Справа № 638/869/20 Номер провадження 22-ц/814/754/23Головуючий у 1-й інстанції Семіряд І.В. Доповідач ап. інст. Обідіна О. І.
07 серпня 2023 року м. Полтава
Колегія суддів судової палати у цивільних справах Полтавського апеляційного суду в складі:
головуючого судді: Обідіної О.І.
суддів: Бутенко С.Б., Прядкіної О.В.,
за участю секретаря Владімірова Р.В.,
розглянула в судовому засіданні в м. Полтаві, в порядку спрощеного провадження, апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Дзержинського районного суду м. Харкова від 29 листопада 2021 року, у складі судді Семіряд І.В., дата виготовлення повного тексту рішення 09 грудня 2021 року, по справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання права власності,
В січні 2020 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_2 , в якому просила визнати житловий будинок літ. «А-1» загальною площею 103 кв.м., житловою площею 47,5 кв.м., з надвірними будівлями та спорудами, що розташований за адресою АДРЕСА_1 , оціночною вартістю 941070 грн., спільною частковою власністю ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , визначити за нею право власності на 53/100 частини житлового будинку, визнати за відповідачем право власності на 47/100 частин житлового будинку.
Позов обґрунтований тим, що сторони по справі є рідними сестрами, батьками яких в жовтні 1979 року був придбаний житловий будинок, житловою площею 32,9 кв.м., з надвірними будівлями, який було зареєстровано за відповідачем ОСОБА_2 .
З 12.04.1980 вона була прописана у спірному житловому будинку, а в подальшому, з метою поліпшення житлових умов та за мовчазної згоди сестри як титульного власника житлового будинку, разом з чоловіком впродовж 1982-1990 років збудували житлові прибудови до нього.
Внаслідок здійснених нею поліпшень загальна житлова площа збільшилась та становить 103 кв.м., а відтак житловий будинок став об'єктом спільної часткової власності, в якому належна їй частка складає 53/100, а відповідача 47/100.
В добровільному порядку ОСОБА_2 відмовляється визнавати за нею право на вказану частку, що є підставою для звернення до суду.
Рішенням Дзержинського районного суду м. Харкова від 29 листопада 2021 року в задоволенні позову відмовлено.
Відмова в задоволенні позовних вимог вмотивована їх безпідставністю та недоведеністю позивачем обставин, якими вона обґрунтовувала заявлені вимоги.
Ухвалюючи рішення, суд дійшов висновку про відсутність правових підстав для визнання житлового будинку об'єктом спільної часткової власності, недоведеність позивачем належними доказами здійснення саме нею будівництва житлових прибудов до будинку, самостійне визначення останньою часток в спірному будинку, з огляду на те, що такий предмет доказування потребує спеціальних знань шляхом проведення будівельно- технічної експертизи, від проведення якої позивач відмовилася.
Не погодившись з рішенням суду, ОСОБА_1 подала апеляційну скаргу, в якій, посилаючись на невідповідність висновків суду обставинам справи, порушення судом норм матеріального та процесуального права, просить рішення скасувати та ухвалити нове про задоволення позову.
Вказує, що суд не дав правової оцінки виниклим у 1980 році між сторонами правовідносинам, які тривають до тепер, а право власності на збудовані у 1982-1990 роках житлові прибудови до будинку відповідача, не є самочинним будівництвом, на яке право власності у неї виникло з моменту його завершення у відповідності до норм ст. 331 ЦК України та Закону України "Про архітектурну діяльність".
Вважає, що факт здійснення прибудов саме позивачем доводиться показами свідків, а особисте визначення часток відповідає Інструкції щодо проведення поділу, виділу та розрахунку часток об'єктів нерухомого майна та не потребує проведення відповідної експертизи.
Колегія суддів, перевіривши матеріали справи та доводи апеляційної скарги, приходить до висновку про відсутність підстав для її задоволення.
Частиною 1 ст. 367 ЦПК України визначено, що суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції межах доводів та вимог апеляційної скарги.
За приписами ст. 375 ЦПК України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Як вбачається з матеріалів справи та встановлено судом, сторони по справі - ОСОБА_1 та ОСОБА_2 є рідними сестрами.
Згідно договору купівлі - продажу від 12 жовтня 1979 року ОСОБА_2 придбала у ОСОБА_3 жилий будинок (жилою площею 39,2 кв.м.) з надвірними будівлями за адресою АДРЕСА_1 .
Згідно рішення Харківської міської ради ІХ сесії ХХІV скликання від 25.12.2002 змінено назву « АДРЕСА_1 » на « АДРЕСА_1 ».
З Інформаційної довідки Реєстру територіальної громади міста Харкова вбачається, що у будинку за адресою АДРЕСА_1 зареєстровані ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_2 , ОСОБА_6 , ОСОБА_7 , ОСОБА_1 та ОСОБА_8 .
Одночасно вказана довідка містить інформацію про те, що позивач зареєстрована за спірною адресою з 12.04.1980.
Звертаючись до суду з позовом в порядку статті 392 ЦК України про визнання об'єкту нерухомого майна спільною частковою власністю сторін та визнання за сторонами часток домоволодіння, ОСОБА_1 посилалася на те, що будучи зареєстрованою у будинку за вказаною адресою з 1980 року, її родиною, за власні кошти, було здійснено прибудову до існуючого житлового будинку, внаслідок чого його площа збільшилася до 103 кв.м. Оскільки здійснені прибудови на її думу не є самочинним будівництвом, право власності на яке в неї виникло з моменту його завершення, вважає, що спірне домоволодіння належить сторонам на праві спільної часткової власності та має бути поділено з урахуванням вкладу кожного з співвласників у придбання, спорудження майна.
При цьому відповідач відмовляється визнавати позивача співвласником житлового будинку, що унеможливлює здійснення державної реєстрації права власності на частку домоволодіння та порушує її права.
Ухвалюючи рішення, суд дійшов висновку про відсутність правових підстав для визнання житлового будинку об'єктом спільної часткової власності, недоведеність позивачем належними доказами здійснення саме нею будівництва житлових прибудов до будинку, самостійне визначення останньою часток в спірному будинку, з огляду на те, що такий предмет доказування потребує спеціальних знань шляхом проведення будівельно- технічної експертизи, від проведення якої позивач категорично відмовилась.
Колегія суддів погоджується з вказаними висновками місцевого суду.
Так матеріалами справи доводиться, що з 1979 р. на підставі договору купівлі-продажу ОСОБА_2 на праві приватної власності належить житловий будинок за адресою АДРЕСА_1 .
Тобто, з 1979 року і по даний час єдиним власником спірного будинку є відповідач, вказане право власності в передбаченому законом порядку ніким не оскаржувалось.
В спірному будинку проживала сім'я відповідача, яка в 1980 році надала свою згоду на прописку в будинку позивачу як рідній сестрі.
У вересні 1982 року власник будинку ОСОБА_2 звернулась до виконавчого комітету із заявою про надання дозволу на здійснення добудови житлової кімнати та кухні внаслідок збільшення кількості осіб, які проживають в будинку.
Врахувавши, що в будинку фактично проживає дві сім'ї - власника ОСОБА_2 та сім'я її сестри, виконавчим комітетом Дзержинської районної ради народних депутатів м. Харкова від 07.09.1982 №254/3 було прийнято рішення про надання згоди власнику ОСОБА_2 дозволу на прибудову у домоволодінні за адресою АДРЕСА_1 , а саме жилої кімнати, кухні та коридору.
З листа КП «Харківське міське бюро технічної інвентаризації» від 07.08.2018 за №1042420 вбачається, що згідно з матеріалами інвентаризаційної справи реєстрацію права власності з надвірними будівлями за адресою АДРЕСА_1 , станом на 31.12.2012 проведено КП «ХМ ЮТІ» на праві власності на ім'я ОСОБА_2 , на підставі договору купівлі - продажу від 12.10.1979. Самовільно побудовано прибудову літ «А3-1» (приміщення №2-6, 2-7, ІІІ, загальною площею 16,9 кв.м). Самовільно переобладнано приміщення №1-3, 2-4 з житлових під підсобні (а.с. 27).
В своїй позовній заяві позивач вказує, що за мовчазної згоди титульного власника будинку вона разом з чоловіком впродовж 1982-1990 р.р, за власні кошти здійснили житлові добудови літ. «А1-1», літ. «А2» та літ. «А3» до будинку літ. «А-1», які не є самочинними об'єктами та не потребували введення їх в експлуатацію, як такі, що були збудовані до 05.08.1992.
Щодо вказаного твердження, колегія суддів звертає увагу на те, що принцип мовчазної згоди як правове поняття був введений в ЦК України лише в 2004 році, а відтак є безпідставним посилання позивача на дію такого принципу у правовідносинах, які виникли в 1980-1990 роках.
Крім того, будь-які переобладнання, добудови та конструктивні зміни житлового будинку, мають проводитись лише за згодою власника будинку, наявність якої не було доведена позивачем в ході розгляду справи.
Також, здійснення будь-яких прибудов до житлового будинку можливе лише на підставі отриманої згоди власника земельної ділянки, оскільки земельна ділянка по АДРЕСА_1 власником будинку ОСОБА_2 не приватизувалась та відноситься до комунальної власності громади м. Харкова.
Враховуючи період здійснення прибудов до житлового будинку, до уваги необхідно брати ті нормативно-правові акти, які діяли на той час та регулювали питання державної реєстрації права власності на житлові будинки, споруди, зокрема Інструкцію про порядок реєстрації будинків та домоволодінь у містах і селищах міського типу Української РСР, затверджена заступником Міністра комунального господарства Української РСР 31 січня 1966 року і яка втратила чинність на підставі наказу Держжитлокомунгоспу від 13 грудня 1995 року №56, Тимчасове положення про порядок реєстрації прав власності на нерухоме майно, затверджене наказом Міністерства юстиції України від 7лютого 2002 року №7/5 і зареєстроване в Мін'юсті 18 лютого 2002 року за № 157/6445 (з подальшими змінами).
Матеріали справи не містять доказів про надання органами виконавчої влади саме позивачу дозволу на здійснення прибудов до житлового будинку за спірною адресою.
Статтею 15 ЦК України визначено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.
Відповідно до ч. 1 ст. 16 цього Кодексу кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. У частині другій цієї статті визначається перелік основних способів захисту цивільних прав та інтересів.
Згідно ст. 328 ЦК України право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема з правочинів. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом.
Відповідно до ст. 392 ЦК України позов про визнання права власності може бути пред'явлено, по-перше, якщо особа є власником майна, але її право оспорюється або не визнається іншою особою; по-друге, якщо особа втратила документ, який засвідчує її право власності.
Позивачем у позові про визнання права власності є власник - особа, яка має право власності на майно (тобто вже стала його власником, а не намагається ним стати через пред'явлення позову).
Оскільки відповідно до статті 328 ЦК України набуття права власності - це певний юридичний склад, з яким закон пов'язує виникнення в особи суб'єктивного права власності на певні об'єкти, суд при застосуванні цієї норми повинен установити, з яких саме передбачених законом підстав, у який передбачений законом спосіб позивач набув право власності на спірний об'єкт та чи підлягає це право захисту в порядку, визначеному статтею 392 цього Кодексу.
За правилами статті 392 ЦК України позов про визнання права власності може бути пред'явлено, по-перше, якщо особа є власником майна, але її право оспорюється або не визнається іншою особою; по-друге, якщо особа втратила документ, який засвідчує його право власності.
Цивільний Кодекс УРСР, який діяв в період, вказаний позивачем як час здійснення прибудов, містив поняття права спільної часткової власності.
Так, ст. 133 ЦК УРСР визначала, що володіння, користування і розпорядження майном при спільній частковій власності провадиться за згодою всіх учасників, а при відсутності згоди - спір вирішується судом.
Між тим, ні ОСОБА_1 ні її чоловіком, питання визнання належного ОСОБА_2 житлового будинку об'єктом права спільної часткової власності впродовж 30 років не ставилось, з відповідним позовом до суду вказані особи не звертались.
В даному випадку позивач ОСОБА_1 ніколи власником житлового будинку не була, а лише була за згодою власника прописана в спірному будинку, заявлені нею вимоги про визнання житлового будинку спільною частковою власністю ОСОБА_1 та ОСОБА_2 - фактично є нівелюванням права власності останньої на будинок, якого вона набула в 1979 році.
Згідно положень статті 328 ЦК України набуття права власності - це певний юридичний склад, з яким закон пов'язує виникнення в особи суб'єктивного права власності на певні об'єкти, тому суд при застосуванні цієї норми повинен встановити, з яких саме передбачених законом підстав, чи в який передбачений законом спосіб позивач набув права власності на спірний об'єкт та чи підлягає це право захисту у порядку, передбаченому статтею 392 ЦК України.
Тобто, за вказаною нормою права вимога про визнання права власності може бути пред'явлена лише власником спірного майна, якщо це право оспорюється або не визнається іншою особою, а також у разі втрати ним документа, який засвідчує його право власності.
Стаття 392 ЦК України, в якій йдеться про визнання права власності, не породжує, а підтверджує наявне в позивача право власності, набуте раніше на законних підставах.
Вказана правова позиція викладена в постанові Верховного Суду від 26.09.2019 по справі № 352/1350/18 (61-12134св19).
Таким чином, вірно встановивши обставини по справі та визначившись з характером спірних правовідносин, суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про відсутність достатніх правових підстава для визнання спірного будинку спільною частковою власністю сторін, а відтак правомірно відмовив в заявлених вимог.
Доводи апеляційної скарги не спростовують висновків місцевого суду та не містять посилання на обставини, з якими процесуальне законодавство пов'язує скасування чи зміну судового рішення
Так, згідно до діючої на той час Інструкціі про порядок проведення технічної інвентаризації об'єктів нерухомого майна, затвердженої Наказом Державного комітету будівництва архітектури та житлової політики України від 24.05.2001 зведення індивідуальних житлових будинків, садових, дачних, господарських споруд, присадибних будівель та споруд, прибудов до них, які були збудовані до 05 серпня 1992 року - не належать до самочинного будівництва.
Між тим, вказані положення регулюють питання будівництва, здійсненого саме власником будівлі, тому не заслуговують на увагу твердження апелента про те, що здійснені позивачем прибудови не є самочинним будівництвом, оскільки мали місце в 80 роках минулого століття та не були врегульовані чинним на той час законодавством, враховуючи, що вказана норма закону передбачає «будівельну амністією» саме для власників житлових будинків, а не для осіб, які лише прописані в такому будинку.
При вирішенні спору суд першої інстанції вірно зауважив, що власником нерухомого майна за адресою АДРЕСА_1 , на підставі дійсного договору купівлі-продажу є відповідач ОСОБА_2 , правових підстав для позбавлення її власності в обраний позивачем спосіб - не має.
За вказаних обставин, колегія суддів не вбачає підстав для задоволення апеляційної скарги та скасування судового рішення, яке ухвалене з дотриманням норм матеріального та процесуального права.
Керуючись ст. ст. 367, 374 ч. 1 п. 1, 375, 382, 383, 384 ЦПК України колегія суддів, -
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.
Рішення Дзержинського районного суду м. Харкова від 29 листопада 2021 року залишити без змін.
Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена у касаційному порядку до Верховного Суду протягом 30 днів з дня складення повного судового рішення.
Повний текст постанови складено 21 серпня 2023 року.
Судді : Обідіна О.І. Бутенко С.Б. Прядкіна О.В.