Постанова
Іменем України
02 серпня 2023 року
м. Київ
справа № 639/488/21
провадження № 61-12292св22
Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:
головуючого - Грушицького А. І.,
суддів: Карпенко С. О., Литвиненко І. В. (суддя-доповідач), Петрова Є. В., Пророка В. В.,
позивач - ОСОБА_1 ,
відповідачі: ОСОБА_2 , ОСОБА_3 ,
третя особа - приватний нотаріус Харківського міського нотаріального округу Жовнір Володимир Вікторович,
розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_2 на рішення Жовтневого районного суду м. Харкова від 21 січня 2022 року під головуванням судді Рубіжного С. О. та постанову Полтавського апеляційного суду від 24 жовтня 2022 року у складі колегії суддів: Бутенко С. Б., Обідіної О. І., Прядкіної О. В.
у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , третя особа - приватний нотаріус Харківського міського нотаріального округу Жовнір Володимир Вікторович, про визнання договору про визначення часток недійсним,
Короткий зміст позовних вимог
У січні 2021 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , третя особа - приватний нотаріус Харківського міського нотаріального округу Жовнір В. В., в якому просила суд визнати недійсним договір від 13 вересня 2019 року, укладений між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 про визначення часток у праві власності на нежитлове приміщення цокольного поверху № 08-010, 013, 017-019, у житловому будинку літера «А-10», що знаходиться за адресою: будинок АДРЕСА_1 , посвідчений приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу Жовнір В. В.
Позовна заява мотивована тим, що з 14 лютого 2009 року вона перебувала у зареєстрованому шлюбі з ОСОБА_2 , який розірвано рішенням Жовтневого районного суду міста Харкова від 18 травня 2020 року.
За договором від 22 травня 2014 року, тобто на час перебування подружжя у шлюбі, ними набуто у спільну сумісну власність нежитлове приміщення цокольного поверху № 08-010, 013, 017-019, у житловому будинку літера «А-10» загальною площею 91,7 кв. м, що знаходиться за адресою: будинок АДРЕСА_1 .
Іншим учасником спільної власності за вказаним договором є ОСОБА_3
13 вересня 2019 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 укладено договір про визначення часток у праві власності на вищевказане нежитлове приміщення по 1/2 частці за кожним. Договір посвідчено приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу Жовнір В. В. за реєстровим № 4063.
Вважає даний договір недійсним, оскільки вищевказане майно придбано під час шлюбу, воно є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, не дивлячись на те, що право власності оформлене тільки на одного з подружжя ОСОБА_2 .
Вказувала, що письмової згоди на розпорядженням спільним нерухомим майном вона не надавала, і цим правочином порушено її право, передбачене законом, на володіння, користування і розпорядження спільним сумісним майном за взаємною згодою подружжя. Відповідач всупереч закону самостійно, без письмової згоди другого з подружжя, визначив долю і правовий режим права власності на майно, що є об'єктом спільної сумісної власності подружжя.
Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій
Жовтневий районний суд міста Харкова рішенням від 21 січня 2022 року позов задовольнив.
Визнав недійсним договір про визначення часток у спільному сумісному майні нежитлових приміщень цокольного поверху № 08-010, 013, 017-019 у житловому будинку літера «А-10» загальною площею 91,7 кв. м, що знаходяться за адресою: будинок АДРЕСА_1 , укладений 13 вересня 2019 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 , посвідчений приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу Жовнір В. В., зареєстрований в реєстрі під номером 4063.
Вирішив питання про розподіл судових витрат.
Полтавський апеляційний суд постановою від 24 жовтня 2022 року апеляційну скаргу ОСОБА_2 залишив без задоволення, а рішення Жовтневого районного суду міста Харкова від 21 січня 2022 року залишив без змін.
Суд першої інстанції, з висновками якого погодився апеляційний суд, виходив з того, що на час визначення правового режиму права власності на майно, воно було об'єктом спільної сумісної власності подружжя і розпорядження цією спільною власністю можливо лише за згодою між усіма співвласниками.
ОСОБА_1 , як співвласник нерухомого майна, була наділена правом щодо володіння, користування та розпорядження спільним майном нарівні із іншими співвласниками, проте при укладенні між відповідачами договору про визначення часток співвласників, який за своєю правовою природою є договором поділу майна, що припиняє право спільної сумісної власності (стаття 372 ЦК України), нотаріально посвідчена згода позивача отримана не була, а тому учасники цього правочину діяли без достатніх повноважень, що є підставою для визнання такого договору недійсним.
Короткий зміст вимог касаційної скарги
У грудні 2022 року ОСОБА_2 подав до Верховного Суду касаційну скаргу на рішення Жовтневого районного суду міста Харкова від 21 січня 2022 року та постанову Полтавського апеляційного суду від 24 жовтня 2022 року, в якій просить оскаржені судові рішення скасувати та ухвалити нове рішення про відмову у задоволенні позову.
Узагальнені доводи особи, яка подала касаційну скаргу
Наведені в касаційній скарзі доводи містили підстави, передбачені пунктами 1, 4 частини другої статті 389 ЦПК України, для відкриття касаційного провадження.
У поданій касаційній скарзі заявник вказує, що суд апеляційної інстанції не врахував висновки, викладені у постанові Верховного Суду від 08 липня 2020 року у справі № 640/2800/18.
Заявник зазначає, що суди проігнорували те, що 13 вересня 2019 року у того самого нотаріуса, після укладення оспорюваного договору, між ОСОБА_2 та ОСОБА_1 укладено договір про виділ нерухомого майна зі складу майна подружжя та позивач не заперечувала того, що ним, як подружжю на праві спільної сумісної власності належить саме 1/2 частка зазначених нежитлових приміщень. Крім того, за вказаним договором про виділ нерухомого майна зі складу майна подружжя, за власною волею позивача та за її згодою 1/2 частка цих нежитлових приміщень, перейшла виключно в особисту власність ОСОБА_2 , а право власності позивача припинено.
Судами не враховано те, що під час укладення договору від 22 травня 2014 року, яким нерухомість набуто у спільну сумісну власність відповідачів, позивач надавала свою згоду на укладення цього договору. При цьому, нотаріусом роз'яснено умови режиму спільної сумісної власності, при якому вважається, що частки сторін договору є рівними, якщо інше не встановлено домовленістю між ними або законом.
Суди не обґрунтували яким чином вчиненням оспорюваного правочину, в якому позивач не є стороною, порушено її майнові права, яким чином вчинений правочин порушує її право спільної сумісної власності чи перешкоджає реалізації її прав на 1/2 частки зазначеного нерухомого майна.
Узагальнені доводи особи, яка подала відзив на касаційну скаргу
У січні 2023 року ОСОБА_1 подала до Верховного Суду відзив на касаційну скаргу, в якому просить залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржувані судові рішення без змін.
Позивач зазначає, що посилання в касаційній скарзі на висновки, викладені у постанові Верховного Суду від 08 липня 2020 року у справі № 640/2800/18 є безпідставними, оскільки правовідносини у справі, яка переглядається, та правовідносини у зазначеній справі, не є подібними.
Крім того, оспорюваний договір про визначення часток від 13 вересня 2019 року, будучи правильно визнаний судом недійсним, є таким з моменту вчинення, а договір про виділ нерухомого майна зі складу майна від 13 вересня 2019 року, на який відповідач посилається у касаційній скарзі, є за змістом частини першої статті 216 ЦК України по суті наслідком визнаного недійсним договору про визначення часток від 13 вересня 2019 року, а тому відповідно його зміст не має жодного правового значення, тобто є таким, що не встановлює і не припиняє цивільних прав та обов'язків.
Також, в провадженні Жовтневого районного суду міста Харкова перебуває справа № 639/2462/22 за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання недійсним договору про виділ нерухомого майна зі складу майна подружжя від 13 вересня 2019 року.
ОСОБА_1 мала право домовитися з відповідачами про більший розмір частки подружжя у спільній сумісній власності трьох осіб, що як наслідок, обумовлювало і збільшення її частки у спільній сумісній власності. Проте, свавілля одних співвласників, які самостійно без згоди іншого власника уклали договір, яким визначили частки, проте позивач не обізнана про такі дії, порушило права останньої, передбачені частиною другою статті 372 ЦК України та частиною першою статті 70 СК України.
Рух справи в суді касаційної інстанції
Верховний Суд ухвалою від 22 грудня 2022 року відкрив касаційне провадження у цій справі та витребував цивільну справу із Жовтневого районного суду міста Харкова.
09 січня 2023 року цивільна справа № 639/488/21 надійшла до Верховного Суду.
Верховний Суд ухвалою від 27 березня 2023 року справу призначив до розгляду в складі колегії з п'яти суддів у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи за наявними у ній матеріалами.
Фактичні обставини справи, встановлені судами
ОСОБА_1 та ОСОБА_2 з 14 лютого 2009 року перебували у зареєстрованому шлюбі, який розірвано рішенням Жовтневого районного суду м. Харкова від 18 травня 2020 року.
На підставі договору про позасудове врегулювання за договором іпотеки від 22 травня 2014 року № 746, ОСОБА_2 та ОСОБА_3 набули у власність нежитлове приміщення цокольного поверху № 08-010, 013, 017-019, у житловому будинку літ. «А-10» загальною площею 91,7 кв. м, що знаходиться за адресою: будинок АДРЕСА_1 .
Сторонами у справі не заперечується та підтверджується пунктом 6 вищевказаного договору, що на час придбання цієї нерухомості ОСОБА_2 перебував у зареєстрованому шлюбі з ОСОБА_1 , його дружиною подана заява про згоду на укладання цього договору.
13 вересня 2019 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 укладений договір про визначення часток у праві власності на вищевказане нежитлове приміщення, яким визначено розмір часток у цій власності по 1/2 частці за кожним з них. Вказаний договір посвідчено приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу Жовнір В. В. за реєстровим № 4063.
Згідно з пунктом 3 даного договору подальше користування та розпорядження зазначеними вище нежитловими приміщеннями буде здійснюватися ОСОБА_2 та ОСОБА_3 з дотриманням вимог чинного законодавства про спільну часткову власність.
Також, 13 вересня 2019 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_1 укладено договір про виділ нерухомого майна зі складу майна подружжя, посвідчений приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу Жовнір В. В. та зареєстрований в реєстрі за № 4066, згідно з яким право власності на 1/2 частку нежитлових приміщень цокольного поверху № 08-010, 013, 017-019 в житловому будинку літера «А-10» загальною площею 91,7 кв. м, що розташовані за адресою: будинок АДРЕСА_1 , зареєстровано за ОСОБА_2 .
Пунктом 3 вказаного договору визначено, що після укладення цього договору ця нерухомість переходить у особисту приватну власність ОСОБА_2 , а право спільної сумісної власності подружжя на нерухомість припиняється.
Позиція Верховного Суду
Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках:
1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку;
2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні;
3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах;
4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.
Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
Судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим (частина перша статті 263 ЦПК України).
Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України).
Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційноїскарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає задоволенню з таких підстав.
Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права
Згідно з частиною першою статті 5 ЦПК України, здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором.
За змістом статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Відповідно до частини першої статті 264 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання: 1) чи мали місце обставини (факти), якими обґрунтовувалися вимоги та заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; 2) чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; 3) які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; 4) яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин.
Зазначеним вимогам закону оскаржувані судові рішення у повній мірі не відповідають, з огляду на таке.
Відповідно до статті 41 Конституції України кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю. Право власності є непорушним.
За змістом статей 316, 317 ЦК України правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб. Власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном. Усі суб'єкти права власності є рівними перед законом.
Право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні. Особа може бути позбавлена права власності або обмежена у його здійсненні лише у випадках і в порядку, встановлених законом (частини перша, друга статті 321 ЦК України).
Статтею 355 ЦК України визначено, що майно, що є у власності двох або більше осіб (співвласників), належить їм на праві спільної власності (спільне майно). Майно може належати особам на праві спільної часткової або на праві спільної сумісної власності. Право спільної власності виникає з підстав, не заборонених законом. Спільна власність вважається частковою, якщо договором або законом не встановлена спільна сумісна власність на майно.
Спільна власність двох або більше осіб без визначення часток кожного з них у праві власності є спільною сумісною власністю (частина перша статті 368 ЦК України).
У відповідності до статті 370 ЦК України співвласники мають право на виділ у натурі частки із майна, що є у спільній сумісній власності, крім випадків, установлених законом.
У разі виділу частки із майна, що є у спільній сумісній власності, вважається, що частки кожного із співвласників у праві спільної сумісної власності є рівними, якщо інше не встановлено домовленістю між ними, законом або рішенням суду.
Виділ частки із майна, що є у спільній сумісній власності, здійснюється у порядку, встановленому статтею 364 цього Кодексу.
Частиною першою статті 364 ЦК України передбачено право співвласника на виділ у натурі частки із майна, що є у спільній частковій власності.
За змістом цієї норми виділ частки зі спільного майна - це перехід частини цього майна у власність учасника спільної власності пропорційно його частки в праві спільної власності й припинення для цієї особи права на частку у спільному майні.
Вид майна, що перебуває у спільній частковій власності, впливає на порядок виділу з нього частки.
Питання щодо поділу майна, що є у спільній частковій власності, врегульовано статтею 367 ЦК України, у відповідності до якої майно, що є у спільній частковій власності, може бути поділене в натурі між співвласниками за домовленістю між ними. У разі поділу спільного майна між співвласниками право спільної часткової власності на нього припиняється. Договір про поділ нерухомого майна, що є у спільній частковій власності, укладається у письмовій формі і підлягає нотаріальному посвідченню.
Виходячи з аналізу змісту наведених норм права, поняття «поділ» та «виділ» не є тотожними. При поділі майно, що знаходиться в спільній частковій власності, поділяється між усіма співвласниками, і правовідносини спільної часткової власності припиняються. При виділі частки правовідносини спільної часткової власності, як правило, зберігаються, а припиняються лише для співвласника, частка якого виділяється. Винятком з цього правила є ситуація, коли майно належить на праві спільної часткової власності двом співвласникам, - тоді має місце поділ спільного майна. Тобто, поділ спільного майна відрізняється від виділу частки співвласника або припинення його права на частку в спільному майні однією суттєвою ознакою - у разі поділу майна право спільної часткової власності на нього припиняється.
Подібних висновків дійшов Верховний Суд, про що зазначив у постановах від 19 травня 2021 року у справі № 501/2148/17 (провадження № 61-22087св19), від 28 липня 2021 року у справі № 310/7011/17 (провадження № 61-7153св20), від 29 червня 2022 року № 495/3521/18 (провадження № 61-18535св21).
Стаття 355 ЦК України передбачає два види спільної сумісної власності осіб: спільна сумісна або спільна часткова. При поділі або виділі в натурі частки з майна, що перебуває в спільній сумісній власності, вважається, що частки в співвласників у праві спільної сумісної власності є рівними, якщо інше не передбачено договором або законом.
Частина третя статті 368 ЦК України встановлює, що майно, набуте подружжям у шлюбі, є їх спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено договором, або законом.
Зазначені положення ЦК України збігаються з положеннями СК України щодо правового режиму спільного майна подружжя.
СК України закріплює як право спільної сумісної власності подружжя на майно, набуте подружжям під час шлюбу (стаття 60 СК України), так і право поділу цього майна (стаття 70), а також право подружжя на укладання між собою договорів щодо поділу цього майна (стаття 9, частина перша статті 65, частина друга статті 69 СК України).
У статті 9 СК України законодавець закріпив право подружжя на укладення між собою сімейних договорів. При цьому подружжя може врегулювати свої відносини за домовленістю (договором), якщо це не суперечить вимогам СК України, інших законів та моральним засадам суспільства. Особи, які проживають однією сім'єю, також можуть врегулювати свої сімейні відносини за договором, який має бути укладений у письмовій формі. Такий договір є обов'язковим до виконання, якщо він не суперечить вимогам СК України, інших законів України та моральним засадам суспільства.
У частині першій статті 65 СК України закріплено принцип розпорядження спільним майном подружжя за взаємною згодою.
Також частина друга статті 69 СК України передбачає принцип розподілу майна подружжя за взаємною згодою.
За змістом статті 60 СК України право спільної сумісної власності на майно виникає у обох із подружжя одночасно.
Згідно зі статтею 70 СК України у разі поділу майна, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором.
Відповідно до частини першої статті 71 СК України майно, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, ділиться між ними в натурі. Зазначена норма не забороняє подружжю припинити право спільної сумісної власності подружжя на це майно і встановити право спільної часткової власності подружжя на нього відповідно до статті 64 СК України.
Отже, майно, яке належить подружжю на праві спільної сумісної власності, може бути поділено між ними як у рівних, так і в інших частках за взаємною домовленістю.
Майно, яке належить одному з подружжя на праві особистої приватної власності, не може бути предметом такого договору, оскільки не підлягає поділу між подружжям. Однак воно може бути предметом інших цивільно-правових договорів, зокрема, договорів дарування, купівлі-продажу, найму (оренди) тощо, які подружжя можуть укладати між собою або з іншими особами на підставі частини першої статті 64 СК України.
Предметом договору про поділ спільного майна подружжя може бути як все майно (майнові права), що були набуті подружжям за час шлюбу, так і його частина. При цьому майно (майнові права), які не увійшли до предмета договору, залишаються в спільній сумісній власності подружжя. Договір про поділ майна подружжя може бути укладений з умовою виплати грошової компенсації або без неї.
Відтак подружжя має право на власний розсуд здійснити поділ спільного майна, яке належить їм на праві спільної сумісної власності, при цьому самостійно визначивши його обсяг та частку кожного з них у цьому майні.
За вимогами частин першої, другої та четвертої статті 369 ЦК України співвласники майна, що є у спільній сумісній власності, володіють і користуються ним спільно, якщо інше не встановлено домовленістю між ними. Розпоряджання майном, що є у спільній сумісній власності, здійснюється за згодою всіх співвласників, якщо інше не встановлено законом. У разі вчинення одним із співвласників правочину щодо розпорядження спільним майном вважається, що він вчинений за згодою всіх співвласників, якщо інше не встановлено законом. Правочин щодо розпорядження спільним майном, вчинений одним із співвласників, може бути визнаний судом недійсним за позовом іншого співвласника у разі відсутності у співвласника, який вчинив правочин, необхідних повноважень.
Згідно із частинами першою, другою та третьою статті 65 СК України дружина, чоловік розпоряджаються майном, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, за взаємною згодою. При укладенні договорів одним із подружжя вважається, що він діє за згодою другого з подружжя. Дружина, чоловік має право на звернення до суду з позовом про визнання договору недійсним як такого, що укладений другим із подружжя без її, його згоди, якщо цей договір виходить за межі дрібного побутового. Для укладення одним із подружжя договорів, які потребують нотаріального посвідчення і (або) державної реєстрації, а також договорів стосовно цінного майна, згода другого з подружжя має бути подана письмово. Згода на укладення договору, який потребує нотаріального посвідчення і (або) державної реєстрації, має бути нотаріально засвідчена.
Аналіз наведених положень закону, які визначають порядок розпорядження майном, що знаходиться у спільній сумісній власності подружжя дозволяє дійти висновку, що чоловік та дружина розпоряджаються цим майном за взаємною згодою, наявність якої презюмується при укладенні договорів одним з подружжя.
Згідно із частиною першою статті 317 ЦК України права володіння, користування та розпоряджання своїм майном належать власнику. Якщо майно належить особі не на праві особистої приватної власності, а разом з іншим співвласником на праві спільної сумісної власності, то розпорядження майном здійснюється за згодою останнього. Відсутність такої згоди іншого зі співвласників (другого з подружжя) на укладення правочину щодо спільного майна свідчить про відсутність у співвласника, який вчинив правочин, необхідних повноважень на укладення такого правочину. У таких випадках відсутня воля власника спільного майна, на боці якого виступають обидва співвласники (подружжя), на вчинення правочину.
Водночас пунктом 6 статті 3 ЦК України до засад цивільного законодавства віднесено, серед іншого, добросовісність.
Відповідно до частини другої статті 369 ЦК України та частини другої статті 65 СК України при укладенні одним з подружжя договору щодо розпорядження спільним майном вважається, що він діє за згодою другого з подружжя.
При цьому наявність згоди одного з подружжя на укладення другим з подружжя договору щодо розпорядження спільним майном наділяє його необхідним обсягом повноважень на вчинення такого правочину.
З аналізу зазначених норм закону в їх взаємозв'язку можна зробити висновок, що презумпція розпорядження спільним майном одним з подружжя за згодою другого з подружжя встановлена саме на користь добросовісного набувача прав на таке майно.
Тому укладення одним з подружжя договору щодо розпорядження спільним майном без згоди другого з подружжя може бути підставою для визнання такого договору недійсним лише в тому разі, якщо суд встановить, що третя особа (контрагент за таким договором) діяла недобросовісно, зокрема знала чи за обставинами справи не могла не знати про те, що майно належить подружжю на праві спільної сумісної власності і що той з подружжя, хто укладає договір, не отримав згоди на це другого з подружжя.
Враховуючи викладене, а також те, що укладений 13 вересня 2019 року між ОСОБА_3 та ОСОБА_2 договір про визначення часток не є договором про розпорядження спільним майном подружжя, набутим ОСОБА_2 та ОСОБА_1 під час перебування у шлюбі, оскільки зазначене нерухоме майно не втратило статусу спільної сумісної власності подружжя, та не позбавило у подальшому подружжя (того ж дня) укласти договір про виділ нерухомого майна зі складу майна подружжя, зокрема спірного нежитлового приміщення, тому висновки судів попередніх інстанцій про наявність підстав для задоволення позову є помилковими, а судові рішення такими, що підлягають скасуванню з прийняттям нової постанови про відмову в задоволенні позовних вимог.
Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
Відповідно до статті 412 ЦПК Українипідставами для скасування судових рішень повністю або частково і ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права.
Зважаючи на те, що у справі не вимагається збирання або додаткової перевірки чи оцінки доказів, обставини справи встановлені судами повно, але допущено неправильне застосування норм матеріального права, оскаржувані судові рішення підлягають скасуванню з прийняттям нової постанови про відмову у їх задоволенні з наведених вище підстав.
Також підлягає скасуванню рішення суду першої інстанції в частині вирішення питання про розподіл судових витрат.
Щодо судових витрат
Згідно з частиною першою статі 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.
Відповідно до підпункту «в» пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України постанова суду касаційної інстанції складається, зокрема з резолютивної частини із зазначенням у ній розподілу судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.
Враховуючи те, що касаційна скарга ОСОБА_2 підлягає задоволенню, то понесені ним судові витрати у вигляді сплати судового збору за подання апеляційної та касаційної скарг в загальному розмірі 3 178 грн підлягають стягненню з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 .
Керуючись статтями 141, 400, 409, 412, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду
Касаційну скаргу ОСОБА_2 задовольнити.
Рішення Жовтневого районного суду міста Харкова від 21 січня 2022 року та постанову Полтавського апеляційного суду від 24 жовтня 2022 року скасувати та прийняти нову постанову.
У задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , третя особа - приватний нотаріус Харківського міського нотаріального округу Жовнір Володимир Вікторович, про визнання договору про визначення часток недійсним відмовити.
Стягнути з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 судові витрати, понесені на сплату судового збору за подання апеляційної та касаційної скарг в загальному розмірі 3 178 (три тисячі сто сімдесят вісім) гривень.
Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.
ГоловуючийА. І. Грушицький Судді:С. О. Карпенко І. В. Литвиненко Є. В. Петров В. В. Пророк