18 серпня 2023 року
м. Київ
справа № 753/1752/21
провадження № 61-11608ск23
Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду: Карпенко С. О. (судді-доповідача), Ігнатенка В. М., Стрільчука В. А.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1 ,
відповідачі: Головне управління Національної поліції в Київській області, Київська обласна прокуратура, Державна казначейська служба України,
розглянувши касаційну скаргу заступника керівника Київської обласної прокуратури на рішення Шевченківського районного суду міста Києва
від 10 листопада 2022 року та постанову Київського апеляційного суду
від 5 липня 2023 року у справі за позовом ОСОБА_1 до Головного управління Національної поліції в Київській області, Київської обласної прокуратури, Державної казначейської служби України про відшкодування шкоди, заподіяної незаконними діями органу досудового розслідування та прокуратури,
У січні 2021 року ОСОБА_1 звернувся з позовом Головного управління Національної поліції в Київській області, Київської обласної прокуратури, Державної казначейської служби України про відшкодування шкоди, заподіяної незаконними діями органу досудового розслідування та прокуратури, у розмірі 808 000 грн.
Рішенням Шевченківського районного суду міста Києва від 10 листопада 2022 року позов задоволено частково.
Стягнено за рахунок коштів Державного бюджету України шляхом списання коштів з єдиного казначейського рахунку на користь ОСОБА_1 200 000 грн у відшкодування моральної шкоди.
У іншій частині позову відмовлено.
Постановою Київського апеляційного суду від 5 липня 2023 року апеляційні скарги Головного управління Національної поліції в Київській області, Державної казначейської служби України та заступника керівника Київської обласної прокуратури залишено без задоволення, рішення Шевченківського районного суду міста Києва від 10 листопада 2022 року - без змін.
Не погоджуючись з рішенням Шевченківського районного суду міста Києва
від 10 листопада 2022 року та постановою Київського апеляційного суду
від 5 липня 2023 року, повний текст якої складено 7 липня 2023 року, заступник керівника Київської обласної прокуратури 7 серпня 2023 року подав до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій просить скасувати вказані судові рішення в частині задоволених позовних вимог і ухвалити нове у цій частині, яким у задоволенні позову відмовити.
Вирішуючи питання про відкриття касаційного провадження, суд дійшов наступних висновків.
Стаття 129 Конституції України серед основних засад судочинства визначає забезпечення права на апеляційний перегляд справи та у визначених законом випадках - на касаційне оскарження судового рішення (пункт 8).
Частиною другою статті 389 ЦПК України визначено, що підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках:
1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку;
2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні;
3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах;
4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.
Відповідно до пункту 5 частини другої статті 392 ЦПК України у касаційній скарзі повинно бути зазначено підставу (підстави), на якій (яких) подається касаційна скарга, з визначенням передбаченої (передбачених) статтею 389 цього Кодексу підстави (підстав).
У разі подання касаційної скарги на підставі пункту 1 частини другої статті 389 цього Кодексу в касаційній скарзі зазначається постанова Верховного Суду, в якій викладено висновок про застосування норми права у подібних правовідносинах, що не був врахований в оскаржуваному судовому рішенні.
Підставою касаційного оскарження рішення Шевченківського районного суду міста Києва від 10 листопада 2022 року та постанови Київського апеляційного суду від 5 липня 2023 року заявник вказує неправильне застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального права, а саме застосування норм права без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Великої Палати Верховного Суду від 19 червня 2018 року у справі № 910/23967/16 (провадження № 12-110гс18), від 27 листопада 2019 року
у справі № 242/4741/16-ц (провадження № 14-515цс19), від 25 березня 2020 року у справі № 641/8857/17 (провадження № 14-514цс19), від 12 березня 2019 року у справі № 920/715/17 (провадження № 12-199гс18),
у постанові Верховного Суду у складі об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 5 грудня 2022 року у справі № 214/7462/20 (провадження № 61-21130сво21), у постановах Верховного Суду від 25 квітня 2019 року у справі № 704/696/16-ц (провадження № 61-42166св18), від 1 липня 2020 року у справі № 591/5911/17 (провадження № 61-41860св18),
від 23 вересня 2020 року у справі № 626/608/18 (провадження № 61-9586св19), від 7 жовтня 2020 року у справі № 646/1806/18
(провадження № 61-19136св19), від 18 грудня 2019 року у справі № 340/451/18 (провадження № 61-10700св19), від 11 березня 2020 року
у справі № 629/795/19 (провадження № 61-20772св19), від 10 квітня 2019 року у справі № 464/3789/17 (провадження № К/9901/59673/18), від 27 листопада 2019 року у справі № 750/6330/17 (провадження № К/9901/37372/18)
(пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України).
Згідно з положеннями пункту 5 частини другої статті 394 ЦПК України суд відмовляє у відкритті касаційного провадження у справі у разі подання касаційної скарги на підставі пункту 1 частини другої статті 389 цього Кодексу і може визнати таку касаційну скаргу необґрунтованою та відмовити у відкритті касаційного провадження, якщо Верховний Суд уже викладав у своїй постанові висновок щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах, порушеного в касаційній скарзі, і суд апеляційної інстанції переглянув судове рішення відповідно до такого висновку (крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку або коли Верховний Суд вважатиме за необхідне відступити від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах).
Згідно з частиною шостою статті 394 ЦПК України ухвала про відмову у відкритті касаційного провадження повинна містити мотиви, з яких суд дійшов висновку про відсутність підстав для відкриття касаційного провадження.
Зі змісту касаційної скарги та оскаржуваних судових рішень вбачається, що скарга заявника є необґрунтованою і наведені в ній доводи не дають підстав для висновків щодо незаконності та неправильності рішення суду першої інстанції в незміненій апеляційним судом частині та постанови суду апеляційної інстанції.
Ухвалюючи рішення і частково задовольняючи позов, Шевченківський районний суд міста Києва виходив з незаконного перебування позивача під слідством та судом протягом 29 місяців, у результаті чого вважав, що позивачу заподіяно моральну шкоду, яка підлягає відшкодуванню у розмірі 200 000 грн, визначеному судом з урахуванням фактичних обставин справи і відповідно до принципів розумності та справедливості.
Суд першої інстанції не вбачав правових підстав для задоволення позову в частині відшкодування майнової шкоди, яка полягала у витратах на професійну правничу допомогу, оскільки позивачем не надано належних доказів понесення відповідних витрат.
Залишаючи рішення суду першої інстанції без змін, апеляційний суд вважав, що судом першої інстанції не допущено неправильного застосування норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
Судами першої та апеляційної інстанцій за матеріалами справи установлено, що 26 червня 2017 року старшим слідчим Бориспільського відділу поліції Головного управління Національної поліціїв Київській області Хамбір Я. О. у кримінальному провадженні № 12015110230000196 ОСОБА_1 повідомлено про підозру у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого частиною другою статті 367 Кримінального кодексу (далі - КК) України.
Постановою прокурора Бориспільської місцевої прокуратури Київської області Добривечір К. В. від 9 серпня 2017 року виділено з кримінального провадження № 12015110230000196 матеріали досудового розслідування відносно ОСОБА_1 та присвоєно номер кримінального провадження № 12017110100001815.
19 серпня 2017 року на підставі пункту 2 частини першої
статті 280 Кримінального процесуального кодексу (далі - КПК) України досудове розслідування у кримінальному провадженні № 12017110100001815 зупинено.
Постановою т.в.о начальника 1-го слідчого відділу слідчого відділу Бориспільського відділу поліції Головного управління Національної поліції в Київській області Єфіменко В. О. від 20 грудня 2017 року відновлено зазначене кримінальне провадження.
Ухвалою слідчого судді Бориспільського міськрайонного суду Київської області від 12 січня 2018 року у справі № 359/158/18 накладеного арешт на майно ОСОБА_1 .
28 лютого 2018 року ОСОБА_1 змінено підозру у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого частиною другою статті 367 КК України.
29 березня 2018 року старшим прокурором групи прокурорів у кримінальному провадженні № 12017110100001815 - прокурором Бориспільської місцевої прокуратури Добривечір К. В. складено та затверджено обвинувальний акт відносно ОСОБА_1 у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого частиною другою статті 367 КК України.
Вироком Обухівського районного суду Київської області від 12 липня 2018 року ОСОБА_1 визнано невинуватим у вчиненні злочину, передбаченого частиною другою статті 367 КК України, та виправдано його, у зв'язку з недостатністю в діянні складу кримінального правопорушення; скасовано накладений ухвалою слідчого судді Бориспільського міськрайонного суду Київської області від 12 січня 2018 року у справі № 359/158/18 арешт на майно ОСОБА_1 .
Ухвалою Київського апеляційного суду від 25 листопада 2019 року апеляційну скаргу прокурора залишено без задоволення, вирок Обухівського районного суду Київської області від 12 липня 2018 року - без змін.
Постановою Верховного Суду від 1 жовтня 2020 року касаційну скаргу прокурора залишено без задоволення, ухвалу Київського апеляційного суду від 25 листопада 2019 року - без змін.
Судами першої та апеляційної інстанцій за матеріалами справи установлено, що ОСОБА_1 незаконно перебував під слідством та судом 29 місяців.
Врахувавши обсяг заподіяної шкоди, глибину та тривалість моральних страждань, перебування позивача протягом тривалого часу під слідством та судом, що призвело до порушення нормальних життєвих зв'язків, суди попередніх інстанцій обґрунтовано вважали, що на користь ОСОБА_1 підлягає стягненню моральна шкода.
Також суди правильно виходили з того, що до спірних правовідносин підлягають до застосування положення Закону України «Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури і суду».
Водночас частково задовольняючи позов ОСОБА_1 і зменшуючи розмір відшкодування моральної шкоди, суди попередніх інстанцій обґрунтовано стягнули на користь позивача 200 000 грн, визначивши розмір такого відшкодування з урахуванням засад розумності та справедливості.
Також, суди першої та апеляційної інстанцій правильно виходили з того, що відшкодування моральної шкоди за час перебування під слідством чи судом провадиться виходячи з розміру не менше одного мінімального розміру заробітної плати за кожен місяць перебування під слідством чи судом. Крім того, врахували, що позивачем надано докази на підтвердження наявності правових підстав для збільшення гарантованого державною мінімального розміру грошового відшкодування з 174 000 грн до 200 000 грн.
Судами попередніх інстанцій перевірено доводи ОСОБА_1 щодо обґрунтування ним як обставин спричинення, так і розміру моральної шкоди, досліджено надані сторонами докази, оцінено їх та визначено конкретний розмір моральної шкоди, зважаючи на засади верховенства права, вимоги розумності, виваженості і справедливості. Межу мінімального розміру моральної шкоди судом не порушено.
Посилання заявника на неправильне застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального права, а саме застосування норм права без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Великої Палати Верховного Суду від 19 червня 2018 року у справі № 910/23967/16 (провадження № 12-110гс18), від 27 листопада 2019 року у справі № 242/4741/16-ц
(провадження № 14-515цс19), від 25 березня 2020 року у справі № 641/8857/17 (провадження № 14-514цс19), від 12 березня 2019 року у справі № 920/715/17 (провадження № 12-199гс18), у постанові Верховного Суду у складі об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 5 грудня 2022 року
у справі № 214/7462/20 (провадження № 61-21130сво21), у постановах Верховного Суду від 25 квітня 2019 року у справі № 704/696/16-ц (провадження № 61-42166св18), від 1 липня 2020 року у справі № 591/5911/17 (провадження № 61-41860св18), від 23 вересня 2020 року
у справі № 626/608/18 (провадження № 61-9586св19), від 7 жовтня 2020 року у справі № 646/1806/18 (провадження № 61-19136св19), від 18 грудня 2019 року у справі № 340/451/18 (провадження № 61-10700св19), від 11 березня 2020 року у справі № 629/795/19
(провадження № 61-20772св19), від 10 квітня 2019 року
у справі № 464/3789/17 (провадження № К/9901/59673/18), від 27 листопада 2019 року у справі № 750/6330/17 (провадження № К/9901/37372/18), відхиляються касаційним судом з огляду на наступне.
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 19 червня 2018 року
у справі № 910/23967/16 (провадження № 12-110гс18) зроблено правовий висновок про те, що у спорах про повернення помилково або надміру сплачених сум виконавчого збору спірні суми мають стягуватись з Державного бюджету України. Резолютивні частини рішень у вказаних спорах не повинні містити відомостей про суб'єкта його виконання, номери та види рахунків, з яких буде здійснено безспірне списання.
У постанові від 25 березня 2020 року у справі № 641/8857/17 (провадження № 14-514цс19) Велика Палата Верховного Суду погодилася з висновком судів попередніх інстанцій про відмову в задоволенні позову, оскільки позивач належним чином не обґрунтував та не довів належними та допустимими доказами протиправності дій працівників прокуратури Харківської області щодо нього. Посилання позивача на навмисні злочинні дії працівників прокуратури Харківської області відносно нього також не доведені жодними належними доказами.
Водночас Велика Палата Верховного Суду звернула увагу на те, що держава діє у цивільних відносинах на рівних правах з іншими учасниками цих відносин (частина перша статті 167 ЦК України). Держава набуває і здійснює цивільні права та обов'язки через органи державної влади у межах їхньої компетенції, встановленої законом (стаття 170 ЦК України).
Позивачем і відповідачем можуть бути фізичні і юридичні особи, а також держава (частина друга статті 48 ЦПК України). Державу представляють відповідні органи державної влади в межах їх компетенції через свого представника (частина четверта статті 58 ЦПК України).
Отже, у цивільному судочинстві держава бере участь у справі як сторона через відповідний її орган, наділений повноваженнями саме у спірних правовідносинах, зокрема і представляти державу в суді (постанови Великої Палати Верховного Суду від 20 листопада 2018 року у справі № 5023/10655/11 (провадження № 12-161гс18) (пункт 6.22), від 21 серпня 2019 року
у справі № 761/35803/16-ц (постанова № 14-316цс19) (пункт 33), від 18 грудня 2019 року у справі № 688/2479/16-ц (провадження № 14?447цс19) (пункт 28)), зазвичай, орган, діями якого завдано шкоду.
Разом із тим, залучення або ж незалучення до участі у таких категоріях спорів Державної казначейської служби України чи її територіального органу не впливає на правильність визначення належного відповідача у справі, оскільки відповідачем є держава, а не Державна казначейська служба України чи її територіальний орган (постанови Великої Палати Верховного Суду
від 27 листопада 2019 року у справі № 242/4741/16-ц
(провадження №14-515цс19) (пункт 44)).
У постанові від 12 березня 2019 року у справі № 920/715/17
(провадження № 12-199гс18) Велика Палата Верховного Суду виклала правовий висновок про те, що питання наявності між сторонами деліктних зобов'язань та цивільно-правової відповідальності за заподіяну шкоду перебуває у площині цивільних правовідносин потерпілого та держави, що не регулюються нормами КПК України, а господарський суд самостійно встановлює наявність чи відсутність складу цивільного правопорушення, який став підставою для стягнення шкоди, оцінюючи надані сторонами докази.
У постанові від 5 грудня 2022 року у справі № 214/7462/20
(провадження № 61-21130сво21) Верховний Суд у складі об'єднаної палати Касаційного цивільного суду виклала такий висновок: «Перелік видів діяльності, що створює підвищену небезпеку, який наведений у частині першій статті 1187 ЦК України не вичерпний. Окремі предмети матеріального світу мають одночасно декілька потенційно шкідливих властивостей, через що поводження з такими предметами слід кваліфікувати як змішані джерела підвищеної небезпеки. Змішані джерела підвищеної небезпеки можуть існувати в межах одного об'єкта матеріального світу. Автомобіль є складною технічною системою, під час експлуатації якої використовується механічна, хімічна, електрична енергія, вогненебезпечні, отруйні речовини тощо. Транспортний засіб, який не рухався (зберігався на автостоянці), але спричинив завдання шкоди внаслідок його загоряння через технічну несправність електричної чи паливної системи, слід кваліфікувати як джерело підвищеної небезпеки у розумінні частини першої статті 1187 ЦК України. Транспортний засіб кваліфікується як джерело підвищеної небезпеки не через його можливість рухатись, а через його конструктивні особливості, що зумовлює наявність у власника або особи, яка володіє відповідним транспортним засобом на іншому правовому титулі, обов'язків, що опосередковують необхідність недопущення завдання шкоди іншим особам, (зокрема, необхідність дотримання низки технічних вимог, порушення яких може мати наслідком ймовірне неконтрольоване завдання шкоди). Транспортний засіб, який не використовується (зберігається), створює ймовірне підвищене заподіяння шкоди через неможливість повного контролю з боку особи у процесі його використання за умови наявності у відповідного транспортного засобу небезпечних конструктивних елементів (зокрема, паливна та електрична системи автомобіля). Для відшкодування шкоди володільцем джерела підвищеної небезпеки за правилами статті 1187 ЦК України не має значення, чи використовує він таке джерело за призначенням. Визначальним є те, що відповідні потенційні шкідливі властивості такого джерела проявились і призвели до завдання шкоди іншим особам».
У постанові Верховного Суду від 25 квітня 2019 року у справі № 704/696/16-ц (провадження № 61-42166св18) касаційний суд погодився з висновками судів попередніх інстанцій про відсутність підстав для задоволення позов з огляду на те, що право на відшкодування шкоди у позивача відсутнє, оскільки на початку досудового слідства та під час судового розгляду він давав покази на підтвердження своєї вини, тобто шляхом самообмови, яка була добровільною й завідомо неправдивою, перешкоджав з'ясуванню істини у справі.
У постанові від 1 липня 2020 року у справі № 591/5911/17
(провадження № 61-41860св18), скасовуючи судові рішення судів попередніх інстанцій і передаючи справу на новий розгляд до суду першої інстанції, Верховний Суд вказав, що під час нового розгляду судам належить розглянути справу в установлені законом розумні строки з додержанням вимог матеріального і процесуального права, дослідити та належним чином оцінити подані сторонами докази, дати правову оцінку доводам і запереченням сторін, вирішити питання про залучення органів, дії яких призвели до завдання позивачу моральної шкоди, як співвідповідачів у порядку статті 51 ЦПК України (роз'яснивши позивачу його право заявити відповідне клопотання) та ухвалити законне і справедливе судове рішення відповідно до встановлених обставин та вимог закону.
Аналогічні вказівки містяться і у постанові Верховного Суду від 23 вересня 2020 року у справі № 626/608/18 (провадження № 61-9586св19), в якій вказано, що, залучивши до участі у справі в якості відповідача лише Державну казначейську службу України, яка є органом, що здійснює тільки списання коштів з державного бюджету, і не залучивши як відповідачів органи, дії яких, за твердженням позивача, призвели до завдання їй моральної шкоди, суди не встановили всіх фактичних обставин справи, які мають значення для правильного вирішення цієї справи. Державна казначейська служба України таких дій відносно позивача не вчиняла, тому й об'єктивно не могла надати пояснення з приводу обставин, викладених у позові.
Схожі за змістом висновки також містяться і у постановах Верховного Суду від 7 жовтня 2020 року у справі № 646/1806/18
(провадження № 61-19136св19), від 18 грудня 2019 року у справі № 340/451/18 (провадження № 61-10700св19), від 11 березня 2020 року
у справі № 629/795/19 (провадження № 61-20772св19).
З постанови Верховного Суду від 10 квітня 2019 року у справі № 464/3789/17 (провадження № К/9901/59673/18) вбачається, що правовідносини виникли з приводу визнання протиправними дій, скасування припису та постановиу сфері містобудівної діяльності, будівельних норм, державних стандартів і правил, відшкодування моральної шкоди.
Зі змісту постанови Верховного Суду від 27 листопада 2019 року
у справі № 750/6330/17 (провадження № К/9901/37372/18) слідує, що позивач звернувся до суду з позовом, в якому просив визнати протиправною бездіяльність Чернігівської міської ради щодо не розгляду на пленарних засіданнях міської ради його заяв про відведення земельних ділянок у власність, а також відшкодувати завдану моральну шкоду.
За таких обставин правовідносини у вказаних справах не є подібними з правовідносинами у справі № 753/1752/21.
Верховний Суд наголошує, що подібність правовідносин означає, зокрема, тотожність об'єкта та предмета правового регулювання, а також умов застосування правових норм. Зміст правовідносин з метою з'ясування їх подібності в різних рішеннях суду касаційної інстанції визначається обставинами кожної конкретної справи.
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 15 травня 2018 року
у справі № 373/1281/16-ц (провадження № 14-128цс18) зазначено, що «під судовими рішеннями в подібних правовідносинах слід розуміти такі рішення, де тотожними є предмети спору, підстави позову, зміст позовних вимог та встановлені фактичні обставини, а також має місце однакове матеріально-правове регулювання спірних відносин».
З'ясування подібності правовідносин у рішеннях суду (судів) касаційної інстанції визначається з урахуванням обставин кожної справи.
Велика Палата Верховного Суду вважала за потрібне конкретизувати вказаний правовий висновок, про що вказала у постанові від 12 жовтня 2021 року
у справі № 233/2021/19 (провадження № 14-166цс20).
Конкретизація правового висновку полягає у тому, що на предмет подібності слід оцінювати саме ті правовідносини, які є спірними у порівнюваних ситуаціях. Встановивши учасників спірних правовідносин, об'єкт спору (які можуть не відповідати складу сторін справи та предмету позову) і зміст цих відносин (права й обов'язки сторін спору), суд має визначити, чи є певні спільні риси між спірними правовідносинами насамперед за їхнім змістом. А якщо правове регулювання цих відносин залежить від складу їх учасників або об'єкта, з приводу якого вони вступають у правовідносини, то у такому разі подібність слід також визначати за суб'єктним і об'єктним критеріями відповідно. Для встановлення подібності спірних правовідносин у порівнюваних ситуаціях суб'єктний склад цих відносин, предмети, підстави позовів і відповідне правове регулювання не обов'язково мають бути тотожними, тобто однаковими.
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 27 листопада 2019 року у справі № 242/4741/16-ц (провадження № 14-515цс19) викладено таких правовий висновок: «З урахуванням того, що саме на державу покладено обов'язок запровадити внутрішні процедури, які посилять прозорість і ясність їхніх дій, мінімізують ризик помилок і сприятимуть юридичній визначеності у цивільних правовідносинах, Велика Палата Верховного Суду вважає за необхідне вказати, що належним відповідачем у справах про відшкодування шкоди, завданої органом державної влади, їх посадовою або службовою особою, є держава як учасник цивільних відносин, як правило, в особі органу, якого відповідач зазначає порушником своїх прав. Велика Палата Верховного Суду не вбачає підстав для відступу від висновку Верховного Суду України, який міститься у постанові від 8 листопада 2017 року у справі № 761/13921/15 (провадження № 6-99цс17), оскільки Верховний Суд України не робив висновку про обов'язкове залучення Державної казначейської служби України та неможливість задоволення позову у разі незалучення цього органу».
За таких обставин судові рішення у справі № 753/1752/21 не суперечать висновку, викладеному у вказаній постанові касаційного суду.
Європейський суд з прав людини вказав, що пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент.
Межі цього обов'язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень.
Виходячи зі змісту касаційної скарги та оскаржуваних судових рішень, касаційна скарга заступника керівника Київської обласної прокуратури на рішення Шевченківського районного суду міста Києва
від 10 листопада 2022 року та постанову Київського апеляційного суду
від 5 липня 2023 рокує необґрунтованою, а наведені у скарзі доводи не дають підстав для висновку про незаконність рішення суду першої інстанції у незміненій апеляційним судом частині та постанови суду апеляційної інстанції.
Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів заявника та їх відображення у судових рішеннях, питання вичерпності висновків суду, Верховний Суд виходить із того, що у даній справі сторонам надано вичерпну відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних правовідносин, як у
матеріально-правовому, так і у процесуальному сенсах.
Верховний Суд, який відповідно до частини третьої статті 125 Конституції України є найвищим судовим органом, виконує функцію «суду права», що розглядає спори, які мають найважливіше (принципове) значення.
Зазначене відповідає Рекомендаціям № R (95) 5 Комітету Міністрів Ради Європи від 7 лютого 1995 року, який рекомендував державам-членам вживати заходи щодо визначення кола питань, які виключаються з права на апеляцію та касацію, щодо попередження будь-яких зловживань системою оскарження. Відповідно до частини «с» статті 7 цієї Рекомендації скарги до суду третьої інстанції мають передусім подаватися відносно тих справ, які заслуговують на третій судовий розгляд, наприклад справ, які розвиватимуть право або сприятимуть однаковому тлумаченню закону. Вони також можуть бути обмежені скаргами у тих справах, де питання права мають значення для широкого загалу. Від особи, яка подає скаргу, слід вимагати обґрунтування причин, з яких її справа сприятиме досягненню таких цілей.
Відповідно до прецедентної практики Європейського суду з прав людини, яка є джерелом права (стаття 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини»), умови прийнятності касаційної скарги, відповідно до норм законодавства, можуть бути суворішими, ніж для звичайної заяви. При цьому право на суд не є абсолютним і може підлягати дозволеним за змістом обмеженням, зокрема, щодо умов прийнятності скарг, і такі обмеження не можуть зашкодити самій суті права доступу до суду, мають переслідувати легітимну мету, а також має бути обґрунтована пропорційність між застосованими засобами та поставленою метою (пункт 36 рішення у справі «Голдер проти Сполученого Королівства» (Golder v. the United Kingdom) від 21 лютого 1975 року та пункт 27 рішення у справі «Пелевін проти України» від 20 травня 2010 року.
Зважаючи на особливий статус суду касаційної інстанції, процесуальні процедури у суді касаційної інстанції можуть бути більш формальними, особливо, якщо провадження здійснюється судом після їх розгляду судом першої інстанції, а потім судом апеляційної інстанції (рішення у справах: «Levages Prestations Services v. France» (Леваж Престасьон Сервіс проти Франції) від 23 жовтня 1996 року; «Brualla Gomez de la Torre v. Spain» (Бруалья Ґомес де ла Торре проти Іспанії) від 19 грудня 1997 року).
Оскільки оскаржувані рішення суду першої інстанції та постанова суду апеляційної інстанції є законними і обґрунтованими, ухваленими із правильним застосуванням норм матеріального права та додержанням норм процесуального права й підстави для їх скасування відсутні, у відкритті касаційного провадження за касаційною скаргою заступника керівника Київської обласної прокуратури на рішення Шевченківського районного суду міста Києва від 10 листопада 2022 року та постанову Київського апеляційного суду від 5 липня 2023 року суд відмовляє.
Керуючись статтями 389, 394 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду
Відмовити у відкритті касаційного провадження за касаційною скаргою заступника керівника Київської обласної прокуратури на рішення Шевченківського районного суду міста Києва від 10 листопада 2022 року та постанову Київського апеляційного суду від 5 липня 2023 року у справі за позовом ОСОБА_1 до Головного управління Національної поліції в Київській області, Київської обласної прокуратури, Державної казначейської служби України про відшкодування шкоди, заподіяної незаконними діями органу досудового розслідування та прокуратури.
Копію ухвали та додані до скарги матеріали направити особі, яка подала касаційну скаргу.
Ухвала оскарженню не підлягає.
Судді: С. О. Карпенко
В. М. Ігнатенко
В. А. Стрільчук