Справа № 626/730/23
№ провадження 2/624/97/23
30 серпня 2023 року Кегичівський районний суд Харківської області в складі: головуючого - судді Крапівки Т.В., за участю секретаря Лебідь Л.В., розглянувши у порядку спрощеного позовного провадження у відкритому судовому засіданні в залі суду смт. Кегичівка, Харківської області цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про стягнення заборгованості по заробітній платі
Позивач звернулася до суду з позовом, в якому просить стягнути з відповідача на її користь нараховану, але не виплачену заробітну плату за весь період її виникнення і до 31.10.2022, середній заробіток за весь час вимушеного прогулу, середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні, а також моральну шкоду завдану неправомірними діями відповідача у розмірі 15000 грн, зобов'язати відповідача повернути трудову книжку з внесеними до неї відповідними записами, стягнути з відповідача суму судового збору в розмірі 2387,74 грн, а також суму витрат на професійну правничу допомогу у розмірі 25000 грн.
Позовна заява обґрунтована тим, що з 02.01.2022 до 31.10.2022 позивач перебувала у трудових відносинах з фізичною особою підприємцем ОСОБА_2 . За цей час працювала на посаді менеджера в закладі «Rioba Cafe». Починаючи з вересня 2022 року по сьогоднішній день позивачу не виплачується заробітна плата, тобто заборгованість по виплаті заробітної плати становить вже більше 4 місяців. Станом на сьогодні, відповідач заборгував наступні суми: 1) заробітна плата за вересень 2022 року (з усіма доплатами) - 20 533 грн. 00 коп., 2) заробітна плата за жовтень 2022 року (з усіма доплатами) - 16 274 грн. 00 коп., 3) заборгованість по виплаті заробітної плати з 02.01.2022 по 01.07.2022 - 31 715 грн. 00 коп., 4) компенсація за невикористану відпустку - 5500 грн. 00 коп. Таким чином, сумарна сума заборгованості по заробітній платі і компенсації за невикористану відпустку становить 74 022 грн. 00 коп. Крім того, позивачем за розпорядженням відповідача для потреб фірми було придбано зарядний пристрій - блок живлення 9V CAS (SMPS ADAPTOR) вартість якого разом з доставкою склала 800 грн. 00 коп., які теж мають бути їй відшкодовані. Враховуючи ситуацію з критично недопустимою невиплатою зарплати 31.10.2022 позивач вирішила звільнитися, але копії наказу про звільнення вручено не було, остаточного розрахунку при звільненні не проведено. Також не була видана трудова книжка. Окрім того, така тривала невиплата відповідачем заробітної плати спричинила позивачу значне погіршення фінансового та економічного стану, що призвело до значних моральних переживань і вимагає від позивача додаткових зусиль з організації свого життя. Позивач з урахуванням об'єму та характеру завданих їй моральних страждань, ступеню вини роботодавця, а також вимог розумності та справедливості оцінює завдану їй моральну шкоду у розмірі 15000 грн.
Ухвалою Красноградського районного суду Харківської області від 28.03.2023 дана справа передана за підсудністю до Кегичівського районного суду Харківської області.
Ухвалою Кегичівського районного суду Харківської області від 24.04.2023 провадження було відкрито, справу призначеного до розгляду за правилами спрощеного позовного провадження з повідомленням (викликом) сторін. Сторонам було надано час для подання заяв по суті. Також було задоволено клопотання позивача про витребування доказів.
Учасники справи, належним чином повідомлені про розгляд справи, у судове засідання не з'явились.
Позивач ОСОБА_1 подала клопотання про розгляд справи без її участі за наявними в матеріалах справи документами. Заперечень проти ухвалення заочного рішення не надійшло.
Відповідач, який оповіщений судом про дату, час і місце розгляду справи у встановленому законом порядку, в судове засідання не з'явився, про причини неявки суд не повідомив, відзиву, заяв чи клопотань до суду не подав.
За відсутності заперечень позивача щодо ухвалення заочного рішення суд постановив ухвалу про заочний розгляд справи, у відповідності до статті 223 Цивільного процесуального кодексу України (далі за текстом ЦПК України).
Відповідно до ч. 2 ст. 247 ЦПК України, у разі неявки в судове засідання всіх учасників справи чи в разі якщо відповідно до положень цього Кодексу розгляд справи здійснюється судом за відсутності учасників справи, фіксування судового процесу за допомогою звукозаписувального технічного засобу не здійснюється.
Відповідно до ст. 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.
Частиною першою ст. 15 Цивільного кодексу України передбачено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.
За загальним правилом, у разі порушення цивільного права чи інтересу, у особи виникає право на застосування конкретного способу захисту, який залежить від виду порушення та від наявності між сторонами зобов'язальних правовідносин. Тобто, особа обирає саме той спосіб захисту, який відповідає характеру порушення її права чи інтересу.
Суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом.
Відповідно до частини першої ст. 20 Цивільного кодексу України право на захист особа здійснює на свій розсуд.
Статтями 12, 81 ЦПК України передбачено обов'язок сторін доводити ті обставини, на які вони посилаються як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Відповідно до ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, яка є частиною національного законодавства, кожна людина при визначенні її громадянських прав і обов'язків має право на справедливий судовий розгляд.
Суд розглядає справи в межах заявлених позовних вимог та на підставі наданих сторонами доказів. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
Дослідивши матеріали справи та з'ясувавши всі фактичні обставини, об'єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду і вирішення спору по суті, суд встановив такі обставини та дійшов наступного висновку.
Як вбачається з позовної заяви ОСОБА_1 з 02.01.2022 по 31.10.2022 перебувала у трудових правовідносинах з фізичною особою - підприємцем ОСОБА_2 . За цей час працювала на посаді менеджера в закладі «Rioba Cafe». 31.10.2022 позивач вирішила звільнитися, але копії наказу про звільнення їй вручено не було, остаточного розрахунку при звільненні не проведено. Також не була видана трудова книжка. Окрім того, така тривала невиплата відповідачем заробітної плати спричинила позивачу значне погіршення фінансового та економічного стану, що призвело до значних моральних переживань і вимагає від позивача додаткових зусиль з організації свого життя
Так, до матеріалів справи позивачем надані наступні докази на підтвердження позовних вимог:
Копія паспорту громадянина України на ім'я ОСОБА_1 серії НОМЕР_1 , виданого Кегичівським РС ГУДМС України в Харківській області 08.07.2015;
Копія картки платника податків на ім'я ОСОБА_1 , в якій зазначено реєстраційний номер облікової картки платника податків з Державного реєстру фізичних осіб - платників податків НОМЕР_2 ;
Копія довідки з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань, з якої вбачається, що ОСОБА_2 є фізичною особою - підприємцем;
Копія видаткової накладної № 238 від 13.10.2022 щодо придбання ОСОБА_3 у ФОП ОСОБА_4 блоку живлення 9V CAS (SMPS ADAPTOR) в кількості 1 штуки, вартістю 658 гривень;
Копії претензії в порядку досудового врегулювання на ім'я ФОП ОСОБА_2 щодо проведення остаточного та повного розрахунку, шляхом виплати їй сум заробітної плати та компенсації за невикористану відпустку;
Копії скарги до Державної служби України з питань праці та копії роздруківки листування (скріншоти) з месенджера.
Надаючи правову оцінку фактичним обставинам справи та спірним правовідносинам, у контексті з доводами та запереченнями учасників справи, суд враховує наступні норми права та наводить мотиви їх застосування.
Статтею 23 Загальної декларації з прав людини передбачено, що кожна людина має право на працю, на вільний вибір роботи, на справедливі і сприятливі умови праці та на захист від безробіття. Кожна людина, без будь-якої дискримінації, має право на рівну оплату за рівну працю. Кожний працюючий має право на справедливу і задовільну винагороду, яка забезпечує гідне людини існування, її самої та її сім'ї, і яка в разі необхідності доповнюється іншими засобами соціального забезпечення.
Згідно зі ст. 55 Конституції України кожен має право будь-якими не забороненими законом засобами захищати свої права і свободи від порушень і протиправних посягань.
Частиною першою ст. 43 Конституції України передбачено, що кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується.
Роз'яснюючи вищевказані положення Основного Закону України, Верховний Суд України у п. 1 постанови «Про практику розгляду судами трудових спорів» від 06.11.1992 № 9 (надалі Постанова №9) звернув увагу судів на необхідності неухильного додержання при розгляді трудових спорів Конституції України, КЗпП і інших актів законодавства України. Діяльність судів по розгляду справ цієї категорії повинна спрямовуватися на всемірну охорону конституційного права кожного на працю, яке включає можливість заробляти собі на життя працею, яку особа вільно обирає або на яку вільно погоджується, а також на охорону прав і законних інтересів підприємств, установ, організацій, на зміцнення трудової та виробничої дисципліни, на виховання працівників у дусі свідомого й сумлінного ставлення до праці.
Конституційне право громадян на оплату праці розглядається як одне з найбільш важливих та пріоритетних засад становлення і розвитку суспільства, ефективний засіб стимулювання працівників та службовців до належного та якісного виконання службових обов'язків.
Відповідно до ст. 3 КЗпП України - законодавство про працю регулює трудові відносини працівників усіх підприємств, установ, організацій незалежно від форм власності, виду діяльності і галузевої належності, а також осіб, які працюють за трудовим договором з фізичними особами.
Відповідно до ст. 21, 43, 46 Конституції України, ст. 94, 115 КЗпП України, ст. 21, 24 Закону України «Про оплату праці» - кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується. Кожен має право на належні, безпечні і здорові умови праці, на заробітну плату, не нижчу від визначеної законом. Право на своєчасне одержання винагороди за працю захищається законом.
Частинами першою, четвертою та п'ятою статті 43 Конституції України встановлено, що кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується; кожен має право на належні, безпечні і здорові умови праці, на заробітну плату, не нижчу від визначеної законом; право на своєчасне одержання винагороди за працю захищається законом.
Частиною першою статті 1 Закону України «Про оплату праці» та частиною першою статті 94 КЗпП України встановлено, що заробітна плата - це винагорода, обчислена, як правило, у грошовому виразі, яку за трудовим договором роботодавець виплачує працівникові за виконану ним роботу.
Частиною третьою статті 15 Закону України «Про оплату праці» передбачено, що оплата праці працівників підприємства здійснюється в першочерговому порядку. Всі інші платежі здійснюються підприємством після виконання зобов'язань щодо оплати праці. Аналогічне положення закріплено в частині п'ятій статті 97 КЗпП України.
Зазначені норми трудового законодавства свідчать про пріоритет виплати заробітної плати перед іншими виплатами та про підвищену захищеність таких виплат. Одночасно звертає на себе увагу той факт, що заробітна плата виплачується лише за виконану працівником роботу, а якщо працівник такої роботи не виконував, то заробітна плата йому не виплачується, за винятком виплат, передбачених законодавством (зокрема, у випадку простою). Саме такого висновку дійшов Верховний Суд у складі об'єднаної палати Касаційного цивільного суду у постанові від 10.10.2019 у справі № 243/2071/18.
Конституційний Суд України в Рішенні від 29.01.2008 № 2-рп/2008 зазначив, що право заробляти собі на життя є невід'ємним від права на саме життя, оскільки останнє є реальним лише тоді, коли матеріально забезпечене (абзац другий підпункту 6.1.1 підпункту 6.1 пункту 6 мотивувальної частини).
Згідно зі статтею 1 Конвенції «Про захист заробітної плати» № 95, ратифікованої Україною 30 червня 1961 року, термін «заробітна плата» означає, незалежно від назви й методу обчислення, будь-яку винагороду або заробіток, які можуть бути обчислені в грошах і встановлені угодою або національним законодавством, що їх роботодавець повинен заплатити працівникові за працю, яку виконано чи має бути виконано, або за послуги, котрі надано чи має бути надано.
Аналізуючи положення трудового законодавства в контексті конституційного звернення, Конституційний Суд України виходить з того, що поняття «заробітна плата» і «оплата праці», які використано у законах, що регулюють трудові правовідносини, є рівнозначними в аспекті наявності у сторін, які перебувають у трудових відносинах, прав і обов'язків щодо оплати праці, умов їх реалізації та наслідків, що мають настати у разі невиконання цих обов'язків.
Регулювання оплати праці працівників незалежно від форм власності підприємства, організації, установи здійснюється шляхом установлення розміру мінімальної заробітної плати та інших державних норм і гарантій. Відповідно до частини третьої статті 94 КЗпП України питання державного і договірного регулювання оплати праці, прав працівників на оплату праці та їх захисту визначається цим Кодексом, Законом України «Про оплату праці» та іншими нормативно-правовими актами.
Наведений зміст поняття заробітної плати узгоджується з одним із принципів здійснення трудових правовідносин - відплатність праці, який дістав відображення у пункті 4 частини I Європейської соціальної хартії (переглянутої) від 03.05.1996, ратифікованої Законом України від 14.09.2006 № 137-V, за яким усі працівники мають право на справедливу винагороду, яка забезпечить достатній життєвий рівень.
За вимогами ч. 1 ст. 21 Закону України «Про оплату праці», працівник має право на оплату своєї праці відповідно до актів законодавства і колективного договору на підставі укладеного трудового договору.
Відповідно до статті 115 КЗпП України та статті 24 Закону України «Про оплату праці», заробітна плата виплачується працівникам регулярно в робочі дні у строки, встановлені колективним договором або нормативним актом роботодавця, погодженим з виборним органом первинної профспілкової організації чи іншим уповноваженим на представництво трудовим колективом органом (а в разі відсутності таких органів - представниками, обраними і уповноваженими трудовим колективом), але не рідше двох разів на місяць через проміжок часу, що не перевищує шістнадцяти календарних днів, та не пізніше семи днів після закінчення періоду, за який здійснюється виплата. У разі коли день виплати заробітної плати збігається з вихідним, святковим або неробочим днем, заробітна плата виплачується напередодні.
Статтею 110 КЗпП України передбачено, що на власника або уповноважений ним орган при кожній виплаті заробітної плати покладено обов'язок повідомити працівника про такі дані, що належать до періоду, за який провадиться оплата праці: а) загальна сума заробітної плати з розшифровкою за видами виплат; б) розміри і підстави відрахувань та утримань із заробітної плати; в) сума заробітної плати, що належить до виплати.
Працівник є слабшою, ніж роботодавець, стороною у трудових правовідносинах. Водночас у вказаних відносинах і працівник має діяти добросовісно щодо реалізації своїх прав, а інтереси роботодавця також мають бути враховані. Тобто має бути дотриманий розумний баланс між інтересами працівника та роботодавця (наведена позиція викладена в пунктах 67, 69, 70, 72 постанови Великої Палати Верховного Суду від 26.06.2019 у справі № 761/9584/15-ц).
Відносно позовної вимоги про нарахування та виплату заробітної плати за весь період її виникнення і до 31.10.2022, суд зазначає наступне.
Заробітна плата - це винагорода, обчислена, як правило, у грошовому виразі, яку власник або уповноважений ним орган виплачує працівникові за виконану ним роботу (частина 1 статті 94 Кодексу законів про працю України).
Отже, згідно з чинним законодавством, заробітна плата працівникам (в тому числі за час щорічної, соціальних відпусток), виплачується за умови виконання ними своїх функціональних обов'язків з дотримання встановленої правилами внутрішнього трудового розпорядку тривалості щоденної (щотижневої) роботи та за умови здійснення підприємством (установою, організацією) господарської діяльності.
Тобто, у випадку невиконання працівником своїх функціональних обов'язків останній не має права на отримання заробітної плати.
Так, в матеріалах справи відсутні беззаперечні докази перебування позивача ОСОБА_1 в трудових правовідносинах з відповідачем, наявність заборгованості з виплати заробітної плати та безпосереднього звернення до відповідача в порядку досудового врегулювання спору, окрім претензії, яка міститься в матеріалах справи, але доказів направлення даної претензії на ім'я відповідача матеріали справи не містять.
Також, позивачем не підтверджено належними та достатніми доказами обставини, на які вона посилається при зверненні до суду, зокрема, що вона приступила до виконання посадових обов'язків з 02.01.2022.
Оцінюючи роздруківки листування (скріншоти) з месенджера, як доказ грубого порушення відповідачем трудового законодавства, суд вважає такі докази неналежними та не допустимими з огляду на таке.
Відповідно до ч. 1, 3 ст. 100 ЦПК України, електронними доказами є інформація в електронній (цифровій) формі, що містить дані про обставини, що мають значення для справи, зокрема, електронні документи (в тому числі текстові документи, графічні зображення, плани, фотографії, відео- та звукозаписи тощо), веб-сайти (сторінки), текстові, мультимедійні та голосові повідомлення, метадані, бази даних та інші дані в електронній формі. Такі дані можуть зберігатися, зокрема, на портативних пристроях (картах пам'яті, мобільних телефонах тощо), серверах, системах резервного копіювання, інших місцях збереження даних в електронній формі (в тому числі в мережі Інтернет). Учасники справи мають право подавати електронні докази в паперових копіях, посвідчених у порядку, передбаченому законом.
У постанові Верховного Суду від 07.07.2021 у справі № 587/2051/18 зазначено, що роздруківки Інтернет-сторінок (веб-сторінок), які є паперовим відображенням електронного документа, самі по собі не можуть бути доказом у справі. Такі роздруківки визнаються доказом у разі, якщо вони виготовлені, видані і засвідчені власником відповідного Інтернет-ресурсу або провайдером, тобто набувають статусу письмового доказу.
Отже, роздруківка електронного листування не може вважатися електронним документом (копією електронного документа) у розумінні положень ч. 1 ст. 5 Закону України «Про електронні документи та електронний документообіг», тобто не може вважатися доказом, бо не містить електронного підпису, який є обов'язковим реквізитом електронного документа, оскільки в такому разі неможливо ідентифікувати відправника повідомлення і зміст такого документа не захищений в внесення правок і викривлення - аналогічної правової позиції дотримується Верховний Суд у своїх постановах від 11.06.2019 у справі № 904/2882/18, в 24.09.2019 у справі № 922/1151/18, від 28.12.19 у справі №922/788/19.
Таким чином, на основі повно та всебічно з'ясованих обставин, на які посилаються сторони, як на підставу своїх вимог та заперечень підтверджених доказами, які перевірені в судовому засіданні, оцінивши їх належність, допустимість, а також достатність, взаємозв'язок у їх сукупності, встановивши правовідносини, які випливають із встановлених обставин та правові норми, які підлягають застосуванню до цих правовідносин, суд приходить до висновку про те, що позовні вимоги ОСОБА_1 в частині стягнення заборгованості по сплаті заробітної плати не підлягають задоволенню.
Щодо позовної вимоги про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні за період з 01.11.2022 по 02.02.2023, суд виходить з наступного.
Згідно із ч. 1 ст. 47 КЗпП України власник або уповноважений ним орган зобов'язаний в день звільнення видати працівникові належно оформлену трудову книжку і провести з ним розрахунок у строки, зазначені в ст. 116 цього Кодексу.
Частиною 1 ст. 116 КЗпП України встановлено, що при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред'явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про нараховані суми, належні працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган повинен письмово повідомити працівника перед виплатою зазначених сум.
У разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в ст. 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку (ч. 1 ст. 117 КЗпП України).
Статтею 117 КЗпП України встановлено, що в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в ст. 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку. При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору.
Відповідно до положень ст.ст. 115, 116 КЗпП України відсутність заборгованості перед позивачем має довести саме роботодавець, але це не позбавляє позивача від обов'язку доведення наявності права на отримання певних сум.
Так, позивач просить стягнути з відповідача на її користь 58206,64 гривень середнього заробітку за час затримки розрахунку (68 днів*855,98 грн в день), вказуючи на те, що вона мала бути звільненою з посади менеджера «Rioba Cafe» з 31.10.2022 на підставі її заяви щодо звільнення.
Доказів звільнення з посади позивачем суду не надано, але в позовній заяві зазначено, що відповідач жодних дій по звільненню не здійснив.
На час розгляду даної справи позивачем не надано суду об'єктивних доказів переконливого характеру щодо її працевлаштування та звільнення з посади менеджера «Rioba Cafe», що позбавляє суд можливості перевірити нарахування середнього заробітку за період з 01.11.2022 по 02.02.2023, а тому позовні вимоги в цій частині не підлягають задоволенню.
Отже, у зв'язку із відсутністю підстав для стягнення заборгованості по заробітній платі та не доведеністю позовних вимог щодо працевлаштування і звільнення, у задоволенні позовних вимог щодо стягнення середньої заробітної плати за час вимушеного прогулу також слід відмовити, оскільки вони є похідними.
Позивачем була заявлена вимога про стягнення з відповідача компенсації за невикористану відпустку, в задоволенні якої суд вважає правильним відмовити з огляду на наступне.
Так, згідно до статті 2 Закону України «Про відпустки» від 15.11.1996 року №504 право на відпустки забезпечується працівникам гарантованим наданням відпустки визначеної тривалості із збереженням на її період місця роботи (посади), заробітної плати (допомоги) у випадках, та забороною заміни відпустки грошовою компенсацією, крім випадків, передбачених статтею 24 цього Закону. Відповідно до статті 83 КЗпП у разі звільнення працівника йому виплачується грошова компенсація за всі не використані ним дні щорічної відпустки.
Пунктом 23 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 24.12.1999 року №13 «Про практику застосування судами законодавства про оплату праці» передбачено, що розглядаючи спори про виплату грошової компенсації за невикористану відпустку, необхідно виходити з того, що згідно зі ст. 83 КЗпП України вона може бути стягнена на вимогу працівника за всі дні невикористаної ним основної та додаткової відпустки, тільки в разі звільнення його з роботи.
Оскільки позивачем не доведено факт звільнення з посади, то вона має право на відпочинок, що узгоджується з наведеною позицією, вимога про стягнення компенсації за невикористані відпустки є передчасною та до задоволення не підлягає.
Крім цього, позивачем заявлена позовна вимога щодо зобов'язання відповідача повернути трудову книжку з внесеними до неї відповідними записами, яка є похідною вимогою, а тому в задоволенні даної вимоги, суд вважає правильним відмовити, оскільки наданими суду доказами не підтверджено наявність спору між сторонами, що є обов'язковою умовою для реалізації судового захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів позивача.
Також, позивачем заявлена позовна вимога щодо відшкодування коштів на придбання блоку живлення 9V CAS (SMPS ADAPTOR) в кількості 1 штуки, вартістю 658 гривень, яка не підлягає задоволенню, оскільки позивачем не надано належних та допустимих доказів щодо необхідності придбання даної речі за замовленням відповідача, передачі її відповідачу, а в матеріалах справи лише міститься копія видаткової накладної № 238 від 13.10.2022 щодо придбання позивачем - ОСОБА_3 у ФОП ОСОБА_4 блоку живлення 9V CAS (SMPS ADAPTOR). Тобто переконливих доказів того, що вищевказаний блок був придбаний на замовлення відповідача та йому переданий в матеріалах справи відсутні, а тому в задоволенні цієї позовної вимоги слід відмовити.
Суд відмовляє в задоволенні позовної вимоги про стягнення моральної шкоди виходячи з наступного.
Порядок відшкодування моральної шкоди у сфері трудових відносин регулюється статтею 237-1 КЗпП України, яка передбачає відшкодування власником або уповноваженим ним органом моральної шкоди працівнику у разі, якщо порушення його законних прав призвели до моральних страждань, втрати нормальних життєвих зв'язків і вимагають від нього додаткових зусиль для організації свого життя.
Порядок відшкодування моральної шкоди визначається законодавством.
Зазначена норма закону (стаття 237-1 КЗпП України) містить перелік юридичних фактів, що складають підставу виникнення правовідносин щодо відшкодування власником або уповноваженим ним органом завданої працівнику моральної шкоди.
За змістом указаного положення закону підставою для відшкодування моральної шкоди згідно із статтею 237-1 КЗпП України є факт порушення прав працівника у сфері трудових відносин, яке призвело до моральних страждань, втрати нормальних життєвих зв'язків і вимагало від нього додаткових зусиль для організації свого життя.
Встановлене Конституцією та законами України право на відшкодування моральної (немайнової) шкоди є важливою гарантією захисту прав і свобод громадян та законних інтересів юридичних осіб.
У пункті 13постанови Пленуму Верховного Суду України від 31 березня1995 року N 4 "Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди" (із відповідними змінами) судам роз'яснено, що відповідно до статті 237-1 КЗпП України за наявності порушення прав працівника у сфері трудових відносин (незаконне звільнення або переведення, невиплати належних йому грошових сум, виконання робіт у небезпечних для життя і здоров'я умовах тощо), яке призвело до його моральних страждань, втрати нормальних життєвих зв'язків чи вимагає від нього додаткових зусиль для організації свого життя, обов'язок по відшкодуванню моральної (немайнової) шкоди покладається на власника або уповноважений ним орган незалежно від форми власності, виду діяльності чи галузевої належності.
Таким чином, захист порушеного права у сфері трудових відносин забезпечується як відновленням становища, яке існувало до порушення цього права (наприклад, поновлення на роботі), так і механізмом компенсації моральної шкоди, як негативних наслідків (втрат) немайнового характеру, що виникли в результаті душевних страждань, яких особа зазнала у зв'язку з посяганням на її трудові права та інтереси. Конкретний спосіб, на підставі якого здійснюється відшкодування моральної шкоди обирається потерпілою особою, з урахуванням характеру правопорушення, його наслідків та інших обставин.
КЗпП України не містить будь-яких обмежень чи виключень для компенсації моральної шкоди в разі порушення трудових прав працівників, а стаття 237-1 цього Кодексу передбачає право працівника на відшкодування моральної шкоди у обраний ним спосіб, зокрема, повернення потерпілій особі вартісного (грошового) еквівалента завданої моральної шкоди, розмір якої суд визначає залежно від характеру та обсягу страждань, їх тривалості, тяжкості вимушених змін у її житті та з урахуванням інших обставин.
Отже, компенсація завданої моральної шкоди не поглинається самим фактом відновлення становища, яке існувало до порушення трудових правовідносин, а має самостійне юридичне значення.
Позивачем не надано достатніх доказів про порушення її прав та заподіяння їй моральної шкоди, а тому в цій частині позову слід відмовити.
Згідно із частиною першою статті 76 ЦПК України, доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.
Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування (частина перша статті 77 ЦПК України).
Достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи (стаття 79 ЦПК України).
Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування (частина перша статті 80 ЦПК України).
Згідно із частиною шостою статті 81 ЦПК України, доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
Відповідно до ч.1 ст.84 ЦПК України, учасник справи, у разі неможливості самостійно надати докази, вправі подати клопотання про витребування доказів судом. Але як вбачається з матеріалів справи позивач не зверталася до суду з клопотаннями про витребування доказів по даній справі.
Згідно з положеннями статей 12, 81 ЦПК України, цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов'язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.
Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов'язаних із вчиненням чи не вчиненням нею процесуальних дій.
Обґрунтовуючи судове рішення, суд приймає до уваги вимоги ст.17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» відповідно до якої суди застосовують при розгляді справи Конвенцію та практику Суду як джерело права та висновки Європейського суду з прав людини. Так, Європейський суд з прав людини вказав, що п.1 ст.6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи («Проніна проти України», №63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року).
А відтак інші доводи сторін не аналізуються та не спростовуються судом, оскільки на висновки суду про відсутність підстав для задоволення позову та відмову в задоволенні позову не впливають.
Вирішуючи питання про розподіл судових витрат, суд керується положенням ст. 141 ЦПК України. Судові витрати складаються зі судового збору та витрат, пов'язаних з розглядом справи. Відповідно ч. 1 ст. 141 ЦПК України передбачено, що судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.
Судові витрати, у зв'язку з відмовою у задоволенні позову, на підставі ст. 141 ЦПК України, покладаються на позивача.
Згідно ч. 5 ст. 268 ЦПК України датою ухвалення рішення, ухваленого за відсутності учасників справи, є дата складення повного судового рішення.
Керуючись ст.ст. 1, 2, 4, 12, 76, 78, 81, 95, 137, 141, 263-268, 280-284, 288, 354, 355 ЦПК України, ст.ст. 115, 116, 117 КЗпП, суд
У задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про стягнення заборгованості по заробітній платі - відмовити.
Заочне рішення може бути переглянуте судом, що його ухвалив, за письмовою заявою відповідача. Заяву про перегляд заочного рішення може бути подано протягом тридцяти днів з дня його проголошення. Учасник справи, якому повне заочне рішення суду не було вручене у день його проголошення, має право на поновлення пропущеного строку на подання заяви про його перегляд - якщо така заява подана протягом двадцяти днів з дня вручення йому повного заочного рішення суду. Строк на подання заяви про перегляд заочного рішення може бути також поновлений в разі пропуску з інших поважних причин.
Позивач може оскаржити рішення до Харківського апеляційного суду шляхом подачі апеляційної скарги безпосередньо до суду апеляційної інстанції протягом тридцяти днів з дня його проголошення.
Заочне рішення набирає законної сили, якщо протягом строків, встановлених цим Кодексом, не подані заява про перегляд заочного рішення або апеляційна скарга, або якщо рішення залишено в силі за результатами апеляційного розгляду справи.
Повний текст судового рішення виготовлений 04 вересня 2023 року.
Повне найменування (ім'я) сторін:
Позивач: ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , уродженка смт. Чапаєве, Кегичівського району, Харківської області, паспорт серії НОМЕР_1 виданий 08.07.2015 Кегичівським РС ГУДМС України в Харківській області, ІПН НОМЕР_2 , проживаючої за адресою: АДРЕСА_1 .
Відповідач: ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , ІПН НОМЕР_3 , зареєстрований за адресою: АДРЕСА_2 .
Суддя Т.В. Крапівка