17 серпня 2023 року
м. Київ
cправа № 911/906/21
Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду:
Міщенка І.С. - головуючого, Багай Н.О., Чумака Ю.Я.,
за участю секретаря судового засідання - Кравченко О.В.,
розглянувши касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю «Укрінвест»
на постанову Північного апеляційного господарського суду від 09.03.2023 (у складі колегії суддів: Ткаченко Б.О. (головуючий), Гаврилюк О.М., Шапран В.В.), якою залишено без змін рішення Господарського суду Київської області від 30.09.2022, у справі
за позовом Державного підприємства «Генеральна дирекція з обслуговування іноземних представництв»
до Калинівської селищної ради Броварського району Київської області,
за участю третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні позивача - Державного управління справами,
за участю третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні відповідача: Товариства з обмеженою відповідальністю «Укрінвест», Виконавчого комітету Калинівської селищної ради Броварського району Київської області,
про визнання незаконним і скасування рішення
(за участю представників: позивача - Пелих О.Д., Русанівська Д.Д.; Державного управління справами - Любавська І.Р.; ТОВ «Укрінвест» - Зозуля О.Г.)
Історія справи
Обставини справи, встановлені судами
Наказом Головного управління комунальної власності м. Києва від 21.09.2007 №326 закріплене на праві господарського відання за Комунальним підприємством «Генеральна дирекція Київської міської ради з обслуговування іноземних представництв» майно комунальної власності територіальної громади м. Києва, у тому числі: нежитловий будинок площею 136 кв.м та металевий ангар площею 484 кв.м в с. Калинівка, Броварського району, Київської області.
Розпорядженням Кабінету Міністрів України від 10.08.2011 №775-р передано цілісний майновий комплекс Комунального підприємства «Генеральна дирекція з обслуговування іноземних представництв» у державну власність та управління Державного управління справами.
Рішенням Виконавчого комітету Калинівської селищної ради від 25.08.2011 №110 присвоєно поштову адресу майну Генеральної дирекції з обслуговування іноземних представництв Київської міської ради, а саме: смт Калинівка, вул. Чернігівська,11/5, Броварського району, Київської області.
Іншим рішенням Виконавчого комітету Калинівської селищної ради від 31.05.2012 №65 «Про скасування рішення виконавчого комітету №110 від 25 серпня 2011 року» (далі - спірне рішення) зазначене вище рішення Виконавчого комітету Калинівської селищної ради №110 від 25.08.2011 скасовано.
Розпорядженням Державного управління справами від 09.04.2013 №70 припинено діяльність Комунального підприємства «Генеральна дирекція Київської міської ради з обслуговування іноземних представництв» шляхом реорганізації (перетворення) у Державне підприємство «Генеральна дирекція з обслуговування іноземних представництв» (далі - ДП «Генеральна дирекція з обслуговування іноземних представництв», позивач).
Відповідно до витягу з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності від 19.12.2013 №14966612 будівлі (нежитлова будівля та ангар) за адресою: Київська обл. Броварський р-н, смт. Калинівка, вул. Чернігівська, 11/5 перебувають у державній власності, власник - Державне управління справами.
28.07.2016 проведено державну реєстрацію за позивачем права господарського відання на вказане майно.
Узагальнений зміст позовних вимог та підстав позову
ДП «Генеральна дирекція з обслуговування іноземних представництв» звернулося до суду з позовом до Калинівської селищної ради Броварського району Київської області (далі - Рада, відповідач) про визнання протиправним та скасування спірного рішення.
Позивач посилається на порушення його майнових прав та створення ситуації правової невизначеності внаслідок скасування Радою її власного рішення про присвоєння поштової адреси об'єктам нерухомості позивача, без одночасного присвоєння такому майну нової поштової адреси.
Узагальнений зміст та обґрунтування оскаржуваних рішення суду першої інстанції та постанови суду апеляційної інстанції
Рішенням Господарського суду Київської області від 30.09.2022, залишеним без змін постановою Північного апеляційного господарського суду від 09.03.2023, позов задоволений. Визнано незаконним та скасовано спірне рішення.
Суди виходили з того, що спірне рішення про скасування поштової адреси, без прийняття відповідачем рішення про присвоєння іншої адреси об'єктам державної власності створює правову невизначеність та порушує правомочності позивача як особи, за якою у встановленому порядку зареєстроване право господарського відання на державне майно за раніше присвоєною цьому майну адресою: Київська обл., смт. Калинівка, вул. Чернігівська, 11/5.
Касаційна скарга
Не погоджуючись із зазначеними судовими рішеннями, Товариство з обмеженою відповідальністю «Укрінвест» (далі - третя особа) звернулося з касаційною скаргою, в якій просить їх скасувати з підстав, передбачених пунктами 1, 4 частини 2 статті 287 ГПК України, направити справу на новий розгляд до суду першої інстанції.
Аргументи учасників справи
Узагальнені доводи касаційної скарги
Суди не врахували висновки Великої Палати Верховного Суду в постанові від 12.03.2019 у справі № 911/3594/17, Верховного Суду у постановах від 24.01.2020 у справі № 910/10987/18, від 21.03.2019 у справі № 909/175/18, від 03.06.2020 у справі № 722/1882/16-ц щодо необхідності встановлення судами підстави набуття особою права власності на нерухомість при дослідженні обставин існування в особи речових прав на нерухомість. При цьому державна реєстрація не є способом набуття права власності, а лише становить засіб підтвердження фактів набуття речових прав на нерухоме майно.
Суди дійшли хибного висновку про те, що право позивача на об'єкти нерухомості було встановлено в постанові Верховного Суду від 02.08.2018 у справі № 911/2050/16, без урахування висновків Верховного Суду у постановах від 22.05.2018 у справі №923/1283/16, від 27.06.2018 у справі № 904/8186/17, відповідно до яких за змістом ст. 392 Цивільного кодексу України судове рішення не породжує права власності, а лише підтверджує таке право у випадках, коли це право не визнається, заперечується або оспорюється.
Унаслідок неврахування наведених висновків Верховного Суду суди не дослідили докази, зібрані у справі, щодо встановлення істотної обставини про доведеність чи недоведеність позивачем існування вказаної ним нерухомості на час прийняття відповідачем оскаржуваного рішення, що унеможливило встановлення та дослідження фактичних обставин, яка мають значення для правильного вирішення справи.
Позиція інших учасників справи у відзивах на касаційну скаргу
Позивач зазначає, що оскаржувані судові рішення є законними та обгрунтованими, просить залишити їх без змін, а касаційну скаргу без задоволення.
Державне управління справами також просить залишити рішення судів попередніх інстанцій без змін, як законні та обґрунтовані. Вважає доводи касаційної скарги про неврахування судами висновків Верховного Суду безпідставними, оскільки наведені скаржником постанови Верховного Суду стосуються правовідносин, які не є подібними з правовідносинами у справі №911/906/21.
Позиція Верховного Суду
Відповідно до положень частини 1 статті 300 ГПК України Верховний Суд розглядає доводи касаційної скарги тільки в частині, що стала підставою для відкриття касаційного провадження.
Щодо підстави касаційного оскарження, передбаченої пунктом 1 частини 2 статті 287 ГПК України
Розглянувши доводи та аргументи касаційної скарги в частині підстави, передбаченої пунктом 1 частини другої статті 287 ГПК України, які відповідають вимогам абзацу 2 пункту 5 частини 2 статті 290 ГПК України, разом з матеріалами справи, Верховний Суд приходить до висновку про необхідність закриття касаційного провадження за поданою касаційною скаргою у цій частині на підставі пункту 5 частини 1 статті 296 ГПК України.
Зазначена норма процесуального права спрямована на формування усталеної судової практики вирішення господарських спорів, що виникають з подібних правовідносин, а її застосування судом касаційної інстанції свідчитиме про дотримання принципу правової визначеності.
Проте наведена скаржником підстава касаційного оскарження не отримала підтвердження під час касаційного провадження, оскільки висновки Верховного Суду щодо застосування норм права у наведених скаржником постановах викладені не у подібних правовідносинах.
Під судовими рішеннями в подібних правовідносинах слід розуміти такі рішення, де є схожі предмет спору, підстави позову, зміст позовних вимог та встановлені фактичні обставини, а також має місце однакове матеріально-правове регулювання спірних правовідносин.
При цьому, на предмет подібності слід оцінити саме ті правовідносини, які є спірними у порівнюваних ситуаціях. Встановивши учасників спірних правовідносин, об'єкт спору (які можуть не відповідати складу сторін у справі та предмету позову) і зміст цих відносин (права й обов'язки сторін спору), суд має визначити, чи є певні спільні риси між спірними правовідносинами насамперед за їх змістом. А якщо правове регулювання цих відносин залежить від складу їх учасників або об'єкта, з приводу якого вони вступають у правовідносини, то у такому разі подібність необхідно також визначати за суб'єктним і об'єктним критерієм відповідно. Для встановлення подібності спірних правовідносин у порівнюваних ситуаціях суб'єктний склад цих відносин, предмети, підстави позовів і відповідне правове регулювання не обов'язково мають бути тотожними, тобто однаковими.
Слід виходити також із того, що підставою для касаційного оскарження є неврахування висновку Верховного Суду саме щодо застосування норми права, а не будь-якого висновку, зробленого судом касаційної інстанції на обґрунтування мотивувальної частини постанови. Саме лише зазначення у постанові Верховного Суду норми права також не є його правовим висновком про те, як саме повинна застосовуватися норма права у подібних правовідносинах.
Відповідно неврахування висновку Верховного Суду щодо застосування норми права у подібних правовідносинах як підстави для касаційного оскарження, має місце тоді, коли суд апеляційної інстанції, посилаючись на норму права, застосував її інакше (не так, в іншій спосіб витлумачив тощо), ніж це зробив Верховний Суд в іншій справі, де мали місце подібні правовідносини.
Такий правовий висновок викладено у постановах Великої Палати Верховного Суду від 23.06.2020 у справі №696/1693/15-ц (провадження № 14-737цс19) та від 12.10.2021 у справі №233/2021/19 (провадження №14-166цс20).
Таким чином, подібність правовідносин означає, зокрема, схожість суб'єктного складу учасників відносин, об'єкта та предмета правового регулювання, а також умов застосування правових норм (зокрема часу, місця, підстав виникнення, припинення та зміни відповідних правовідносин).
Разом з тим, зміст правовідносин з метою з'ясування їх подібності в різних рішеннях суду (судів) визначається обставинами кожної конкретної справи.
Проаналізувавши висновки, що викладені у постановах Верховного Суду у справах, на які посилався скаржник у касаційній скарзі, суд касаційної інстанції вважає, що вони стосуються правовідносин, які не є подібними з правовідносинами у справі, що переглядається, з огляду на таке.
Так, третя особа, посилаючись у касаційній скарзі на не врахування судами попередніх інстанцій правових висновків, викладених у постановах Верховного Суду у справі № 911/3594/17 (розглядався позов про визнання протиправним та скасування рішення селищної ради про надання згоди на реєстрацію права спільної власності територіальних громад на частину будівлі), у справі № 910/10987/18 (розглядався позов банку до товариства про звернення стягнення на предмет іпотеки), у справі № 909/175/18 (вирішувався спір про визнання права власності на матеріали (товари) та скасування рішення районної ради про включення до переліку об'єктів спільної власності територіальних громад нежитлового приміщення), у справі № 722/1882/16-ц (вирішувався спір про визнання майна спільною сумісною власністю та його поділ), фактично цитує окремі абзаци тексту постанов суду касаційної інстанції, при цьому скаржник не зазначає щодо якої норми права Верховним Судом зроблено висновок та яка норма, на думку скаржника, неправильно застосована судами попередніх інстанцій при розгляді даної справи.
Разом з тим, слід зазначити, що підставою для касаційного оскарження є неврахування висновку Верховного Суду саме щодо застосування норми права, а не будь-якого висновку, зробленого судом касаційної інстанції в обґрунтування мотивувальної частини постанови. Саме лише цитування у постанові Верховного Суду норми права також не є його правовим висновком про те, як саме повинна застосовуватися норма права у подібних правовідносинах.
Неврахування висновку Верховного Суду щодо застосування норми права, зокрема, має місце тоді, коли суд апеляційної інстанції, посилаючись на норму права, застосував її інакше (не так, в іншій спосіб витлумачив тощо), ніж це зробив Верховний Суд в іншій подібній справі.
Підсумовуючи викладене, Верховний Суд зазначає, що цитування скаржниками окремих висновків, наведених у вказаних вище постановах Верховного Суду, не є належним правовим обґрунтуванням підстави касаційного оскарження судових рішень, передбаченої пунктом 1 частини другої статті 287 ГПК України, а зміст зазначених скаржниками постанов не свідчить про застосування судами першої і апеляційної інстанцій норм права без урахування висновків, викладених у цих постановах.
Аргументи третьої особи щодо неправильного застосування судами положень статті 392 Цивільного кодексу України, без урахування правових висновків, Верховного Суду у справах №923/1283/16 та № 904/8186/17 (в обох справах розглядалися позови про визнання права власності на нерухоме майно), Верховним Судом також відхиляються.
Так, позивач у даній справі, що переглядається, оскаржує рішення органу місцевого самоврядування про скасування раніше присвоєної поштової адреси нерухомому майну з підстав порушення майнових прав позивача та створення ситуації правової невизначеності у зв'язку з відсутністю такої ідентифікуючої ознаки нерухомого майна, як поштової адреси. Судами попередніх інстанцій під час вирішення даного спору не застосовувались і не могли бути застосовані положення статті 392 Цивільного кодексу України, яка передбачає один із способів захисту прав власника у формі визнання права власності, тоді як між сторонами спору у справі № 911/906/21 (позивачем та відповідачем) спір про право власності на майно відсутній.
Беручи до уваги наведене, Верховний Суд встановив, що висновки щодо застосування норм права, які викладені у постановах Верховного Суду, на які посилається третя особа, стосуються правовідносин, які очевидно не є подібними з правовідносинами у даній справі, що розглядається.
З огляду на викладене, колегія суддів дійшла висновку, що доводи скаржника про те, що суд в оскаржуваній постанові застосував норму права без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у перелічених у касаційній скарзі постановах Верховного Суду, не знайшли свого підтвердження.
Отже, наведена скаржником підстава касаційного оскарження, передбачена пунктом 1 частини 2 статті 287 ГПК України, не отримала підтвердження під час касаційного провадження, у зв'язку чим касаційне провадження за касаційною скаргою третьої особи в частині вказаної підстави підлягає закриттю згідно з пунктом 5 частини 1 статті 296 цього Кодексу.
Щодо підстави касаційного оскарження, передбаченої пунктом 4 частини 2 статті 287 ГПК України
На обґрунтування підстави касаційного оскарження, передбаченої пунктом 4 частини 2 статті 287 ГПК України, скаржник посилається на неповне дослідження судами зібраних у справі доказів.
У розумінні пункту 4 частини 2 статті 287 ГПК України підставою касаційного оскарження є передбачене пунктом 1 частини 3 статті 310 цього Кодексу процесуальне порушення, яке полягає у недослідженні судом зібраних у справі доказів.
Відповідно до пункту 1 частини 3 статті 310 ГПК України підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є також порушення норм процесуального права, на які посилається скаржник у касаційній скарзі, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо суд не дослідив зібрані у справі докази, за умови висновку про обґрунтованість заявлених у касаційній скарзі підстав касаційного оскарження, передбачених пунктами 1, 2, 3 частини 2 статті 287 цього Кодексу.
Таким чином, за змістом пункту 1 частини 3 статті 310 ГПК України достатньою підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є не саме по собі порушення норм процесуального права у виді недослідження судом зібраних у справі доказів, а зазначене процесуальне порушення у сукупності з належним обґрунтуванням скаржником заявлених у касаційній скарзі підстав касаційного оскарження, передбачених пунктами 1, 2, 3 частини 2 статті 287 цього Кодексу.
Натомість зміст касаційної скарги переконливо свідчить про те, що доводи третьої особи зводяться здебільшого до посилань на необхідність переоцінки наявних у справі доказів, але, як зазначено вище, скаржник при цьому належним чином не обґрунтував у своїй касаційній скарзі наявність хоча б однієї з підстав касаційного оскарження, передбачених пунктами 1, 2, 3 частини 2 статті 287 ГПК України.
За таких обставин колегія суддів не бере до уваги доводи скаржника про неповне дослідження судом апеляційної інстанції зібраних у справі доказів за умови відсутності підстав касаційного оскарження, передбачених пунктами 1, 2, 3 частини 2 статті 287 ГПК України.
Таким чином, інша зазначена скаржником підстава касаційного оскарження, передбачена пунктом 4 частини 2 статті 287 ГПК України (щодо недослідження зібраних у справі доказів), також не отримала підтвердження під час касаційного провадження, що виключає скасування оскаржуваних рішення та постанови.
Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
З огляду на те, що наведена скаржником підстава касаційного оскарження, передбачена пунктом 1 частини 2 статті 287 ГПК України, не отримала підтвердження під час касаційного провадження, колегія суддів на підставі пункту 5 частини 1 статті 296 цього Кодексу дійшла висновку про необхідність закриття касаційного провадження за касаційною скаргою третьої особи у частині зазначеної підстави касаційного оскарження.
За змістом пункту 1 частини 1 статті 308 ГПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право залишити судові рішення судів першої інстанції та апеляційної інстанції без змін, а скаргу без задоволення.
Відповідно до частини 1 статті 309 ГПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо судове рішення, переглянуте в передбачених статтею 300 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Враховуючи межі перегляду справи в касаційній інстанції, передбачені статтею 300 ГПК України, колегія суддів вважає, що викладені у касаційній скарзі доводи не отримали підтвердження під час касаційного провадження, не спростовують висновку судів попередніх інстанцій щодо задоволення позову, в зв'язку з чим немає підстав для задоволення касаційної скарги та скасування оскаржуваних судових рішень.
Розподіл судових витрат
Судовий збір за подання касаційної скарги в порядку статті 129 ГПК України покладається на скаржника.
Керуючись статтями 296, 300, 301, 306, 308, 309, 314, 315, 317 Господарського процесуального кодексу України, Верховний Суд
1. Касаційне провадження за касаційною скаргою Товариства з обмеженою відповідальністю «Укрінвест» з підстави касаційного оскарження, передбаченої пунктом 1 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України, закрити.
2. Касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю «Укрінвест» з підстави касаційного оскарження, передбаченої пунктом 4 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України, залишити без задоволення, а постанову Північного апеляційного господарського суду від 09.03.2023 та рішення Господарського суду Київської області від 30.09.2022 у справі № 911/906/21 залишити без змін.
Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.
Головуючий Міщенко І.С.
Судді Багай Н.О.
Чумак Ю.Я.