79014, м. Львів, вул. Личаківська, 128
04.09.2023 Справа № 914/1840/23
Господарський суд Львівської області у складі судді Запотічняк О.Д. розглянувши справу
за позовом: Приватного підприємства «Осколд», м. Львів,
до відповідача: Державного підприємства Міністерства оборони України «Львівський завод збірних конструкцій», м. Львів,
про: стягнення 155 339, 60 грн
без виклику представників сторін;
Хід розгляду справи.
Приватне підприємство «Осколд» звернулось до Господарського суду Львівської області з позовом до Державного підприємства Міністерства оборони України «Львівський завод збірних конструкцій» про стягнення 155 339,60 грн.
Ухвалою від 14.06.2023 суд відкрив провадження у справі за правилами спрощеного позовного провадження без виклику представників сторін.
10.07.2023 на адресу суду надійшов відзив на позовну заяву (Вх. № 17151/23).
За висновками суду, в матеріалах справи достатньо документів, які мають значення для правильного вирішення спору, внаслідок чого справа може бути розглянута за наявними матеріалами справи.
Правова позиція позивача.
Позовні вимоги обґрунтовуються тим, що відповідач у порушення умов договору купівлі - продажу № 54 від 16.05.2019 з додатками до нього не повністю оплатив поставлений товар. Відтак, Позивач звернувся до Господарського суду Львівської області з позовом про стягнення 113185,37 грн основного боргу.
За несвоєчасне виконання договірних зобов'язань позивач нарахував відповідачу 5330,57 грн - 3% річних та 36 823,66 грн інфляційних втрат.
Правова позиція відповідача.
Відповідач проти позову заперечив зазначивши, що позивачем обраний неналежний спосіб захисту, оскільки Державне підприємство Міністерства оборони України «Львівський завод збірних конструкцій» перебуває у стані ліквідації за рішенням засновників.
Фактичні обставини встановлені судом.
16.05.2019 р. між ДП МОУ України «Львівський завод збірних конструкцій» (далі - Покупець) та ПП «Осколд» (далі - Продавець) було укладено Договір купівлі - продажу № 54.
Згідно п. 1.1 Договору продавець приймає на себе зобов'язання передати у встановлений у даному Договорі термін у власність Покупця пісок надалі - Товар, а Покупець зобов'язується прийняти Товар та оплатити його вартість відповідно до умов цього Договору.
На виконання умов договору, в період з травня 2019 року по грудень 2020 року Позивач поставив Відповідачу товар на загальну суму 446 627,25 грн, що підтверджується підписаними сторонами накладними долученими до матеріалів справи.
Однак, Відповідачем в порушення умов договору товар було лише частково оплачено шляхом взаємозаліку зустрічних зобов'язань, в розмірі 333 441,88 грн, внаслідок чого залишилась заборгованість в розмірі 113185,37 грн, що підтверджується Протоколом взаєморозрахунків від 10.11.2021 року долученим до матеріалів справи.
Таким чином, свої зобов'язання щодо поставки товару ПП «Осколд» виконало в повному обсязі та належним чином. А Відповідач порушив умови вищезгаданого Договору і не здійснив оплату в повному обсязі за вже отриманий товар.
Відтак, у зв'язку з неналежним виконанням умов Договору Відповідачем щодо оплати вартості поставленого товару, ПП «Осколд» звернулось до суду з позовом про стягнення заборгованості за поставлений товар у розмірі 113185,37 грн та стягнення штрафних санкцій: 5330,57 грн - 3% річних та 36 823,66 грн інфляційних втрат.
Оцінка суду.
Відповідно до ч.1 ст.11 Цивільного кодексу України, цивільні права та обов'язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов'язки.
Частиною 2 ст. 11 Цивільного кодексу України передбачено, що підставами виникнення цивільних прав та обов'язків, в тому числі, є договори та інші правочини.
Відповідно до ч. 1 статті 626 Цивільного кодексу України, договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.
Статтею 629 ЦК України встановлено, що договір є обов'язковим для виконання сторонами.
Відповідно до вимог ч. 1 ст. 655 ЦК України, за договором купівлі-продажу, одна сторона (продавець) передає або зобов'язується передати майно (товар) у власність другій стороні (покупцеві), а покупець приймає або зобов'язується прийняти майно (товар) і сплатити за нього певну грошову суму.
Відповідно до ст. ст. 525, 526, 530 Цивільного кодексу України зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог Цивільного кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться. Одностороння відмова від виконання зобов'язання не допускається. Якщо у зобов'язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін).
Аналогічне положення містить ст. 193 Господарського кодексу України, де зазначено, що суб'єкти господарювання та інші учасники господарських відносин повинні виконувати господарські зобов'язання належним чином відповідно до закону, інших правових актів, договору, а за відсутності конкретних вимог щодо виконання зобов'язання - відповідно до вимог, що у певних умовах звичайно ставляться. Кожна сторона повинна вжити усіх заходів, необхідних для належного виконання нею зобов'язання, враховуючи інтереси другої сторони та забезпечення загальногосподарського інтересу.
16 травня 2019 року між ДП МОУ України «Львівський завод збірних конструкцій» (далі - Покупець) та ПП «Осколд» (далі - Продавець) було укладено Договір купівлі - продажу № 54.
Як свідчать матеріали справи, предметом позову є стягнення заборгованості за поставлений товар відповідно до цього Договору, а також стягнення штрафних санкцій: 3% річних та інфляційних втрат.
Водночас, відповідно до відомостей з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань відповідач - Державне підприємство Міністерства оборони України «Львівський завод збірних конструкцій» з 04.11.2022 року перебуває у процесі припинення за рішенням засновників (учасників) юридичної особи або уповноваженого ним органу щодо припинення юридичної особи в результаті її ліквідації, із встановленням граничного строку для розгляду вимог кредиторів до 05.01.2023 року.
Згідно зі статтею 55 Конституції України права і свободи людини і громадянина захищаються судом. Кожен має право будь-якими не забороненими законом засобами захищати свої права і свободи від порушень і протиправних посягань.
Стаття 15 Цивільного кодексу України передбачає право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.
У силу приписів частин 2, 3 статті 4 Господарського процесуального кодексу України юридичні особи та фізичні особи-підприємці, фізичні особи, які не є підприємцями, державні органи, органи місцевого самоврядування мають право на звернення до господарського суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав та законних інтересів у справах, віднесених законом до юрисдикції господарського суду, а також для вжиття передбачених законом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням. До господарського суду у справах, віднесених законом до його юрисдикції, мають право звертатися також особи, яким законом надано право звертатися до суду в інтересах інших осіб. Порушенням вважається такий стан суб'єктивного права, за якого воно зазнало протиправного впливу з боку правопорушника, внаслідок чого суб'єктивне право особи зменшилося або зникло як таке; порушення права пов'язано з позбавленням можливості здійснити, реалізувати своє право повністю або частково.
Отже, згідно з положеннями статті 4 Господарського процесуального кодексу України, статей 15, 16 Цивільного кодексу України, підставою для захисту цивільного права чи охоронюваного законом інтересу є його порушення, невизнання чи оспорення. Відтак, задоволення судом позову можливе лише за умови доведення позивачем обставин щодо наявності у нього відповідного права (охоронюваного законом інтересу), а також порушення (невизнання, оспорення) зазначеного права відповідачем з урахуванням належності обраного способу судового захисту.
Згідно з пунктом 1 частини 1 статті 110 Цивільного кодексу України юридична особа ліквідується за рішенням її учасників або органу юридичної особи, уповноваженого на це установчими документами, в тому числі у зв'язку із закінченням строку, на який було створено юридичну особу, досягненням мети, для якої її створено, а також в інших випадках, передбачених установчими документами.
Статтею 105 Цивільного кодексу України передбачено, що учасники юридичної особи, суд або орган, що прийняв рішення про припинення юридичної особи, зобов'язані протягом трьох робочих днів з дати прийняття рішення письмово повідомити орган, що здійснює державну реєстрацію. Учасники юридичної особи, суд або орган, що прийняв рішення про припинення юридичної особи, відповідно до цього Кодексу призначають комісію з припинення юридичної особи (комісію з реорганізації, ліквідаційну комісію), голову комісії або ліквідатора та встановлюють порядок і строк заявлення кредиторами своїх вимог до юридичної особи, що припиняється. Виконання функцій комісії з припинення юридичної особи (комісії з реорганізації, ліквідаційної комісії) може бути покладено на орган управління юридичної особи. До комісії з припинення юридичної особи (комісії з реорганізації, ліквідаційної комісії) або ліквідатора з моменту призначення переходять повноваження щодо управління справами юридичної особи. Голова комісії, її члени або ліквідатор юридичної особи представляють її у відносинах з третіми особами та виступають у суді від імені юридичної особи, яка припиняється. Строк заявлення кредиторами своїх вимог до юридичної особи, що припиняється, не може становити менше двох і більше шести місяців з дня оприлюднення повідомлення про рішення щодо припинення юридичної особи. Кожна окрема вимога кредитора, зокрема щодо сплати податків, зборів, єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування, страхових коштів до Пенсійного фонду України, фондів соціального страхування, розглядається, після чого приймається відповідне рішення, яке надсилається кредитору не пізніше тридцяти днів з дня отримання юридичною особою, що припиняється, відповідної вимоги кредитора.
Таким чином, кожна вимога кредитора має бути розглянута та прийняте рішення, яке надсилається кредитору.
Згідно з частиною 8 статті 111 Цивільного кодексу України ліквідаційна комісія (ліквідатор) після закінчення строку для пред'явлення вимог кредиторами складає проміжний ліквідаційний баланс, що включає відомості про склад майна юридичної особи, що ліквідується, перелік пред'явлених кредиторами вимог та результат їх розгляду. Проміжний ліквідаційний баланс затверджується учасниками юридичної особи, судом або органом, що прийняв рішення про ліквідацію юридичної особи.
Статтею 112 Цивільного кодексу України передбачено, що у разі ліквідації платоспроможної юридичної особи вимоги її кредиторів задовольняються у такій черговості: 1) у першу чергу задовольняються вимоги щодо відшкодування шкоди, завданої каліцтвом, іншим ушкодженням здоров'я або смертю, та вимоги кредиторів, забезпечені заставою чи іншим способом; 2) у другу чергу задовольняються вимоги працівників, пов'язані з трудовими відносинами, вимоги автора про плату за використання результату його інтелектуальної, творчої діяльності; 3) у третю чергу задовольняються вимоги щодо податків, зборів (обов'язкових платежів); 4) у четверту чергу задовольняються всі інші вимоги. Вимоги однієї черги задовольняються пропорційно сумі вимог, що належать кожному кредитору цієї черги. Черговість задоволення вимог кредиторів за договорами страхування визначається законом. У разі відмови ліквідаційної комісії у задоволенні вимог кредитора або ухилення від їх розгляду кредитор має право до затвердження ліквідаційного балансу юридичної особи звернутися до суду із позовом до ліквідаційної комісії. За рішенням суду вимоги кредитора можуть бути задоволені за рахунок майна, що залишилося після ліквідації юридичної особи. Вимоги кредитора, заявлені після спливу строку, встановленого ліквідаційною комісією для їх пред'явлення, задовольняються з майна юридичної особи, яку ліквідовують, що залишилося після задоволення вимог кредиторів, заявлених своєчасно. Вимоги кредиторів, які не визнані ліквідаційною комісією, якщо кредитор у місячний строк після одержання повідомлення про повну або часткову відмову у визнанні його вимог не звертався до суду з позовом, вимоги, у задоволенні яких за рішенням суду кредиторові відмовлено, а також вимоги, які не задоволені через відсутність майна юридичної особи, що ліквідується, вважаються погашеними.
Таким чином, зазначені норми Цивільного кодексу України передбачають особливий порядок звернення до юридичної особи, що перебуває в процесі припинення, з кредиторськими вимогами.
Такі вимоги подаються до ліквідаційної комісії, яка повинна їх розглянути у визначений статтею 105 ЦК України строк.
Виходячи із змісту статті 112 ЦК України, у разі відмови ліквідаційної комісії у задоволенні вимог кредитора або ухилення від їх розгляду кредитор має право звернутися до суду.
Позивач доказів звернення з відповідними вимогами до ліквідаційної комісії відповідача, а також доказів відмови у задоволенні вимог кредитора або ухилення від їх розгляду суду не надав, натомість безпосередньо звернувся до суду з позовом про стягнення суми заборгованості за Договором.
Надаючи правову оцінку належності обраного зацікавленою особою способу захисту, суд зазначає, що з точки зору статті 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (пункт 145 рішення від 15 листопада 1996 у справі "Чахал проти Об'єднаного Королівства") Європейський суд з прав людини зазначив, що згадана норма гарантує на національному рівні ефективні правові засоби для здійснення прав і свобод, що передбачаються Конвенцією, незалежно від того, яким чином вони виражені в правовій системі тієї чи іншої країни. Таким чином, суть цієї статті зводиться до вимоги надати людині такі міри правового захисту на національному рівні, що дозволили б компетентному державному органові розглядати по суті скарги на порушення положень Конвенції й надавати відповідний судовий захист, хоча держави - учасники Конвенції мають деяку свободу розсуду щодо того, яким чином вони забезпечують при цьому виконання своїх зобов'язань. Конвенцією визнається право людини на доступ до правосуддя, а за її статтею 13 - на ефективний спосіб захисту прав, і це означає, що особа має право пред'явити в суді таку вимогу на захист цивільного права, яка відповідає змісту порушеного права та характеру правопорушення.
Позивач у цій справі обрав спосіб захисту порушеного права у вигляді звернення до суду із позовом про стягнення грошової суми до відповідача, який перебуває в стані припинення, водночас, законодавством передбачений спеціальний порядок задоволення кредиторами своїх вимог до особи, яка припиняється шляхом звернення із відповідними вимогами до ліквідаційної комісії такої особи. Такого способу захисту порушеного особою, що припиняється, права стягувача (кредитора) як звернення із вимогами саме про стягнення заборгованості норми статей 104-112 ЦК України не передбачають.
За наведених обставин, суд дійшов висновку про відсутність у позивача порушеного права та відповідно про відсутність підстав для задоволення позовних вимог, оскільки прийняття судом рішення про задоволення позову про стягнення грошових коштів з боржника, який перебуває в стані припинення, не свідчить про можливість ефективного захисту порушеного права позивача, а відтак не виключає необхідності в подальшому звернутись до ліквідаційної комісії відповідача щодо визнання його кредиторських вимог, та, у випадку відмови у задоволенні вимог кредитора або ухилення від їх розгляду, повторного звернення до суду.
Аналогічні правові висновки викладені у постановах Верховного Суду від 03 травня 2018 року у справі № 924/478/16, від 01 серпня 2018 року у справі № 910/24157/16, постанова Верховного Суду від 25.11.2021 у справі № 922/2194/21.
У постанові від 20 січня 2020 року у справі № 922/416/19 Верховний Суд погодився з висновками Верховного Суду, викладеними у постанові від 03 травня 2018 року у справі № 924/478/16, та не вбачав підстав для відступу від зазначених у ній висновків, додатково вказавши, що позивачем відповідно до вимог статті 112 Цивільного кодексу України та з урахуванням приписів частини 2 статті 16 Цивільного кодексу України обраний не вірний спосіб захисту, оскільки жодна норма цивільного законодавства не вимагає додаткового звернення кредитора до суду з позовом про стягнення заборгованості до звернення з позовом про включення кредиторських вимог до проміжного ліквідаційного балансу боржника. Належним способом захисту прав кредитора у даному випадку є вимога про зобов'язання включення до проміжного ліквідаційного балансу боржника визнаних ним вимог, а не про стягнення з боржника грошових коштів. Звернення кредитора з позовом про стягнення заборгованості з боржника не вирішить спору щодо наявності чи відсутності підстав для включення цих вимог до ліквідаційного балансу особи, що припиняється.
Суд звертає увагу, що при цьому позивач не позбавлений права на відшкодування шкоди у порядку частини 4 статті 112 Цивільного кодексу України або оскаржити у судовому порядку відмову у такому відшкодуванні у призмі частини 3 статті 112 Цивільного кодексу України.
Щодо вимог про стягнення 3 % річних та інфляційних втрат суд зазначає, що оскільки судом відмовлено у задоволенні вимоги про стягнення коштів на які позивачем здійснено нарахування 3 % річних та інфляційних втрат, то і підстав для їх задоволення не має, оскільки вказані вимоги є похідними від основних вимог.
У відповідності до ч. 1 ст. 74 Господарського процесуального кодексу України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.
Приписами ст. ст. 76, 77 Господарського процесуального кодексу України визначено, що належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування. Обставини, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.
Згідно із ст. ст. 78, 79 Господарського процесуального кодексу України, достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи. Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування.
З огляду на наведені вище норми, враховуючи не доведення позивачем своїх позовних вимог, суд прийшов до висновку про необґрунтованість та безпідставність позовних вимог, у зв'язку з чим відмовляє у їх задоволенні повністю.
Судові витрати.
Відповідно до статті 129 Господарського процесуального кодексу України, витрати по сплаті судового збору покладаються на Позивача.
Керуючись статтями 10, 12, 20, 73, 76, 79, 123, 129, 232, 233, 236, 237, 238, 240 ГПК України, суд
У задоволенні позовних вимог відмовити.
Рішення набирає законної сили в порядку, передбаченому ст. 241 ГПК України.
Рішення може бути оскаржене в апеляційному порядку до Західного апеляційного господарського суду в порядку, встановленому розділом IV ГПК України.
Суддя Запотічняк О.Д.