14 серпня 2023 року
м. Київ
справа № 317/3366/21
провадження № 61-5204ск23
Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду: Ігнатенка В. М. (суддя-доповідач), Карпенко С. О.,
Стрільчука В. А.,
розглянув касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Запорізького районного суду Запорізької області від 22 грудня 2022 року та постанову Запорізького апеляційного суду від 07 червня 2023 року у справі за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 , про стягнення грошової компенсації частини вартості спільного майна подружжя,
У жовтні 2021 року ОСОБА_2 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_1 про стягнення грошової компенсації частини вартості спільного майна подружжя, в якому просив стягнути з відповідача грошову компенсації вартості 1/2 частини транспортного засобу марки MERCEDES-BENZ, 2007 року випуску, у розмірі 231 610,00 грн.
Позов обґрунтував тим, що він перебував у зареєстрованому шлюбі з ОСОБА_1 з 1995 року. Транспортний засіб був придбаний за спільні кошти подружжя, однак всупереч цьому відповідач самостійно на власний розсуд, без згоди позивача, розпорядилась майном шляхом його відчуження. Крім того, позивач вважає, що спірний автомобіль відповідно до договору купівлі-продажу від 04 лютого 2021 року був проданий за заниженою вартістю, а також те, що даний правочин був відповідачем вчинений свідомо аби запобігти в подальшому розподілу між подружжям вказаного майна, що порушує його права на вказаний автомобіль.
Рішенням Запорізького районного суду Запорізької області від 22 грудня 2022 року позов ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про стягнення грошової компенсації частини вартості спільного майна подружжя задоволено.
Стягнуто з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 грошову компенсацію вартості 1/2 частини транспортного засобу марки MERCEDES-BENZ, модель ML350, загальний універсал чорного кольору, 2007 року випуску, номер кузова НОМЕР_1 , бензиновий, об'ємом 3498 см. куб., у розмірі 231 610,00 грн.
Постановою Запорізького апеляційного суду від 07 червня 2023 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 - залишено без задоволення, а рішення Запорізького районного суду Запорізької області від 22 грудня 2022 року у цій справі - без змін.
12 липня 2023 року ОСОБА_1 (далі - заявник) засобами поштового зв'язку надіслала до Верховного Суду касаційну скаргу на рішення Запорізького районного суду Запорізької області від 22 грудня 2022 року та постанову Запорізького апеляційного суду від 07 червня 2023 року.
У касаційній скарзі заявник просить суд касаційної інстанції скасувати рішення Запорізького районного суду Запорізької області від 22 грудня 2022 року та постанову Запорізького апеляційного суду від 07 червня 2023 року та постановити нове рішення, яким у задоволенні позовних вимог відмовити.
Відповідно до пункту 2 частини третьої статті 389 ЦПК України не підлягають касаційному оскарженню судові рішення у малозначних справах та у справах з ціною позову, що не перевищує двохсот п'ятдесяти розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб, крім випадків, якщо: касаційна скарга стосується питання права, яке має фундаментальне значення для формування єдиної правозастосовчої практики; особа, яка подає касаційну скаргу, відповідно до цього Кодексу позбавлена можливості спростувати обставини, встановлені оскарженим судовим рішенням, при розгляді іншої справи; справа становить значний суспільний інтерес або має виняткове значення для учасника справи, який подає касаційну скаргу; суд першої інстанції відніс справу до категорії малозначних помилково.
Згідно з пунктом 1 частини шостої, частиною дев'ятою статті 19 ЦПК України для цілей цього Кодексу малозначними справами є справи, у яких ціна позову не перевищує ста розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб, що вираховується станом на 1 січня календарного року, в якому подається відповідна заява або скарга, вчиняється процесуальна дія чи ухвалюється судове рішення.
Згідно з пунктом 1 частини першої статті 176 ЦПК України ціна позову у позовах про стягнення грошових коштів визначається сумою, яка стягується, чи оспорюваною сумою за виконавчим чи іншим документом, за яким стягнення провадиться у безспірному (безакцептному) порядку.
Статтею 7 Закону України «Про Державний бюджет України на 2023 рік» встановлено, що розмір прожиткового мінімуму для працездатних осіб на 1 січня 2023 року становить 2 684,00 грн.
Як убачається з матеріалів касаційного провадження предметом позову є стягнення грошової компенсації вартості 1/2 частини транспортного засобу марки MERCEDES-BENZ, 2007 року випуску, у розмірі 231 610,00 грн.
Отже, ціна позову ОСОБА_2 складає 231 610,00 грн, і не перевищує ста розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб (2 684,00 грн х 100 = 268 400,00 грн).
Отже, зазначена справа є малозначною в силу вимог закону.
Малозначна справа є такою в силу своїх властивостей, тому незалежно від того, визнавав її такою суд першої чи апеляційної інстанцій, ураховуючи, що частина шоста статті 19 ЦПК України належить до Загальних положень цього Кодексу, які поширюються й на касаційне провадження, Верховний Суд вважає за можливе визнати цю справу малозначною. При цьому Верховним Судом досліджено та взято до уваги: ціну позову, предмет позову, складність справи, а також значення справи для сторін і суспільства, які дали можливість дійти висновку про малозначність справи.
У касаційній скарзі заявник посилається на незаконність рішення суду першої інстанції та постанови суду апеляційної інстанції. При вирішенні питання про відкриття касаційного провадження у малозначній справі судом касаційної інстанції не надається правова оцінка законності та обґрунтованості оскаржуваних судових рішень, а виключно встановлюється наявність чи відсутність випадків, передбачених пунктом 2 частини третьої статті 389 ЦПК України.
Також касаційна скарга містить посилання на випадки, передбачені підпунктами а), б), в) пункту 2 частини третьої статті 389 ЦПК України, за наявності яких судові рішення у малозначній справі підлягають касаційному оскарженню.
Необхідність розгляду справи в касаційному порядку заявник мотивувала тим, що касаційна скарга стосується питання права, яке має фундаментальне значення для формування єдиної правозастосовчої практики, оскільки помилково існує однаковий або подібний підхід до вирішення судами всіх рівнів справ у спорах щодо оскарження одним із подружжя угод, укладених іншим із подружжя під час шлюбу та поза межами шлюбу, їх наслідків. Це свідчить, що відсутнє однакове та чітке тлумачення норм права в даних правовідносинах. Застосування тих самих підстав для оскарження угод/їх наслідків, укладених як під час шлюбу, так і за його межами, фактичне зрівняння в правах чинного та колишнього подружжя, призводить до нівелювання принципу презумпції згоди подружжя при укладенні договорів в інтересах сім'ї. Враховуючи, що питання правового регулювання шлюбних стосунків, питання «презумпції згоди подружжя» стосується кожного громадянина, що перебуває або перебував у шлюбі, стосується фактично кожної щоденної дії/угоди подружжя, зазначене питання має значення для широкого загалу і становить значний суспільний інтерес і тому потребує формування єдиної правозастосовчої практики.
Заявник зазначила, що справа має для неї виняткове значення, оскільки після розірвання шлюбу, позивачем ОСОБА_2 , замість подання заяви про поділ майна подружжя, саме з метою створення преюдиційних рішень, ініційовано декілька судових процесів, де ОСОБА_1 є відповідачем, тому рішення у даній справі призведе до подібних рішень і по іншим справам.
Крім цього, заявник позбавлена можливості спростувати обставини, встановлені оскарженим судовим рішенням, при розгляді іншої справи. Вказує, що нею в подальшому буде ініційовано позов про поділ майна подружжя, при розгляді якого, без можливості касаційного оскарження даних рішень, вона буде позбавлена можливості довести «згоду подружжя» при укладенні договорів і таким чином відсутність підстав для поділу такого майна.
Верховний Суд звертає увагу, що фундаментальне значення для формування єдиної правозастосовчої практики означає, що заявник у своїй касаційній скарзі ставить на вирішення суду касаційної інстанції питання, відповідь на яке, у випадку відкриття касаційного провадження, впливатиме на широку масу спорів, створюючи тривалий у часі, відмінний від минулого підхід до вирішення актуальної правової проблеми.
Наведені заявником обставини, передбачені підпунктом а) пункту 2 частини третьої статті 389 ЦПК України, не дають підстав для висновку про те, що касаційна скарга стосується питання права, яке має фундаментальне значення для формування єдиної правозастосовчої практики, оскільки заявником на зазначено посилань на неоднакове застосування касаційним судом одних і тих самих норм права у подібних правовідносинах, що б вказувало на необхідність формування єдиної правозастосовчої практики.
Аргументи заявника фактично зводяться до висловлення незгоди з оскаржуваними судовими рішеннями, наведення власного бачення у питанні застосування правових норм та є проханням про повторний перегляд справи і переоцінку встановлених судами обставин, що виходить за межі повноважень Верховного Суду.
Доводи касаційної скарги також не свідчать про наявність підстав, передбачених підпунктом в) пункту 2 частини третьої статті 389 ЦПК України, оскільки незгода заявника з оскаржуваними судовими рішеннями в цілому, за відсутності інших обставин, не може розглядатися як обставина, що впливає на визначення справи як такої, що становить значний суспільний інтерес або має виняткове значення, оскільки це може бути оцінкою сторони щодо кожної конкретної справи, учасником якої вона є.
Оцінка судом «винятковості справи» може бути зроблена виключно на підставі дослідження мотивів, відповідно до яких сам учасник справи вважає її такою, що має для нього виняткове значення. Тому особа, яка подає касаційну скаргу, має обґрунтувати наявність відповідних обставин в такій скарзі.
Посилання заявника на те, що вона позбавлена можливості спростувати обставини, встановлені оскаржуваними судовими рішеннями, при розгляді іншої справи, є безпідставним, оскільки касаційна скарга не містить інформації про те, в яких саме справах, що перебувають на розгляді в судах, відповідач позбавлений можливості спростувати обставини, в чому полягає така неможливість. Виключно вказівка на таке виключення у касаційній скарзі не може свідчити про наявність підстав для розгляду справи по суті судом касаційної інстанції, оскільки правове значення у разі відповідного обґрунтування права на касаційне оскарження має неможливість спростувати обставини, встановлені саме оскарженими судовими рішеннями, при розгляді іншої справи, що припускає звільнення від доказування. Тому посилання заявника на відсутність такої можливості, не дає підстав для висновку про подання касаційної скарги на підставі підпункту б) пункту 2 частини третьої статті 389 ЦПК України.
Учасники судового процесу повинні розуміти, що визначені пунктом 2 частини третьої статті 389 ЦПК України випадки є винятком із загального правила, і необхідність відкриття касаційного провадження у справі на підставі будь-якого з них потребує належних, фундаментальних обґрунтувань як від заінтересованих осіб, так і від суду, оскільки в іншому випадку принцип «правової визначеності» буде порушено.
Посилання ОСОБА_1 на неврахування судами висновків, викладених в постановах Верховного Суду, щодо застосування норми права у подібних правовідносинах є підставою касаційного оскарження судових рішень, передбаченою пунктом 1 частини другої статті 389 ЦПК України, втім не є доводом, який в розумінні підпунктів а)-г) пункту 2 частини третьої статті 389 цього Кодексу підтверджує наявність випадку/випадків, який/які дає/дають право вважати судові рішення такими, що підлягають касаційному оскарженню.
Відповідно до вимог пункту 1 частини другої статті 394 ЦПК України суд відмовляє у відкритті касаційного провадження у справі, якщо касаційну скаргу подано на судове рішення, що не підлягає касаційному оскарженню.
Правила, запроваджені законодавцем щодо обмеження права на касаційне оскарження, відповідають Конституції України, відповідно до статті 129 якої основними засадами судочинства є, серед інших, забезпечення права на апеляційний перегляд справи та у визначених законом випадках - на касаційне оскарження судового рішення (пункт 8).
Зазначене відповідає і Рекомендаціям № R (95) 5 Комітету Міністрів Ради Європи від 7 лютого 1995 року, згідно з якими державам-членам рекомендовано вживати заходи щодо визначення кола питань, які виключаються з права на апеляцію та касацію, щодо попередження будь-яких зловживань системою оскарження. Відповідно до частини «с» статті 7 цієї Рекомендації скарги до суду третьої інстанції мають передусім подаватися відносно тих справ, які заслуговують на третій судовий розгляд, наприклад справ, які розвиватимуть право або сприятимуть однаковому тлумаченню закону. Вони також можуть бути обмежені скаргами у тих справах, де питання права мають значення для широкого загалу. Від особи, яка подає скаргу, слід вимагати обґрунтування причин, з яких її справа сприятиме досягненню таких цілей.
Відповідно до прецедентної практики Європейського суду з прав людини, яка є джерелом права (стаття 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини»), умови прийнятності касаційної скарги, відповідно до норм законодавства, можуть бути суворішими, ніж для звичайної заяви. Зважаючи на особливий статус суду касаційної інстанції, процесуальні процедури у суді касаційної інстанції можуть бути більш формальними, особливо, якщо провадження здійснюється судом після їх розгляду судом першої інстанції, а потім судом апеляційної інстанції (рішення у справах: «Levages Prestations Services v. France» від 23 жовтня 1996 року; «Brualla Gomez de la Torre v. Spain» від 19 грудня 1997 року).
Європейський суд з прав людини вказує, що було б важко погодитися з тим, що Верховний Суд у ситуації, коли відповідне національне законодавство дозволило йому відфільтрувати справи, що надходять до нього, має бути пов'язаним з помилками нижчих судів при визначенні питання щодо надання комусь доступу до нього. В іншому випадку це може серйозно заважати роботі Верховного Суду і зробить неможливим виконання Верховним Судом своєї специфічної ролі. У прецедентній практиці Суду вже було підтверджено, що повноваження вищого суду щодо визначення своєї юрисдикції не можуть бути обмежені таким чином (рішення у справі ZUBAC v. CROATIA (Зубац проти Хорватії) від 5 квітня 2018 року).
Оскільки касаційну скаргу подано на судові рішення, ухвалені у малозначній справі, і наявність випадків, передбачених пунктом 2 частини третьої
статті 389 ЦПК України, заявником не обґрунтовано, а судом не встановлено, відповідно до пункту 1 частини другої статті 394 ЦПК України суд відмовляє у відкритті касаційного провадження у справі.
Зазначення у постанові Запорізького апеляційного суду від 07 червня 2023 року про можливість її оскарження в касаційному порядку не є підставою для перегляду справи судом касаційної інстанції, оскільки такий перегляд не відповідатиме положенням пункту 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод у частині права особи на розгляд справи судом, встановленим законом.
Керуючись статтею 129 Конституції України, пунктом 2 частини шостої статті 19, пунктом 2 частини третьої статті 389, пунктом 1 частини другої статті 394 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду,
Відмовити у відкритті касаційного провадження за касаційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Запорізького районного суду Запорізької області від 22 грудня 2022 року та постанову Запорізького апеляційного суду від 07 червня 2023 року у справі за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 , про стягнення грошової компенсації частини вартості спільного майна подружжя.
Ухвала набирає законної сили з моменту її підписання і оскарженню не підлягає.
Судді: В. М. Ігнатенко
С. О. Карпенко
В. А. Стрільчук