Справа № 154/3078/22 Головуючий у 1 інстанції: Кусік І. В.
Провадження № 22-ц/802/657/23 Доповідач: Бовчалюк З. А.
14 серпня 2023 року місто Луцьк
Волинський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:
головуючого - судді Бовчалюк З.А.,
суддів - Здрилюк О.І., Карпук А.К.,
з участю секретаря судового засідання Ганжи М.І.,
представника позивача ОСОБА_1 ,
розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_3 про усунення перешкод в користуванні житловим приміщенням шляхом вселення, за апеляційною скаргою ОСОБА_3 на рішення Володимир-Волинського міського суду Волинської області від 27 квітня 2023 року,
ОСОБА_2 звернувся до суду з вказаним позовом, в якому зазначив, що починаючи з 2000 року він постійно проживав в будинку АДРЕСА_1 . Їх з відповідачем мати - ОСОБА_4 завжди пояснювала, що даний будинок залишиться для них з сестрою і вони будуть проживати у ньому на рівних умовах. З 10.05.2013 року ОСОБА_2 зареєстрований за вказаною адресою. Відповідач повернулася для постійного проживання до будинку батьків орієнтовно в 2014 році. Після смерті матері сторони продовжували проживати у даному будинку до 2020 року. В березні 2020 року ОСОБА_3 вигнала позивача з хати в літню кухню, наказала забиратися геть та повідомила, що хата належить їй, оскільки мати подарувала їй цей будинок ще в 2011 році.
Стверджує, що будь-якого іншого місця проживання він не має, тому змушений проживати в літній кухні де відсутні умови для проживання: немає електроенергії, відсутня можливість помитися. На неодноразові вимоги надати ОСОБА_2 в будинку відповідач відповідає відмовою. Таким чином ОСОБА_3 перешкоджає позивачу проживати в батьківській хаті, хоча вони є членами однієї сім'ї.
ОСОБА_2 наголосив, що він почав проживати у спірному будинку як член сім'ї власника житла - його матері ОСОБА_4 та з її згоди. З мамою не було узгоджено умов вселення, порядку користування житлом, строків проживання, а тому позивач на законних набув права користування цим будинком (сервітут), яке збереглося за ним. Після оформлення будинку на відповідача за умовами договору дарування 20.07.2011 року змінився власник будинку, при цьому ОСОБА_3 достеменно було відомо, що на час укладання договору дарування в ньому проживав позивач, отже, його право користування житлом зберегло чинність і після зміни власника будинку. Вимоги про припинення сервітуту відповідачем не заявлялися.
Просив суд усунути перешкоди у користуванні житловим будинком шляхом вселення його в будинок АДРЕСА_1 та стягнути зі ОСОБА_3 на свою користь 992,40 грн сплаченого судового збору.
Рішенням Володимир-Волинського міського суду Волинської області від 27 квітня 2023 року позов задоволено.
Ухвалено усунути перешкоди у користуванні житловим будинком шляхом вселення ОСОБА_2 в будинок АДРЕСА_1 .
Вирішено питання розподілу судових витрат.
Не погоджуючись з рішенням суду першої інстанції відповідач подала апеляційну скаргу в якій, покликаючись на неповне з'ясування судом обставин, що мають значення для справи та невідповідність висновків суду обставинам справи просить рішення скасувати та ухвалити нове рішення, яким в задоволенні позову відмовити.
У відзиві на апеляційну скаргу представник позивача просить апеляційну скаргу залишити без задоволення, а рішення суду першої інстанції залишити без змін.
Заслухавши представника позивача, дослідивши матеріали справи, перевіривши доводи апеляційної скарги, законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції, апеляційний суд приходить до висновку, що апеляційну скаргу необхідно залишити без задоволення, а рішення суду першої інстанції-без змін.
Відповідно до Інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об'єктів нерухомого майна щодо об'єкта нерухомого майна № 292673791 від 26.12.2021 року, відповідач є власницею житлового будинку АДРЕСА_1 на підставі договору дарування, серія та номер 3-807, виданого 20.07.2011 року; підстави виникнення права власності: свідоцтво про право на спадщину, 2154, 26.11.1981, за законом, Володимир-Волинська держнотконтора, свідоцтво про право власності 2152, 26.11.1981.
З будинкової книги НОМЕР_1 для прописки (реєстрації) громадян, які проживають в будинку АДРЕСА_1 вбачається, що домоволодіння перебуває у власності ОСОБА_3 . З 10.05.2013 року відповідач зареєстрований за вказаною адресою, з 17.11.2016 року - позивач.
Сторонами не оспорюється факт того, що спірний будинок є батьківським і відповідач проживає у ньому, як син колишнього та брат нинішнього власника будинку.
З технічного паспорту на садибний (індивідуальний) житловий будинок за вказаною адресою вбачається, що домоволодіння складається з: житлового будинку А-І; веранди а; погребу а1; тамбура а2; сходів а3;літньої кухні-гараж Б-1; вбиральні В; сараю В-1; колодязю Д; огорожі 1-2;огорожі 3-4; огорожі 5.
Як вбачається з листів виконавчого комітету Володимирської міської ради Волинської області № С-15420 від 25.08.2022 року та № С-15420 від 31.08.2022 року, позивач звертався до органів місцевої самоврядування для обстеження умов його проживання в технічному приміщенні за адресою: АДРЕСА_1 у зв'язку з тим, що його сестра перешкоджає проживанню в будинку.
Сторонами не оспорюється факт того, що позивач проживає в літній кухні спірного домоволодіння через те, що відповідач виселила його з житлового будинку.
З листів Володимирського РВП ГУНП у Волинській області № 19012/52/01-2022 від 05.12.2022 року, № 5823/52/1-2021 від 01.04.2021 року вбачається, що ОСОБА_3 протягом 2016-2022 років зверталася до поліції з приводу конфліктів з братом ОСОБА_2 . Даних про те, що позивача було притягнуто до відповідальності з вказаного приводу суду не надано. Наведене свідчить про існування конфлікту між сторонами.
Статтею 41 Конституції України встановлено, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним. Використання власності не може завдавати шкоди правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію і природні якості землі.
Відповідно до статті 47 Конституції України кожен має право на житло. Держава створює умови, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду. Громадянам, які потребують соціального захисту, житло надається державою та органами місцевого самоврядування безоплатно або за доступну для них плату відповідно до закону. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.
Згідно з частиною першою статті 316 ЦК України правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб.
Власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном. На зміст права власності не впливають місце проживання власника та місцезнаходження майна (стаття 317 ЦК України).
Відповідно до частин першої, другої статті 319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону.
Право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні (частина перша статті 321 ЦК України).
Згідно з положеннями статті 391 ЦК України власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном.
Зазначена норма матеріального права визначає право власника, у тому числі житлового приміщення або будинку, вимагати будь-яких усунень свого порушеного права від будь-яких осіб будь-яким шляхом, який власник вважає прийнятним. Визначальним для захисту права на підставі цієї норми права є наявність у позивача права власності та встановлення судом наявності перешкод у користуванні власником своєю власністю.
Особа, яка має речове право на чуже майно, має право на захист цього права, у тому числі і від власника, відповідно до положень глави 29 цього Кодексу (стаття 396 ЦК України) .
Такий загальний захист поширюється як на власника квартири (рішення ЄСПЛ від 24 листопада 1986 року у справі «Gillow v. the U.K.»), так і на наймача (рішення ЄСПЛ від 18 лютого 1999 року у справі «Larkos v. Cyprus»).
Відповідно до частини четвертої статті 9 ЖК України ніхто не може бути виселений із займаного жилого приміщення або обмежений у праві користування жилим приміщенням інакше як з підстав і в порядку, передбачених законом.
Сім'ю складають особи, які спільно проживають, пов'язані спільним побутом, мають взаємні права та обов'язки. Сім'я створюється на підставі шлюбу, кровного споріднення, усиновлення, а також на інших підставах, не заборонених законом і таких, що не суперечать моральним засадам суспільства (частини друга, четверта статті 3 СК України.
Згідно з частиною першою статті 383 ЦК України, статтею 150 ЖК України громадяни, які мають у приватній власності будинок (частину будинку), квартиру, користуються ним (нею) для особистого проживання і проживання членів їх сімей та інших осіб.
Відповідно до статті 156 ЖК України члени сім'ї власника жилого будинку (квартири), які проживають разом з ним у будинку (квартирі), що йому належить, користуються жилим приміщенням нарівні з власником будинку (квартири), якщо при їх вселенні не було іншої угоди про порядок користування цим приміщенням.
До членів сім'ї власника будинку (квартири) належать особи, зазначені в частині другій статті 64 цього Кодексу (до членів сім'ї наймача належать дружина наймача, їх діти і батьки. Членами сім'ї наймача може бути визнано й інших осіб, якщо вони постійно проживають разом з наймачем і ведуть з ним спільне господарство). Припинення сімейних відносин з власником будинку (квартири) не позбавляє їх права користування займаним приміщенням. У разі відсутності угоди між власником будинку (квартири) і колишнім членом його сім'ї про безоплатне користування жилим приміщенням до цих відносин застосовуються правила, встановлені статтею 162 цього Кодексу.
Згідно зі статтею 405 ЦК України члени сім'ї власника житла, які проживають разом з ним, мають право на користування цим житлом відповідно до закону. Житлове приміщення, яке вони мають право займати, визначається його власником. Член сім'ї власника житла втрачає право на користування цим житлом у разі відсутності члена сім'ї без поважних причин понад один рік, якщо інше не встановлено домовленістю між ним і власником житла або законом.
Відповідно до статті 391 ЦК України власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном.
У цій справі спір виник щодо вселення в будинок члена сім'ї власника будинку та зобов'язання не чинити йому перешкоди у користуванні будинком.
Отже, необхідно вирішити питання про співвідношення і застосування статей 391, 395, 405, 406 ЦК України та статей 64, 150 та 156 ЖК України.
Відповідно до частини п'ятої статті 403 ЦК України сервітут не позбавляє власника майна, щодо якого він встановлений, права володіння, користування та розпоряджання цим майном.
Згідно з пунктом 4 частини першої статті 406 ЦК України сервітут припиняється у разі припинення обставини, яка була підставою для встановлення сервітуту.
У постанові від 13 жовтня 2020 року у справі № 447/455/17, провадження № 14-64цс20, Велика Палата Верховного Суду сформулювала правовий висновок щодо застосування норм права щодо припинення права користування житловим приміщенням колишнього члена сім'ї власника житла.
Велика Палата Верховного Суду дійшла таких висновків, що аналіз норм статей 150, 156, 162 ЖК Української РСР дає підстави для висновку про те, що право членів сім'ї власника квартири користуватись жилим приміщенням може виникнути та існувати лише за умови, що така особа є членом сім'ї власника житлового приміщення, власник житлового приміщення надавав згоду на вселення такої особи, як члена сім'ї. Будь-яке виселення або позбавлення особи права користування житлом допускається виключно на підставах, передбачених законом, і повинно відбуватись в судовому порядку. При розгляді питання про припинення права користування колишнього члена сім'ї власника житла, суди мають приймати до уваги як формальні підстави, передбачені статтею 406 ЦК України, так і зважати на те, що сам факт припинення сімейних відносин з власником будинку (квартири) не позбавляє їх права користування займаним приміщенням, та вирішувати спір з урахуванням балансу інтересів обох сторін.
У цій справі, питання про вселення в будинок та зобов'язання не чинити перешкоди у користуванні ним, у контексті пропорційності застосування такого заходу має оцінюватися з урахуванням дотримання балансу між захистом права власності та захистом права члена сім'ї власника будинку на користування ним.
Законодавство не передбачає вичерпного переліку членів сім'ї та визначає критерії, за наявності яких особи складають сім'ю. Такими критеріями віднесення до кола членів однієї сім'ї є спільне проживання (за винятком можливості роздільного проживання подружжя з поважним причин і дитини з батьками), спільний побут і взаємні права й обов'язки осіб, які об'єдналися для спільного проживання.
Відповідне положення міститься у постанові КЦС ВС від 23 квітня 2020 року справі № 686/8440/16-ц.
Право членів сім'ї власника будинку (квартири) користуватись цим жилим приміщенням може виникнути та існувати лише за наявності права власності на будинок в особи, членами сім'ї якого вони є; з припиненням права власності особи втрачається й право користування жилим приміщенням у членів його сім'ї.
Відповідно до частин другої та четвертої статті 3 СК України, сім'ю складають особи, які спільно проживають, пов'язані спільним побутом, мають взаємні права та обов'язки. Сім'я створюється на підставі шлюбу, кровного споріднення, усиновлення, а також на інших підставах, не заборонених законом і таких, що не суперечать моральним засадам суспільства.
Згідно з абзацом п'ятим пункту 6 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України від 3 червня 1999 року № 5-рп/99 у справі про офіційне тлумачення терміна «член сім'ї» членами сім'ї є, зокрема особи, які постійно з ним мешкають і ведуть спільне господарство. До таких осіб належать не тільки близькі родичі (рідні брати, сестри, онуки, дід і баба), але й інші родичі чи особи, які не перебувають з особою у безпосередніх родинних зв'язках (брати, сестри дружини (чоловіка); неповнорідні брати і сестри; вітчим, мачуха; опікуни, піклувальники, пасинки, падчерки й інші).
Обов'язковими умовами для визнання їх членами сім'ї, крім спільного проживання, є: ведення спільного господарства, тобто наявність спільних витрат, спільного бюджету, спільного харчування, купівля майна для спільного користування, участь у витратах та утримання житла, його ремонт, надання взаємної допомоги, наявність усних чи письмових домовленостей про порядок користування житловим приміщенням, інших обставин, які засвідчують реальність сімейних відносин.
Отже, законодавство не передбачає вичерпного переліку членів сім'ї та визначає критерії, за наявності яких особи складають сім'ю. Такими критеріями віднесення до кола членів однієї сім'ї є спільне проживання (за винятком можливості роздільного проживання подружжя з поважним причин і дитини з батьками), спільний побут і взаємні права й обов'язки осіб, які об'єдналися для спільного проживання.
Суд першої інстанції дійшов висновку, що позивач у справі є членом сім'ї відповідача, оскільки є її рідним братом.
У статті 7 ЖК України передбачено, що ніхто не може бути виселений із займаного жилого приміщення або обмежений у праві користування жилим приміщенням інакше як з підстав і в порядку, передбачених законом. Житлові права охороняються законом, за винятком випадків, коли вони здійснюються в суперечності з призначенням цих прав чи з порушенням прав інших громадян або прав державних і громадських організацій.
Тобто будь-яке виселення або позбавлення особи права користування житлом допускається виключно на підставах, передбачених законом, і повинно відбуватись в судовому порядку.
Правильно встановивши фактичні обставини у справі, зокрема, що позивач проживав у спірному будинку на підставі того, що він був членом сім'ї попереднього власника (матері сторін) в подальшому на підставі погодження його проживання сестрою - відповідачем по справі, суд першої інстанції правомірно застосував до спірних правовідносин положення Конвенції про захист прав і основоположних свобод (далі - Конвенція), яку як і практику Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ), відповідно статті 17 Закону України від 23 лютого 2006 року №3477-IV «Про виконання рішень та застосування практики ЄСПЛ», суди застосовують при розгляді справ як джерело права.
Зокрема відповідно до пункту 1 статті 8 Конвенції кожній особі крім інших прав гарантовано право на повагу до її житла. Воно охоплює насамперед право займати житло, не бути виселеною чи позбавленою свого житла.
Пункт 2 статті 8 Конвенції чітко визначає підстави, за яких втручання держави у використання особою прав, зазначених у пункті 1 цієї статті, є виправданим. Таке втручання насамперед має бути передбачене законом і необхідне в демократичному суспільстві. Державі надаються широкі межі розсуду, які не є однаковими і в кожному конкретному випадку залежать від цілей, визначених у пункті 2 статті 8 Конвенції.
У пункті 27 рішення ЄСПЛ від 17 травня 2018 року у справі «Садов'як проти України» зазначено, що рішення про виселення становитиме порушення статті 8 Конвенції, якщо тільки воно не ухвалене «згідно із законом. Вислів «згідно із законом» не просто вимагає, щоб оскаржуваний захід ґрунтувався на національному законодавстві, але також стосується якості такого закону. Крім того, будь-яка особа, якій загрожує виселення, у принципі повинна мати можливість, щоб пропорційність відповідного заходу була визначена судом. Зокрема, якщо було наведено відповідні аргументи щодо пропорційності втручання, національні суди повинні ретельно розглянути їх та надати належне обґрунтування.
Ураховуючи, що виселення є серйозним втручанням у право особи на повагу до її житла, Суд надає особливої ваги процесуальним гарантіям, наданим особі в процесі прийняття рішення (див. пункт 60 вищезгаданого рішення у справі «Зехентнер проти Австрії»). Зокрема, навіть якщо законне право на зайняття приміщення припинено, особа вправі мати можливість, щоб співрозмірність заходу була визначена незалежним судом у світлі відповідних принципів статті 8 Конвенції (див., серед багатьох інших джерел, рішення ЄСПЛ від 09 жовтня 2007 року у справі «Станкова проти Словаччини» (Stankova v. Slovakia), заява № 7205/02, пункти 60-63; зазначене вище рішення у справі «МакКенн проти Сполученого Королівства», пункт 50; рішення від 15 січня 2009 року у справі «Косіч проти Хорватії» (Cosic v. Croatia), заява № 28261/06, пункти 21-23; та рішення від 22 жовтня 2009 року у справі «Пауліч проти Хорватії» (Paulic v. Croatia), заява № 3572/06, пункти 42-45). Відсутність обґрунтування в судовому рішенні підстав застосування законодавства, навіть якщо формальні вимоги було дотримано, може серед інших факторів братися до уваги при вирішенні питання, чи встановлено справедливий баланс заходом, що оскаржується (див., mutatis mutandis, рішення у справі «Беєлер проти Італії» (Beyeler v. Italy) [ВП], заява № 33202/96, пункт 110, ECHR 2000-I).
Отже, навіть якщо законне право на зайняття житлового приміщення припинене, особа вправі мати можливість, щоб її виселення було оцінене судом на предмет пропорційності у світлі відповідних принципів статті 8 Конвенції.
Конвенція в статті 1 Першого протоколу, практично в єдиному приписі, що стосується майна, об'єднує всі права фізичної або юридичної особи, які містять у собі майнову цінність.
ЄСПЛ у своїх рішеннях зазначає, що стаття 1 Першого протоколу до Конвенції містить три окремі норми: перша, що виражається в першому реченні першого абзацу та має загальний характер, закладає принцип мирного володіння майном. Друга норма, що міститься в другому реченні того ж абзацу, охоплює питання позбавлення права власності та обумовлює його певними критеріями. Третя норма, що міститься в другому абзаці, визнає право договірних держав, серед іншого, контролювати використання майна в загальних інтересах. Друга та третя норми, які стосуються конкретних випадків втручання у право мирного володіння майном, повинні тлумачитися у світлі загального принципу, закладеного першою нормою. Перша вимога статті 1 Першого протоколу до Конвенції полягає у тому, що будь-яке втручання у право на мирне володіння майном повинно бути законним. Вимога щодо законності у розумінні Конвенції вимагає дотримання відповідних положень національного законодавства та відповідності принципові верховенства права, що включає свободу від свавілля. Будь-яке втручання у право на мирне володіння майном повинно забезпечити «справедливий баланс» між загальним інтересом суспільства та вимогами захисту основоположних прав конкретної особи. Необхідність досягнення такого балансу відображена в цілому в структурі статті 1 Першого протоколу. Необхідного балансу не вдасться досягти, якщо на відповідну особу буде покладено індивідуальний та надмірний тягар.
У практиці ЄСПЛ напрацьовано три головні критерії, які слід оцінювати на предмет відповідності втручання в право особи на мирне володіння своїм майном принципу правомірного втручання, сумісного з гарантіями статті 1 Першого протоколу, а саме: а) чи є втручання законним; б) чи переслідує воно легітимну мету (виправданість втручання суспільним інтересом; в) чи є такий захід пропорційним визначеним цілям та переслідуваною метою. ЄСПЛ констатує порушення державою статті 1 Першого протоколу, якщо хоча б одного критерію не буде додержано.
Втручання держави в право особи на мирне володіння своїм майном повинно здійснюватися на підставі закону, під яким розуміється нормативно-правовий акт, що має бути доступним для заінтересованих осіб, чітким та передбачуваним у питаннях застосування та наслідків дії його норм. Тлумачення та застосування національного законодавства - прерогатива національних судів, але спосіб, у який це тлумачення і застосування відбувається, повинен призводити до наслідків, сумісних з принципами Конвенції з точки зору тлумачення їх у світлі практики ЄСПЛ.
Аналіз практики ЄСПЛ у контексті встановлених у справі обставин, дає підстави для висновку, що вимога ОСОБА_2 про усунення перешкод у користуванні зазначеним майном ґрунтується на вимогах закону, та переслідує легітимну мету.
Підсумовуючи викладене, дослідивши обставини, які мають значення для правильного вирішення справи, не вдаючись до надмірного формалізму при аналізі позовних вимог, не виходячи за рамки позовних вимог, суд приходить до висновку, що позивачем було надано достатньо доказів того, що він, як член родини відповідача має право на проживання в житловому будинку за вказаною адресою, а тому позов підлягає задоволенню.
Застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту суб'єктивного права, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення.
Обраний позивачем спосіб захисту має бути направлений на припинення оспорювання або порушення суб'єктивних цивільних прав та усунення наслідків такого порушення, відповідати матеріально-правовим способам захисту права.
У своїй діяльності ЄСПЛ керується принципом пропорційності, тобто дотримання «справедливого балансу» між потребами загальної суспільної ваги та потребами збереження фундаментальних прав особи, враховуючи те, що заінтересована особа не повинна нести непропорційний та надмірний тягар. Конкретному приватному інтересу повинен протиставлятися інший інтерес, який може бути не лише публічним (суспільним, державним), але й іншим приватним інтересом, тобто повинен існувати спір між двома юридично рівними суб'єктами, кожен з яких має свій приватний інтерес, перебуваючи в цивільно-правовому полі.
Правова позиція ЄСПЛ відповідно до пункту 1 статті 8 Конвенції гарантує кожній особі, крім інших прав, право на повагу до її житла. Воно охоплює насамперед право займати житло, не бути виселеною чи позбавленою свого житла.
Такий загальний захист поширюється як на власника квартири (рішення ЄСПЛ у справі Гіллоу проти Сполученого Королівства від 24 листопада 1986 року), так і на наймача (рішення ЄСПЛ у справі Ларкос проти Кіпру від 18 лютого 1999 року).
Дійсна сутність відповідних позовних вимог має оцінюватись судом виходячи з правових та фактичних підстав позову, наведених у позовній заяві, а не лише тільки з формулювань її прохальної частини, які можуть бути недосконалими.
У всякому разі неможливість для власника здійснювати фактичне користування житлом (як і будь-яким нерухомим майном) через його зайняття іншими особами не означає втрату власником володіння такою нерухомістю.
Права членів сім'ї власника житла також підлягають захисту, і позбавлення права на житло не лише має ґрунтуватися на вимогах закону, а й таке втручання повинно бути виправданим, необхідним для захисту прав позивача та не покладати надмірний тягар на відповідача.
Отже, всяке позбавлення права на житло є втручанням в право особи і без дослідження пропорційності і з'ясування балансу інтересів неможливо вирішити спір.
Виходячи з наведеного, повно та об'єктивно дослідивши всі обставини справи і давши їм вірну правову оцінку, суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про задоволення позову.
Висновки суду ґрунтуються на повно і всебічно з'ясованих обставинах справи, перевірених належними доказами, на які є покликання в рішенні суду і яким суд дав правильну юридичну оцінку.
Відповідно до ст.375 ЦПК України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального та процесуального права.
Доводи апеляційної скарги про те, що ОСОБА_2 знятий з реєстраційного обліку, а отже втратив право користування спірним житловим будинком, не заслуговують на увагу. Відповідач зняла позивача з реєстраційного обліку 27 квітня 2023 року, тобто відразу після ухвалення судом першої інстанції оскаржуваного рішення суду. Окрім того, відсутність реєстрації за місцем проживання не позбавляє члена сім'ї власника, який вселений за його згодою, на користування даним майном.
Доводи апеляційної скарги спростовуються вищенаведеними обставинами страви та не містять встановлених законом підстав для скасування оскаржуваного рішення, ухваленого з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Керуючись ст.ст. 367, 368, 375, 381, 382, 383, 384 ЦПК України, суд
Апеляційну скаргу ОСОБА_3 залишити без задоволення.
Рішення Володимир-Волинського міського суду Волинської області від 27 квітня 2023 року залишити без змін.
Постанова набирає законної сили з дня її прийняття і може бути оскаржена в касаційному порядку шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.
Головуючий-суддя:
Судді: