31 серпня 2023 року
м. Рівне
Справа № 570/936/20
Провадження № 22-ц/4815/537/23
Рівненський апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:
головуючого судді: Боймиструк С.В.,
суддів: Ковальчук Н.М., Шимків С.С.,
секретар судового засідання: Мороз А.В.,
за участю: ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 ,
розглянув в порядку спрощеного позовного провадження з повідомленням учасників справи апеляційні скарги представника ОСОБА_4 та Міністерства юстиції України на рішення Рівненського районного суду Рівненської області від 28 лютого 2023 року у цивільній справі за позовом ОСОБА_4 до Городищенської виправної колонії (№96), треті особи Міністерство юстиції України, Західне міжрегіональне управління з питань виконання кримінальних покарань та пробації Міністерства юстиції про стягнення моральної шкоди,
У березні 2020 р. позивач ОСОБА_4 звернувся в Рівненський районний суд Рівненської області із позовом до відповідача Державна установа «Городищенська виправна колонія (№96)», треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору Міністерства юстиції України, Західне міжрегіональне управління з питань виконання кримінальних покарань та пробації та просить стягнути з ДУ «Городищенська виправна колонія (№96)» на його користь грошові кошти в розмірі 4 000000 (чотири мільйони ) гривень в рахунок відшкодування завданої моральної шкоди.
Позов мотивований неналежними умовами його утримання у виправній колонії понад 17 років з 02.09.2004 р., що завдало значної моральної шкоди.
Рішенням Рівненського районного суду Рівненської області від 28 лютого 2023 року позов ОСОБА_4 до Городищенської виправної колонії (№96), треті особи Міністерство юстиції України, Західне міжрегіональне управління з питань виконання кримінальних покарань та пробації Міністерства юстиції про стягнення моральної шкоди - задоволено частково.
Стягнуто з Державного бюджету України на користь ОСОБА_4 10 000 (десять тисяч) гривень 00 коп. в рахунок відшкодування моральної шкоди.
У задоволенні решти позовних вимог відмовлено.
Не погоджуючись з рішенням суду першої інстанції, ОСОБА_4 , посилаючись на неповне з'ясування обставин, що мають значення для справи, неврахування практики ЄСПЛ в поданій апеляційній скарзі просить його скасувати в частині відмовлених позовних вимог та ухвалити в цій частині нове рішення яким позовні вимоги задовольнити в повному обсязі.
Погоджується з висновками місцевого суду щодо доведеності факту неналежного утримання позивача у виправній колонії понад 17 років.
Разом з цим вважає помилковим висновок суду про розмір завданої моральної шкоди, яка підлягає компенсації позивачу.
Посилаючись на практику ЄСПЛ вказує, що відповідно до сформованого підходу при визначенні розміру моральної шкоди, що підлягає стягненню з держави за неналежне утримання ув'язнених присуджені суми компенсації мають бути достатніми.
Звертає увагу на рішення ЄСПЛ "Сукачов проти України" від 30.01.2020 року у пункті 159 якого вказано, що іншою формою відшкодування є надання грошової компенсації, і це є єдиним вибором для осіб, які більше не знаходяться під вартою. Будь-який такий засіб правового захисту повинен повністю відповідати вимогам, встановленим у пунктах 115 та 117 вище. Крім того, сума відшкодування моральної шкоди не повинна бути нерозумною в порівнянні зі сумами справедливої сатисфакції, які надає Суд в аналогічних справах. Відповідний національний орган повинен буде надати виключно переконливі підстави для виправдання рішення щодо присудження меншої суми компенсації або відмови у присудженні компенсації такої шкоди (див. Ananyev and Others, цит. вище, § 230). Що стосується елементів, важливих для оцінки рівня шкоди, час, проведений затриманим в умовах, які були визнані такими, що порушують вимоги статті 3 Конвенції, є найважливішим чинником (там же, § 172). Нарешті, компенсаційний засіб повинен діяти ретроспективно, у сенсі надання компенсації за порушення статті 3, які відбулися до його введення, як у справах, у яких оскаржувана ситуація вже закінчилася звільненням затриманої особи або іншим результатом, так і у справах, у яких затримана особа продовжує знаходитися у відповідних умовах (якому акцентує, що сума відшкодування моральної шкоди не повинна бути нерозумною.
Здійснивши порівняльний аналіз справ ЄСПЛ за критеріями термін ув'язнення - сума присудженої моральної шкоди, стверджує, що приблизна сума відшкодування моральних страждань в місячному розмірі дорівнює 320,4 євро. Відтак враховуючи термін утримання в неналежних умовах позивача вважає, що сума відшкодувань повинна становити близько 2 665 000 грн. Проте у даному випадку слід враховувати, що позивач також був позбавлений належного медичного лікування, тому сума морального відшкодування повинна бути збільшеною до розміру заявленого в позові.
Не погоджуючись з рішенням суду першої інстанції, відповідач Міністерство юстиції України посилаючись на неправильне застосування судом першої інстанції норм матеріального права та порушення норм процесуального права, невідповідність висновків обставинам справи, в поданій апеляційній скарзі, просить його скасувати в частині задоволених позовних вимог та ухвалити у відповідній частині нове рішення про відмову в задоволені позовних вимог.
Зазначає, що єдиною підставою для часткового задоволення позову стали рішення у справах №460/2851/18 та №460/1713/20. Проте, в жодній з зазначених справ не досліджувалась наявність неправомірних дій, шкоди та причинного зв'язку між ними.
Суд не дослідив наявність шкоди, причинного зв'язку, а позивач вказаних обставин не довів.
Крім того, місцевий суд вийшов за межі позовних вимог, оскільки стягнув моральну кошту з Державного бюджету України.
Водночас апелянт вказує, що результатами проведеного моніторингового візиту у Державній установі "Городищенська виправна колонія № 96" виявлено ряд недоліків та рекомендовано Міністерству юстиції України вжити заходів щодо повної реконструкції сектору максимального рівня безпеки, в якому перебувають засуджені до довічного позбавлення волі.
Покликається на те, що відповідач є колонією максимального рівня безпеки, тобто Типові правила щодо обладнання секторів для тримання засуджених до довічного позбавлення волі, затверджених наказом Державного департаменту України з питань виконання покарань № 124 від 28 липня 2005 не застосовуються до максимального рівня безпеки.
Зазначає, що суд першої інстанції залишив поза увагою, те що у візиті за результатами моніторингового візиту працівників Секретаріату Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини зазначено, що адміністрацією установи в цілому вживаються заходи щодо приведення умов тримання засуджених, які є сумісними з повагою до людської гідності відповідно до міжнародних стандартів. У структурних дільницях виправної колонії поступово проводяться будівельні та ремонтні роботи та вживаються інші заходи, спрямовані на покращення умов тримання засуджених.
Вказує, що звернувшись до суду з вимогами про відшкодування моральної шкоди на позивача покладається обов'язок довести, що зазначені ним втрати немайнового характеру не є абстрактними, а дійсно були понесені позивачем, з обґрунтуванням розміру компенсації.
Стверджує, що Державна установа "Городищенська виправна колонія (№96) не є органом державної влади або органом місцевого самоврядування, а тому норми статті 56 Конституції України та статей 1173, 1174 ЦК України в даному випадку застосуванню не підлягають.
Покликається на правову позицію Верховного Суду викладену в постанові від 12 вересня 2018 року у справі № 335/11779/16-ц де зазначено, що наявність шкоди не породжує абсолютного права на її відшкодування особою, так як необхідно довести наявність всіх складових цивільно-правової відповідальності, при цьому правильно визначивши суб'єкта такої відповідальності.
Вважає, що у діях відповідача відсутній умисел, а причинно-наслідковий зв'язок не доведений.
Представник ОСОБА_4 у відзиві на апеляційну скаргу Міністерства юстиції України не погоджується з наведеними у ній твердженнями, та вважає, що вони не ґрунтуються на повному і всебічному дослідженні обставин справи, а також не відповідають сталій практиці ЄСПЛ. Просить залишити апеляційну скаргу Міністерства юстиції України без задоволення.
Міністерство юстиції України у відзиві на апеляційну скаргу ОСОБА_4 , заперечує доводи наведені апелянтом, просить рішення суду в частині задоволених позовних вимог скасувати, в іншій частині залишити без зміни.
Державна установа "Городищенська виправна колонія №96" у відзиві на апеляційну скаргу ОСОБА_4 , також заперечують наведені апелянтом доводи, підтримують апеляційну скаргу Міністерства юстиції України та просять суд у задоволені апеляційної скарги ОСОБА_4 відмовити в повній мірі.
Західне міжрегіональне управління з питань виконання кримінальних покарань Міністерства юстиції у відзиві на апеляційну скаргу ОСОБА_4 вказує на її необґрунтованість, водночас підтримує апеляційну скаргу Міністерства юстиції України, просить рішення місцевого суду в частині задоволених позовних вимог скасувати, а в іншій частині залишити без змін.
Згідно із ч. 1 ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.
Апеляційні скарги не підлягають задоволенню з таких підстав.
Згідно ст. 352 ЦПК України, підставами апеляційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
Відповідно до частин 1, 2, 5 ст.263 ЦПК України, судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Таким вимогам судове рішення відповідає.
Судом установлено, що з 02.09.2004 р. ОСОБА_4 відбував покарання в секторі максимального рівня безпеки для чоловіків до довічного позбавлення волі Державної установи «Городищенська виправна колонія №96».
Рішенням Рівненського окружного адміністративного суду від 25.03.2019 р. у справі № 460/2851/18, яке постановою Восьмого апеляційного адміністративного суду від 04.07.2019 р. залишено без зміни, позов ОСОБА_4 до Державної установи «Городищенська виправна колонія (№96)» про визнання бездіяльності протиправною, зобов'язання вчинення певних дій задоволено частково. Визнано протиправною бездіяльність ДУ «Городищенська виправна колонія (№96)» щодо не вжиття заходів для приведення житлових умов ОСОБА_4 у відповідність до вимог чинного законодавства в період з 21.01.2010 по 21.11.2018 р, які визначають умови відбування покарання засудженими до довічного позбавлення волі; визнано протиправною бездіяльність ДУ «Городищенська виправна колонія (№96)» щодо не вжиття заходів для приведення побутових та санітарно-гігієнічних умов утримання засудженого ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , у відповідність до вимог чинного законодавства, які визначають умови відбування покарання засудженими до довічного позбавлення волі; зобов'язано ДУ «Городищенська виправна колонія (№96)» протягом чотирьох місяців з дня набрання рішенням законної сили, привести побутові та санітарно-гігієнічні умови утримання засудженого ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , у відповідність до вимог чинного законодавства, які визначають умови відбування покарання засудженими до довічного позбавлення волі.
Постановою Восьмого апеляційного адміністративного суду від 16.09.2019 р. у справі №857/7497/19 апеляційну скаргу ОСОБА_4 задоволено. Рішення Рівненського окружного адміністративного суду від 30 травня 2019 року у справі №460/518/19 скасовано та ухвалено нове, яким позов ОСОБА_4 задоволено.
Визнано протиправними та скасовано постанови про накладення стягнення Державною установою "Городищенська виправна колонія (№ 96)" на засудженого до довічного позбавлення волі ОСОБА_4 від 18.09.2018 року (три), від 25.09.2018 року та від 26.09.2018 року.
Частиною першою статті 15 ЦК України передбачено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.
Згідно із частиною першою статті 16 ЦК України, кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Суд також може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом чи судом у визначених законом випадках.
Статтею 56 Конституції України, кожному гарантовано право на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної та моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень.
Спеціальні підстави відповідальності за шкоду, завдану органом державної влади, зокрема органами дізнання, попереднього (досудового) слідства, прокуратури або суду, визначені статтею 1176 ЦК України. Ці підстави характеризуються особливостями суб'єктного складу заподіювачів шкоди, серед яких законодавець виокремлює посадових чи службових осіб органу, що здійснює оперативно-розшукову діяльність, органи досудового розслідування, прокуратури або суду, та особливим способом заподіяння шкоди. Сукупність цих умов і є підставою покладення цивільної відповідальності за завдану шкоду саме на державу.
За відсутності підстав для застосування частини першої статті 1176 ЦК України, в інших випадках заподіяння шкоди вказаними органами діють правила частини шостої цієї статті і завдана шкода відшкодовується на загальних підставах, тобто виходячи із загальних правил про відшкодування шкоди, завданої органом державної влади, їх посадовими та службовими особами (статті 1173,1174 ЦК України).
Шкода, завдана фізичній особі незаконними рішеннями, дією чи бездіяльністю посадової особи органу державної влади при здійсненні нею своїх повноважень, відшкодовується на підставі статті 1174 ЦК України.
Статті 1173, 1174 ЦК України є спеціальними і передбачають певні особливості, характерні для розгляду справ про деліктну відповідальність органів державної влади та посадових осіб, які відмінні від загальних правил деліктної відповідальності.
Так, зокрема, цими правовими нормами передбачено, що для застосування відповідальності посадових осіб та органів державної влади наявність їх вини не є обов'язковою.
Необхідною підставою для притягнення органу державної влади до відповідальності у вигляді стягнення шкоди є наявність трьох умов: неправомірні дії чи бездіяльності цього органу, наявність шкоди та причинний зв'язок між неправомірними діями і заподіяною шкодою. І довести наявність цих умов має позивач, який звернувся з позовом про стягнення шкоди на підставі статті 1173 ЦК України.
Відповідно до ст. 1 Кримінально-виконавчого кодексу України (далі - КВК України), кримінально-виконавче законодавство України регламентує порядок і умови виконання та відбування кримінальних покарань з метою захисту інтересів особи, суспільства і держави шляхом створення умов для виправлення і ресоціалізації засуджених, запобігання вчиненню нових кримінальних правопорушень як засудженими, так й іншими особами, а також запобігання тортурам та нелюдському або такому, що принижує гідність, поводженню із засудженими.
Завданнями кримінально-виконавчого законодавства України є визначення принципів виконання кримінальних покарань, правового статусу засуджених, гарантій захисту їхніх прав, законних інтересів та обов'язків; порядку застосування до них заходів впливу з метою виправлення і профілактики асоціальної поведінки; системи органів і установ виконання покарань, їх функцій та порядку діяльності; нагляду і контролю за виконанням кримінальних покарань, участі громадськості в цьому процесі; а також регламентація порядку і умов виконання та відбування кримінальних покарань; звільнення від відбування покарання, допомоги особам, звільненим від покарання, контролю і нагляду за ними.
Згідно зі ст. 3 КВК України, до засуджених, які відбувають покарання на території України, застосовується кримінально-виконавче законодавство України.
Порядок і умови виконання та відбування покарань визначаються та забезпечуються відповідно до законодавства, яке діє на час виконання та відбування кримінального покарання.
Держава поважає і охороняє права, свободи і законні інтереси засуджених, забезпечує необхідні умови для їх виправлення і ресоціалізації, соціальну і правову захищеність та їх особисту безпеку.
Засуджені користуються всіма правами людини та громадянина, передбаченими Конституцією України, за винятком обмежень, визначених цим Кодексом, законами України і встановлених вироком суду.
Правовий статус засуджених визначається законами України, а також цим Кодексом, виходячи із порядку і умов виконання та відбування конкретного виду покарання (ч. 1, 2, 4 ст. 7 КВК України).
Відповідно до ч.1 ст. 8 КВК України, засуджені мають право, зокрема, на гуманне ставлення до них та на повагу їх людської гідності; засуджені не повинні підлягати жорстокому, нелюдському або такому, що принижує їх гідність, поводженню; на належне матеріально-побутове забезпечення у порядку, встановленому цим Законом та нормативно-правовими актами Міністерства юстиції України.
Згідно ч.3 ст. 107 КВК України, засуджені зобов'язані дотримуватися норм, які визначають порядок і умови відбування покарання, розпорядок дня колонії, правомірних взаємовідносин з іншими засудженими, персоналом колонії та іншими особами.
Порядок і умови виконання та відбування кримінальних покарань у виді арешту, обмеження волі, позбавлення волі на певний строк та довічного позбавлення волі регулюють Правила внутрішнього розпорядку установ виконання покарань, затверджені наказом Міністерства юстиції України від 29 грудня 2014 року № 2186/5 (далі - Правила).
Ці Правила обов'язкові для виконання персоналом установ виконання покарань, засудженими, які в них утримуються, а також іншими особами, які відвідують ці установи (п. 1 Правил).
Статтею 9 Конституції України передбачено, що чинні міжнародні договори, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України.
У ст. 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» зазначено, що суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.
Згідно зі ст. 3 Конвенції, на яку посилається позивач у своєму позові, нікого не може бути піддано катуванню або нелюдському чи такому, що принижує гідність, поводженню або покаранню.
24 січня 1997 року Україна ратифікувала Європейську конвенцію про запобігання катуванням чи нелюдському або такому, що принижує гідність, поводженню чи покаранню, яка набрала чинності в Україні 01 вересня 1997 року. Вказаною Конвенцією передбачено створення Європейського комітету з питань запобігання катуванням чи нелюдському або такому, що принижує гідність, поводженню чи покаранню (далі - Комітет). Комітет, шляхом здійснення інспекцій, перевіряє поводження з позбавленими волі особами з метою посилення, у разі необхідності, захисту таких осіб від катувань чи нелюдського або такого, що принижує їхню гідність, поводження чи покарання.
Зазначений Комітет надав Україні рекомендаційні норми, згідно з якими на одного ув'язненого в камері, призначеній для кількох ув'язнених, чи в приміщенні гуртожитку має припадати не менше 4 кв. м площі.
Зазначене також знайшло своє відображення у численних рішеннях Європейського суду з прав людини, зокрема в рішеннях у справах: «Невмержицький проти України», № 54825/00; «Мельник проти України», № 72286/01, від 28 березня 2006 року; «Яковенко проти України», № 15825/06, від 25 жовтня 2007 року; «Двойних проти України», № 72277/01, від 12 жовтня 2006 року; «Іглін проти України» № 39908/05 від 12 квітня 2012 року; «Давидов та інші проти України», №№ 17674/02 і 39081/02 від 01 липня 2010 року; «Горбатенко проти України».
У вказаних рішеннях Європейський суд з прав людини дійшов висновку, що оскільки заявники утримувалися в СІЗО в камерах, де на них припадало площі менше, ніж рекомендовано Україні Комітетом, у зв'язку з браком особистого простору було визнано умови тримання заявників під вартою нелюдськими і такими, що принижують гідність. Отже, мало місце порушення статті 3 Конвенції.
Статтею 23 ЦК України встановлено право особи на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав та законних інтересів. Відповідно до частини другої цієї статті моральна шкода полягає, зокрема у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім'ї чи близьких родичів.
Під моральною шкодою слід розуміти втрати немайнового характеру внаслідок моральних чи фізичних страждань, або інших негативних явищ, заподіяних фізичній чи юридичній особі незаконними діями або бездіяльністю інших осіб.
Розмір відшкодування моральної (немайнової) шкоди суд визначає залежно від характеру та обсягу страждань (фізичних, душевних, психічних тощо), яких зазнав позивач, характеру немайнових втрат (їх тривалості, можливості відновлення тощо) та з урахуванням інших обставин. Зокрема, враховуються стан здоров'я потерпілого, тяжкість вимушених змін у його життєвих і виробничих стосунках, час та зусилля, необхідні для відновлення попереднього стану. При цьому суд має виходити із засад розумності, виваженості та справедливості.
Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) вказує, що оцінка моральної шкоди по своєму характеру є складним процесом, за винятком випадків коли сума компенсації встановлена законом (Stankov v. Bulgaria, № 68490/01, § 62, ЄСПЛ, від 12 липня 2007 року).
При визначенні розміру моральної шкоди суд має виходити із засад розумності, виваженості та справедливості. Зміст понять «розумність» та «справедливість» при визначенні розміру моральної шкоди розкривається і в рішеннях ЄСПЛ, який при цьому виходить з принципу справедливої сатисфакції, передбаченої статтею 41 Конвенції. Зокрема, у рішеннях «Тома проти Люксембургу» (2001 рік), «Калок проти Франції» (2000 рік) та «Недбала проти Польщі» (2000 рік) ЄСПЛ дійшов висновку, що сам факт визнання порушеного права є адекватним засобом для згладжування душевних страждань і справедливої сатисфакції.
Відповідно до ст. 12 ЦПК України, цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.
Згідно ст. 81 ЦПК України докази подаються сторонами та іншими учасниками справи.
У рішенні Рівненського окружного адміністративного суду від 25.03.2019 р. в адміністративній справі №460/2851/18 судом встановлено, що засуджений ОСОБА_4 з 21.01.2010 р. по 21.11.2018 р. відбував покарання в камері №21, загальна площа якої 3,5 м. кв. не відповідала вимогам чинного законодавства.
У постанові Восьмого апеляційного адміністративного суду від 04.07.2019 р. у справі 857/4887/19 судом встановлено, що побутові та санітарно-гігієнічні умови утримання осіб, засуджених до довічного позбавлення волі, які утримуються в секторі максимального рівня безпеки ДУ "Городищенська виправна установа (№ 96)" не відповідають встановленим стандартам як в міжнародному, так і в національному законодавстві.
Вказані обставини, відповідно до положень ч.4,5 ст. 82 ЦПК України не підлягають доказуванню.
Місцевий суд встановив та не спростовано сторонами, що з вказівки першого заступника прокурора прокуратури Рівненської області І. Ольшанецького від 02.03.2017 р. про усунення порушень вимог кримінально-виконавчого законодавства в частині режимних обмежень та медичного забезпечення засуджених: (а.с. 47 т.1) «Разом із тим, із залученням лікаря-психіатра Рівненського обласного центру психічного здоров'я населення, в установі перевірено стан медичного забезпечення засуджених, які хворі на психічні розлади.»; (а.с. 47 зворот т.1) «Наведене свідчить про вкрай незадовільний стан медичного забезпечення психічно хворих засуджених в ДУ Городищенська ВК (№96). Однією із причин такого стану є те, що обов'язки лікаря-психіатра фактично виконує фельдшер ОСОБА_5 , який не має відповідної освіти. Участь такого фахівця у проведенні щорічних профілактичних оглядів засуджених свідчить про повне нехтування правами засуджених на охорону їхнього здоров'я, і ставить під сумнів результати таких оглядів»; (а.с.48 зворот т.1) «Такий стан медичного забезпечення в установі грубо порушує вимоги п.39 та підпунктів 3-5 п.40 ч. ІІІ Європейських пенітенціарних правил, які передбачають, що: адміністрація установи мусить забезпечити охорону здоров'я всіх ув'язнених; ув'язнені мусять мати доступ до медичних послуг, які існують в країні, без дискримінації за ознакою їхнього правового становища; медичні послуги в установі мусять бути спрямовані на виявлення і лікування фізичних та психічних хвороб або дефектів, на які можуть страждати ув'язнені; всі необхідні медичні послуги, у тому числі наявні в цивільних установах, мусять бути надані ув'язненим для цього», тому перший заступник прокурора Рівненської області І. Ольшанецький вимагав від начальника ДУ «Городищенська ВК (№96)» полковника внутрішньої служби Луцука Ю.Ю., зокрема у п.5 Вказівки: скасувати наказ начальника установи №113/ОС-16 від 19.12.2016 р. стосовно ОСОБА_5 (а.с.49 т.1).
Як убачається з листа начальника філії ЦОЗ ДКВС України в Рівненській області В.П. Буковського №380/РН-19 від 16.04.2018 р., для уточнення діагнозу рекомендовані методи обстеження можливо виконати в умовах лікарняних закладів ДКВС України, тому доцільності в направленні засудженого до закладу охорони здоров'я орієнтовного переліку на даний час не вбачається (а.с.53 т.1).
Як убачається з листа головного лікаря КП «Рівненський обласний центр психічного здоров'я населення» РОР О. Колбача №133-1/1 від 11.09.2019 р. ОСОБА_6 лікарем-психіатром КП «Рівненський ОЦПЗН» РОР були здійснені огляди засуджених, зокрема ОСОБА_4 - на момент огляду розладів психічної діяльності не виявляє (а.с.55 т.1).
Як вбачається з Вказівки керівника Рівненської місцевої прокуратури М. Горковенко від 17.09.2019 р. про усунення порушень вимог кримінально-виконавчого законодавства та іншого законодавства у сфері охорони здоров'я (а.с.50 зворот т.1) : «Разом з тим, у медичній картці засудженого ОСОБА_4 , який у поточному році оглядався лікарем-психіатром та отримував лікування, відсутні записи медперсоналу, які вказували б про факт покращення стану здоров'я у в'язня і відповідно відміну (завершення) лікування».
У листі №33-81-19 від 30.09.2019 заступник керівника Рівненської місцевої прокуратури Ю. Грисюк надав відповідь ОСОБА_4 , що Рівненською місцевою прокуратурою керівнику філії ДУ «Центр охорони здоров'я ДКВС України» в Рівненській області внесено вказівку про усунення порушень вимог кримінально-виконавчого та іншого законодавства у сфері охорони здоров'я, яка перебуває на розгляді (а.с.52 т.1).
Рішенням Рівненського окружного адміністративного суду у справі 460/1713/20 від 15.07.2020 р. визнано протиправною та скасовано постанову начальника ДУ «Городищенська виправна колонія (№96)» від 01.07.2017 р. про одиночне утримання ОСОБА_4 , 1976 р.н.; стягнуто з ДУ «Городищенська виправна колонія (№96)» на користь ОСОБА_4 моральну шкоду в розмірі 10 000 грн. (а.с.8-11 т.2).
Правовою підставою цивільно-правової відповідальності за відшкодування шкоди, завданої рішеннями, діями чи бездіяльністю органу державної влади, є правопорушення, що включає як складові елементи шкоду, протиправне діяння особи, яка її завдала, причинний зв'язок між ними. Шкода відшкодовується незалежно від вини. Належним доказом протиправних (неправомірних) рішень, дій чи бездіяльності є, як правило, відповідне судове рішення (вирок) суду, що набрало законної сили, інші докази.
Таким чином колегія суддів погоджується з висновками місцевого суду про доведеність протиправної поведінки позивача, яка спричинила моральну шкоду позивачу.
При цьому порушені права можуть бути відновлені шляхом компенсації йому моральної шкоди, розмір якої визначається судом за критеріями, що мають істотне значення з урахуванням критерію справедливості відшкодування.
Суд першої інстанції, з урахуванням розумності і справедливості, обґрунтовано задовольнив позовні вимоги ОСОБА_4 про стягнення моральної шкоди в розмірі 10000,00 грн.. Визначений місцевим судом розмір моральної шкоди є достатнім для розумного задоволення потерпілої особи і не призведе до її безпідставного збагачення за рахунок коштів державного бюджету.
Згідно з частиною другою статті 48 ЦПК України позивачем і відповідачем можуть бути фізичні і юридичні особи, а також держава.
Тлумачення частини другої статті 48 ЦПК України дозволяє зробити висновок, що належним відповідачем у справах про відшкодування шкоди, заподіяною органом державної влади, їх посадовою або службовою особою є держава як учасник цивільних відносин. При цьому держава бере участь у справі як відповідач через відповідні органи державної влади, зазвичай, орган, діями якого заподіяну шкоду.
Таким чином, відповідачем в цій справі є держава, яка бере участь у справі через відповідний орган державної влади. В даному випадку таким органом ОСОБА_4 зазначив ДУ "Городищенська ВК (№96)", незаконною бездіяльністю якої, як вважав позивач, йому заподіяно моральну шкоду.
Тому є правильним висновок місцевого суду про стягнення вказаних коштів з Державного бюджету України.
Доводи апеляційних скарг повторюють позицію сторін, які були предметом дослідження суду першої інстанції і додаткового правового аналізу не потребують.
Ураховуючи наведені обставини, апеляційний суд приходить до висновку про те, що доводи апеляційних скарг не ґрунтуються на відповідних положеннях законодавства, рішення суду першої інстанції ухвалено з дотриманням норм матеріального та процесуального права і підстави для його скасування відсутні.
Відповідно до ст. 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Оскільки апеляційні скарги залишені без задоволення, то перерозподіл судових витрат не здійснюється.
Керуючись ст. ст. 374, 375, 382, 384 ЦПК України, апеляційний суд
Апеляційні скарги представника ОСОБА_4 та Міністерства юстиції України залишити без задоволення.
Рішення Рівненського районного суду Рівненської області від 28 лютого 2023 року залишити без змін.
Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття і може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня її проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення, або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.
Повний текст постанови складений 31 серпня 2023 року.
Головуючий : Боймиструк С.В.
Судді : Ковальчук Н.М.
Шимків С.С.