04 вересня 2023 року Київ № 320/7886/22
Київський окружний адміністративний суд у складі головуючої судді Шевченко А.В., розглянувши у порядку письмового провадження за правилами спрощеного позовного провадження адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Головного управління Пенсійного фонду України у Київській області про визнання дій протиправними та зобов'язання вчинити певні дії,
ОСОБА_1 (далі - позивач) звернувся до Київського окружного адміністративного суду з позовом до Головного управління Пенсійного фонду України у Київській області (далі - відповідач, ГУ ПФУ у Київській області), в якому просив суд:
- визнати протиправними дії відповідача щодо не здійснення нарахування та виплати позивачу з 17.07.2018 підвищення до пенсії як непрацюючому пенсіонеру, який проживає на території радіоактивного забруднення у розмірі, визначеному статтею 39 Закону України від 28.02.1991 № 796-ХІІ «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи», що дорівнює розміру однієї мінімальної заробітної плати, згідно із Законом України «Про Державний бюджет України» на відповідний рік;
- зобов'язати відповідача нараховувати та виплачувати позивачу, починаючи з 17.07.2018, підвищення до пенсії як непрацюючому пенсіонеру, який проживає на території радіоактивного забруднення у розмірі, визначеному статтею 39 Закону України від 28.02.1991 № 796-ХІІ «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи», у розмірі однієї мінімальної заробітної плати, згідно із Законом України «Про Державний бюджет України» на відповідний рік;
- встановити судовий контроль за виконання рішення суду та зобов'язати відповідача подати звіт про виконання рішення суду.
Позовні вимоги обґрунтовано тим, що відповідно до статті 39 Закону України «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи» позивач має право на підвищення до пенсії як непрацюючий пенсіонер, який проживає на території зони гарантованого добровільного відселення однієї мінімальної заробітної плати, проте відповідач безпідставно обмежив його в реалізації вказаного права.
Відповідно до ухвали від 12.09.2022 судом відкрито провадження в адміністративній справі за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи (у письмовому провадженні).
Пунктом 2 резолютивної частини ухвали суду від 12.09.2022 позивачу було запропоновано протягом десяти днів із дня вручення ухвали про відкриття провадження у справі подати до суду заяву про поновлення строку звернення до адміністративного суду в частині вимог про визнання дій протиправними та зобов'язання відповідача здійснити нарахування та виплату пенсійних платежів за період з 17.07.2018 по 22.02.2022 включно із зазначенням поважних причин його пропуску з наданням суду на їх підтвердження відповідних доказів.
Від представника позивача надійшла заява про поновлення строку звернення до суду, за результатами розгляду якої ухвалою суду позов в частині вимог про зобов'язання відповідача здійснити нарахування та виплату пенсійних платежів за період з 17.07.2018 по 22.02.2022 включно залишено без розгляду.
Представник відповідача подав до суду письмовий відзив на позов, в якому просив відмовити в його задоволенні з підстав, наведених у ньому.
Розглянувши подані документи та матеріали, з'ясувавши фактичні обставини справи, на яких ґрунтується позов, оцінивши докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд встановив таке.
Позивач є непрацюючим пенсіонером, перебуває на обліку ГУ ПФУ у Київській області та отримує пенсію за вислугу років.
Відповідно до посвідчення серії НОМЕР_1 позивач має право на пільги та компенсації, встановлені Законом УРСР «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи» (категорія 3).
Згідно з паспортними даними (СК172349) позивач з 18.12.2011 зареєстрований за адресою: АДРЕСА_1 .
У зв'язку з наведеними обставинами, позивач звернувся до відповідача із заявою про нарахування та виплату йому підвищення до пенсії відповідно до вимог статті 39 Закону України «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи» у розмірі двох мінімальних заробітних плат.
За результатом розгляду заяви, відповідач листом від 06.06.2022 № 1000-0203-8/50387 повідомив позивача про те, що визначення порядку та розмірів виплат зазначеним категоріям громадян делеговано Кабінету Міністрів України, який постановою від 23.11.2011 № 1210 визначив розмір підвищень, передбачених статтею 39 Закону № 796, тож виплата позивачу проводиться, ураховуючи норми чинного законодавства
Уважаючи дії відповідача протиправними, позивач звернувся з позовом до суду.
Надаючи правову оцінку спірним відносинам, що виникли між сторонами у справі, суд виходив із такого.
Частиною другою статті 19 Конституції України передбачено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Відповідно до статті 46 Конституції України, громадяни мають право на соціальний захист, що включає право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, а також у старості та в інших випадках, передбачених законом.
Це право гарантується загальнообов'язковим державним соціальним страхуванням за рахунок страхових внесків громадян, підприємств, установ і організацій, а також бюджетних та інших джерел соціального забезпечення; створенням мережі державних, комунальних, приватних закладів для догляду за непрацездатними.
Основні положення щодо реалізації конституційного права громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи, на охорону їх життя і здоров'я та створення єдиного порядку визначення категорій зон радіоактивно забруднених територій, умов проживання і трудової діяльності на них, соціального захисту потерпілого населення визначає Закон України від 28.02.1991 № 796-XII «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи» (далі - Закон № 796-XII у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин).
Стаття 39 Закону № 796-ХІІ у редакції, чинній до 01.01.2015, передбачала:
«Громадянам, які працюють на територіях радіоактивного забруднення, провадиться доплата в таких розмірах:
- у зоні безумовного (обов'язкового) відселення - три мінімальні заробітні плати;
- у зоні гарантованого добровільного відселення - дві мінімальні заробітні плати;
- у зоні посиленого радіоекологічного контролю - одна мінімальна заробітна плата.
Пенсії непрацюючим пенсіонерам, які проживають на цих територіях, і стипендії студентам, які там навчаються, підвищуються у розмірах, встановлених частиною першою цієї статті. Пенсіонерам, які працюють у зонах радіоактивного забруднення, оплата праці додатково підвищується на 25 процентів від розміру мінімальної заробітної плати.
Громадянам, які працюють у зоні відчуження, а також у зоні безумовного (обов'язкового) відселення після повного відселення жителів, за рішенням Адміністрації зони відчуження, встановлюється доплата згідно з положенням, затвердженим Кабінетом Міністрів України.».
28.12.2014 прийнято Закон № 76-VIII, який набрав чинності 01.01.2015 та підпунктом 7 пункту 4 розділу І якого внесено зміни до Закону № 796-ХІІ шляхом виключення статей 31, 37, 39 та 45.
01.01.2016 набрав чинності Закон № 987-VIII, яким до Закону № 796-ХІІ включено статтю 39 такого змісту:
«Стаття 39. Доплата громадянам, які працюють у зоні відчуження
Громадянам, які працюють у зоні відчуження, встановлюється доплата у порядку і розмірах, визначених Кабінетом Міністрів України».
Рішенням Конституційного Суду України від 17.07.2018 № 6-р/2018 визнано такими, що не відповідають Конституції України (є неконституційними), зокрема підпункт 7 пункту 4 розділу І Закону № 76-VІІІ. Вирішено, що положення підпункту 7 пункту 4 розділу І Закону № 76-VІІІ визнані неконституційними та втрачають чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України цього Рішення.
За змістом частин другої і третьої статті 152 Конституції України, закони та інші акти за рішенням Конституційного Суду України визнаються неконституційними повністю чи в окремій частині, якщо вони не відповідають Конституції України або якщо була порушена встановлена Конституцією України процедура їх розгляду, ухвалення або набрання ними чинності. Закони, інші акти або їх окремі положення, що визнані неконституційними, втрачають чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України рішення про їх неконституційність, якщо інше не встановлено самим рішенням, але не раніше дня його ухвалення.
Закон № 796-ХІІ не регламентує питання поділу території на відповідні зони, режим їх використання та охорони, умови проживання та роботи населення, господарську, науково-дослідну та іншу діяльність у цих зонах тощо.
Зазначені правовідносини, зокрема питання поділу території на відповідні зони, врегульовано Законом № 791а-ХІІ, стаття 2 якого визначає категорії зон радіоактивного забруднення.
Частина перша цієї статті у редакції, чинній до 01.01.2015, визначала чотири зони радіоактивного забруднення, а саме: зона відчуження; зона безумовного (обов'язкового) відселення; зона гарантованого (добровільного) відселення; зона посиленого радіоекологічного контролю.
Відповідно до частин другої, третьої статті 2 Закону № 791а-ХІІ повноваження щодо установлення меж цих зон, визначення переліку населених пунктів, які відносяться до конкретної зони радіоактивного забруднення, делеговані Кабінету Міністрів України.
Перелік населених пунктів, віднесених до зон радіоактивного забруднення затверджено постановою Кабінету Міністрів Української РСР від 23.07.1991 № 106. Відповідно до додатку 1 Переліку м. Біла Церква Київської області, де проживає позивач, віднесено до зони посиленого радіоекологічного контролю (4 зона).
Пунктом 2 розділу І Закону № 76-VІІІ у статтю 2 Закону № 791а-ХІІ внесено зміни, якими абзац п'ятий частини другої статті 2 цього Закону виключено. Зазначені зміни набрали законної сили з 01.01.2015.
Отже, із 01.01.2015 стаття 2 Закону № 791а-ХІІ визначає такі категорії зон радіоактивного забруднення територій:
1) зона відчуження - це територія, з якої проведено евакуацію населення в 1986 році;
2) зона безумовного (обов'язкового) відселення - це територія, що зазнала інтенсивного забруднення довгоживучими радіонуклідами, з щільністю забруднення ґрунту понад доаварійний рівень ізотопами цезію від 15,0 Кі/км2 та вище, або стронцію від 3,0 Кі/км2 та вище, або плутонію від 0,1 Кі/км2 та вище, де розрахункова ефективна еквівалентна доза опромінення людини з урахуванням коефіцієнтів міграції радіонуклідів у рослини та інших факторів може перевищити 5,0 мЗв (0,5 бер) за рік понад дозу, яку вона одержувала у доаварійний період;
3) зона гарантованого добровільного відселення - це територія з щільністю забруднення ґрунту понад доаварійний рівень ізотопами цезію від 5,0 до 15,0 Кі/км2, або стронцію від 0,15 до 3,0 Кі/км2, або плутонію від 0,01 до 0,1 Кі/км2, де розрахункова ефективна еквівалентна доза опромінення людини з урахуванням коефіцієнтів міграції радіонуклідів у рослини та інших факторів може перевищити 1,0 мЗв (0,1 бер) за рік понад дозу, яку вона одержувала у доаварійний період.
Таким чином, із 01.01.2015 зона посиленого радіоекологічного контролю виключена з переліку зон радіоактивного забруднення територій, визначених Законом № 791а-ХІІ.
Законом № 76-VIII виключено також статтю 23 Закону № 796-ХІІ, яка встановлювала компенсації та пільги громадянам, віднесеним до категорії 4.
Рішенням Конституційного Суду України від 17.07.2018 № 6-р/2018, яке стало однією з підстав звернення позивача до суду із цим позовом, визнано такими, що не відповідають Конституції України (є неконституційними), зокрема підпункт 2, абзаци перший, другий підпункту 3, підпункт 4, абзаци перший, другий підпункту 5, абзаци перший - четвертий підпункту 6, підпункт 7 пункту 4 розділу I Закону № 76-VIII.
Водночас зміни, внесені Законом № 76-VIII до Закону № 791а-ХІІ, неконституційними не визнавались. Отже, чинна на час виникнення спірних правовідносин редакція статті 2 Закону № 791а-ХІІ не змінювалась, не виключалась іншими законами та не визнавалась неконституційною.
До Переліку населених пунктів, віднесених до зон радіоактивного забруднення, затвердженого постановою Кабінету Міністрів Української РСР від 23.07.1991 № 106, зміни щодо виключення зони посиленого радіоекологічного контролю не вносились.
Відтак станом на час звернення до суду із цим позовом, м. Біла Церква Київської області згідно з указаним Переліком відноситься до зони посиленого радіоекологічного контролю, яка, передусім, виключена з визначених Законом № 791а-ХІІ зон радіоактивного забруднення територій.
Конституційний Суд України у пункті 3 мотивувальної частини Рішення від 03.10.1997 № 4-зп у справі про набуття чинності Конституцією України зазначив: «Конкретна сфера суспільних відносин не може бути водночас врегульована однопредметними нормативними правовими актами однакової сили, які за змістом суперечать один одному. Звичайною є практика, коли наступний у часі акт містить пряме застереження щодо повного або часткового скасування попереднього. Загальновизнаним є й те, що з прийняттям нового акта, якщо інше не передбачено самим цим актом, автоматично скасовується однопредметний акт, який діяв у часі раніше».
Ураховуючи наведене, суд зазначає, що у разі існування суперечності між актами, прийнятими різними за місцем в ієрархічній структурі органами, застосовується акт, прийнятий вищим органом, як такий, що має більшу юридичну силу. Тому Закон № 791а-ХІІ має вищу юридичну силу порівняно з постановою Кабінету Міністрів Української РСР від 23.07.1991 № 106, і, незважаючи на відсутність змін у цій постанові щодо виключення зони посиленого радіоекологічного контролю із зон радіоактивного забруднення, застосуванню підлягає саме Закон № 791а-ХІІ у редакції зі змінами, внесеними Законом № 76-VIII.
Зі змісту частин другої та третьої статті 2 Закону № 791а-ХІІ убачається, що повноваження щодо установлення меж цих зон, визначення переліку населених пунктів, які відносяться до конкретної зони радіоактивного забруднення, делеговані Кабінету Міністрів України, однак при цьому Уряд не наділений повноваженнями визначати додаткові зони радіоактивного забруднення інші, ніж ті, що визначені Законом № 791а-ХІІ.
Таким чином, відновлення дії статті 39 Закону № 796-ХІІ у редакції чинній до 01.01.2015, не надає права на отримання підвищення пенсії у розмірі однієї мінімальної заробітної плати непрацюючим пенсіонерам, які проживають на території, що відноситься до зони посиленого радіоекологічного контролю, однак за законом не відноситься до зони радіоактивного забруднення.
Отже, підвищення пенсії, передбачене статтею 39 Закону № 796-ХІІ, є доплатою, яка встановлена за проживання на території радіоактивного забруднення, водночас станом на день звернення до суду із цим позовом, м. Біла Церква Київської області не відноситься до території радіоактивного забруднення, а позивач, відповідно, не є особою, яка проживає на такій території.
Конституційний Суд України у Рішенні від 26.12.2011 № 20-рп/2011 наголосив, що передбачені законами соціально-економічні права не є абсолютними. Механізм реалізації цих прав може бути змінений державою, зокрема через неможливість їх фінансового забезпечення шляхом пропорційного перерозподілу коштів з метою збереження балансу інтересів усього суспільства.
Суд зазначає, що надання правової оцінки факту визнання неконституційними положень Закону № 76-VІІІ, якими з 01.01.2015 виключено, зокрема статтю 39 Закону № 796-ХІІ, у контексті права на виплату підвищення до пенсії громадянам, які проживають на території, що відноситься до зони посиленого радіоекологічного контролю, нерозривно пов'язане з тим, що скасування законодавчого визначення відповідної зони як території радіоактивного забруднення неконституційним не визнано і така норма є чинною.
Ураховуючи викладене, суд доходить висновку, що у позивача з 17.07.2018 не виникло права на отримання підвищення до пенсії як непрацюючого пенсіонера на підставі статті 39 Закону № 796-ХІІ через відсутність ознаки проживання на території радіоактивного забруднення.
Посилання позивача на постанову Великої Палати Верховного Суду від 18.03.2020 у зразковій справі № 240/4937/18, суд уважає не обґрунтованими, адже питання щодо права на отримання встановленого статтею 39 Закону № 796-ХІІ щомісячного підвищення до пенсії непрацюючим пенсіонерам, які проживають у зоні посиленого радіоекологічного контролю після виключення цієї зони з переліку зон радіоактивно забруднених територій, не було предметом перевірки у цій зразковій справі й прийнята у ній постанова не містить відповідних висновків.
Суд зазначає, що в рішенні від 23.09.2020 у зразковій справі № 580/2371/20 вказано, що це рішення суду є зразковим для справ, в яких предметом спору є виплата пенсійними органами непрацюючим пенсіонерам, які проживають на територіях радіоактивного забруднення, підвищення до пенсії у розмірах, встановлених частиною другою статті 39 Закону №796-ХІІ у редакції, чинній до 01.01.2015.
Обставини зразкової справи, які обумовлюють типове застосування норм матеріального права:
а) позивач є особою, яка постраждала внаслідок Чорнобильської катастрофи;
б) позивач проживає на території, що до 01.01.2015 відносилась до зони посиленого радіоекологічного контролю;
в) позивач є непрацюючим пенсіонером;
г) відповідачем є відповідне управління Пенсійного фонду України;
д) предметом спору є нарахування та виплата з 17.07.2018 підвищення до пенсії непрацюючим пенсіонерам, які проживають на території радіоактивного забруднення, у розмірі визначеному частиною другою статті 39 Закону №796-ХІІ у редакції чинній до 01.01.2015.
Ця справа є типовою щодо зразкової справи № 580/2371/20, а відповідно до частини третьої статті 291 Кодексу адміністративного судочинства України, при ухваленні рішення у типовій справі, яка відповідає ознакам, викладеним у рішенні Верховного Суду за результатами розгляду зразкової справи, суд має враховувати правові висновки Верховного Суду, викладені у рішенні за результатами розгляду зразкової справи.
З огляду на викладене, суд не вбачає підстав для задоволення цього позову.
Вирішуючи питання щодо розподілу судових витрат, суд виходив із того, що статтею 139 Кодексу адміністративного судочинства України не передбачено відшкодування позивачу витрат зі сплати судового збору у випадку відмови у позові.
Керуючись статтями 9, 14, 73-78, 90, 139, 143, 159, 162, 242-246, 250, 255, 291 Кодексу адміністративного судочинства України, суд
у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовити повністю.
Рішення набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті апеляційного провадження чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Апеляційна скарга на рішення суду подається до Шостого апеляційного адміністративного суду протягом тридцяти днів з дня його проголошення.
У разі оголошення судом лише вступної та резолютивної частини рішення, або розгляду справи в порядку письмового провадження, апеляційна скарга подається протягом тридцяти днів з дня складення повного тексту рішення.
Суддя Шевченко А.В.