Постанова
Іменем України
09 серпня 2023 року
місто Київ
справа № 439/1475/18
провадження № 61-3069св23
Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:
головуючого - Ступак О. В.,
суддів: Білоконь О. В., Гулейкова І. Ю., Погрібного С. О. (суддя-доповідач), Яремка В. В.,
учасники справи:
заявниця - ОСОБА_1 ,
суб'єкт оскарження - державний виконавець Бродівського відділу державної виконавчої служби у Золочівському районі Західного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Львів) Абрагамець Марія Михайлівна,
заінтересована особа - ОСОБА_2 ,
розглянув у порядку письмового провадження касаційну скаргуОСОБА_1 на постанову Львівського апеляційного суду від 17 травня 2022 року, ухвалену колегією суддів у складі Бойко С. М., Копняк С. М., Ніткевича А. В.,
І. ФАБУЛА СПРАВИ
Стислий виклад позиції заявниці
ОСОБА_1 у вересні 2021 року звернулася до суду зі скаргою, в якій просила:
- визнати неправомірними дії державного виконавця Бродівського відділу державної виконавчої служби у Золочівському районі Львівської області Західного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Львів)
(далі - Бродівський ВДВС) Абрагамець М. М. (далі - державний виконавець);
- визнати неправомірними та скасувати рішення (повідомлення) державного виконавця від 02 вересня 2021 року про повернення ОСОБА_1 без прийняття до виконання виконавчих листів № 439/1475/18, виданих Бродівським районним судом Львівської області, про виділення ОСОБА_1 : 1/2 частини готівкових коштів у розмірі 7 500, 00 дол. США, що згідно з курсом Національного банку України еквівалентно 185 330, 25 грн; автомобіля марки IVECO DAILY 29L9, 2001 року випуску, державний номерний знак НОМЕР_1 ; причепа ПГ-02-Б, 2014 року випуску;
- зобов'язати Бродівський ВДВС відкрити виконавчі провадження за цими виконавчими листами.
Заявниця обґрунтовувала вимоги скарги тим, що оскаржуваними рішеннями (повідомленнями) державного виконавця повернуто без прийняття до виконання виконавчі листи, видані їй як стягувачу, які стосуються поділу спільного сумісного майна подружжя.
На переконання ОСОБА_1 , помилковими є висновки державного виконавця, що ухвалене на її користь рішення суду не передбачає застосування заходів примусового виконання рішення.
Зазначила, що розділ XII Інструкції з організації примусового виконання рішень, затвердженої наказом Міністерства юстиції України від 02 квітня 2012 року № 512/5 (у редакції наказу Міністерства юстиції України від 29 вересня 2016 року № 2832/5), зареєстрованої в Міністерстві юстиції України 02 квітня 2012 року за № 489/20802, та приписи пункту 7 частини четвертої статті 4, абзацу 4 частини третьої статті 74 Закону України «Про виконавче провадження», на які є посилання в оскаржуваних рішеннях (повідомленнях) про повернення виконавчого документа стягувачу без прийняття до виконання, не містить жодних обмежень щодо неможливості виконання рішення суду в примусовому порядку органами ДВС.
Стислий виклад заперечень інших учасників справи
Суб'єкт оскарження подав відзив на скаргу ОСОБА_1 , просив відмовити у її задоволенні за безпідставністю.
Стислий виклад змісту ухвали суду першої інстанції
Ухвалою від 23 вересня 2021 року Бродівський районний суд Львівської області задовольнив скаргу ОСОБА_1 .
Суд визнав дії державного виконавця неправомірними.
Визнав протиправним рішення (повідомлення) від 02 вересня 2021 року про повернення виконавчого листа № 439/1475/18, виданого 28 квітня 2020 року Бродівським районним судом Львівської області, що стосується виділення ОСОБА_1 1/2 частини готівкових коштів у розмірі 7 500, 00 дол. США, що згідно з курсом Національного банку України еквівалентно 185 330, 25 грн.
Визнав неправомірним рішення (повідомлення) від 02 вересня 2021 року про повернення виконавчого листа № 439/1475/18, виданого 28 квітня 2020 року Бродівським районним судом Львівської області, що стосується виділення ОСОБА_1 автомобіля марки IVECO DAILY 29L9, 2001 року випуску, державний номерний знак НОМЕР_1 .
Визнав неправомірним рішення (повідомлення) від 02 вересня 2021 року про повернення виконавчого листа № 439/1475/18, виданого 28 квітня 2020 року Бродівським районним судом Львівської області, що стосується виділення ОСОБА_1 причепа ПГ-02-Б, 2014 року випуску.
Зобов'язав Бродівський ВДВС відкрити виконавчі провадження за виконавчими листами № 439/1475/18, виданими 28 квітня 2020 року Бродівським районним судом Львівської області.
Задовольняючи скаргу ОСОБА_1 , суд першої інстанції виснував, що та обставина, що за рішенням Бродівського районного суду Львівської області від 16 вересня 2019 року у справі № 439/1475/18 видано виконавчі листи, вже свідчить про те, що це судове рішення за своїм змістом характеризуються реалізованістю та передбачає застосування заходів примусового виконання рішення. Висновки державного виконавця не узгоджуються із дійсними обставинами та вимогами чинного законодавства України.
Стислий виклад змісту постанови суду апеляційної інстанції
Постановою від 17 травня 2022 року Львівський апеляційний суд задовольнив апеляційну скаргу Бродівського ВДВС, скасував ухвалу Бродівського районного суду Львівської області від 23 вересня 2021 року, ухвалив нове рішення, яким відмовив у задоволенні скарги ОСОБА_1 .
Суд здійснив розподіл судових витрат.
Скасовуючи ухвалу суду першої інстанції та відмовляючи у задоволенні скарги, апеляційний суд зазначив, що у виконавчих листах не застережено про дії зобов'язального характеру, які мав би вчинити боржник на користь стягувача, а також не міститься вказівки про примусове стягнення з боржника коштів на користь стягувача тощо. За рішенням суду заявниця ОСОБА_1 набула в особисту власність рухоме майно та грошові кошти в порядку поділу об'єктів права спільної сумісної власності подружжя. Тож державний виконавець правильно повернув стягувачу ОСОБА_1 виконавчі листи без прийняття їх до примусового виконання, а тому її вимоги у скарзі є безпідставними і задоволенню не підлягають.
ІІ. АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ
Короткий зміст вимог касаційної скарги
ОСОБА_1 01 березня 2023 року із застосуванням засобів поштового зв'язку направила до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій просить скасувати постанову Львівського апеляційного суду від 17 травня 2022 року, ухвалу Бродівського районного суду Львівської області залишити в силі.
Узагальнені доводи особи, яка подала касаційну скаргу
Заявниця зазначила, що суд апеляційної інстанції, ухвалюючи оскаржувану постанову, порушив норми процесуального права, як підстави касаційного оскарження цього судового рішення визначила те, що:
- суд апеляційної інстанції, здійснюючи розгляд справи № 439/1475/18, сформулював суперечливі висновки, що унеможливило виконання судового рішення в цілому. Зокрема, у аналогічних правовідносинах ухвалою 27 серпня 2020 року, залишеною без змін постановою Львівського апеляційного суду від 29 березня 2021 року, Бродівський районний суд Львівської області скасував постанови заступника начальника Бродівського ВДВС у Золочівському районі Львівської області Західного МУ МЮ (м. Львів) про повернення виконавчого документа від 12 червня 2020 року у виконавчому провадженні № НОМЕР_4;
- суд апеляційної інстанції під час розгляду справи помилково застосував приписи пункту 7 частини четвертої статті 4 Закону України «Про виконавче провадження»;
- суд апеляційної інстанції зробив неправильний висновок про те, що рішення суду не передбачає застосування заходів примусового виконання.
Узагальнений виклад позиції інших учасників справи
Бродівський ВДВС у квітні 2023 року із застосуванням системи «Електронний Суд» надіслав до Верховного Суду відзив, у якому просив касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення, а оскаржуване рішення - без змін.
ІІІ. ВІДОМОСТІ ПРО РУХ СПРАВИ У СУДІ КАСАЦІЙНОЇ ІНСТАНЦІЇ ТА МЕЖІ РОЗГЛЯДУ СПРАВИ СУДОМ
Ухвалою від 11 квітня 2023 року Верховний Суд відкрив касаційне провадження у справі за касаційною скаргою ОСОБА_1 , ухвалою від 25 липня 2023 року справу призначив до судового розгляду у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) сторін за наявними у ній матеріалами.
З метою визначення меж розгляду справи Верховним Судом застосовані правила статті 400 ЦПК України, відповідно до яких, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які передбачені пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої статті 411, частиною другою статті 414 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги.
Критерії оцінки правомірності оскаржуваного судового рішення визначені в статті 263 ЦПК України, відповідно до яких судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
ІV. ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ
Верховний Суд перевірив правильність застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального та процесуального права, за наслідками чого зробив такі висновки.
Обставини, встановлені в рішеннях судів першої та апеляційної інстанцій
Суди першої та апеляційної інстанцій встановили, що рішенням від 16 вересня 2019 року Бродівський районний суд Львівської області ухвалив у порядку поділу спільного сумісного майна подружжя виділити:
ОСОБА_1 - автомобіль марки IVECO DAILY 29L9, 2001 року випуску, державний номерний знак НОМЕР_1 ; причіп ПГ 02-Б, 2014 року випуску; 1/2 частину готівкових коштів у розмірі 7 500, 00 дол. США, що еквівалентно згідно з курсом НБУ 185 330, 25 грн;
ОСОБА_2 - автомобіль марки Daewoo Lublin, 1997 року випуску, державний номерний знак НОМЕР_2 ; причіп ПР ПВА-У5, 2008 року випуску, державний номерний знак НОМЕР_3 ; 1/2 частину готівкових коштів в розмірі 7 500, 00 дол. США, що еквівалентно згідно з курсом НБУ 185 330, 25 грн.
Суд стягнув із ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 3 423, 30 грн.
Рішення суду набрало законної сили, є чинним, проте не виконане.
На підставі цього рішення 28 квітня 2020 року Бродівський районний суд Львівської області видав виконавчі листи у справі № 439/1475/18.
Стягувач ОСОБА_1 пред'явила виконавчі листи до примусового виконання у Бродівський ВДВС.
Державний виконавець 02 вересня 2021 року прийняла рішення (повідомлення) про повернення виконавчого документа стягувачу без прийняття до виконання - виконавчого листа № 439/1475/18 про виділення ОСОБА_1 1/2 частини готівкових коштів у розмірі 7 500, 00 дол. США, що еквівалентно згідно з курсом НБУ 185 330, 25 грн.
Цього ж дня державний виконавець прийняла рішення (повідомлення) про повернення виконавчого документа стягувачу без прийняття до виконання - виконавчого листа № 439/1475/18 про виділення ОСОБА_1 автомобіля марки IVECO DAILY 29L9, 2001 року випуску, державний номерний знак НОМЕР_1 , та рішення (повідомлення) про повернення виконавчого документа стягувачу без прийняття до виконання - виконавчого листа № 439/1475/18 про виділення ОСОБА_1 причепа ПГ-02-Б, 2014 року випуску.
Зазначені рішення (повідомлення) про повернення виконавчого документа стягувачу обґрунтовувала тим, що рішення Бродівського районного суду Львівської області від 16 вересня 2019 року не передбачає застосування заходів примусового виконання рішення відповідно до пункту 7 частини четвертої статті 4 Закону України «Про виконавче провадження».
Оцінка аргументів касаційної скарги
Приписами статті 129-1 Конституції України передбачено, що судове рішення є обов'язковим до виконання. Держава забезпечує виконання судового рішення у визначеному законом порядку. Контроль за виконанням судового рішення здійснює суд.
Згідно з частиною першою статті 18 ЦПК України судові рішення, що набрали законної сили, є обов'язковими для всіх органів державної влади і органів місцевого самоврядування, підприємств, установ, організацій, посадових чи службових осіб та громадян і підлягають виконанню на всій території України, а у випадках, встановлених міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, - за її межами.
Виконання судових рішень у цивільних справах є складовою права на справедливий суд та однією з процесуальних гарантій доступу до суду, що передбачено статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, яка підлягає застосуванню згідно з частиною четвертою статті 10 ЦПК України.
Виконання судового рішення відповідно до Рішення Конституційного Суду України від 26 червня 2013 року № 5-рп/2013 у справі № 1-7/2013 є невід'ємною складовою права кожного на судовий захист і охоплює, зокрема законодавчо визначений комплекс дій, спрямованих на захист і відновлення порушених прав, свобод, законних інтересів фізичних та юридичних осіб, суспільства, держави; невиконання судового рішення загрожує сутності права на справедливий розгляд судом.
Умови і порядок виконання рішень судів, що відповідно до закону підлягають примусовому виконанню, у разі невиконання їх у добровільному порядку, визначені Законом України «Про виконавче провадження».
Відповідно до статті 1 Закону України «Про виконавче провадження» виконавче провадження як завершальна стадія судового провадження і примусове виконання судових рішень та рішень інших органів
(посадових осіб) - це сукупність дій визначених у цьому Законі органів і осіб, що спрямовані на примусове виконання рішень і проводяться на підставах, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією України, цим Законом, іншими законами та нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до цього Закону, а також рішеннями, які відповідно до цього Закону підлягають примусовому виконанню.
Одним із засобів юридичного захисту сторін виконавчого провадження при проведенні виконавчих дій є судовий контроль за виконанням судових рішень у цивільних справах, який передбачає, зокрема, можливість здійснення певних процесуальних дій у виконавчому провадженні лише з дозволу суду, а також обов'язок суду розглянути скарги на рішення, дії або бездіяльність державного виконавця та інших посадових осіб державної виконавчої служби й позови, що виникають з відносин щодо примусового виконання судових рішень.
Під час виконання судових рішень учасники справи мають право оскаржити рішення, дії або бездіяльність органів державної виконавчої служби, їх посадових осіб, виконавців чи приватних виконавців у порядку судового контролю, оскільки виконання судового рішення є завершальною стадією судового розгляду.
Згідно з частиною першою статті 19 Закону України «Про виконавче провадження» сторони виконавчого провадження мають право оскаржувати рішення, дії або бездіяльність виконавця у порядку, встановленому цим Законом.
Відповідно до статті 447 ЦПК України сторони виконавчого провадження мають право звернутися до суду із скаргою, якщо вважають, що рішенням, дією або бездіяльністю державного виконавця чи іншої посадової особи органу державної виконавчої служби або приватного виконавця під час виконання судового рішення, ухваленого відповідно до цього Кодексу, порушено їхні права чи свободи.
Згідно зі статтею 451 ЦПК України у разі встановлення обґрунтованості скарги суд визнає оскаржувані рішення, дії чи бездіяльність неправомірними і зобов'язує державного виконавця або іншу посадову особу органу державної виконавчої служби, приватного виконавця усунути порушення (поновити порушене право заявника). Якщо оскаржувані рішення, дії чи бездіяльність були прийняті або вчинені відповідно до закону, в межах повноважень державного виконавця або іншої посадової особи органу державної виконавчої служби, приватного виконавця і право заявника не було порушено, суд постановляє ухвалу про відмову в задоволенні скарги.
Звертаючись до суду із скаргою на дії та рішення державного виконавця, заявниця стверджувала, що рішення про повернення виконавчих листів з підстав, що вони не передбачають примусового виконання рішення суду, є помилковими.
Верховний Суд в оцінці цих доводів врахував таке.
Примусове виконання рішень покладається на органи державної виконавчої служби (державних виконавців) та у передбачених цим Законом випадках на приватних виконавців, правовий статус та організація діяльності яких встановлюються Законом України «Про органи та осіб, які здійснюють примусове виконання судових рішень і рішень інших органів» (частина перша статті 5 Закону України «Про виконавче провадження»).
Відповідно до пункту 1 частини першої статті 3 Закону України «Про виконавче провадження» відповідно до цього Закону підлягають примусовому виконанню рішення, зокрема, на підставі виконавчих листів та наказів, що видаються судами у передбачених законом випадках на підставі судових рішень, рішень третейського суду, рішень міжнародного комерційного арбітражу, рішень іноземних судів та на інших підставах, визначених законом або міжнародним договором України.
Виконавець розпочинає примусове виконання рішення на підставі виконавчого документа, зазначеного у статті 3 Закону України «Про виконавче провадження», за заявою стягувача про примусове виконання рішення (пункт 1 частини першої статті 26 Закону України «Про виконавче провадження»).
Виконавчий документ повертається стягувачу органом державної виконавчої служби, приватним виконавцем без прийняття до виконання протягом трьох робочих днів з дня його пред'явлення, якщо виконання рішення не передбачає застосування заходів примусового виконання рішень (пункт 7 частини четвертої статті 4 Закону України «Про виконавче провадження»).
Заходами примусового виконання рішень є:
1) звернення стягнення на кошти, цінні папери, інше майно (майнові права), корпоративні права, майнові права інтелектуальної власності, об'єкти інтелектуальної, творчої діяльності, інше майно (майнові права) боржника, у тому числі якщо вони перебувають в інших осіб або належать боржникові від інших осіб, або боржник володіє ними спільно з іншими особами;
2) звернення стягнення на заробітну плату, пенсію, стипендію та інший дохід боржника;
3) вилучення в боржника і передача стягувачу предметів, зазначених у рішенні;
4) заборона боржнику розпоряджатися та/або користуватися майном, яке належить йому на праві власності, у тому числі коштами, або встановлення боржнику обов'язку користуватися таким майном на умовах, визначених виконавцем;
5) інші заходи примусового характеру, передбачені цим Законом (стаття 10 Закону України «Про виконавче провадження»).
Визначаючи, чи судове рішення (щодо вирішення спору по суті) підлягає примусовому виконанню, суди мають враховувати, що, за загальним правилом, примусовому виконанню підлягають усі судові рішення, які неможливо виконати без застосування заходів примусового виконання у виконавчому провадженні, зокрема, якщо боржник відмовляється добровільно виконати рішення суду на користь стягувача і поза межами виконавчого провадження в інший спосіб та порядок стягувач не може виконати таке рішення суду.
В оцінці того, якому саме заходу примусового виконання відповідає зміст зверненого до виконання рішення суду, суду потрібно враховувати його суть та зміст.
У справі, яка переглядається, виконавчі листи видано з метою виконання рішення суду, яким ухвалено виділити ОСОБА_1 автомобіль
марки IVECO DAILY 29L9, 2001 року випуску, державний номерний знак НОМЕР_1 ; причіп ПГ 02-Б, 2014 року випуску; 1/2 частину готівкових коштів у розмірі 7 500, 00 дол. США, що еквівалентно згідно з курсом НБУ сумі в 185 330, 25 грн.
Належним та повним виконанням такого рішення суду буде досягнення остаточної правової мети звернення особи за судовим захистом з позовом, який суд задовольнив (тут - частково задовольнив), ухваливши відповідне рішення, - про отримання стягувачем відповідної речі як у власність, так і у фактичне володіння.
Оскільки рішенням суду визначено виділити стягувачеві певне майно або певну кількість майна, тому захід примусового виконання залежить від того, чи є ця річ індивідуально визначеною або є річчю з родовими ознаками.
Поділ речей на речі, визначені індивідуальними та речі, визначені родовими ознаками, передбачено у статті 184 ЦК України.
Так, за частиною першою статті 184 ЦК України річ є визначеною індивідуальними ознаками, якщо вона наділена тільки їй властивими ознаками, що вирізняють її з-поміж інших однорідних речей, індивідуалізуючи її. Речі, визначені індивідуальними ознаками, є незамінними.
Натомість річ є визначеною родовими ознаками, якщо вона має ознаки, властиві усім речам того ж роду, та вимірюється числом, вагою, мірою. Річ, що має лише родові ознаки, є замінною (частина друга статті 184 ЦК України).
Автомобіль та причіп є речами з індивідуальними ознаками. Тож у такому випадку належним заходом примусового виконання рішення суду про виділ майна стягувачеві є вилучення у боржника і передача стягувачу предметів, зазначених у рішенні, що відповідає пункту 3 частини першої статті 10 Закону України «Про виконавче провадження». Виконання рішень такої категорії, відповідно, регламентовано статтею 60 цього Закону.
З наведених міркувань помилковими є висновки апеляційного суду у частині, що рішення суду про виділ стягувачу автомобіля та причепа не підлягає примусовому виконанню.
Апеляційний суд не врахував, що державний виконавець помилково вважала, що виконання рішення суду про виділ стягувачу автомобіля та причепа відповідно до змісту резолютивної частини не передбачає застосування заходів примусового виконання рішення суду, яким у цій категорії рішень суду є вилучення у боржника і передача стягувачу предметів, зазначених у рішенні.
Визначаючи, який саме захід примусового виконання рішення суду відповідає виділу стягувачу грошових коштів, які є речами з родовими ознаками, Верховний Суд врахував, що за змістом рішення суду належним та правомірним заходом примусового його виконання є звернення стягнення на грошові кошти, що відповідає пункту 1 частини першої статті 10 Закону України «Про виконавче провадження». Виконання рішення такої категорії, відповідно, регламентовано статтею 48 Закону України «Про виконавче провадження».
Викладене переконливо підтверджує помилковість висновків суду апеляційної інстанції також і в частині того, що рішення суду про виділ стягувачу грошових коштів не підлягає примусовому виконанню. Апеляційний суд не врахував, що державний виконавець помилково вважала, що виконання рішення суду про виділ стягувачу грошових коштів відповідно до змісту резолютивної частини не передбачає застосування заходів примусового виконання рішення суду, яким у цій категорії рішень суду є звернення стягнення на майно боржника.
Під час розгляду скарг на рішення (повідомлення) державного/приватного виконавця про повернення виконавчого документа стягувачу без прийняття до виконання на підставі пункту 7 частини четвертої статті 4 Закону України «Про виконавче провадження» у зв'язку з тим, що виконавчий документ не передбачає вжиття заходів примусового виконання рішень, суд у кожній справі має виходити з конкретних обставин, зокрема, з'ясовувати, чи покладається на боржника обов'язок вчинити певні дії або утриматися від їх вчинення, передати майно стягувачу, сплатити грошові кошти тощо.
Подібні висновки Верховний Суд сформулював у постанові від 27 червня 2022 року у справі № 356/177/18 (провадження № 61-11895св21).
Підсумовуючи, Верховний Суд наголошує, що така категорія рішень суду, як поділ спільного майна шляхом виділення його частини стягувачеві передбачає декілька заходів примусового виконання рішення суду та державний/приватний виконавець зобов'язаний проаналізувати, яка річ підлягає виділу стягувачеві - з індивідуальними чи родовими ознаками - та залежно від цього визначити, який саме захід примусового виконання підлягає застосуванню під час виконання рішення суду.
У таких висновках Верховний Суд керується тим, що у частині першій та пункті 1 частини другої статті 18 Закону України «Про виконавче провадження» визначено, що виконавець зобов'язаний вживати передбачених цим Законом заходів щодо примусового виконання рішень, неупереджено, ефективно, своєчасно і в повному обсязі вчиняти виконавчі дії. Виконавець зобов'язаний здійснювати заходи примусового виконання рішень у спосіб та в порядку, які встановлені виконавчим документом і цим Законом.
Верховний Суд наголошує на тому, що обов'язком державного/приватного виконавця є вжиття всіх передбачених законом заходів для виконання судового рішення. Якщо державному/приватному виконавцю не зрозуміле рішення, порядок його виконання, тоді виконавець не позбавлений можливості звернутися до суду із заявою про роз'яснення рішення суду, про встановлення порядку виконання рішення тощо. У зв'язку з наведеним Верховний Суд встановив, що оскаржувана постанова апеляційного суду підлягає скасуванню.
Рішення суду першої інстанції підлягає зміні, адже висновки суду першої інстанції про те, що лише те, що за рішенням суду видано виконавчі листи, вже свідчить про те, що це судове рішення за своїм змістом характеризуються реалізованістю та передбачає застосування заходів примусового виконання рішення, не відповідає наведеним висновкам Верховного Суду.
Верховний Суд наголошує, що під час розгляду скарг на повідомлення державного/приватного виконавця про повернення виконавчого документа стягувачу без прийняття до виконання на підставі пункту 7 частини четвертої статті 4 Закону України «Про виконавче провадження» у зв'язку з тим, що виконавчий документ не передбачає вжиття заходів примусового виконання рішень, суд у кожній справі має виходити з конкретних обставин, здійснити аналіз рішення суду на предмет того, чи підлягає воно примусовому виконанню відповідно до змісту ухваленого рішення та заходів примусового виконання, передбачених Законом України «Про виконавче провадження». Лише факт видачі виконавчого листа не свідчить, що рішення суду підлягає примусовому виконанню.
Потрібно враховувати, що у справі, яка переглядається, відповідно до відомостей Єдиного державного реєстру судових рішень, які є відкритими, суди під час вирішення спору по суті у рішенні від 16 вересня 2019 року встановили, що причіп ПГ 02-Б, 2014 року випуску, автомобіль IVECO Daily 29L9, 2001 року випуску, відповідно до регіональної бази даних «ДАІ-2000» та Єдиного державного реєстру транспортних засобів станом на 26 вересня 2018 року зареєстровані за ОСОБА_2 . Суди також встановили, що відповідно до декларацій ОСОБА_2 за 2016 та 2017 роки, поданих ним як депутатом Бродівської міської ради, він особисто зазначив у графі «Грошові активи» суму в 15 000, 00 дол. США готівки. Відповідно за змістом постановлених у справі рішень по суті спору передбачалося, що виділене позивачці майно перебувало у власності та фактичному володінні відповідача. Тож за обставинами справи речі, які виділені стягувачу, перебувають у боржника, а тому, з огляду на заперечення боржника проти добровільного виконання рішення суду, вони підлягають примусовому виділу з урахуванням заходів примусового виконання відповідно до характеристик речі: залежно від того, чи є річ індивідуально визначеною чи з родовими ознаками.
Наведеного суд першої інстанції, задовольняючи скаргу з підстав, що сам факт видачі виконавчих листів свідчить про те, що це судове рішення за своїм змістом характеризуються реалізованістю та передбачає застосування заходів примусового виконання рішення, помилково не врахував. За таких обставин мотивувальна частина ухвали суду першої інстанції підлягає зміні.
Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
Переглянувши у межах доводів та вимог касаційної скарги, що стали підставою для відкриття касаційного провадження, Верховний Суд встановив, що оскаржувана постанова апеляційного суду ухвалена без з'ясування змісту рішення суду на предмет того, чи підлягає воно примусовому виконанню заходами, передбаченими Законом України «Про виконавче провадження». Висновки апеляційного суду зроблені без урахування приписів Закону України «Про виконавче провадження».
Задовольняючи вимоги скарги, суд першої інстанції також вважав, що самий лише факт видачі виконавчого листа є підставою вважати, що рішення суду підлягає примусовому виконанню, проте такі висновки суду першої інстанції не призвели до неправильного вирішення скарги.
Верховний Суд наголошує на тому, що виконання судового рішення є завершальною стадією судового розгляду, виконання рішення є остаточною метою звернення особи до суду за наданням їй захисту, її порушеними, оспореним або невизнаним правам. За загальним правилом, кожне судове рішення підлягає примусовому виконанню, окрім тих випадків, коли правові результати постановленого судом рішення можуть бути досягнуті без застосування примусових заходів виконавчого провадження.
Зважаючи на наведене, Верховний Суд зробив висновок про часткове задоволення касаційної скарги, скасування постанови апеляційного суду та зміну мотивувальної частини ухвали суду першої інстанції.
За приписами пункту 3 частини першої статті 409 ЦПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення повністю або частково і ухвалити нове рішення у відповідній частині або змінити рішення, не передаючи справи на новий розгляд.
Суд скасовує судове рішення повністю або частково і ухвалює нове рішення у відповідній частині або змінює його, якщо таке судове рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалено з неправильним застосуванням норм матеріального права або порушенням норм процесуального права. Порушення норм процесуального права може бути підставою для скасування або зміни рішення лише за умови, якщо це порушення призвело до ухвалення незаконного рішення. Неправильним застосуванням норм матеріального права вважається неправильне тлумачення закону або застосування закону, який не підлягає застосуванню, або незастосування закону, який підлягав застосуванню. Зміна судового рішення може полягати в доповненні або зміні його мотивувальної та (або) резолютивної частини(частини перша-четверта статті 412 ЦПК України).
Європейський суд з прав людини зазначає, що «право на суд» було б ілюзорним, якби правова система Договірної держави допускала, щоб остаточне судове рішення, яке має обов'язкову силу, не виконувалося на шкоду одній із сторін. Важко собі навіть уявити, щоб стаття 6 детально описувала процесуальні гарантії, які надаються сторонам у спорі, - а саме: справедливий, публічний і швидкий розгляд, - і водночас не передбачала виконання судових рішень. Якщо вбачати у статті 6 тільки проголошення доступу до судового органу та права на судове провадження, то це могло б породжувати ситуації, що суперечать принципу верховенства права, який Договірні держави зобов'язалися поважати, ратифікуючи Конвенцію. Отже, для цілей статті 6 виконання рішення, ухваленого будь-яким судом, має розцінюватися як складова частина «судового розгляду» (HORNSBY v. GREECE, № 18357/91, § 40, ЄСПЛ, від 19 березня 1997 року).
Верховний Суд звертає увагу, що висновки, викладені у цій постанові, не є позапроцесуальним роз'ясненням рішення суду, а є його аналізом на предмет того, чи підлягає воно примусовому виконанню, враховуючи заходи, передбачені Законом України «Про виконавче провадження».
Розподіл судових витрат
Згідно із підпунктами «б», «в» пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України постанова суду касаційної інстанції складається, крім іншого, з нового розподілу судових витрат, понесених у зв'язку із розглядом справи у суді першої інстанції та апеляційної інстанції; розподілу судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.
Відповідно до частини першої статті 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.
Враховуючи, що Верховний Суд дійшов висновку про часткове задоволення касаційної скарги, скасування постанови апеляційного суду зі зміною ухвали суду першої інстанції, понесені суб'єктом оскарження витрати у зв'язку з розглядом справи у суді апеляційної інстанції покладаються на нього. Судові витрати зі сплати судового збору за подання касаційної скарги з урахуванням правового результату вирішення скарги підлягають відшкодуванню суб'єктом оскарження заявниці.
Керуючись статтями 141, 400, 409, 412, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду
Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково.
Постанову Львівського апеляційного суду від 17 травня 2022 року скасувати.
Ухвалу Бродівського районного суду Львівської області від 23 вересня 2021 року змінити, виклавши її мотивувальну частину у редакції цієї постанови.
Стягнути з Бродівського відділу державної виконавчої служби у Золочівському районі Західного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Львів) на користь ОСОБА_1 судові витрати, понесені заявницею у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, у розмірі 536, 80 грн.
Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.
Головуючий О. В. Ступак
Судді О. В. Білоконь
І. Ю. Гулейков
С. О. Погрібний
В. В. Яремко