Ухвала
15 серпня 2023 року
м. Київ
справа № 545/2247/18
провадження № 61-6421св23
Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:
головуючого - Синельникова Є. В.,
суддів: Білоконь О. В., Осіяна О. М., Сакари Н. Ю.,
Шиповича В. В. (суддя-доповідач),
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1 ,
відповідач - ОСОБА_2 ,
третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмету спору, - служба у справах дітей виконавчого комітету Щербанівської сільської ради Полтавського району Полтавської області,
розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_2 , в інтересах якого діє адвокат Гаро Ганна Олександрівна, на рішення Полтавського районного суду Полтавської області, у складі судді Шелудякова Л. В., від 25 жовтня 2022 року та постанову Полтавського апеляційного суду, у складі колегії суддів: Панченка О. О., Абрамова П. С., Пікуля В. П., від 30 березня 2023 року,
Короткий зміст позовних вимог
У вересні 2018 року ОСОБА_1 звернулась до суду з позовом до
ОСОБА_2 , третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмету спору, - служба у справах дітей виконавчого комітету Щербанівської сільської ради Полтавського району Полтавської області, про визначення місця проживання дитини.
Позовна заява ОСОБА_1 мотивована тим, що 06 червня 2015 року між нею та відповідачем укладено шлюб, який зареєстровано у Центральному відділі державної реєстрації актів цивільного стану реєстраційної служби Полтавського міського управління юстиції. Заочним рішенням Полтавського районного суду Полтавської області від 15 січня 2018 року шлюб розірвано. Від шлюбу сторони мають малолітню дитину ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , яка є громадянкою України.
Після укладення шлюбу ОСОБА_1 переїхала до Великої Британії, однак невдовзі зрозуміла, що відповідач має проблеми із психічним здоров'ям, а саме: є емоційно нестабільним, страждає на неконтрольовані напади агресії, що змушувало її неодноразово перебувати з новонародженою дитиною в притулку для жертв домашнього насилля, і вона була визнана жертвою домашнього насилля через дії відповідача. Відсутність власного житла у відповідача та притягнення останнього до кримінальної відповідальності, фінансова неспроможність забезпечити дитину, змусили її повернутися до України з малолітньою дитиною для захисту інтересів останньої як громадянки України, та звернутися до суду з вимогою про визначення місця проживання дитини з нею.
Зазначала, що як матір, належним чином виконує свої обов'язки щодо забезпечення належних умов проживання, виховання, навчання, харчування та задоволення всіх потреб спільної з відповідачем дочки.
Посилаючись на викладене та остаточно сформулювавши позовні вимоги, ОСОБА_1 просила суд визначити місце проживання малолітньої
ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , з матір'ю - ОСОБА_1 , адреса проживання:
АДРЕСА_1 .
Інформація про рух справи в судах
Заочним рішенням Полтавського районного суду Полтавської області
від 28 листопада 2018 року позов ОСОБА_1 задоволено. Визначено місце проживання дитини ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , з матір'ю ОСОБА_1 , адреса проживання:
АДРЕСА_1 .
Ухвалою Полтавського районного суду Полтавської області від 24 січня 2019 року заяву ОСОБА_2 про перегляд заочного рішення суду задоволено. Заочне рішення Полтавського районного суду Полтавської області від 28 листопада 2018 року скасовано.
Ухвалою Полтавського районного суду Полтавської області від 20 березня 2019 року клопотання представника ОСОБА_2 - Гаро Г. О. задоволено. Провадження у справі закрито на підставі пункту 2 частини першої
статті 255 ЦПК України.
Закриваючи провадження у справі суд виходив з того, що дитина проживає в Україні разом з матір'ю, а відповідач не подав до суду зустрічний позов про визначення місця проживання дитини, що свідчить про відсутність спору між сторонами щодо місця проживання дочки. Відповідачем не порушено права позивача та малолітньої дитини.
Постановою Полтавського апеляційного суду від 21 травня 2019 року, залишеною без змін постановою Верховного Суду від 12 березня 2020 року, ухвалу Полтавського районного суду Полтавської області від 20 березня 2019 року скасовано, справу направлено для продовження розгляду до суду першої інстанції.
Колегія суддів апеляційного суду, виходила з того, що ОСОБА_1 звернулася з позовом до суду у вересні 2018 року, між сторонами не урегульовано усі спірні питання щодо дитини, відповідачем вживаються активні дії щодо повернення дитини до Великої Британії, а отже висновок районного суду про відсутність спору є помилковим.
Короткий зміст оскаржуваних судових рішень
Рішенням Полтавського районного суду Полтавської області від 25 жовтня 2022 року, залишеним без змін постановою Полтавського апеляційного суду від 30 березня 2023 року, позов ОСОБА_1 задоволено. Визначено місце проживання дитини ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , з матір'ю ОСОБА_1 , адреса проживання:
АДРЕСА_1 . Вирішено питання розподілу судових витрат.
Суд першої інстанції, вирішуючи спір, врахував, що умови для проживання дитини з матір'ю в повній мірі можуть забезпечити її повноцінний розвиток, навчання та виховання і таке рішення відповідатиме інтересам дитини, засвоєнню соціально схвалюваних способів поведінки, формуванню позитивної самооцінки та самосприйняття.
Апеляційний суд, погоджуючись з рішенням суду першої інстанції, врахував, що на момент відкриття провадження у цій справі дитина проживала в Україні понад 1 рік 9 місяців, про що відповідачу було достеменно відомо; спір виник до моменту звернення з позовом про повернення дитини; дитина інтегрована до середовища існування та виховується в благополучній родинній обстановці.
Вирішуючи питання юрисдикції національних судів України щодо вирішення заявленого спору, апеляційний суд виходив із того, що в даному випадку юрисдикція слідує за місцем постійного проживання дитини, а тому якщо місце постійного проживання дитини переноситься до іншої держави, органи влади держави нового місця постійного проживання набувають юрисдикції щодо суті спору.
При цьому Україна є звичайним місцем проживання малолітньої
ОСОБА_3 , оскільки в Україні дитина набула сталого кола спілкування, забезпечена належними житло-побутовими умовами, навчається у закладі дошкільної та позашкільної освіти, їй створені умови для фізичного та духовного розвитку, відбулася зміна мови спілкування та інші факти, які підтверджують, що дитина вважає своє місце проживання постійним, комфортним, а також місцем проживання своєї родини.
Короткий зміст вимог касаційної скарги
У касаційній скарзі представник ОСОБА_2 - адвокат Гаро Г. О. просить оскаржувані судові рішення скасувати, ухваливши нове судове рішення про відмову у задоволенні позову.
Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції
28 квітня 2023 року представник ОСОБА_2 - адвокат Гаро Г. О. подала до Верховного Суду касаційну скаргу на рішення Полтавського районного суду Полтавської області від 25 жовтня 2022 року та постанову Полтавського апеляційного суду від 30 березня 2023 року.
Ухвалою Верховного Суду від 15 травня 2023 року відкрито касаційне провадження, витребувано матеріали справи із суду першої інстанції.
У травні 2023 року матеріали справи надійшли до Верховного Суду.
Ухвалою Верховного Суду від 05 липня 2023 року справу призначено до розгляду у складі колегії із п'яти суддів в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи.
Аргументи учасників справи
Доводи особи, яка подала касаційну скаргу
Підставою касаційного оскарження судових рішень заявник зазначає неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, а саме застосування норм права без урахування висновків, викладених у постановах Верховного Суду
від 01 червня 2020 року у справі № 345/2844/16-ц, від 31 серпня 2022 року у справі № 683/1084/21 (пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України).
Крім того, вказує на порушення судами норм процесуального права та наявність передбачених пунктом 4 частини третьої статті 411 ЦПК України підстав для скасування оскаржуваних судових рішень (пункт 4
частини другої статті 389 ЦПК України).
Зазначає, що позивач 28 серпня 2018 року без згоди батька та всупереч рішенню Суду у справах сім'ї м. Портсмут (справа № PO17P00653) протиправно вивезла дочку за межі Великої Британії.
03 вересня 2018 року було отримано наказ Суду у справах сім'ї м. Портсмут (справа № PO18P00956), відповідно до якого позивачу наказано негайно повернути дитину до юрисдикції суду.
Вказані факти підтверджені постановою Полтавського апеляційного суду від 18 вересня 2019 року у справі № 552/1759/19 щодо забезпечення повернення малолітньої дитини до Сполученого Королівства Великої Британії та Північної Ірландії.
Звертає увагу, що відповідач не виконує судове рішення про повернення малолітньої дитини та переховується від органів виконавчої служби.
Зауважує, що питання визначення місця проживання дитини має розглядатись виключно судами країни, в якій дитина мала місце постійного проживання, тобто судами Сполученого Королівства Великої Британії та Північної Ірландії.
Вважає безпідставними посилання судів попередніх інстанцій на те, що дитина інтегрована до середовища існування, оскільки дитина перебуває ще в достатньо юному віці, щоб стверджувати про те, що вона прижилась у новому середовищі. Також наголошує, що тривалий розгляд справи зумовлений виключно діями позивача.
Вказує, що суд першої інстанції помилково взяв до уваги недопустимі докази, які були долучені до матеріалів справи через чотири роки після подання позову та не були направленні відповідачу. Крім того, вказаним доказам вже надавалась оцінка судами у справах про розірвання шлюбу та про визнання незаконним вивезення дитини і її повернення до місця постійного проживання.
Доводи особи, яка подала відзив на касаційну скаргу
У травні 2023 року ОСОБА_1 подала до Верховного Суду відзив на касаційну скаргу, в якому посилаючись на законність та обґрунтованість оскаржуваних судових рішень, просить касаційну скаргу залишити без задоволення.
Зазначає, що суди Великої Британії не вирішували вимог з боку батька про визначення місця проживання дитини. Відсутні також докази на підтвердження ухвалення національними судами України рішень про визнання (виконання) в Україні рішень судів Великої Британії.
Звертає увагу на висновки Європейського суду з прав людини у справі «Сатановська та Роджерс проти України» (заява № 12354/19), в якій визнано обґрунтованими та суттєвими для розгляду справ наступні обставини, на які посилалась відповідач як на підставу неповернення дитини до Великої Британії: заподіяння дитині значної психологічної шкоди у разі повернення до Великої Британії, зумовленої різкою зміною соціального середовища, вилучення зі звичного мовного середовища, несподіваним і незворотнім розривом тісних зав'язків з матір'ю; візові проблеми матері дитини, що унеможливлювали її повернення до Великої Британії для проживання разом з дитиною й потягнули б за собою тривале розлучення дитини з матір'ю.
Наголошує, що у даній справі її позиція обґрунтована аналогічними обставинами, як і в справі «Сатановська та Роджерс проти України» (заява
№ 12354/19), а саме:
- наявність візових проблем, ймовірність застосування до неї ув'язнення при перетині кордону Великої Британії за вивезення дитини;
- зумовлена вказаним перспектива можливої тривалої розлуки дитини з матір'ю, що катастрофічно зашкодить дитині;
- заподіяння неповоротної психологічної шкоди дитині у разі її переміщення до Великої Британії через те, що дитина соціально адаптована й нормально розвивається в україномовному середовищі, й вже сформувала соціальні та культурні зв'язки;
- відсутність доказів на підтвердження того, що через 4,7 років проживання дитини в Україні вона все ще однаково пристосована до проживання у англомовному середовищі у Великій Британії.
Вважає, що спір підпадає під юрисдикцію національних судів України, оскільки дитина проживає на території України понад 4 роки та прижилась в новому середовищі.
Фактичні обставини справи
06 червня 2015 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 укладено шлюб, який зареєстровано у Центральному відділі державної реєстрації актів цивільного стану реєстраційної служби Полтавського міського управління юстиції. Рішенням Полтавського районного суду Полтавської області
від 19 листопада 2020 року у справі № 545/3547/17 вказаний шлюб розірвано.
Від шлюбу сторони мають малолітню дитину ОСОБА_3 ,
ІНФОРМАЦІЯ_1 , що народилась на території Сполученого Королівства Великої Британії та Північної Ірландії, є громадянкою України.
Постановою Суду у справах сім'ї м. Портсмут (справа № РО17Р00653)
від 30 червня 2017 року заборонено ОСОБА_1 вивозити дитину з графства Хемпшир, з Англії та Уельсу. Даною постановою попереджено ОСОБА_1 , що вивезення дитини із Великої Британії без дозволу суду є кримінальним злочином згідно з актом про викрадення дітей від 1984 року.
В перші місяці після народження дитини ОСОБА_1 разом з дитиною проживала в притулках для жертв домашнього насилля.
Постановою Суду у справах сім'ї м. Кройдон від 17 липня 2017 року (справа № РО17Р00663) скасовано заборону виїзду ОСОБА_1 разом з дитиною за межі Хемпширу , однак збережено заборону вивозити дитину з території Англії та Уельсу . Пунктом 5 цієї постанови визначено контакт відповідача з дитиною, який повинен бути таким, як це погодять сторони, і такий контакт буде проходити під наглядом контактного центру, узгодженого сторонами.
ІНФОРМАЦІЯ_2 ОСОБА_1 вивезла дитину за межі Великої Британії, а ОСОБА_2 звернувся через компетентні органи Великої Британії за процедурами, встановленими Конвенцією про цивільно-правові аспекти міжнародного викрадення дітей, із заявою про забезпечення повернення малолітньої ОСОБА_3 до Великої Британії.
Постановою Полтавського апеляційного суду від 18 вересня 2019 року у справі № 552/1759/19, яка залишена без змін постановою Верховного Суду від 11 грудня 2019 року, визнано незаконним вивезення та утримування ОСОБА_1 на території України малолітньої дитини ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , та зобов'язано повернути останню до місця її постійного проживання - Сполученого Королівства Великої Британії та Північної Ірландії.
На виконання ухвали Полтавського районного суду Полтавської області
від 05 жовтня 2018 року органом опіки та піклування надано висновок про визначення місця проживання дитини ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , яким визначено доцільність проживання малолітньої дитини разом з матір'ю.
Мотиви, з яких виходив Верховний Суд, та застосовані норми права
Колегія суддів дійшла висновку про необхідність передачі справи на розгляд Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду, з наступних підстав.
У розглядуваній справі судами встановлено, що ОСОБА_3 народилася
ІНФОРМАЦІЯ_3 та від народження проживала на території Сполученого Королівства Великої Британії та Північної Ірландії.Батьками дитини є ОСОБА_2 та ОСОБА_1 .
Незважаючи на судові рішення Суду у справах сім'ї м. Портсмут (справа
№ РО17Р00653) від 30 червня 2017 року та Суду у справах сім'ї
м. Кройдон від 17 липня 2017 року (справа № РО17Р00663), 28 серпня
2018 року ОСОБА_1 разом з дочкою виїхала до України.
Крім того, наразі наявне чинне судове рішення - постанова Полтавського апеляційного суду від 18 вересня 2019 року у справі № 552/1759/19, якою визнано незаконним вивезення та утримування ОСОБА_1 на території України малолітньої ОСОБА_3 , 2017 року народження, та зобов'язано ОСОБА_1 повернути дитину до місця її постійного проживання - Сполученого Королівства Великої Британії та Північної Ірландії.
За змістом частини четвертої статті 82 ЦПК України обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом.
У розглядуваній справі апеляційний суд, погоджуючись з висновками суду першої інстанції про задоволення позову, виходив з того, що юрисдикція з вирішення спору про визначення місця проживання дитини слідує за місцем постійного проживання дитини, а тому якщо місце постійного проживання дитини переноситься до іншої держави, органи влади держави нового місця постійного проживання дитини набувають відповідної юрисдикції. При цьому апеляційний суд вважав, що Україна є звичайним місцем проживання малолітньої ОСОБА_3 .
Не погоджуючись з рішеннями судів попередніх інстанцій,представник ОСОБА_2 - адвокат Гаро Г. О. у касаційній скарзі, серед іншого, вважаючи, що питання визначення місця проживання дитини має розглядатись виключно судами країни, в якій дитина мала місце постійного проживання, тобто судами Сполученого Королівства Великої Британії та Північної Ірландії, зазначила підставою касаційною оскарження застосування судами норм права без урахування висновків Верховного Суду у постанові від 01 червня 2020 року у справі № 345/2844/16-ц.
За обставин справи № 345/2844/16-ц сторони (батьки) разом з дитиною, 2009 року народження, проживали у АДРЕСА_2 .
У липні 2015 року матір разом з дочкою за згодою батька приїхали в Україну на канікули та мали повернутися до Італії 29 серпня 2015 року. Натомість,
у серпні 2015 року матір повідомила батька про небажання повертатись з дитиною до Італії.
У січні 2016 року мати звернулась до національного суду України з позовом до батька про визначення місця проживання малолітньої дитини.
У вересні 2016 року в інтересах батька Головне територіальне управління юстиції в Івано-Франківській області звернулося до суду з позовом до матері про повернення малолітньої дитини.
Постановою Апеляційного суду Івано-Франківської області від 30 січня
2018 року в справі № 344/12248/16-ц позов про повернення дитини було задоволено. Визнано незаконним утримання дитини на території України та вирішено повернути її до місця постійного проживання в Італії.
Однак судове рішення про повернення дитини не виконувалось.
Незважаючи на наявність судового рішення про повернення дитини, яке набрало законної сили та не було виконаним, національні суди України у справі № 345/2844/16-ц розглянули по суті позов матері про визначення місця проживання дитини разом з нею.
Таким чином, правовідносини у справі № 345/2844/16-ц є подібними до правовідносин у розглядуваній справі за позовом ОСОБА_1 , в якій також дитина народилась на території іншої країни; незаконно утримується матір'ю на території України; наявне рішення суду про повернення дитини, яке набрало законної сили але залишається невиконаним; спір про визначення місця проживання розглянуто по суті національними судами України.
Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду у справі № 345/2844/16-ц, погоджуючись із судами попередніх інстанцій про наявність підстав для відмови у задоволенні позову матері про визначення місця проживання дитини, виходив зокрема із того, що: «…Установивши, що рішення [суду] щодо повернення дитини до попереднього місця проживання не виконано, а також те, що позивач незаконно утримує дитину в себе, й питання про визначення місця проживання дитини може бути предметом судового розгляду після повернення дитини до Італійської Республіки, суд першої інстанції, з висновком якого погодився суд апеляційної інстанції, зробив правильний висновок про відсутність правових підстав для задоволення позову…».
Проте колегія суддівне в повній мірі погоджується з висновками Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду, викладеними у постанові від 01 червня 2020 року у справі № 345/2844/16-ц, враховуючи таке.
Відповідно до статті 497 ЦПК України підсудність судам України цивільних справ з іноземним елементом визначається цим Кодексом, законом або міжнародним договором, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України.
У статті 66 Закону України «Про міжнародне приватне право» визначено, що Права та обов'язки батьків і дітей, крім випадків, передбачених статтями 67, 671, 674 цього Закону, визначаються особистим законом дитини або правом, яке має тісний зв'язок із відповідними відносинами і якщо воно є більш сприятливим для дитини.
Відповідно до частини першої статті 75 Закону України «Про міжнародне приватне право» підсудність судам України справ з іноземним елементом визначається на момент відкриття провадження у справі, незважаючи на те, що в ході провадження у справі підстави для такої підсудності відпали або змінилися.
Відповідно до статті 9 Конституції України та статті 19 Закону України «Про міжнародні договори України» чинні міжнародні договори, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України.
Україна згідно із Законом від 11 січня 2006 року № 3303-IV є учасницею Конвенції про цивільно-правові аспекти міжнародного викрадення дітей (далі - Гаазька конвенція 1980 року), а також згідно із Законом
від 14 вересня 2006 року № 136-V учасницею Конвенції про юрисдикцію, право, що застосовується, визнання, виконання та співробітництво щодо батьківської відповідальності та заходів захисту дітей (далі - Гаазька конвенція про батьківську відповідальність 1996 року).
Метою Гаазької конвенції 1980 року є забезпечення негайного повернення дітей, незаконно переміщених до будь-якої з Договірних держав або утримуваних у будь-якій із Договірних держав, та забезпечення того, щоб права на опіку і на доступ, передбачені законодавством однієї Договірної держави, ефективно дотримувалися в інших Договірних державах.
Питання набуття, здійснення, припинення чи обмеження батьківської відповідальності, а також її делегування, права опіки, в тому числі права стосовно піклування про особу дитини та, зокрема, право визначати місце проживання дитини, а також права на спілкування, у тому числі право брати дитину на обмежений період у місце інше, ніж звичайне місце проживання дитини, охоплюються предметною сферою застосування Гаазької конвенції про батьківську відповідальність 1996 року.
Відповідно до статті 5 Гаазької конвенції про батьківську відповідальність 1996 року судові або адміністративні органи Договірної Держави звичайного місця проживання дитини мають юрисдикцію вживати заходів, спрямованих на захист особи чи майна дитини.
У разі неправомірного переміщення або утримування дитини органи Договірної Держави, в якій дитина мала звичайне місце проживання безпосередньо до переміщення або утримування, зберігають свою юрисдикцію доти, доки дитина не набуде звичайного місця проживання в іншій Державі та
a) кожна особа, установа або інший орган, які мають права опіки, не погодяться з переміщенням або утримуванням або
b) дитина не проживає в такій іншій державі протягом періоду, що становить принаймні один рік після того, як особа, установа або інший орган, які мають права опіки, дізналися або повинні були дізнатися про місцеперебування дитини; не триває розгляд прохання про повернення, поданого в цей період, та дитина прижилася в новому середовищі (пункт 1 статті 7 Гаазької конвенції про батьківську відповідальність 1996 року).
За правилами Гаазької конвенції про батьківську відповідальність
1996 року у разі неправомірного переміщення або утримування дитини держава, в якій дитина зазвичай проживала безпосередньо перед переміщенням або утримуванням, зберігає юрисдикцію відповідно до статті 5, за умови дотримання певних умов відповідно до статті 7 цієї Конвенції. Стаття 7 цієї Конвенції встановлює форму збереження юрисдикції держави, в якій дитина мала звичайне місце проживання безпосередньо до переміщення чи утримування.
Для застосування пункту «b» частини першої статті 7 Гаазької конвенції про батьківську відповідальність 1996 року потрібно встановити такі обставини:
1) дитина проживає в іншій державі не менше одного року після того як особа, установа або інший орган, які мають права опіки, дізналися або повинні були дізнатися про місце перебування дитини;
2) протягом цього періоду не було заявлено вимоги про повернення дитини;
3) дитина адаптувалася до нового середовища.
У разі встановлення обставин у сукупності (дитина проживає в іншій державі не менше одного року після того як особа, установа або інший орган, які мають права опіки, дізналися або повинні були дізнатися про місце перебування дитини; протягом цього періоду не було заявлено вимоги про повернення дитини; дитина адаптувалася до нового середовища) за правилом пункту «b» частини першої статті 7 Гаазької конвенції про батьківську відповідальність 1996 року припиняється юрисдикція суду Договірної Держави попереднього звичайного місця проживання дитини з вирішення цього спору у зв'язку з набуттям нею нового постійного (звичайне для дитини) місця проживання.
Тобто, юрисдикція з вирішення такого спору лише за певних умов слідує за місцем проживання дитини.
Правилами щодо юрисдикції, закріплені у Гаазькій конвенції про батьківську відповідальність 1996 року, запроваджено загальний підхід до визначення юрисдикції, який забезпечує визначеність для сторін, і може, таким чином, сприяти недопущенню спроб пошуку «зручного суду» через міжнародне викрадення дітей. Правило статті 5 Гаазької конвенції про батьківську відповідальність 1996 року визначає місце постійного проживання дитини як первинну підставу для визначення юрисдикції, сприяє зверненню батьків до влади з питань опіки, доступу/контактів і переміщення в тих Договірних Державах, де їх дитина живе, замість її вивезення до інших юрисдикцій для вирішення таких питань.
Більш того, відповідно до статті 16 Гаазької конвенції 1980 року після одержання повідомлення про незаконне переміщення або утримування дитини відповідно до статті 3, судові або адміністративні органи Договірної держави, на територію якої була переміщена дитина, або на території якої вона утримується, не буде вирішувати по суті питання про піклування доти, поки не буде визначено, що дитина не повинна бути повернута відповідно до цієї Конвенції або поки заява не подана відповідно до цієї Конвенції протягом розумного періоду часу після одержання повідомлення.
Враховуючи, що
- ОСОБА_3 народилася ІНФОРМАЦІЯ_3 у м. Портсмут та після народження проживала у Сполученому Королівстві Великої Британії та Північної Ірландії;
- у серпні 2018 року за відсутності згоди батька та всупереч судовому рішенню держави звичайного місця проживання, матір із дочкою виїхала з Великобританії до України;
- батько не погодився із таким переміщенням та своєчасно звернувся до уповноважених органів із клопотанням про забезпечення повернення дитини;
- судовим рішенням у справі № 552/1759/19, яке набрало законної сили, було визнано незаконним вивезення та утримування ОСОБА_1 на території України малолітньої ОСОБА_3 і зобов'язано повернути дитину до місця її постійного проживання,
висновки судів попередніх інстанцій про підсудність національним судам України цього спору не узгоджуються із положеннями Гаазької конвенції про батьківську відповідальність 1996 року, оскільки відсутня сукупність обставин, передбаченихпунктом «b» частини першої статті 7 цієї Конвенції 1996 року.
Викладене свідчить про те, що за наявності судового рішення, яке набрало законної сили, але залишається невиконаним, щодо повернення дитини до Великої Британії та відсутності згоди компетентного органу (суду) Великої Британії щодо здійснення юрисдикції при вирішенні питання про визначення місця проживання малолітньої ОСОБА_3 , питання про визначення місця проживання дитини належить до юрисдикції судів Великої Британії і розгляду українськими судами не підлягає.
Оскільки у цій справі вирішення вимог ОСОБА_1 , на думку колегії суддів, не належить до юрисдикції національних судів України, то у Полтавського районного суду Полтавської області та Полтавського апеляційного суду були відсутні правові підстави для ухвалення рішення по суті спору.
Суди повинні були застосувати пункт 1 частини першої статті 255
ЦПК України, згідно з яким суд своєю ухвалою закриває провадження у справі, якщо справа не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства, а не вирішувати справу по суті.
Схожі висновки викладено у постановах Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 26 квітня 2022 року № 200/421/19 та від 28 червня 2023 року у справі № 372/2558/21.
Зазначене свідчить про застосування судом касаційної інстанції у різних складах різного підходу при вирішенні справ, які виникають з подібних правовідносин і врегульовані одними й тими ж нормами матеріального права, що викликає необхідність усунення виявлених розбіжностей у практиці їх розгляду Верховним Судом.
Суд, який розглядає справу в касаційному порядку у складі колегії суддів або палати, передає справу на розгляд об'єднаної палати, якщо ця колегія або палата вважає за необхідне відступити від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленому рішенні Верховного Суду (частина друга статті 403 ЦПК України).
Враховуючи викладене, колегія суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду вважає за необхідне відступити від висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постанові колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду у постанові від 01 червня
2020 року у справі № 345/2844/16-ц, та, з врахуванням вищенаведених мотивів, сформулювати висновки про те, що:
а) за наявності судового рішення про повернення дитини відповідно до Гаазької конвенції 1980 року, яке набрало законної сили але залишається невиконаним,
та
б) відсутності наданої відповідно до Гаазької конвенції про батьківську відповідальність 1996 року згоди компетентного органу іноземної держави, до якої підлягає поверненню дитина, на здійснення юрисдикції національними судами України
вирішення питання про визначення місця проживання дитини не належить до юрисдикції національних судів України, а у разі встановлення вказаних обставин під час розгляду цивільної справи провадження у справі підлягає закриттю на підставі пункту 1 частини першої статті 255 ЦПК України.
Керуючись статтями 260, 403, 404 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду
Справу № 545/2247/18 передати на розгляд Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду.
Ухвала набирає законної сили з моменту її підписання та оскарженню не підлягає.
Головуючий Судді: Є. В. Синельников О. В. Білоконь О. М. Осіян Н. Ю. Сакара В. В. Шипович