печерський районний суд міста києва
Справа № 757/19436/22-ц
28 серпня 2023 року Печерський районний суд м. Києва
суддя Матійчук Г. О.
секретар судового засідання Чепляка А. С.
справа №757/19436/22-ц
учасники справи:
позивач: ОСОБА_1
відповідач: Акціонерне товариство «Українська залізниця»,
розглянувши у порядку спрощеного позовного провадження цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до Акціонерного товариства «Українська залізниця» про стягнення суми заборгованості із заробітної плати, грошової компенсації за невикористану щорічну відпустку, середнього заробітку за час затримки виплати сум та компенсації втрати частини грошових доходів у зв'язку із порушенням термінів їх виплати, що належать від підприємства, -
У серпні 2022 позивач звернулась до суду із вказаним позовом, у якому просить стягнути із Акціонерного товариства «Українська залізниця» (далі - АТ «Українська залізниця») на користь ОСОБА_1 нараховану, але не виплачену заборгованість із заробітної плати, в тому числі невикористану щорічну відпустку в сумі 7 992, 90 грн, суму середнього заробітку за період затримки із 01.03.2017 року по 15.08.2022 року у розмірі 448 822, 27 грн, суму компенсації у розмірі 18 131, 70 грн.
В обґрунтування позову зазначено, що ОСОБА_1 працювала на ДП «Донецька залізниця» з 22.08.1983 року на посаді оператора.
Відповідно до Закону України від 23.02.2012 року №4442-IV, Постанови Кабінету Міністрів України від 25.06.2014 року №200, Державне підприємство «Донецька залізниця» було реорганізовано шляхом злиття у регіональну філію «Донецька залізниця» Публічного акціонерного товариства «Українська залізниця».
З 20.03.2017 року згідно з наказами від 17.03.2017 року №236/ДНД та від 17.03.2017 року №19/ІОЦ був встановлений простой працівникам виробничого підрозділу «Інформаційно-обчислювальний центр» структурного підрозділу «Донецька дирекція залізничних перевезень» регіональної філії «Донецька залізниця» ПАТ «Українська залізниця» по причинам не залежним від працівників.
Відповідно до п. 1 вказаного наказу роботодавцем одноособово прийнято рішення про встановлення початку простою з 20 березня 2017 року для всіх працівників виробничих підрозділів дирекції, тобто у тому числі режим простою встановлено у виробничому підрозділі де працювала позивач.
Згідно з п. 8 вказаного наказу роботодавцем одноособово прийнято рішення про нарахування заробітної плати за час простою не з вини працівників із розрахунку двох третин встановленої тарифної ставки (посадового окладу).
20.03.2017 року на підставі наказу від 20.03.2017 року №17/ос ОСОБА_1 була звільнена за угодою сторін на підставі п.1 ст. 36 КЗпП України.
У подальшому посадовими особами відділу кадрів Структурного підрозділу «Донецька дирекція залізничних перевезень» Регіональної філії «Донецька залізниця» АТ «Українська залізниця» здійснено відповідні записи до трудової книжки позивачу та її видання позивачу.
Вказує, що у день звільнення відповідач АТ «Українська залізниця» повний розрахунок із позивачем не провів, як наслідок він мав перед позивачем не погашену заборгованість із заробітної плати та компенсації за втрату частини заробітної плати, у зв'язку з порушенням термінів її виплати, що стало підставою для звернення до суду із вказаним позовом.
Ухвалою Печерського районного суду м. Києва від 08.08.2023 року відкрито провадження у справі та вирішено провести розгляд справи в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) сторін. Запропоновано відповідачу не пізніше п'ятнадцятиденного строку подати заяву із запереченнями щодо розгляду справи в порядку спрощеного позовного провадження, роз'яснено відповідачу, що він має право не пізніше п'ятнадцяти днів з дня отримання копії ухвали про відкриття провадження, копії позовної заяви та додатків до неї, до початку розгляду справи по суті надіслати відзив на позовну заяву, та встановлено третій особі строк на подання пояснень щодо позову протягом десяти днів із дня отримання ухвали про відкриття провадження (а.с. 70).
Копію ухвали від 08.08.2023 року направлено на адреси сторін, крім того відповідачу направлено копію позовної заяви. Також вказану ухвалу направлено на відомі адреси електронної пошти сторін (а.с. 71).
Відповідно до рекомендованого повідомлення, направленого на адресу відповідача, останній отримав копію ухвали та копію позовної заяви з додатками - 16.08.2022 року (а.с. 74).
Суд повідомляє учасників справи про дату, час і місце судового засідання чи вчинення відповідної процесуальної дії, якщо їх явка є не обов'язковою. Судові повідомлення здійснюються судовими повістками-повідомленнями.
Судова повістка, а у випадках, встановлених цим Кодексом, разом з копіями відповідних документів надсилається на офіційну електронну адресу відповідного учасника справи, у випадку наявності у нього офіційної електронної адреси або разом із розпискою рекомендованим листом з повідомленням про вручення у випадку, якщо така адреса відсутня, або через кур'єрів за адресою, зазначеною стороною чи іншим учасником справи (ч. 6 ст. 128 ЦПК України).
За ч. 7 ст. 128 ЦПК України у разі ненадання учасниками справи інформації щодо їх адреси судова повістка надсилається юридичним особам та фізичним особам - підприємцям - за адресою місцезнаходження (місця проживання), що зазначена в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань; фізичним особам, які не мають статусу підприємців, - за адресою їх місця проживання чи місця перебування, зареєстрованою у встановленому законом порядку.
Таким чином, сторони вважаються належно повідомленими про розгляд даної справи.
Згідно з ч. 1 ст. 174 ЦПК України при розгляді справи судом у порядку позовного провадження учасники справи викладають письмово свої вимоги, заперечення, аргументи, пояснення та міркування щодо предмета спору виключно у заявах по суті справи, визначених цим Кодексом, що є правом учасників справи. Як встановлено, ч. 8 ст. 178 ЦПК України, у разі ненадання учасником розгляду заяви по суті справи у встановлений судом або законом строк без поважних причин, суд вирішує справу за наявними матеріалами.
Суд, дослідивши письмові докази, наявні у матеріалах справи, всебічно перевіривши обставини, на яких вони ґрунтуються у відповідності з нормами матеріального права, що підлягають застосуванню до даних правовідносин, встановив наступні обставини та дійшов висновку, що позов підлягає задоволенню, виходячи з наступного.
За ч. 1 ст. 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.
Кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів (ч. 1 ст. 4 ЦПК України).
Цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов'язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов'язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій (ч.ч. 1-4 ст. 12 ЦПК України).
За ч. 1 ст. 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.
Судом встановлено, що ОСОБА_1 працювала на ДП «Донецька залізниця» з 22.08.1983 року на посаді оператора (Наказ №92/л від 22.08.1983 року) (а.с. 28).
Відповідно до Закону України від 23.02.2012 року №4442-IV, Постанови Кабінету Міністрів України від 25.06.2014 року №200, Державне підприємство «Донецька залізниця» було реорганізовано шляхом злиття у регіональну філію «Донецька залізниця» Публічного акціонерного товариства «Українська залізниця».
Із 20.03.2017 року згідно з наказами від 17.03.2017 року №236/ДНД та від 17.03.2017 року №19/ІОЦ був встановлений простой працівникам виробничого підрозділу «Інформаційно-обчислювальний центр» структурного підрозділу «Донецька дирекція залізничних перевезень» регіональної філії «Донецька залізниця» ПАТ «Українська залізниця» по причинам не залежним від працівників.
Відповідно до п. 1 вказаного наказу роботодавцем одноособово прийнято рішення про встановлення початку простою з 20 березня 2017 року для всіх працівників виробничих підрозділів дирекції, тобто у тому числі режим простою встановлено у виробничому підрозділі де працювала позивач.
Згідно з п. 8 вказаного наказу роботодавцем одноособово прийнято рішення про нарахування заробітної плати за час простою не з вини працівників із розрахунку двох третин встановленої тарифної ставки (посадового окладу).
20.03.2017 року на підставі наказу від 20.03.2017 року №17/ос ОСОБА_1 була звільнена за угодою сторін на підставі п.1 ст. 36 КЗпП України (а.с. 34).
Відповідно до статті 43 Конституції України кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується. Кожен має право на належні, безпечні і здорові умови праці, на заробітну плату, не нижчу від визначеної законом. Громадянам гарантується захист від незаконного звільнення. Право на своєчасне одержання винагороди за працю захищається законом.
Відповідно до ч. 1 ст. 94 КЗпП України заробітна плата - це винагорода, обчислена, як правило, у грошовому виразі, яку власник або уповноважений ним орган виплачує працівникові за виконану ним роботу.
Аналогічне визначення заробітної плати міститься й у статті 1 Закону України «Про оплату праці».
Частиною 3 ст. 15 Закону України «Про оплату праці» передбачено, що оплата праці працівників підприємства здійснюється в першочерговому порядку. Всі інші платежі здійснюються підприємством після виконання зобов'язань щодо оплати праці. Аналогічне положення закріплено в частині п'ятій статті 97 КЗпП України.
Зазначені норми трудового законодавства свідчать про пріоритет виплати заробітної плати перед іншими виплатами та про підвищену захищеність таких виплат. Одночасно звертає на себе увагу той факт, що заробітна плата виплачується лише за виконану працівником роботу, а якщо працівник такої роботи не виконував, то заробітна плата йому не виплачується, за винятком виплат, передбачених законодавством (зокрема, у випадку простою).
Відповідно до ч. 1 ст. 47 КЗпП України, у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, власник або уповноважений ним орган зобов?язаний в день звільнення видати працівникові належно оформлену трудову книжку і провести з ним розрахунок у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу.
Згідно зі ст. 116 КЗпП України, у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред?явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про нараховані суми, належні працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган повинен письмово повідомити працівника перед виплатою зазначених сум. В разі спору про розмір сум, належних працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган в усякому випадку повинен в зазначений у цій статті строк виплатити не оспорювану ним суму.
Частиною 1 ст. 117 КЗпП України, у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, передбачено, що в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.
Аналіз зазначених правових норм дає підстави для висновку про те, що всі суми (заробітна плата, вихідна допомога, компенсація за невикористану відпустку, оплата за час тимчасової непрацездатності тощо), належні до сплати працівникові, мають бути виплачені у день звільнення цього працівника. Закон прямо покладає на підприємство, установу, організацію обов?язок провести зі звільненим працівником повний розрахунок, виплатити всі суми, що йому належать. При невиконанні такого обов?язку з вини власника або уповноваженого ним органу настає передбачена статтею 117 КЗпП України відповідальність.
Закріплені у статтях 116, 117 КЗпП України норми спрямовані на забезпечення належних фінансових умов для звільнених працівників, оскільки гарантують отримання ними, відповідно до законодавства, всіх виплат в день звільнення та, водночас, стимулюють роботодавців не порушувати свої зобов?язання в частині проведення повного розрахунку із працівником.
Працівник є слабшою, ніж роботодавець, стороною у трудових правовідносинах. Водночас у вказаних відносинах і працівник має діяти добросовісно щодо реалізації своїх прав, а інтереси роботодавця також мають бути враховані. Тобто має бути дотриманий розумний баланс між інтересами працівника та роботодавця (постанова Великої Палати Верховного Суду від 26 червня 2019 року у справі № 761/9584/15-ц).
Конституційний Суд України в рішенні від 29 січня 2008 року № 2-рп/2008 зазначив, що право заробляти собі на життя є невід'ємним від права на саме життя, оскільки останнє є реальним лише тоді, коли матеріально забезпечене (абзац другий підпункту 6.1.1 підпункту 6.1 пункту 6 мотивувальної частини).
Регулювання оплати праці працівників незалежно від форм власності підприємства, організації, установи здійснюється шляхом установлення розміру мінімальної заробітної плати та інших державних норм і гарантій. Відповідно до частини третьої статті 94 КЗпП України питання державного і договірного регулювання оплати праці, прав працівників на оплату праці та їх захисту визначається цим Кодексом, Законом України «Про оплату праці» та іншими нормативно-правовими актами.
Зміст поняття заробітної плати узгоджується з одним із принципів здійснення трудових правовідносин - відплатність праці, який дістав відображення у пункті 4 частини I Європейської соціальної хартії (переглянутої) від 03 травня 1996 року, ратифікованої Законом України від 14 вересня 2006 року № 137-V, за яким усі працівники мають право на справедливу винагороду, яка забезпечить достатній життєвий рівень.
Велика Палата Верховного Суду у постанові від 26 лютого 2020 року у справі №821/1083/17 (провадження № 11-1329апп18) зазначила, що виходячи зі змісту трудових правовідносин між працівником та підприємством, установою, організацією, під «належними звільненому працівникові сумами» необхідно розуміти усі виплати, на отримання яких працівник має право станом на дату звільнення згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, встановлених законодавством для осіб, які перебувають у трудових правовідносинах з роботодавцем (заробітна плата, компенсація за невикористані дні відпустки, вихідна допомога тощо).
Відповідно до ч. 2 ст. 30 Закону України «Про оплату праці» роботодавець зобов'язаний забезпечити достовірний облік виконуваної працівником роботи і бухгалтерський облік витрат на оплату праці у встановленому порядку.
Відповідно до ст. 8 Закону України «Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні» питання організації бухгалтерського обліку на підприємстві належать до компетенції його власника (власників) або уповноваженого органу (посадової особи) відповідно до законодавства та установчих документів. Відповідальність за організацію бухгалтерського обліку та забезпечення фіксування фактів здійснення всіх господарських операцій у первинних документах, збереження оброблених документів, регістрів і звітності протягом встановленого терміну, але не менше трьох років, несе власник (власники) або уповноважений орган (посадова особа), який здійснює керівництво підприємством відповідно до законодавства та установчих документів.
Враховуючи, що трудовий договір це угода між працівником і власником підприємства або уповноваженим ним органом, за якою власник підприємства або уповноважений ним орган зобов'язується виплачувати працівникові заробітну плату (ч. 1 ст. 21 КЗпП України), що обов'язок організувати бухгалтерський облік на підприємстві покладено на власника або уповноважений ним орган, саме відповідач має довести, що він виплатив позивачу заробітну плату.
В матеріалах справи наявні документи, що підтверджують нарахування належних до виплати позивачу сум. Відповідач не спростував, що зазначені кошти не виплачені позивачу.
При недотриманні роботодавцем вимог статті 116 КЗпП України, для роботодавця настають наслідки, передбачені статтею 117 КЗпП України. Роботодавець не несе відповідальність, передбачену статтею 117 КЗпП України, у разі відсутності його вини. Відсутність своєї вини повинен довести роботодавець.
Так, як зазначено у позовній заяві, відповідач щодо унеможливлення виконання обов?язків щодо затримки розрахунку посилався на науково-правовий висновок Торгово-промислової палати України від 16 січня 2018 року № 126/2/21-10.2, в якому зазначено, що унеможливлення виконання АТ «Укрзалізниця» обов'язків, передбачених законодавством України про працю, спричинено впливом дії форс-мажорних обставин (обставин непереборної сили), а саме актами тероризму на територіях міста Донецька та міста Луганська, тривалі перерви в роботі транспорту, регламентовані умовами відповідних рішень та актами державних органів влади, які продовжують діяти і дату закінчення їх дії встановити неможливо. Такі форс-мажорні обставини (обставини непереборної сили) є підставами для звільнення від відповідальності АТ «Укрзалізниця» за невиконання обов'язків, передбачених законодавством України про працю.
Разом з тим, Торгово-промислова палата України та уповноважені нею регіональні торгово-промислові палати засвідчують форс-мажорні обставини (обставини непереборної сили) та видають сертифікат про такі обставини протягом семи днів з дня звернення суб'єкта господарської діяльності за собівартістю. Сертифікат про форс-мажорні обставини (обставини непереборної сили) для суб'єктів малого підприємництва видається безкоштовно (частина перша статті 14-1 Закону України «Про торгово-промислові палати в Україні»).
Статтею 10 Закону України «Про тимчасові заходи на період проведення антитерористичної операції» встановлено, що протягом терміну дії цього Закону єдиним належним та достатнім документом, що підтверджує настання обставин непереборної сили (форс-мажору), що мали місце на території проведення антитерористичної операції, як підстави для звільнення від відповідальності за невиконання (неналежного виконання) зобов'язань, є сертифікат Торгово-промислової палати України.
У постанові від 26 жовтня 2022 року у справі № 905/857/19 (провадження №12-56гс21), прийнятій після подання АТ «Укрзалізниця» касаційної скарги, Велика Палата Верховного Суду зазначила, що єдиний належний документ, який підтверджує настання обставин непереборної сили (форс-мажору), що мали місце на території проведення антитерористичної операції, як підстави для звільнення від відповідальності за невиконання (неналежного виконання) зобов'язань - це сертифікат, виданий у порядку та на підставі статті 14-1 Закону «Про торгово-промислові палати в Україні».
Велика Палата Верховного Суду у цій постанові також зауважила, що оскільки виплата заробітної плати працівнику - це обов'язок роботодавця, стаття 10 Закону України «Про тимчасові заходи на період проведення антитерористичної операції» не може застосовуватись до правовідносин щодо виплати заробітної плати.
Предметом доказування під час судового розгляду є факти, які обґрунтовують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для вирішення справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення, як встановлено ч. 2 ст. 77 ЦПК України.
Згідно з ч. 1 ст. 77 ЦПК України, належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування.
Відповідно до ч. 5 ст. 12 ЦПК України, суд, зберігаючи об'єктивність і неупередженість: керує ходом судового процесу; сприяє врегулюванню спору шляхом досягнення угоди між сторонами; роз'яснює у випадку необхідності учасникам судового процесу їхні процесуальні права та обов'язки, наслідки вчинення або невчинення процесуальних дій; сприяє учасникам судового процесу в реалізації ними прав, передбачених цим Кодексом; запобігає зловживанню учасниками судового процесу їхніми правами та вживає заходів для виконання ними їхніх обов'язків.
Відповідно до ст. 81 ЦПК України, кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень. Доказуванню підлягають обставини, які мають значення для ухвалення рішення у справі і щодо яких у сторін та інших осіб, які беруть участь у справі, виникає спір. Доказування не може ґрунтуватись на припущеннях.
Таким чином, доказуванням є процесуальна і розумова діяльність суб'єктів доказування, яка здійснюється в урегульованому цивільному процесуальному порядку і спрямована на з'ясування дійсних обставин справи, прав і обов'язків сторін, встановлення певних обставин шляхом ствердження юридичних фактів, зазначення доказів, а також подання, прийняття, збирання, витребування, дослідження і оцінки доказів; докази і доказування виступають процесуальними засобами пізнання в цивільному судочинстві.
Процес доказування (на достовірність знань про предмет) відбувається у межах передбачених процесуальних форм і структурно складається з декількох елементів або стадій, які взаємопов'язані й взаємообумовлені. Виділяються такі елементи: твердження про факти; визначення заінтересованих осіб щодо доказів; подання доказів; витребування доказів судом за клопотанням осіб, які беруть участь у справі; дослідження доказів; оцінка доказів.
Відповідно до ч. 1 ст. 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.
Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (SERYAVIN AND OTHERS v. UKRAINE, № 4909/04, § 58, ЄСПЛ, від 10 лютого 2010 року).
Суд наголошує, що принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи. Цей принцип передбачає покладання тягаря доказування на сторони. Одночасно цей принцип не передбачає обов'язку суду вважати доведеною та встановленою обставину, про яку сторона стверджує.
Така обставина підлягає доказуванню таким чином, аби задовольнити, як правило, стандарт переваги більш вагомих доказів, тобто коли висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається більш вірогідним, ніж протилежний. Верховний Суд звертається до власних висновків у Постанові від 02.10.2018 року у справі № 910/18036/17.
Так, відповідач не довів обставин, які унеможливлювали своєчасно виплатити позивачу належні їй при звільненні суми. Науково-правовий висновок Торгово-промислової палати України від 16 січня 2018 року № 126/2/21-10.2 не є належним доказом наявності форс-мажорних обставин, що мали місце на території проведення антитерористичної операції, а сертифікат, виданий у порядку та на підставі статті 14-1 Закону «Про торгово-промислові палати в Україні», відповідач не надав.
Так суд приходить до висновку, що відповідач своєчасно не здійснив із працівником розрахунку при звільненні, зокрема не виплатив їй заборгованість по заробітній платі та вихідну допомогу при звільненні, тому відповідно до статті 117 КЗпП України повинен сплатити середній заробіток за весь час затримки виплати належних їй сум.
При цьому слід зазначити, що заробітна плата, в тому числі оплата за час простою (ст. 113 КЗпП України), компенсація за невикористану відпустку (ст. 83 КЗпП України), не є відповідальністю за порушення строків виплати заробітної плати.
Відповідно до ст. 47 КЗпП України роботодавець зобов'язаний виплатити працівникові при звільненні всі суми, що належать йому від підприємства, установи, організації, у строки, зазначені в статті 116 Кодексу, а саме в день звільнення або не пізніше наступного дня після пред'явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок.
Відповідно до ст. ст. 115, 116 КЗпП України заробітна плата повинна сплачуватись двічі на місяць. При звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства провадиться в день звільнення.
Відповідно до роз'яснень викладених у п. 8 Постанови Пленуму Верховного Суду України №13 від 24.12.1999 року «Про практику застосування судами законодавства про оплату праці», задовольняючи вимоги про оплату праці, суд має навести в рішенні розрахунки, з яких він виходив при визначенні сум, що підлягають стягненню. Оскільки справляння і сплата прибуткового податку з громадян є відповідно обов'язком роботодавця та працівника, суд визначає зазначену суму без утримання цього податку й інших обов'язкових платежів, про що зазначає в резолютивній частині рішення.
Відповідно до ст. ст. 74, 79 КЗпП України, громадянам, які перебувають у трудових відносинах з підприємствами, установами, організаціями незалежно від форм власності, виду діяльності та галузевої належності, а також працюють за трудовим договором у фізичної особи, надаються щорічні (основна та додаткова) відпустки із збереженням на їх період місця роботи (посади) і заробітної плати.
Згідно ст. 24 Закону України «Про відпустки» у разі звільнення працівника йому виплачується грошова компенсація за всі невикористані дні щорічної відпустки.
При визначені розміру заборгованості по заробітній платі, суд бере до уваги розрахунки заробітної плати згідно табелів обліку використання робочого часу, особовий рахунок та розрахунки заробітної плати, надані позивачем.
Так, позивачу була нарахована заробітна плата за липень 2016 року та березень 2017 року, розмір якої становить 7 992, 90 грн, а зі змісту позовних вимог вбачається, що не виплаченою є сума у розмірі 7 992, 90 грн.
При цьому, суд бере до уваги, що вказана заборгованість не спростована відповідачем.
Щодо стягнення суми середнього заробітку за період затримки, суд зазначає наступне.
Відповідно до ст. 117 КЗпП України, в разі несплати власником або уповноваженим ним органом належних звільненому працівнику сум у встановлені строки, зазначені в 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір, підприємство, установа, організація повинні сплатити працівнику його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку або на момент розгляду справи в суді.
Загальною ознакою цивільно-правової відповідальності є її компенсаторний характер. Заходи цивільно-правової відповідальності спрямовані не на покарання боржника, а на відновлення майнової сфери потерпілого від правопорушення. Відповідно до частини першої статті 9 ЦК України така спрямованість притаманна і заходу відповідальності роботодавця, передбаченому ста. 117 КЗпП України.
З метою захисту інтересів постраждалої сторони законодавець може встановлювати правила, спрямовані на те, щоб така сторона не була позбавлена компенсації своїх майнових втрат. Такі правила мають на меті компенсацію постраждалій стороні за рахунок правопорушника у певному заздалегідь визначеному розмірі (встановленому законом або договором) майнових втрат у спрощеному порівняно зі стягненням збитків порядку. Така спрощеність полягає в тому, що кредитор (постраждала сторона) не повинен доводити розмір його втрат, на відміну від доведення розміру збитків.
Вирішуючи позовні вимоги, в частині стягнення середнього заробітку за весь час затримки розрахунку, слід зазначити, що відповідно до п. 20 Постанови Пленуму Верховного Суду України №13 від 24.12.1999 року «Про практику застосування судами законодавства про оплату праці» установивши при розгляді справи про стягнення заробітної плати у зв'язку із затримкою розрахунку при звільненні, що працівникові не були виплачені належні йому від підприємства, установи, організації суми в день звільнення, коли ж він у цей день не був на роботі, - наступного дня після пред'явлення ним роботодавцеві вимог про розрахунок, суд на підставі ст. 117 КЗпП стягує на користь працівника середній заробіток за весь період затримки розрахунку, а при не проведенні його до розгляду справи - по день постановлення рішення, якщо роботодавець не доведе відсутності в цьому своєї вини. Сама по собі відсутність коштів у роботодавця не виключає його відповідальності. У разі не проведення розрахунку у зв'язку із виникненням спору про розмір належних до виплати сум вимоги про відповідальність за затримку розрахунку підлягають задоволенню у повному обсязі, якщо спір вирішено на користь позивача або такого висновку дійде суд, що розглядає справу. При частковому задоволенні позову працівника суд визначає розмір відшкодування за час затримки розрахунку з урахуванням спірної суми, на яку той мав право, частки, яку вона становила у заявлених вимогах, істотності цієї частки порівняно із середнім заробітком та інших конкретних обставин справи.
Середньоденна заробітна плата для розрахунку середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку визначається за правилами, встановленими Порядком обчислення середньої заробітної плати, затвердженого Постановою Кабінету Міністрів України від 08.02.1995 року за № 100 (далі - Порядок).
Відповідно до п. 2 Порядку, у випадку нарахування середнього заробітку за час затримки розрахунку середньомісячна заробітна плата обчислюється, виходячи з виплат за останні два календарні місяці роботи, що передують події, з якою пов'язана відповідна виплата. Якщо протягом останніх двох календарних місяців працівник не працював, середня заробітна плата обчислюється, виходячи з виплат за попередні два місяці роботи. Якщо і протягом цих місяців працівник не відпрацював жодного робочого дня, середня заробітна плата обчислюється відповідно до останнього абзацу пункту 4 цього Порядку.
Відповідно до п. 8 Порядку, нарахування виплат, що обчислюються із середньої заробітної плати за останні два місяці роботи, провадяться шляхом множення середньоденного (годинного) заробітку на число робочих днів/годин, а у випадках, передбачених чинним законодавством, календарних днів, які мають бути оплачені за середнім заробітком. Середньоденна (годинна) заробітна плата визначається діленням заробітної плати за фактично відпрацьовані протягом двох місяців робочі (календарні) дні на число відпрацьованих робочих днів (годин), а у випадках, передбачених чинним законодавством, - на число календарних днів за цей період.
Враховуючи те, що відповідачем не надано будь-яких доказів на спростування викладених у позовній заяві відомостей, суд вважає за можливе прийняти наданий позивачем розрахунок та стягнути з відповідача середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні у розмірі 448 822, 27 грн.
Що стосується позовних вимог щодо стягнення компенсації, то суд зазначає наступне.
Відповідно до статті 1 Закону України «Про компенсацію громадянам втрати частини доходів у зв'язку з порушенням строків їх виплати» підприємства, установи і організації всіх форм власності та господарювання здійснюють компенсацію громадянам втрати частини доходів у випадку порушення встановлених строків їх виплати, у тому числі з вини власника або уповноваженого ним органу (особи).
Згідно зі статтею 34 Закону України «Про оплату праці» компенсація працівникам втрати частини заробітної плати у зв'язку із порушенням строків її виплати провадиться відповідно до індексу зростання цін на споживчі товари і тарифів на послуги у порядку, встановленому чинним законодавством.
Пунктами 2, 3 постанови Кабінету Міністрів України від 21 лютого 2001 року №159 «Про затвердження Порядку проведення компенсації громадянам втрати частини грошових доходів у зв'язку з порушенням термінів їх виплати» передбачено, що компенсація громадянам втрати частини грошових доходів у зв'язку з порушенням термінів їх виплати проводиться у разі затримки на один і більше календарних місяців виплати грошових доходів, нарахованих громадянам за період, починаючи з 1 січня 2001 року.
Компенсації підлягають такі грошові доходи, які одержують громадяни в гривнях на території України і не мають разового характеру, в тому числі і заробітна плата.
Сума компенсації обчислюється шляхом множення суми нарахованого, але не виплаченого громадянину доходу за відповідний місяць (після утримання податків і обов'язкових платежів) на індекс інфляції в період невиплати доходу (інфляція місяця, за який виплачується доход, до уваги не береться).
Так, оскільки судом встановлено порушення прав позивача на оплату праці, а саме: ненарахування та невиплату заробітної плати, позовні вимоги в частині стягнення компенсації втрати частини заробітної плати у зв'язку з порушенням термінів її виплати підлягаєть задоволенню.
Суд вважає за можливе прийняти наданий позивачем розрахунок та стягнути з відповідача компенсацію втрати частини доходів у зв'язку з порушенням термінів їх виплати у розмірі 18 131, 70 грн.
Вказаний розрахунок не спростовано відповідачем.
Таким чином, суд, оцінюючи належність, допустимість, достовірність та достатність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок в їх сукупності за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженню наявних у справі доказів приходить до висновку, що позов є обґрунтованим та підлягає задоволенню у повному обсязі.
Розподіл судових витрат між сторонами, регулюється ст. 141 ЦПК України. Зокрема: судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. У разі задоволення позову - на відповідача; у разі відмови в позові - на позивача; у разі часткового задоволення позову - на обидві сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.
Відповідно до ч. 6 ст. 141 ЦПК України, якщо сторону, на користь якої ухвалено рішення, звільнено від сплати судових витрат, з другої сторони стягуються судові витрати на користь осіб, які їх понесли, пропорційно до задоволеної чи відхиленої частини вимог, а інша частина компенсується за рахунок держави у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.
Позивач при зверненні до суду із даним позовом звільнений від сплати судового збору відповідно до ст. 5 Закону України «Про судовий збір».
Отже, оскільки позивач звільнений від сплати судового збору, враховуючи вимоги ст. 141 ЦПК України, суд вважає, що з відповідача в дохід держави підлягає стягненню судовий збір в розмірі 4 749, 46 грн.
На підставі викладеного та керуючись ст. 43 Конституції України, ст. ст. 21, 47, 74, 79, 83, 94, 113, 115, 116, 117 КЗпП України, ст. ст. 1, 15, 20, 34 Закону України «Про оплату праці», ст. 8 Закону України «Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні», Законом України «Про компенсацію громадянам втрати частини доходів у зв'язку з порушенням строків їх виплати», Постановою Пленуму Верховного Суду України «Про практику застосування судами законодавства про оплату праці», постановою Кабінету Міністрів України від 21 лютого 2001 року №159 «Про затвердження Порядку проведення компенсації громадянам втрати частини грошових доходів у зв'язку з порушенням термінів їх виплати», ст. ст. 2, 4, 12, 13, 15, 76-82, 89, 95, 141, 174, 258-259, 263-265, 267, 274-279, 352-355, 15.5) Перехідних положень ЦПК України, суд, -
Позов ОСОБА_1 до Акціонерного товариства «Українська залізниця» про стягнення суми заборгованості із заробітної плати, грошової компенсації за невикористану щорічну відпустку, середнього заробітку за час затримки виплати сум та компенсації втрати частини грошових доходів у зв'язку із порушенням термінів їх виплати, що належать від підприємства - задовольнити.
Стягнути з Акціонерного товариства «Українська залізниця» на користь ОСОБА_1 нараховану, але не виплачену заборгованість із заробітної плати, в тому числі невикористану щорічну відпустку в сумі 7 992, 90 грн, суму середнього заробітку за період затримки із 01.03.2017 року по 15.08.2022 року у розмірі 448 822, 27 грн, суму компенсації у розмірі 18 131, 70 грн.
Стягнути з Акціонерного товариства «Українська залізниця» в дохід держави судовий збір у розмірі 4 749, 46 грн.
Рішення суду може бути оскаржене шляхом подання апеляційної скарги протягом тридцяти днів з дня складання повного тексту судового рішення.
Учасник справи, якому повне рішення не було вручене у день його проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження на рішення суду - якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.
Апеляційні скарги подаються учасниками справи до Київського апеляційного суду або через Печерський районний суд м. Києва, а матеріали справ витребовуються та надсилаються судами за правилами, що діяли до набрання чинності ЦПК України в редакції від 15 грудня 2017 року.
Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.
У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Учасники справи можуть отримати інформацію щодо справи на офіційному вебпорталі судової влади України за вебадресою: http://court.gov.ua/fair/sud2606.
Позивач: ОСОБА_1 , адреса: АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_1 .
Відповідач: Акціонерне товариство «Українська залізниця», адреса: вул. Єжи Гедройця, 5, м. Київ, 03150, код ЄДРПОУ 40075815.
Суддя Г. О. Матійчук