Справа № № 585/3392/23
Номер провадження 1-в/585/199/23
01 вересня 2023 року м.Ромни
Роменський міськрайонний суд Сумської області в складі головуючого судді ОСОБА_1 , з участю секретаря ОСОБА_2 , прокурора ОСОБА_3 , захисника ОСОБА_4 , розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в м. Ромни, клопотання ОСОБА_5 про вирішення питання про всякого роду сумніви і протиріччя, що виникають при виконанні вироку, -
До суду звернувся засуджений ОСОБА_5 і просить застосувати правове положення ч.1 ст. 25 КК України 1960 р., та звільнити його у вигляді довічного позбавлення волі за вироком апеляційного суду Черкаської обл. від 14 червня 2002 р, що набрав чинності ухвалою Верховного Суду України від 26 серпня 2004 року. Своє клопотання мотивував тим, що вироком Апеляційного суду Черкаської області від 14 червня 2002 року він ОСОБА_5 засуджений за ст.. ст.. 69, 63 п. а, г, і ст. 142 ч.3 КК України (1960 року). Ухвалою Верховного суду України від 26 серпня 2004 року вирок Апеляційного суду Черкаської обл. 14 червня 2002 року у виді довічного позбавлення волі залишено без змін і набрав законної сили. Ухвалою Роменського міськрайонного суду від 24.07.2018 року йому ОСОБА_5 зараховано у строк покарання строк попереднього ув'язнення від 22.12.1999 року по 26.08.2004 року з розрахунку один день попереднього ув'язнення за два дні позбавлення волі за вироком апеляційного суду Черкаської області від 14.06.2002 року, що на теперішній час дорівнює 28 років і сім місяців ув'язнення. До нього має бути правове положенням ч.1 ст.25 КК України 1960 року виходячи з того що згідно з вироком суду від 14 червня 2002 року довічне позбавлення волі йому було призначено за правопорушення згідно зі ст.. 93 п. а, г., і, ст.69, ст..142 ч. 3 КК України 1960 року яке сталося в 1999 році грудні місяці. Відповідно до положень ч. 2 ст.4 КК України, злочинність і караність, а також інші кримінально правові наслідки діяння визначаються законом про кримінальну відповідальність, що діяв на час вчинення цього діяння. Аналогічна норма міститься і в ч.1 ст.6 КК України що втратив чинність з 01.09.2001 року. Санкція статті 93 КК України 1960 року станом на 1994 рік передбачала покарання за це правопорушення у вигляді позбавлення волі на строк від 8 до 15 років або виняткову міру покарання. Згідно з положенням ст. 25 КК України 1960 року верхня межа позбавлення волі встановлювалась законом за двома категоріями: до 10 років, до 15 років. Відповідно до ч. 1 ст.25 КК України 1960 року при заміні в порядку помилування виняткової міри покарання на позбавлення волі могло бути призначене на строк понад 15 років, але не більше 20 років. Кримінальний кодекс України 1960 року на момент вчинення тяжкого правопорушення за яке його ОСОБА_5 було засуджено не мав інституту невизначених вироків до позбавлення волі. На момент вчинення інкримінованого йому ОСОБА_5 правопорушення передбаченого ст. 93 КК України 1960 року, діяла «одноярусна» загальна система призначення покарання, яка встановлена Конституцією України з 29.06.1996 року та остаточно закріплена Рішенням КСУ від 29.12.1999 року №11-рп/99. ЗУ «Про внесення змін кримінального, кримінально-процесуального та виправно-трудового кодексів України» який набув чинності 29.03.2000 року було введено нове покарання у виді довічного позбавлення волі, що належить до загальної системи призначення покарання. Відповідальність за ст.. 93 КК України була значно посиленою порівняно з тією, що була передбачена КК України 1960 року в редакції яка була чинною на момент вчинення інкримінованого йому правопорушення. Згідно ч.1 ст. 25 КК України 1960 року було значно посилена порівняно з редакцією 1960 року чинній 29.03.2000 року при зміні в порядку помилування довічного позбавлення волі, позбавленням волі, воно може бути призначено і на строк понад 15 років, але не більше 25 років. У КК України 1960 року система покарань та призначення покарань була «двохярусною» тобто складалась із двох частин: загальної (звичайної) і виняткової. В Україні діє принцип верховенства права Конституція України має найвищу юридичну силу. Конституція України, яка вступила в дію 29.06.1996 року згідно з нормами ст..8 Конституції України змінила в цілому положення про покарання про призначення покарання КК України 1960 року , тобто було змінено «двухярусну» систему покарань на «одноярусну», загальну (звичайну) систему покарань, всі види покарань якої без виключення перераховано у ст.. 23 КК України 1960 року. Конституція України зобов'язує суди при здійсненні кримінального процесу керуватися насамперед нормами конституції України, безпосередньо використовувати та застосовувати їх як норму прямої дії при розв'язанні конкретних питань (ст.. 8 Конституції України). Таким чином керуючись конституцією України, як основним законом, норми якого є нормами прямої дії, чинними міжнародними договорами, Постановою пленуму Верховного суду України №9 від 01.11.1996 року, суди зобов'язані при застосуванні ст. 93 КК України 1960 року до діянь, що мали місце з 29.06.1996 року, застосувати саме норми Конституції України як норми найвищої юридичної сили. Своїми рішеннями від 29 грудня 1999 Конституційний суд України не створив жодної нової конституційної норми та не скасував жодної чинної конституційної норми. Цим рішенням КСУ дав тлумачення чинних конституційних норм і підтвердив верховенство Конституції України а відповідно ствердив, що з 29.06.1996 року виняткова міра покарання, а саме, положення ст. ст. 24, 93 та інші КК України 1960 року не можуть застосовуватись, тому що вони вступили в конкуренцію з нормами більш високого рівня нормами основного закону Конституції України, що забороняли на підставі судового рішення позбавляти особу життя. Верхня межа загальної системи покарання згідно з ч. 1 ст. 25 КК України 1960 року в редакції до 29.03.2000 року за ст. 93 КК України 1960 року становить 20 років. Верхня межа загальної системи покарання згідно з ч. 1 ст. 25 КК України 1960 року в редакції після 29.03.2000 року за ст. 93 КК України 1960 року становить 25 років. Що стосується довічно позбавлення волі, як нового виду покарання за загальним правилом, то він може застосовуватись в Україні до правопорушень вчинених починаючи з 29.05.2000 року тобто з моменту вступу в дію закону від 22.02.2000р. №1483-111, якими було введено нове покарання у виді довічного позбавлення волі. Інститут зміни довічного позбавлення віолі на диференційований строк позбавлення волі від 15 до 25 років передбачено правовим положенням ч.1 ст.25 КК України 1960 року в редакції від 29.03.2000 року. Ця зміна можлива лише в порядку помилування, де інститувати заміни й помилування діють разом в сполучній формі застосування цього кримінального-правового процесу, тобто зміна допускається після факту вступу в дію винесеного вироку з призначенням винному довічного позбавлення волі. Тільки в таких випадках діє норма про зміну довічного позбавлення волі на позбавлення волі від 15 до 25 років ( ч.1 ст.25 КК України 1960 року в редакції від 29.03.2000 року). КК України 1960 року не знає інституту невизначених вироків до позбавлення волі. Це покарання завжди призначається на певний строк. Новий вид покарання довічне позбавлення волі, який діє з 29.03.2000 року і застосовується за ст. 93 КК України 1960 року в редакції від 29.03.2000 року та відноситься до загальної (звичайної) системи покарання, є строковим видом покарання з максимальним строком позбавлення волі яка обмежена верхньою межею - строком 25 років, який встановлюється правовим положенням ч.1 ст.25 КК України 1960 року в редакції від 29.03.2000 року. Кримінальний кодекс України 2001 року встановив інститут невизначених вироків до позбавлення волі. Вид покарання - довічне позбавлення волі, який діє з 01.09.2001 року і застосовується до ст..115 КК України 2001 року та відноситься до загальної (звичайної) системи покарання, є безстроковим видом покарання, який встановлюється правовим положенням ч.2 ст.87 КК України 2001 (за яким можлива зміна в порядку помилування довічного позбавлення волі на позбавлення волі строком від 25 років і більше де верхня межа не обмежена, що встановлює безстроковість виду покарання. Якщо особа відносно якої вступив в дію вирок за яким винному призначено покарання у виді довічного позбавлення волі не скористалася діями інститутів заміни та помилування, згідно ч.1 ст.25 КК України 1960 року в редакції від 29.03.2000 року, за якими можлива заміна в порядку помилування довічного позбавлення волі на позбавлення волі диференційованим строком від 15 до 25 років. Винна особа відбуває повний строк покарання у виді довічного позбавлення волі, який за положеннями ч. 1 ст.25 КК України 1960 року в редакції від 29.03.2000 року складає строк позбавлення волі 25 років, після чого виключається кримінальна відповідальність і застосування покарання. Тобто особа яка відбула строк 25 років позбавлення волі звільняється з установи виконання покарань де діяла примусова ізоляція засудженого, через те, що органів державної влади не має більше позбавляти волі дану особу за вироком суду, також згідно з нормами ст.. ст.. 3,8, 19,64 Конституції України. Таким чином, позбавлення його волі є порушенням його законних прав і свобод, що фактично порівнюється з катуванням (ст. 3 Європейської конвенції з прав людини).
У судовому засіданні засуджений ОСОБА_5 своє клопотання підтримав, посилаючись на викладені у ньому обставини.
Захисник підтримав клопотання і просив задоволити.
Прокурор вважав, що підстави для задоволення клопотання відсутні, і в його задоволенні слід відмовити.
Судом встановлено, що вироком Апеляційного суду Черкаської області від 14 червня 2002 р. ОСОБА_5 був засуджений за ст. ст. 69, 93 п.п. «а», «г», «і», ч. 3 ст. 142КК України (в ред. 1960 р.) та ст. 263 ч. 1 КК України (в ред.. 2001р). із застосуванням ст. 42 КК України до довічного позбавлення волі з конфіскацією всього належного майна. Початок строку відбуття покарання рахувати з 22 грудня 1999 р.
Ухвалою Верховного суду України від 26 серпня 2004 р. вирок апеляційного суду Черкаської області від 14 червня 2002 р. щодо ОСОБА_5 залишено без змін.
В період до 29.12.1999 року санкція статті 93 КК України передбачала покарання у виді позбавлення волі на строк від восьми до п'ятнадцяти років позбавлення волі або смертної кари.
При вирішенні клопотання ОСОБА_5 суд виходить з того, що рішенням Конституційного Суду України від 29.12.1999 № 1-33/99 визнано такими, що не відповідають Конституції України (є неконституційними) положення ст. 24 Загальної частини та положення санкцій статей Особливої частини КК України (в редакції 1960 року), які передбачали смертну кару як вид покарання та запроваджено мораторій на її застосування.
В подальшому, 22.02.2000 року до ст. 93 КК України внесено зміни відповідно до Закону України № 1483-11 «Про внесення змін до Кримінального, Кримінально-процесуального та Виправно-трудового кодексів України» в частині зміни виду покарання зі «смертної кари» на «довічне позбавлення волі».
Таким чином, з дня ухвалення Конституційним Судом України Рішення від 29.12.1999 і до набрання чинності Законом України «Про внесення змін до Кримінального, Кримінально-процесуального та Виправно-трудового кодексів України» існував проміжок часу, протягом якого Верховна Рада України приймала рішення щодо внесення змін до КК України 1960 року стосовно заміни смертної кари іншим видом покарання - довічним позбавленням волі. Цей проміжок був обумовлений неодночасною втратою чинності положеннями КК України 1960 року, щодо смертної кари і набранням чинності Законом України «Про внесення змін до Кримінального, Кримінально-процесуального та Виправно-трудового кодексів України» стосовно встановлення нового виду покарання та виник у результаті здійснення Конституційним Судом України нормоконтролю за відповідністю Конституції України положень КК України 1960 року щодо смертної кари.
В рішенні Конституційного суду України від 26.01.2011 № 1-рп/2011 Конституційний Суд України виходить з того, що з дня ухвалення Конституційним Судом України Рішення від 29 грудня 1999 року ( v011p710-99 ) і до набрання чинності Законом N 1483 ( 1483-14 ) існував проміжок часу, протягом якого Верховна Рада України приймала рішення щодо внесення змін до Кодексу 1960 року ( 2001-05 ) стосовно заміни смертної кари іншим видом покарання - довічним позбавленням волі. Цей проміжок був обумовлений неодночасною втратою чинності положеннями Кодексу 1960 року ( 2001-05, 2002-05 ) щодо смертної кари і набранням чинності Законом N 1483 ( 1483-14 ) стосовно встановлення нового виду покарання та виник у результаті здійснення Конституційним Судом України нормоконтролю за відповідністю Конституції України ( 254к/96-ВР ) положень Кодексу 1960 року ( 2001-05, 2002-05 ) щодо смертної кари. Однак наявність зазначеного проміжку часу не означає, що існуючі на той час відповідні санкції статей Кодексу 1960 року ( 2001-05, 2002-05 ) втратили альтернативний характер та передбачали лише покарання у виді позбавлення волі на максимальний строк до п'ятнадцяти років. Це підтверджується, зокрема, тим, що Кодекс 1960 року ( 2001-05, 2002-05 ) встановлював безальтернативну санкцію - позбавлення волі на строк до п'ятнадцяти років - за умисне вбивство без обтяжуючих обставин (стаття 94) ( 2001-05 ). Проте законодавець не визнавав таке саме покарання співмірним з покаранням за умисне вбивство за обтяжуючих обставин, оскільки вважав, що за вчинення таких злочинів мала існувати можливість призначення судами і більш суворого кримінального покарання (стаття 93 Кодексу 1960 року) ( 2001-05 ).
За таких обставин Конституційний Суд України зазначає, що альтернативний характер санкцій статей Кодексу 1960 року ( 2001-05, 2002-05 ), які передбачали покарання за особливо тяжкі злочини, не давав підстав для призначення судами іншого покарання замість смертної кари до моменту її заміни Верховною Радою України на довічне позбавлення волі, оскільки це порушувало принцип співмірності тяжкості злочину і покарання за його вчинення, не відповідало принципу справедливості в кримінальному праві.
Крім того, Конституційний Суд України вважає, що після Рішення від 29.12.1999 року КК України 1960 року не став новим законом, що пом'якшував кримінальну відповідальність осіб за вчинення особливо тяжких злочинів, оскільки в ч. 4 ст. 5 КК України 2001 року йдеться про можливість зміни тільки іншим законом про кримінальну відповідальність, а не Рішенням Конституційного Суду України, який повноважний лише визнавати неконституційними положення закону про кримінальну відповідальність. Таким чином, зіставлення положень ст.ст. 8, 58, 92, 152, п. 1 розділу ХV «Перехідні положення» Конституції України та ст. 5 КК України дає підстави дійти висновку, що виключно кримінальними законами України визначаються діяння, які є злочинами, та встановлюється відповідальність за їх вчинення. Відповідно і зворотна дія в часі реалізується через кримінальні закони у випадках, коли вони скасовують або пом'якшують відповідальність особи.
Крім того, новий вид кримінального покарання, запроваджений Законом України № 1483, - довічне позбавлення волі - є менш суворим видом покарання порівняно із смертною карою. Даний висновок ґрунтується на тому, що при застосуванні довічного позбавлення волі забезпечується невід'ємне право на життя людини, яка вчинила особливо тяжкий злочин.
Таким чином, довічне позбавлення волі є менш суворим видом покарання, ніж смертна кара, яка була передбачена Кодексом 1960 року на час вчинення ОСОБА_5 особливо тяжких злочинів. Положення КК України 1960 року із змінами, внесеними Законом України № 1483, є такими, що пом'якшують кримінальну відповідальність та іншим чином поліпшують правове становище ОСОБА_5 .
Враховуючи викладене, суд дійшов висновку про те, що заява засудженого ОСОБА_5 задоволенню не підлягає, оскільки суд при постановленні вироку щодо нього призначив покарання у відповідності до положень Конституції України та чинного на той час Кримінального кодексу України.
На підставі вказаного, керуючись ст. ст. 9, 537, 539 КПК України, -
В задоволенні клопотання ОСОБА_5 про вирішення питання про всякого роду сумніви і протиріччя, що виникають при виконанні вироку - відмовити.
Апеляція на ухвалу суду може бути подана до Сумського апеляційного суду через Роменський міськрайонний суд протягом 7 - ми днів з дня її оголошення.
Повний текст ухвали оголошено о 8 годині 15 хвилин 5 вересня 2023 року.
СУДДЯ РОМЕНСЬКОГО МІСЬКРАЙОННОГО СУДУ ОСОБА_1