правовій позиції, викладені в постановах Верховного Суду: від 05 листопада 2020 року у справі № 521/21665/18, від 27 лютого 2023 року в справі № 517/445/19.
Аргументи касаційної скарги, що ОСОБА_1 не звертався до територіальних органів Державної міграційної служби України з заявою про набуття чи встановлення належності до громадянства України у досудовому порядку, є безпідставними з огляду на наступне.
Пунктом 3 Рішення Конституційного Суду України від 09 липня 2002 року
№ 15-рп/20002 встановлено, що обов'язкове досудове врегулювання спорів, яке виключає можливість прийняття позовної заяви до розгляду
і здійснення за нею правосуддя, порушує право особи на судовий захист. Можливість використання суб'єктами правовідносин досудового врегулювання спорів може бути додатковим засобом правового захисту, який держава надає учасникам певних правовідносин, що не суперечить принципу здійснення правосуддя виключно судом. Виходячи з необхідності підвищення рівня правового захисту держава може стимулювати вирішення правових спорів у межах досудових процедур, однак їх використання
є правом, а не обов'язком особи, яка потребує такого захисту.
Право на судовий захист не позбавляє суб'єктів правовідносин можливості досудового врегулювання спорів. Це може бути передбачено цивільно-правовим договором, коли суб'єкти правовідносин добровільно обирають засіб захисту їхніх прав. Досудове врегулювання спору може мати місце також за волевиявленням кожного з учасників правовідносин і за відсутності у договорі застереження щодо такого врегулювання спору.
Таким чином, обрання певного засобу правового захисту, у тому числі
і досудового врегулювання спору, є правом, а не обов'язком особи, яка добровільно, виходячи з власних інтересів, його використовує. Встановлення законом обов'язкового досудового врегулювання спору обмежує можливість реалізації права на судовий захист.
З урахуванням викладеного, положення частини другої статті 124 Конституції України щодо поширення юрисдикції судів на всі правовідносини, що виникають у державі, в аспекті конституційного звернення необхідно розуміти так, що право особи (громадянина України, іноземця, особи без громадянства, юридичної особи) на звернення до суду за вирішенням спору не може бути обмежене законом, іншими нормативно-правовими актами. Встановлення законом або договором досудового врегулювання спору за волевиявленням суб'єктів правовідносин не
є обмеженням юрисдикції судів і права на судовий захист.
Подібна правова позиція висловлена у постановах Верховного Суду від 06 травня 2020 року у справі № 365/762/17, від 27 лютого 2023 року в справі № 517/445/19.
Аргументи касаційної скарги про неврахування судами правових висновків, викладених в постановах Верховного Суду: від 08 квітня 2020 року у справах № 654/3462/17, № 757/44694/17-ц, не заслуговують на увагу, оскільки обставини, встановлені у вказаних справах, не є подібними до обставин, встановлених судами в цій справі; висновки у цих справах та у справі, яка переглядається, а також встановлені судами фактичні обставини, що формують зміст правовідносин, є різними, у кожній із зазначених справ суди виходили з конкретних обставин справи та фактично-доказової бази з урахуванням наданих сторонами доказів, оцінюючи їх у сукупності. Зокрема: у справі № 757/44694/17-ц заявник втратив паспорт громадянина СРСР та не надав доказів ініціювання питання щодо проведення процедури встановлення особи та звернення до міграційної служби із заявою про видачу паспорта замість втраченого; у справі № 654/3462/17 заявник не довів обставин, вказаних в його заяві.
Верховний Суд також відхиляє доводи касаційної скарги про те, що судові рішення ухвалені з порушенням норм процесуального права з посиланням на пункт 4 частини другої статті 389 ЦПК України, оскільки такі доводи не знайшли свого підтвердження при касаційному перегляді оскаржуваного рішення апеляційного суду. Фактично аргументи касаційної скарги про те, що суди не дослідили належним чином зібрані у справі докази та встановили всі обставини у справі на підставі недостатніх доказів, зводяться до переоцінки доказів у справі, а тому відхиляються Верховним Судом, оскільки за змістом статті 400 ЦПК України такі дії виходять за межі повноважень суду касаційної інстанції при перегляді рішень судів першої та/або апеляційної інстанцій.
Проаналізувавши зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій з точки зору застосування норм права, які стали підставою для позову по суті, колегія суддів Верховного Суду дійшла висновку, що судами ухвалені рішення відповідно до встановлених ними обставин на підставі наданих сторонами доказів, які мають індивідуальний характер. Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів заявника та їх відображення в оскаржуваних судових рішеннях, питання обґрунтованості висновків судів попередніх інстанцій, Верховний Суд виходить з того, що у справі, яка переглядається, було надано вичерпну відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних відносин, як у матеріально-правовому, так і у процесуальному сенсах.
Таким чином, доводи касаційної скарги, які стали підставами для відкриття касаційного провадження, не підтвердилися.
ЄСПЛ у своїх рішеннях вказував, що одним із фундаментальних аспектів верховенства права є принцип юридичної визначеності, який передбачає повагу до принципу res judicata - принципу остаточності рішень суду. Цей принцип наголошує, що жодна зі сторін не має права вимагати перегляду остаточного та обов'язкового рішення суду просто тому, що вона має на меті добитися нового слухання справи та нового її вирішення. Повноваження вищих судових органів стосовно перегляду мають реалізовуватись для виправлення судових помилок та недоліків судочинства, але не для здійснення нового судового розгляду. Перегляд не повинен фактично підміняти собою апеляцію, а сама можливість існування двох точок зору на один предмет не є підставою для нового розгляду. Винятки із цього принципу можуть мати місце лише за наявності підстав, обумовлених обставинами важливого та вимушеного характеру (справа «Пономарьов проти України» (CASE «PONOMARYOV v. UKRAINE»), рішення від 03 квітня 2008 року).
Верховний Суд розглянув справу в межах доводів, наведених у касаційній скарзі, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, і підстав вийти за їх межі судом касаційної інстанції не встановлено.
Ураховуючи зазначене, Верховний Суд вважає, що суди правильно застосували норми матеріального та процесуального права на підставі наданих доказів та ухвалили законні і обґрунтовані судові рішення.
Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.
Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань (частина друга статті 410 ЦПК України).
Суди першої та апеляційної інстанцій повно встановили обставини справи на підставі належної оцінки наявних у справі доказів, визначили норми права, які підлягали застосуванню.
У зв'язку з наведеним, колегія суддів вважає, що касаційну скаргу слід залишити без задоволення, а оскаржені судові рішення - без змін.
Щодо судових витрат
Частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України передбачено, що якщо суд касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.
Оскільки касаційну скаргу залишено без задоволення, підстав для нового розподілу судових витрат, понесених у зв'язку з розглядом справи у судах першої та апеляційної інстанцій, а також розподілу судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, немає.
Керуючись статтями 400, 401, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного цивільного суду
Касаційну скаргу головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області залишити без задоволення.
Рішення Малиновського районного суду м. Одеси від 31 березня 2021 року та постанову Одеського апеляційного суду від 28 листопада 2022 року залишити без змін.
Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.
Судді: В. М. Ігнатенко
С. О. Карпенко
В. А. Стрільчук