ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД міста КИЄВА 01054, м.Київ, вул.Б.Хмельницького,44-В, тел. (044) 284-18-98, E-mail: inbox@ki.arbitr.gov.ua
м. Київ
26.07.2023Справа № 910/4453/22
Господарський суд міста Києва у складі судді Удалової О.Г., за участю секретаря судового засідання Бенчук О.О., розглянув матеріали господарської справи
За позовом Комунального підприємства виконавчого органу Київради (Київської міської державної адміністрації) "Київтеплоенерго"
до Комунального підприємства "Керуюча компанія з обслуговування житлового фонду Шевченківського району м. Києва"
про стягнення 25 640,36 грн
За участі представників учасників справи:
від позивача Гаврилов Є.Ю.
від відповідача Джумурат В.М.
До Господарського суду міста Києва звернулось з позовом Комунальне підприємство виконавчого органу Київради (Київської міської державної адміністрації) "Київтеплоенерго" (далі - позивач, Підприємство) до Комунального підприємства "Керуюча компанія з обслуговування житлового фонду Шевченківського району м. Києва" (далі - відповідач, Компанія) про стягнення 25 640,36 грн, з яких: 21 612,52 грн - заборгованість, 2 803,51 грн - інфляційні втрати та 1 224,33 грн - 3% річних.
Позовні вимоги обґрунтовані несплатою відповідачем заборгованості за спожиту теплову енергію за період з жовтня 2018 року по грудень 2021 року.
Ухвалою Господарського суду міста Києва від 16.06.2022 відкрито провадження у справі № 910/4453/22 в порядку спрощеного позовного провадження та призначено судове засідання на 12.07.2022.
11.07.2022 через загальний відділ діловодства суду від відповідача надійшов відзив на позовну заяву, в якому Компанія заперечила проти задоволення позову в повному обсязі.
Ухвалою суду від 12.07.2022, яка занесена до протоколу судового засідання, оголошено перерву до 04.08.2022.
20.07.2022 позивачем подано відповідь на відзив.
04.08.2022 відповідачем подані заперечення на відповідь на відзив.
Ухвалою суду від 04.08.2022, яка занесена до протоколу судового засідання, відкладено судове засідання на 25.08.2022.
23.08.2022 до Господарського суду міста Києва позивач і відповідач звернулися зі спільним клопотанням про зупинення провадження у справі на час проведення медіації строком на дев'яносто днів з дня постановлення судом ухвали.
Ухвалою суду від 25.08.2022 судом задоволено клопотання позивача та відповідача про зупинення провадження у справі № 910/4453/22; провадження у справі зупинено строком на дев'яносто днів з дня постановлення судом цієї ухвали; а також зобов'язано учасників процесу повідомити суд про усунення обставин, що зумовили зупинення провадження у справі.
Станом на 29.05.2023 сторонами не надано суду доказів врегулювання спірних правовідносин шляхом медіації.
Також сторонами не повідомлено суду про усунення обставин, що зумовили зупинення провадження у справі.
Ухвалою Господарського суду міста Києва від 30.05.2023 поновлено провадження у справі № 910/4453/22 та призначено судове засідання на 19.06.2023.
19.06.2023 Компанія подала суду додаткові пояснення у справі.
У судовому засіданні 19.06.2023 було оголошено перерву до 06.07.2023.
05.07.2023 Підприємство подало суду пояснення по справі.
У судовому засіданні 06.07.2023 було оголошено перерву до 20.07.2023. У судовому засіданні 20.07.2023 було оголошено перерву до 26.07.2023.
У судовому засіданні 26.07.2023 було оголошено вступну та резолютивну частини рішення відповідно до статті 233 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України).
Судом, відповідно до вимог статей 222-223 ГПК України, здійснювалося повне фіксування судового засідання технічними засобами та секретарем судового засідання велися протоколи судових засідань, які долучені до матеріалів справи.
Розглянувши подані документи і матеріали, всебічно і повно з'ясувавши фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, відзив, відповідь на відзив, заперечення, пояснення, тощо, об'єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, Господарський суд міста Києва встановив:
Розпорядженням Київської міської державної адміністрації від 27.12.2017 № 1693 «Про деякі питання припинення Угоди щодо реалізації проекту управління та реформування енергетичного комплексу м. Києва від 27.09.2001, укладеної між Київською міською державною адміністрацією та Акціонерною енергопостачальною компанією «Київенерго», позивача визначено підприємством, за яким закріплено на праві господарського відання майно комунальної власності територіальної громади міста Києва, що повернуто з володіння та користування публічного акціонерного товариства "Київенерго".
У подальшому розпорядженням виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) від 10.04.2018 № 591 Підприємству видано ліцензію на право провадження господарської діяльності з виробництва та постачання теплової енергії споживачам та, починаючи з 01.05.2018 позивач здійснює постачання теплової енергії.
Предметом діяльності Підприємства є надання комунальних послуг з постачання теплової енергії, постачання гарячої води, постачання та розподілу електричної енергії (пункт 2.2.1 Статуту).
Позивач вказує, що 28.01.2021 листом № 30/5/3/1299 направив на адресу Компанії проєкт договору на постачання теплової енергії від 25.01.2021 № 111779-01.
Направлення вказаного листа та проєкту договору підтверджується описом вкладення, накладною та фіскальним чеком, копії яких долучені до матеріалів справи.
Додатком № 8 зазначеного вище проєкту договору встановлено, що об'єктом теплопостачання є нежитлове приміщення, площею 45,00 кв. м., розташоване за адресою: м. Київ, вул. Деревлянська, 17а.
Позивач зазначає, що станом на дату подання позову, відповідачем так і не було підписано вказаний проєкт договору. Втім відсутність підписаного сторонами договору про постачання теплової енергії, на переконання позивача, не звільняє осіб, які споживають теплову енергію без укладення відповідного договору, від обов'язку її оплатити.
За твердженням позивача, у зв'язку з несплатою відповідачем за надані послуги з теплопостачання в останнього виникла заборгованість з оплати поставленої за період з жовтня 2018 року по грудень 2021 року теплової енергії у розмірі 21 612,52 грн.
Обґрунтовуючи позовні вимоги, Підприємство зазначає, що саме Компанія є балансоутримувачем нежитлового приміщення за адресою: м. Київ, вул. Деревлянська, 17а, площею 45,00 кв. м., в якому надавалися послуги з теплопостачання у спірний період.
На підтвердження факту постачання теплової енергії в спірне нежитлове приміщення, а також її обсягу Підприємством долучено до позовної заяви акт про прийняття теплового вузла обліку, акти про готовність вузла комерційного обліку споживача до роботи, корінці нарядів на включення та корінці нарядів на відключення об'єкту теплоспоживання; відомості обліку спожитої теплової енергії, що підтверджують обсяги споживання теплової енергії, облікові картки (помісячно), а також акти приймання-передавання теплової енергії та довідки про нарахування за теплову енергію з жовтня 2018 року по грудень 2021 року.
17.11.2021 позивачем на адресу відповідача направлено вимогу вих. № 30/5/4/17970 від 17.11.2021 щодо сплати заборгованості у загальному розмірі 5 159 232,13 грн за надану теплову енергію, до якої було також включено спірний борг, що підтверджується описом вкладення у цінний лист від 17.11.2021 та накладною № 0103278899580. За інформацією з пошукової системи відстеження поштових відправлень Укрпошти вказане поштове відправлення вручено Компанії 22.11.2021.
Слід зазначити, що у даній випадку спір у справі виник у зв'язку з твердженнями позивача про наявність у відповідача боргу з оплати поставленої Підприємством з жовтня 2018 року по грудень 2021 року та спожитої Компанією теплової енергії вартістю 21 612,52 грн, а також 3% річних у розмірі 1 224,33 грн та інфляційних втрат у розмірі 2 803,51 грн.
Відповідач заперечував проти задоволення позовних вимог, посилаючись, зокрема, на те, що позивач не довів приналежність спірного приміщення Компанії.
Суд дійшов висновку про наявність підстав для відмови у задоволенні позовних вимог, виходячи з такого.
Відповідно до частини першої статті 275 Господарського кодексу України (далі - ГК України) за договором енергопостачання підприємство (енергопостачальник) відпускає електричну енергію, пару, гарячу і перегріту воду (далі - енергію) споживачеві (абоненту), який зобов'язаний оплатити прийняту енергію та дотримуватися передбаченого договором режиму її використання, а також забезпечити безпечну експлуатацію енергетичного обладнання, що ним використовується. Окремим видом договору енергопостачання є договір про постачання електричної енергії споживачу. Особливості постачання електричної енергії споживачам та вимоги до договору постачання електричної енергії встановлюються Законом України "Про ринок електричної енергії".
Частиною першою статті 714 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) передбачено, що за договором постачання енергетичними та іншими ресурсами через приєднану мережу одна сторона (постачальник) зобов'язується надавати другій стороні (споживачеві, абонентові) енергетичні та інші ресурси, передбачені договором, а споживач (абонент) зобов'язується оплачувати вартість прийнятих ресурсів та дотримуватись передбаченого договором режиму її використання, а також забезпечити безпечну експлуатацію енергетичного та іншого обладнання.
Відповідно до частини другої статті 714 ЦК України встановлено, що до договору постачання енергетичними та іншими ресурсами через приєднану мережу застосовуються загальні положення про купівлю-продаж, положення про договір поставки, якщо інше не встановлено законом або не випливає із суті відносин сторін.
Згідно з частиною першою статті 275 ГК України за договором енергопостачання підприємство (енергопостачальник) відпускає електричну енергію, пару, гарячу і перегріту воду (далі - енергію) споживачеві (абоненту), який зобов'язаний оплатити прийняту енергію та дотримуватися передбаченого договором режиму її використання, а також забезпечити безпечну експлуатацію енергетичного обладнання, що ним використовується.
Основні правові, економічні та організаційні засади діяльності на об'єктах сфери теплопостачання та регулювання відносин, пов'язаних з виробництвом, транспортуванням, постачанням та використанням теплової енергії з метою забезпечення енергетичної безпеки України, підвищення енергоефективності функціонування систем теплопостачання, створення і удосконалення ринку теплової енергії та захисту прав споживачів та працівників сфери теплопостачання, визначені Законом України "Про теплопостачання" (далі - Закону).
Відповідно до статті 2 Закону він регулює відносини, що виникають у зв'язку з виробництвом, транспортуванням, постачанням і використанням теплової енергії, державним наглядом за режимами споживання теплової енергії, безпечною експлуатацією теплоенергетичного обладнання та безпечним виконанням робіт на об'єктах у сфері теплопостачання суб'єктами господарської діяльності незалежно від форм власності.
Згідно зі статтею 1 Закону:
- теплова енергія - це товарна продукція, що виробляється на об'єктах сфери теплопостачання для опалення, підігріву питної води, інших господарських і технологічних потреб споживачів, призначена для купівлі-продажу;
- постачання теплової енергії (теплопостачання) - це господарська діяльність, пов'язана з наданням теплової енергії (теплоносія) споживачам за допомогою технічних засобів транспортування та розподілом теплової енергії на підставі договору;
- споживач теплової енергії - це фізична або юридична особа, яка використовує теплову енергію на підставі договору;
- теплопостачальна організація - це суб'єкт господарської діяльності з постачання споживачам теплової енергії;
- місцева (розподільча) теплова мережа - це сукупність енергетичних установок, обладнання і трубопроводів, яка забезпечує транспортування теплоносія від джерела теплової енергії, центрального теплового пункту або магістральної теплової мережі до теплового вводу споживача.
Відповідно до статті 4 Закону проектування, будівництво, реконструкція, ремонт, експлуатація об'єктів теплопостачання, виробництво, постачання теплової енергії регламентуються нормативно-правовими актами, які є обов'язковими для виконання всіма суб'єктами відносин у сфері теплопостачання.
Пунктами 4 та 6 статті 19 Закону передбачено, що теплогенеруюча організація має право постачати вироблену теплову енергію безпосередньо споживачу згідно з договором купівлі-продажу теплової енергії. Споживач повинен щомісячно здійснювати оплату теплопостачальній організації за фактично отриману теплову енергію.
Відповідно до Правил користування тепловою енергією, затверджених Постановою Кабінету Міністрів України від 03.10.2007 №1198 (надалі - Правила) Правила визначають взаємовідносини між теплопостачальними організаціями та споживачами теплової енергії (пункт 1 Правил).
Умовами пунктів 4, 14 Правил визначено, що користування тепловою енергією допускається лише на підставі договору купівлі - продажу теплової енергії між споживачем і теплопостачальною організацією (далі - договір), крім підприємств, що виробляють та використовують теплову енергію для цілей власного виробництва. Договори укладаються відповідно до типових договорів. Форми типових договорів затверджуються центральним органом виконавчої влади у сфері теплопостачання. Споживач зобов'язаний укласти з теплопостачальною організацією договір до початку подачі теплоносія до системи теплоспоживання.
Споживач здійснює оплату за спожиті житлово-комунальні послуги щомісяця, якщо інший порядок та строки не визначені відповідним договором. Споживач не звільняється від оплати житлово-комунальних послуг, отриманих ним до укладення відповідного договору (частина перша статті 9 Закону).
Споживач повинен щомісячно здійснювати оплату теплопостачальній організації за фактично отриману теплову енергію (шостий абзац статті 19 Закону).
Звертаючись до суду з позовом, Підприємство вказувало, що саме відповідач є балансоутримувачем нежитлового приміщення за адресою: м. Київ, вул. Деревлянська, 17а, площею 45,00 кв. м., в якому надавалися послуги з теплопостачання.
Зі змісту копії рішення Київської міської ради "Про удосконалення структури управління житлово-комунальним господарством міста Києва" від 09.10.2014 № 270/270 вбачається, що Комунальне підприємство "Керуюча дирекція Шевченківського району" перейменовано в Комунальне підприємство "Керуюча компанія з обслуговування житлового фонду Шевченківського району м. Києва" та віднесено його до сфери управління Шевченківської районної в місті Києві державної адміністрації. Комунальним підприємствам зобов'язано передати Комунальному підприємству "Керуюча компанія з обслуговування житлового фонду Шевченківського району м. Києва" житловий фонд, який був переданий до сфери управління Шевченківської районної в місті Києві державної адміністрації та знаходиться у них на балансі, а також інше нерухоме та рухоме майно, яке належить до комунальної власності територіальної громади міста Києва та перебуває на їх балансі станом на 1 серпня 2014 року.
Судом встановлено, що відповідно до розпорядження Шевченківської районної в місті Києві державної адміністрації від 09.02.2011 № 80 за Комунальним підприємством "Керуюча компанія з обслуговування житлового фонду Шевченківського району м. Києва" закріплено на праві господарського відання майно згідно додатку.
Розпорядженням Шевченківської районної в місті Києві державної адміністрації від 30.12.2016 № 801 внесено зміни до розпорядження від 09.02.2011 № 80.
Так, з додатку № 1 до розпорядження Шевченківської районної в місті Києві державної адміністрації від 30.12.2016 № 801 вбачається, що за Компанією закріплено жилий будинок за адресою: місто Київ, вулиця вул. Деревлянська, 17а, загальною площею 13 264,00 кв.м., у тому числі нежитлові приміщення площею 45,70 кв. м.
Позивач стверджує, що нежитлове приміщення площею 45,00 кв. м. входить (є складовою частиною) нежитлових приміщень загальною площею 45,70 кв. м., які були закріплені на праві господарського відання за відповідачем.
Відповідач категорично заперечує проти таких тверджень та вказує, що позивачем не доведено, що Компанії було передано саме спірне приміщення площею 45,00 кв. м.
Також, відповідач послідовно вказував на те, що позивачем документально не підтверджено факт надання послуг з постачання теплової енергії саме у заявленому обсязі.
Відповідно до статті 79 ГПК України наявність обставини, на яку сторона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, вважається доведеною, якщо докази, надані на підтвердження такої обставини, є більш вірогідними, ніж докази, надані на її спростування. Питання про вірогідність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.
Суд виходить з того, що обов'язок доказування слід розуміти як закріплену в процесуальному та матеріальному законодавстві міру належної поведінки особи, що бере участь у судовому процесі, із збирання та надання доказів для підтвердження свого суб'єктивного права, що має за мету усунення невизначеності, яка виникає в правовідносинах у разі неможливості достовірно з'ясувати обставини, які мають значення для справи.
Важливим елементом змагальності процесу є стандарти доказування - спеціальні правила, якими суд має керуватися при вирішенні справи. Ці правила дозволяють оцінити, наскільки вдало сторони виконали вимоги щодо тягаря доказування і наскільки вони змогли переконати суд у своїй позиції, що робить оцінку доказів більш алгоритмізованою та обґрунтованою.
Із внесенням 17.10.2019 змін до ГПК України його статтю 79 викладено у новій редакції, чим фактично впроваджено у господарський процес стандарт доказування "вірогідності доказів".
Зазначений стандарт підкреслює необхідність співставлення судом доказів, які надають позивач та відповідач. Тобто з введенням в дію вказаного стандарту доказування необхідним є не надання достатньо доказів для підтвердження певної обставини, а надання саме тієї їх кількості, яка зможе переважити доводи протилежної сторони судового процесу.
Іншими словами, тлумачення змісту статті 79 ГПК України свідчить, що нею покладено на суд обов'язок оцінювати докази, обставини справи з огляду на їх вірогідність, яка дозволяє дійти висновку, що факти, які розглядаються, скоріше були (мали місце), аніж не були.
Одночасно статтею 86 ГПК України передбачено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також вірогідність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам у цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).
Таким чином, з'ясування фактичних обставин справи, які входять до кола доказування, має здійснюватися судом із застосуванням критеріїв оцінки доказів, передбачених статтею 86 ГПК України, щодо відсутності у доказів заздалегідь встановленої сили та оцінки кожного доказу окремо та їх сукупності в цілому, ураховуючи взаємозв'язок і вірогідність.
У даному випадку суд звертається до категорії стандарту доказування та відзначає, що принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи. Цей принцип передбачає покладання тягаря доказування на сторони. Одночасно цей принцип не передбачає обов'язку суду вважати доведеною та встановленою обставину, про яку сторона стверджує. Така обставина підлягає доказуванню таким чином, аби задовольнити, як правило, стандарт переваги більш вагомих доказів, тобто коли висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається більш вірогідним, ніж протилежний [постанови Верховного Суду від 02.10.2018 у справі № 910/18036/17, від 23.10.2019 у справі № 917/1307/18, від 18.11.2019 у справі № 902/761/18, від 04.12.2019 у справі № 917/2101/17]. Аналогічний стандарт доказування застосовано Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 18.03.2020 у справі № 129/1033/13-ц.
З огляду на наведені приписи законодавства та встановлені судом обставини, відсутність документального підтвердження надання послуг у заявленому позивачем обсязі та доказів, які б підтверджували факт передачі відповідачу саме спірного приміщення площею 45,00 кв. м., з урахуванням того, що відповідним розпорядженням передано приміщення 45,70 кв. м., суд дійшов висновку, що позивачем не доведено належними, достовірними, допустимими та вірогідними доказами підстави для стягнення з відповідача 21 612,52 грн за послуги з постачання теплової енергії з жовтня 2018 року по грудень 2021 року у спірному приміщенні, а тому позовна вимога про стягнення з відповідача боргу у вказаному розмірі задоволенню не підлягає.
Оскільки судом відмовлено у задоволенні вимоги про стягнення суми основного боргу, то заявлені позивачем вимоги про стягнення інфляційних втрат та 3% річних також не підлягають задоволенню як похідні.
Разом з тим, суд відзначає, що у викладі підстав для прийняття рішення суду необхідно дати відповідь на доречні аргументи та доводи сторін, здатні вплинути на вирішення спору; виклад підстав для прийняття рішення не повинен неодмінно бути довгим, оскільки необхідно знайти належний баланс між стислістю та правильним розумінням ухваленого рішення; обов'язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент заявника на підтримку кожної підстави; обсяг цього обов'язку суду може змінюватися залежно від характеру рішення.
Згідно з практикою Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах.
Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 28.05.2020 у справі № 909/636/16.
Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів учасників справи та їх відображення у судовому рішенні, суд першої інстанції спирається на висновки, що зробив ЄСПЛ від 18.07.2006 у справі «Проніна проти України», в якому ЄСПЛ зазначив, що пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень.
У рішенні ЄСПЛ «Серявін та інші проти України» вказано, що усталеною практикою ЄСПЛ, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункті 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі «Руїс Торіха проти Іспанії» (Ruiz Torija v. Spain) від 09.12.1994, серія A, N303-A, п. 29).
Аналогічна правова позиція викладена у постанові від 13.03.2018 Верховного Суду по справі № 910/13407/17.
З огляду на вищевикладене та встановлені фактичні обставини справи, суд надав вичерпну відповідь на всі питання, що входять до предмета доказування у даній справі та виникають при кваліфікації спірних відносин, як у матеріально-правовому, так і у процесуальному сенсах.
При цьому, суд зазначає, що іншим доводам сторін оцінка судом не надається, адже, вони не спростовують встановлених судом обставин, та не впливають на результат прийнятого рішення.
Відповідно до статті 74 ГПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.
Статтею 73 ГПК України передбачено, що доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.
Ці дані встановлюються такими засобами: 1) письмовими, речовими і електронними доказами; 2) висновками експертів; 3) показаннями свідків.
Згідно із статтею 86 ГПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.
Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності.
Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).
За таких обставин, враховуючи подані учасниками справи докази, які оцінені судом у порядку статті 86 ГПК України, у задоволенні позову слід відмовити.
За приписами статті 129 ГПК України витрати зі сплати судового збору за подання позову слід покласти на позивача.
Керуючись статтями 129, 233, 236-237, 240 та 241 Господарського процесуального кодексу України, суд
У задоволенні позову відмовити.
Рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом двадцяти днів з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення суду, або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.
Повний текст рішення складено та підписано 25.08.2023.
Суддя О.Г. Удалова