05 вересня 2023 року Справа № 480/3817/23
Сумський окружний адміністративний суд у складі головуючого судді - Глазька С.М., розглянувши за правилами спрощеного позовного провадження в приміщенні суду в м. Суми адміністративну справу № 480/3817/23 за позовом ОСОБА_1 до Головного управління Національної поліції в Сумській області про зобов'язання вчинити дії,-
Позивач, ОСОБА_1 , звернувся до Сумського окружного адміністративного суду з позовною заявою до Головного управління Національної поліції в Сумській області, у якій просить зобов'язати Головне управління Національної поліції в Сумській області зарахувати ОСОБА_1 до стажу служби в поліції наявну на момент переходу на службу в Національну поліцію України вислугу років у Державній кримінально-виконавчій службі України, а саме 09 років 02 місяці 20 днів.
Позовні вимоги вмотивовані тим, що з 10.06.2013 по 05.03.2021 позивач проходив службу в органах Державної кримінально-виконавчої служби України та мав вислугу років на момент звільнення із Державної кримінально-виконавчої служби України у календарному обчисленні: 09 років 02 місяці 20 днів, в пільговому обчисленні: 11 років 09 місяців 18 днів. Втім, відповідач на підставі ст.78 Закону України “Про Національну поліцію” не зараховує спірний період до вислуги років в органах Державної кримінально-виконавчої служби України до стажу служби позивача в органах Національної поліції України, зарахування якого має значення для виплати відсоткової надбавки за вислугу років, надання додаткової оплачуваної відпустки. Позивач вважає не зарахування спірного періоду протиправним, оскільки вважає, що служба в органах Державної кримінально-виконавчої служби України має такий же правовий статус як і служба в органах внутрішніх справ на посадах начальницького та рядового складу, тому така служба підлягає зарахуванню до вислуги років в поліції на підставі п. 3 ч. 2 ст. 78 Закону України “Про Національну поліцію”. Позивач вважає, що при переході на службу в Національну поліцію України вислуга років станом на 09.03.2021 (враховуючи службу в Збройних силах України, Державній пенітенціарній службі України) мала б становити 09 років 02 місяці 20 днів. Однак, до стажу служби в поліції станом на дату прийняття на службу (09.03.2021) зараховано лише вислугу років - 01 рік 05 місяців 26 днів, тобто тільки службу в Збройних силах України.
Ухвалою суду позовну заяву прийнято до розгляду та відкрито провадження у справі, ухвалено здійснювати розгляд справи за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи.
Представник відповідача подав відзив на позовну заяву, в якому просив відмовити у задоволенні позову з огляду на те, що станом на день прийняття позивача на службу до органів Національної поліції України, почав діяти Закон України “Про Національну поліцію”, частиною другою статті 78 якого визначений виключний перелік посад (видів служби), які зараховуються до стажу служби в поліції, а тому застосуванню до спірних правовідносин підлягають норми саме цього Закону. Вказана норма містить вичерпний перелік посад (видів служби) та періодів роботи в органах і установах, служба у яких зараховується до стажу служби в поліції. Однак у вказаному переліку відсутня служба в органах Державної кримінально-виконавчої служби.
Таким чином, прирівнювання позивачем служби органах Державної кримінально-виконавчої служби до служби в органах внутрішніх справ є помилковим, адже суперечить нормам статті 78 Закону України “Про Національну поліцію”, який є спеціальним, та у якому прямо передбачено та чітко окреслено ті види служби, які враховуються до стажу служби поліцейських.
Спеціальним нормативно-правовим актом, що регулюють правовідносини щодо питань нарахування і виплати грошового забезпечення поліцейським, є наказ Міністерства внутрішніх справ України від 06 квітня 2016 року № 260, пунктом 3 розділу II якого визначено, що до вислуги років для виплати поліцейським надбавки за стаж служби зараховуються періоди, які визначені частини 2 статті 78 Закону України “Про Національну поліцію”.
Посилання позивача на норми частини 5 Прикінцевих положень Кримінально-виконавчого кодексу України, відповідно до якої до законодавчого врегулювання питань проходження служби персоналом органів і установ виконання покарань та його соціального захисту на осіб рядового і начальницького складу кримінально-виконавчої системи поширюються дія статей Закону України «Про міліцію», є безпідставними. Після прийняття у 2003 році Кримінально-виконавчого кодексу України у 2005 році був прийнятий Закон України «Про Державну кримінально-виконавчу службу України», який врегульовує питання проходження служби у органах і установах виконання покарань.
Щодо стягнення витрат на професійну правничу допомогу представник відповідача заперечував та вказав, що сума витрат на правову допомогу, заявлена позивачем в розмірі 1500,00 грн. є надмірною, неспівмірною із складністю справи та фактичним обсягом наданих адвокатом послуг.
Дослідивши наявні матеріали справи, заяви по суті справи, всебічно і повно з'ясувавши всі фактичні обставини справи та об'єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд вважає, що позов підлягає задоволенню з огляду на наступне.
Згідно відомостей трудової книжки серії НОМЕР_1 та послужного списку судом встановлено, що з березня 2021 року позивач проходить службу в органах Національної поліції України, на цей час займає посаду поліцейського сектору реагування патрульної поліції відділення поліції № 2 (с. Краснопілля) Сумського районного управління поліції Головного управління Національної поліції в Сумській області (а.с.8-14).
При цьому, згідно трудової книжки серії НОМЕР_1 у період з 10.06.2013 по 05.03.2021 позивач проходив службу в органах Державної кримінально-виконавчої служби України (зворот а.с.8).
Відповідно до копії наказу «Про звільнення з Державної кримінально-виконавчої служби України» ЮС-21 від 04.03.2021, вислуга років позивача на день звільнення становить: у календарному обчисленні - 09 років 02 місяці 20 днів, у пільговому обчисленні - 11 років 09 місяців 18 днів (а.с.16).
Згідно копії наказу Головного управління Національної поліції в Сумській області №95 о/с від 04.03.2021, ОСОБА_1 був прийнятий на службу в поліції та йому встановлено стаж служби в поліції, який дає право на встановлення надбавки за вислугу років, надання додаткової оплачуваної відпустки станом на 09.03.2021 - 01 рік 05 місяців 26 днів (а.с.15).
Позивач вважає такі дії відповідача з приводу обчислення стажу служби в поліції неправомірними, тому звернувся до суду з цим позовом.
Надаючи правову оцінку спірним правовідносинам, суд зазначає наступне.
Відповідно до положень статті 19 Конституції України, органи державної влади, органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Закон України від 02 липня 2015 року №580-VIII «Про Національну поліцію» (далі - Закон №580-VIII) визначає правові засади організації та діяльності Національної поліції України, статус поліцейських, а також порядок проходження служби в Національній поліції України.
Відповідно до частин першої, другої статті 59 Закону №580-VIII служба в поліції є державною службою особливого характеру, яка є професійною діяльністю поліцейських з виконання покладених на поліцію повноважень. Час проходження служби в поліції зараховується до страхового стажу, стажу роботи за спеціальністю, а також до стажу державної служби.
Приписами статті 78 Закону № 580-VIII передбачено, що стаж служби в поліції дає право на встановлення поліцейському надбавки за вислугу років, надання додаткової оплачуваної відпустки.
Частиною другою статті 78 Закону № 580-VIII визначено, що до стажу служби в поліції зараховуються:
1) служба в поліції на посадах, що заміщуються поліцейськими, з дня призначення на відповідну посаду;
2) військова служба в Збройних Силах України, Державній прикордонній службі України, Національній гвардії України, Управлінні державної охорони, Цивільній обороні України, внутрішніх військах Міністерства внутрішніх справ України та інших військових формуваннях, утворених відповідно до закону, Службі безпеки України, Службі зовнішньої розвідки, Державній спеціальній службі транспорту;
3) служба в органах внутрішніх справ України на посадах начальницького і рядового складу з дня призначення на відповідну посаду;
4) час роботи у Верховній Раді України, місцевих радах, центральних і місцевих органах виконавчої влади із залишенням на військовій службі, на службі в органах внутрішніх справ України або на службі в поліції;
5) час роботи в органах прокуратури і суді осіб, які працювали на посадах суддів, прокурорів, слідчих, а також служба у Службі судової охорони;
6) дійсна військова служба в Радянській Армії та Військово-Морському Флоті, прикордонних, внутрішніх, залізничних військах, в органах державної безпеки та інших військових формуваннях колишнього СРСР, а також служба в органах внутрішніх справ колишнього СРСР.
Спірні правовідносини між сторонами склались щодо не зарахування стажу роботи в органах Державної кримінально-виконавчої служби України до стажу служби в поліції, що дає право на встановлення позивачеві надбавки за вислугу років і надання додаткової оплачуваної відпустки.
Як встановлено судом, у період з 10.06.2013 по 05.03.2021 позивач проходив службу в органах Державної кримінально-виконавчої служби України (зворот а.с. 8).
Згідно із пунктом 3 частини другої статті 78 Закону №580-VIII до стажу служби в поліції зараховується служба в органах внутрішніх справ України на посадах начальницького і рядового складу.
Відповідно до пункту 5 Прикінцевих положень Кримінально-виконавчого кодексу України від 11 липня 2003 року №1129-IV до законодавчого врегулювання питань проходження служби персоналом органів і установ виконання покарань та його соціального захисту на осіб рядового і начальницького складу кримінально-виконавчої системи поширюються дія статей 22 і 23 Закону України «Про міліцію», а також порядок і умови проходження служби та грошового забезпечення, передбачені для працівників органів внутрішніх справ.
При цьому, частина п'ята статті 23 Закону України від 23 червня 2005 року №2713-IV «Про Державну кримінально-виконавчу службу України» передбачає, що на осіб рядового і начальницького складу кримінально-виконавчої служби поширюється соціальний захист поліцейських, визначений Законом України «Про Національну поліцію», а також порядок і умови проходження служби, передбачені для поліцейських. Умови і розміри грошового забезпечення осіб рядового і начальницького складу та оплати праці працівників кримінально-виконавчої служби визначаються Кабінетом Міністрів України.
Системний аналіз вище наведених норм чинного законодавства свідчить про те, що фактично законодавець поширив дію усіх норм, які врегульовують порядок і умови проходження служби працівниками органів внутрішніх справ, а в подальшому - поліцейськими, на працівників кримінально-виконавчої служби.
Сутність службової дисципліни, обов'язки осіб рядового і начальницького складу органів внутрішніх справ України, види заохочень та дисциплінарних стягнень, порядок і права начальників щодо їх застосування, а також порядок оскарження дисциплінарних стягнень визначені Дисциплінарним статутом органів внутрішніх справ України, затвердженим Законом України від 22 лютого 2006 року №3460-IV.
Згідно з преамбулою зазначеного Статуту його дія поширюється на осіб начальницького складу Національного антикорупційного бюро України, осіб рядового і начальницького складу Державної кримінально-виконавчої служби України та податкової міліції, які повинні неухильно додержуватися його вимог.
Крім того, частиною першою статті 6 Закону України «Про Державну кримінально-виконавчу службу України» закріплено, що Державна кримінально-виконавча служба України відповідно до закону здійснює правозастосовні та правоохоронні функції і складається з центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері виконання кримінальних покарань, його територіальних органів управління, кримінально-виконавчої інспекції, установ виконання покарань, слідчих ізоляторів, воєнізованих формувань, навчальних закладів, закладів охорони здоров'я, підприємств установ виконання покарань, інших підприємств, установ і організацій, створених для забезпечення виконання завдань Державної кримінально-виконавчої служби України.
Таким чином, на позивача, як і на інших працівників кримінально-виконавчої служби (окрім тих, на яких розповсюджується дія Закону України «Про державну службу»), під час проходження ними служби в період, що досліджується, розповсюджується дія нормативно-правових актів органів внутрішніх справ України, а в подальшому - поліції, в тому числі й дія статей 22, 23 Закону України «Про міліцію» та відповідні норми Закону України «Про Національну поліцію», Положення про проходження служби рядовим і начальницьким складом органів внутрішніх справ, затвердженого постановою Кабінету Міністрів УРСР від 29 липня 1991 року №114, Дисциплінарний статут органів внутрішніх справ України.
Тобто всі обов'язки, обмеження служби в органах внутрішніх справ та поліції, її специфічні умови, порядок та підстави дисциплінарної відповідальності визнані законодавцем тотожними умовам проходження служби персоналом органів і установ виконання покарань.
Вказані висновки узгоджуються з позицією Верховного Суду, викладеними у постанові від 20.10.2022 у справі №160/11127/20.
Згідно з частиною п'ятою статті 242 Кодексу адміністративного судочинства України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
Ураховуючи наведені норми законодавства та вищевказані висновки Верховного Суду, з огляду на тотожність правового статусу служби в органах внутрішніх справ і служби в установі виконання покарань, діяльність позивача, функції, які ним виконувались на момент проходження служби, статус позивача, дійшов висновку, що стаж служби позивача в Державній кримінально-виконавчій службі України підлягає зарахуванню до стажу служби в поліції, що дає право на встановлення надбавки за вислугу років і надання додаткової оплачуваної відпустки.
При цьому, суд не бере до уваги посилання представника відповідача у відзиві на постанови Верховного Суду від 31.03.2020 у справі №520/2067/19, від 19.11.2019 у справі №520/903/19, оскільки у вказаних постановах предметом розгляду, серед іншого, було зарахування до стажу служби в поліції для встановлення надбавки за вислугою років та надання додаткової оплачуваної відпустки та до календарної вислуги років час навчання у вищому навчальному закладі із розрахунку - один рік за шість місяців. Відтак, правовідносини у вказаних справах є відмінними від тих, що є предметом спору у цій справі.
Крім того, Велика Палата Верховного Суду при розгляді справи №755/10947/17 у постанові від 30.01.2019 зазначила, що незалежно від того, чи перераховані усі постанови, у яких викладена правова позиція, від якої відступила Велика Палата, суди під час вирішення тотожних спорів мають враховувати саме останню правову позицію Великої Палати Верховного Суду.
Тому застосуванню до цих правовідносин підлягає саме останній висновок Верховного Суду, викладений у постанові від 20.10.2022 у справі №160/11127/20.
Щодо посилання представника відповідача на те, що Державна кримінально-виконавча служба України відсутня в ст. 78 Закону № 580-VIII, варто відмітити, що Верховний Суд у згаданій постанові відхиляючи мотиви суду апеляційної інстанції (які є тотожними доводам представника відповідача у цій справі), вказав, що суд не звернув увагу на те, що чинним на час проходження позивачем служби в податковій міліції та виникнення спірних правовідносин законодавством статус осіб, які проходили службу в податковій міліції, прирівнювався до статусу осіб, які перебували на службі в органах внутрішніх справ, а відповідно до пункту 3 частини другої статті 78 Закону №580-VIII до стажу служби в поліції зараховується служба в органах внутрішніх справ України на посадах начальницького і рядового складу.
Відтак, відповідач при визначенні стажу службу в поліції позивача діяв не у відповідності до вимог чинного законодавства і така бездіяльність не відповідає критеріям правомірності, визначених в ч.2 ст. 2 Кодексу адміністративного судочинства України, у зв'язку з чим позовні вимоги є обґрунтованими та такими, що підлягають задоволенню.
Щодо розподілу судових витрат, зокрема, витрат на професійну правничу допомогу у розмірі 1500,00 грн та судового збору у розмірі 1073,60 грн, суд зазначає наступне.
Згідно зі ст. 244 Кодексу адміністративного судочинства України, під час ухвалення рішення, суд, окрім іншого, має вирішити як розподілити між сторонами судові витрати.
Відповідно до ст. 132 Кодексу адміністративного судочинства України судові витрати складаються із судового збору та витрат, пов'язаних з розглядом справи. До витрат, пов'язаних з розглядом справи, належать, зокрема, витрати на професійну правничу допомогу.
У позовній заяві представник позивача просив стягнути з відповідача понесені судові витрати, які складають: 1073,60 грн - сплачений судовий збір та 1500,00 грн витрат на правничу допомогу.
Вирішуючи питання розподілу судових витрат, суд зазначає, що у відповідності до ст.134 Кодексу адміністративного судочинства України витрати, пов'язані з правничою допомогою адвоката несуть сторони. За результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом з іншими судовими витратами, за винятком витрат суб'єкта владних повноважень на правничу допомогу адвоката.
Для цілей розподілу судових витрат: 1) розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов'язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою; 2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат.
Для визначення розміру витрат на правничу допомогу та з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги.
Розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи.
У разі недотримання вказаних вимог, суд може, за клопотанням іншої сторони, зменшити розмір витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами.
Обов'язок доведення неспівмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами.
Відповідно до ч. 1 ст. 139 Кодексу адміністративного судочинства України при задоволенні позову сторони, яка не є суб'єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб'єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа.
При частковому задоволенні позову судові витрати покладаються на обидві сторони пропорційно до розміру задоволених позовних вимог. При цьому суд не включає до складу судових витрат, які підлягають розподілу між сторонами, витрати суб'єкта владних повноважень на правничу допомогу адвоката та сплату судового збору (ч.2 ст. 139 Кодексу адміністративного судочинства України).
При цьому розмір витрат на правничу допомогу встановлюється судом на підставі оцінки доказів щодо детального опису робіт, здійснених адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги. Тобто, питання розподілу судових витрат пов'язане із суддівським розсудом (дискреційні повноваження) та суд не зобов'язаний присуджувати стороні, на користь якої ухвалене судове рішення, всі понесені нею витрати на професійну правничу допомогу, якщо, керуючись принципами справедливості та верховенства права, встановить, що розмір гонорару, визначений стороною та його адвокатом, є завищеним щодо іншої сторони спору, враховуючи такі критерії, як складність справи, витрачений адвокатом час, значення спору для сторони тощо.
При визначенні суми компенсації витрат, понесених на професійну правничу допомогу, необхідно досліджувати на підставі належних та допустимих доказів обсяг фактично наданих адвокатом послуг і виконаних робіт, кількість витраченого часу, розмір гонорару, співмірність послуг категоріям складності справи, витраченому адвокатом часу, об'єму наданих послуг, ціні позову та (або) значенню справи.
Відповідно до практики Європейського суду з прав людини, про що, зокрема, зазначено у рішеннях від 26 лютого 2015 року у справі “Баришевський проти України”, від 10 грудня 2009 року у справі “Гімайдуліна і інших проти України”, від 12 жовтня 2006 року у справі “Двойних проти України”, від 30 березня 2004 року у справі “Меріт проти України”, заявник має право на відшкодування судових та інших витрат лише у разі, якщо доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їх розмір обґрунтованим.
Суд зазначає, що на підтвердження витрат, понесених на професійну правничу допомогу, мають бути надані договір про надання правової допомоги (договір доручення, договір про надання юридичних послуг та ін.), документи, що свідчать про оплату гонорару та інших витрат, пов'язаних із наданням правової допомоги, оформлені у встановленому законом порядку (квитанція до прибуткового касового ордера, платіжне доручення з відміткою банку або інший банківський документ, касові чеки, посвідчення про відрядження). Зазначені витрати мають бути документально підтверджені та доведені. Відсутність документального підтвердження витрат на правову допомогу, а також розрахунку таких витрат є підставою для відмови у задоволенні вимог про відшкодування таких витрат.
Аналогічна правова позиція викладена в постанові Великої Палати Верховного Суду від 27 червня 2018 року у справі № 826/1216/16, постанові Верховного Суду від 17 вересня 2019 року у справі №810/3806/18, від 31.03.2020 у справі №726/549/19, від 15 червня 2022 року у справі № 280/8547/20.
Як вбачається з матеріалів справи, професійна правнича допомога у цій справі надавалася позивачу адвокатом Сергієнком О.Ю.
Представником позивача для підтвердження витрат на професійну правничу допомогу до суду було подано наступні документи, у тому числі копії: договір про надання правової (правничої) допомоги, укладеного 15.09.2022 між адвокатом та позивачем (а.с.19, далі - Договір), опис робіт виконаних адвокатом за договором про надання правової (правничої) допомоги від 15.09.2022 №38 від 21.04.2023 (а.с.20), акт приймання-передачі наданих послуг виконаних адвокатом за договором про надання правової допомоги від 15.09.2022 №38 від 21.04.2023 (а.с.22), копію ордера серії ВМ №1036179 (а.с.17), копію свідоцтва про право заняття адвокатською діяльністю серії СМ №000591 (а.с.18), квитанцію до прибуткового касового ордера від 21.04.2023 № 21/04 про сплату позивачем 1500,00 грн (а.с.21).
Відповідно до акта приймання-передачі наданих послуг виконаних адвокатом за договором про надання правової допомоги від 15.09.2022 №38 від 21.04.2023 адвокат надав такі послуги: ознайомлення з наданими Клієнтом документами, що стосуються предмету договору про надання правової допомоги; ознайомлення з законодавчою базою та судовою практикою, що стосується предмету договору про надання правової допомоги, що в подальшому були використані при підготовці позовної заяви (Закону України «Про Національну поліцію», «Про Державну кримінально-виконавчу службу України», Дисциплінарний статут органів внутрішніх справ України, Постанова КМУ від 11.11.2015 №988 «Про грошове забезпечення поліцейських Національної поліції», вивчення правових позицій Верховного Суду); витребовування копії послужного списку та наказу від 04.03.2021 № 95/ос; підготовка та подання до Сумського окружного адміністративного суду позовної заяви.
Вартість наданих послуг складає -1500,00 грн.
Згідно квитанції до прибуткового касового ордера від 21.04.2023 № 21/04 позивачем сплачено адвокату 1500,00 грн.
Представник відповідача стверджує, що сума витрат на правову допомогу є надмірною, неспівмірною із складністю справи та фактичним обсягом наданих адвокатом послуг.
Надаючи оцінку доводам представника відповідача та вирішуючи питання щодо стягнення суми витрат на правничу допомогу судом враховано, що при визначенні суми компенсації витрат, понесених на правничу допомогу, до предмета доказування у питанні компенсації понесених у зв'язку з розглядом справи витрат на правничу допомогу необхідно досліджувати на підставі належних та допустимих доказів обсяг фактично наданих адвокатом послуг і виконаних робіт, кількість витраченого часу, розмір гонорару, співмірність послуг категоріям складності справи, витраченого адвокатом часу, об'єму наданих послуг, ціни позову та (або) значенню справи.
При цьому, незважаючи на те, що при застосуванні критерію співмірності витрат на оплату послуг адвоката суд користується досить широким розсудом, такий, тим не менш, повинен ґрунтуватися на критеріях, визначених у частині п'ятій статті 134 КАС України.
Втім ці критерії суд застосовує за наявності наданих стороною, яка вказує на неспівмірність витрат, доказів та обґрунтування невідповідності заявлених витрат цим критеріям.
Саме зацікавлена сторона має вчинити певні дії, спрямовані на відшкодування з іншої сторони витрат на професійну правничу допомогу, а інша сторона має право на відповідні заперечення проти таких вимог.
У постанові Верховного Суду від 13 травня 2021 року у справі № 200/9888/19-а Верховний Суд виклав висновок щодо застосування статей 134, 139 КАС України щодо ролі суду під час вирішення питання про розподіл витрат на професійну правничу допомогу.
Так, Верховний Суд у вказаній постанові зазначив, що: «Відповідно до частини шостої статті 134 КАС України у разі недотримання вимог частини п'ятої цієї статті суд може, за клопотанням іншої сторони, зменшити розмір витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами. А згідно з частиною сьомою цієї ж статті КАС України обов'язок доведення неспівмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами. Тобто, саме зацікавлена сторона має вчинити певні дії, спрямовані на відшкодування з іншої сторони витрат на професійну правничу допомогу, а інша сторона має право на відповідні заперечення проти таких вимог.
Принцип співмірності розміру витрат на професійну правничу допомогу повинен застосовуватися відповідно до вимог частини шостої статті 134 КАС України за наявності клопотання іншої сторони.
Це означає, що відповідач, як особа, яка заперечує зазначений позивачем розмір витрат на оплату правничої допомоги, зобов'язаний навести обґрунтування та надати відповідні докази на підтвердження його доводів щодо неспівмірності заявлених судових витрат із заявленими позовними вимогами, подавши відповідне клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги, а суд, керуючись принципом співмірності, обґрунтованості та фактичності, вирішує питання розподілу судових витрат, керуючись критеріями, закріпленими у статті 139 КАС України».
Аналогічні висновки викладені також у постановах Верховного Суду від 05 серпня 2020 року у справі № 640/15803/19, від 28 жовтня 2021 року у справі № 160/15983/20, від 28 липня 2022 року у справі № 640/18791/20, 15 червня 2023 року у справі № 640/33886/21.
Велика Палата Верховного Суду у постанові від 19.02.2020 у справі № 755/9215/15-ц вказала про виключення ініціативи суду з приводу відшкодування витрат на професійну правничу допомогу одній із сторін без відповідних дій з боку такої сторони.
У вказаній постанові Велика Палата Верховного Суду при вирішенні питання про стягнення витрат на професійну правничу допомогу застосувала відповідний підхід надавши оцінку виключно тим обставинам, щодо яких інша сторона мала заперечення.
Заявляючи, що сума витрат на правову допомогу є надмірною, неспівмірною із складністю справи та фактичним обсягом наданих адвокатом послуг, представник відповідача стверджує, що предмет спору не є складним, не потребує складних досліджень, вивчення великого обсягу фактичних даних та аналізу великої кількості первинних документів, а обсяг і складність складених документів не є значним, відтак вважає, що пошук судової практики, підготовка матеріалів та написання позовної заяви адвокатом не потребувала великих затрат часу на проведення аналізу додаткової бази.
Дійсно предмет спору не потребує вивчення великого обсягу фактичних даних та аналізу великої кількості первинних документів, а обсяг і складність складених документів не є значним. Втім доводи представника відповідача про те, що підготовка матеріалів та написання позовної заяви адвокатом не потребувала великих затрат часу на проведення аналізу додаткової бази, а справа не характеризується складністю правовідносин, що становлять предмет спору, є лише його суб'єктивною думкою, без врахування всіх об'єктивних та суб'єктивних обставин, не підтверджено жодними доказами й не може бути підставою для зменшення розміру витрат на правничу допомогу.
Також суд зазначає, що законодавство надає право особі отримати правову допомогу з будь-яких питань будь-якої складності, з подальшою її компенсацією.
Крім того, у постанові Верховного суду від 09.04.2019 у справі №826/2689/15 зазначено, що чинним процесуальним законодавством не передбачено обов'язку сторони, яка заявляє клопотання про відшкодування витрат на правничу допомогу, доводити обґрунтованість їх ринкової вартості. Натомість, саме на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, покладено обов'язок доведення неспівмірності витрат з наданням відповідних доказів.
Стверджуючи, що сума заявлена до відшкодування 1500,00 грн, яка неперевищує навіть одного прожиткового мінімуму для працездатних осіб, є надмірною та неспівмірною, представником відповідача переконливих доказів в обґрунтування цих доводів не надано. Також представником відповідача не враховано значення цієї справи для позивача, який через неправильний обрахунок відповідачем стажу, протягом тривалого часу позбавлений можливості користуватися відповідними гарантіями щодо збільшення відсоткової надбавки за вислугу років чи правом на додаткову оплачувану відпустку.
Таким чином, здійснивши аналіз наданих представником позивача доказів при вирішення питання про відшкодування витрат на професійну правничу допомогу, виходячи з фактичного підтвердження позивачем розміру судових витрат, відповідно до наданих ним документів, враховуючи критерії обґрунтованості та співмірності, розміру понесених витрат, що не перевищує навіть одного прожиткового мінімуму для працездатних осіб, а також значення справи для позивача, суд дійшов висновку, що розмір понесених позивачем витрат в ході судового розгляду справи є розумно обґрунтованими, підтверджується належними та допустимими в розумінні КАС України доказами, а тому не приймає до уваги заперечення представника відповідача щодо зменшення витрат на правову допомогу позивача.
У зв'язку з цим вбачається стягнути за рахунок бюджетних асигнувань відповідача на користь позивача 1500,00 грн в рахунок відшкодування витрат на правничу допомогу.
Крім того, суд вважає за необхідне також стягнути на користь позивача за рахунок бюджетних асигнувань відповідача суму судового збору в розмірі 1073,60 грн, сплаченого позивачем за подання позовної заяви згідно квитанції (а.с.4).
Керуючись ст.ст. 90, 139, 143, 241-246, 250, 255, 295 КАС України, суд, -
Позовні вимоги ОСОБА_1 до Головного управління Національної поліції в Сумській області про зобов'язання вчинити дії - задовольнити.
Зобов'язати Головне управління Національної поліції у Сумській області (вул. Г. Кондратьєва, 23, м. Суми, Сумська область, 40000, код ЄДРПОУ 40108777) зарахувати ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_2 ) до стажу служби в поліції наявну на момент переходу на службу у Національну поліцію України вислугу років у календарному обчисленні - 09 років 02 місяці 20 днів в органах Державної кримінально-виконавчої служби України.
Стягнути за рахунок бюджетних асигнувань Головного управління Національної поліції у Сумській області (вул. Г. Кондратьєва, 23, м. Суми, Сумська область, 40000, код ЄДРПОУ 40108777) на користь ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_2 ) в рахунок повернення сплачений при подачі позову до суду судовий збір у розмірі 1073,00 грн та витрати на професійну правничу допомогу у розмірі 1500,00 грн.
Рішення може бути оскаржено до Другого апеляційного адміністративного суду шляхом подачі апеляційної скарги протягом тридцяти днів з дня складення повного рішення.
Рішення набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.
У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Суддя С.М. Глазько