09 серпня 2023 року
м. Київ
cправа № 918/965/22
Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду:
Зуєва В.А. - головуючого, Берднік І.С., Міщенка І.С.
за участю секретаря судового засідання - Дерлі І.І.,
за участю представників сторін:
позивача - не з'явився,
відповідача - не з'явився,
третьої особи - не з'явився
розглянувши у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу Рівненської міської ради
на постанову Північно-західного апеляційного господарського суду від 20.04.2023 (у складі колегії суддів: Грязнов В.В. (головуючий), Гудак А.В., Маціщук А.В.)
та рішення Господарського суду Рівненської області від 24.01.2023 (суддя Церковна Н.Ф.)
за позовом Фізичної особи-підприємця Скринник Любові Миколаївни
до Рівненської міської ради
третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні відповідача - Департамент цифрової трансформації та забезпечення надання адміністративних послуг Рівненської міської ради
про визнання незаконним та скасування рішення про державну реєстрацію,
Фізична особа-підприємець Скринник Любов Миколаївна (далі - Позивач, Скринник Л.В.) звернулася до Господарського суду Рівненської області із позовною заявою до Рівненської міської ради (далі - Відповідач, Міськрада) з вимогою визнати незаконним та скасувати рішення про державну реєстрацію припинення речового права №61075408 від 22.10.2021.
Позовні вимоги обґрунтовані тим, що постановою Північно-західного апеляційного господарського суду від 12.04.2022 у справі №918/917/21 встановлено, що Міськрада, як сторона спірного договору оренди, ані умовами договору, ані нормами чинного законодавства не була наділена правом в односторонньому порядку розривати договір оренди земельної ділянки від 26.05.2005, а тому прийняте в односторонньому порядку рішення Міськради №1270 "Про припинення права оренди земельної ділянки на вул. Чорновола (район Басівкутського водосховища) та розірвання договору оренди земельної ділянки від 26.05.2005" не створює юридичних наслідків з розірвання договору оренди землі та, як наслідок, не порушує прав Позивача, оскільки за змістом пункту 36 вказаного договору, його дія припиняється шляхом розірвання лише у випадку розірвання за взаємною згодою сторін або за рішенням суду.
Ухвалою Господарського суду Рівненської області від 22.11.2022 у справі №918/965/22 залучено до участі у справі в якості третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору на стороні відповідача - Управління забезпечення надання адміністративних послуг Рівненської міської ради.
Рішенням господарського суду Рівненської області від 24.01.2023, залишеним без змін постановою Північно-західного апеляційного господарського суду від 20.04.2023 у справі №918/965/22, позов задоволено повністю. Визнано протиправним та скасовано рішення державного реєстратора Управління забезпечення надання адміністративних послуг Рівненської міської ради (право-наступником якого є Департамент цифрової трансформації та забезпечення надання адміністративних послуг Рівненської міської ради) Панасюк Валерії Олексіївни про державну реєстрацію припинення речового права №61075408 від 22.10.2021.
Місцевий господарський суд, з яким погодилась апеляційна інстанція, виходив з того, що у постанові Північно-західного апеляційного господарського суду від 12.04.2022 у справі №918/917/21, яка набрала законної сили та не переглядалася Верховним Судом, було встановлено, що договір оренди від 26.05.2005 є чинним, а рішення Міськради від 30.09.2021 №1270 "Про припинення права оренди земельної ділянки на вул.Чорновола (район Басівкутського водосховища) та розірвання договору оренди земельної ділянки від 26.05.2005" таким, що не породжує юридичних наслідків з розірвання договору оренди землі.
У касаційній скарзі Міськрада просить скасувати судові рішення попередніх інстанцій та прийняти нове рішення, яким відмовити у задоволенні позову.
Вимоги скарги обґрунтовані неврахуванням судами попередніх інстанцій при прийнятті оскаржуваних рішень висновків, викладених у постановах Верховного Суду від 10.10.2019 у справі №910/2164/18, від 08.07.2019 у справі №908/156/18, від 11.12.2019 у справі №320/4938/15-ц (щодо суті преюдиції), від 02.09.2019 у справі №623/2421/16-ц, від 16.01.2019 у справі №420/550/16-ц та від 30.01.2019 у справі №623/2422/16-ц (щодо правових підстав для розірвання договору в односторонньому порядку).
Ухвалою Верховного Суду від 15.06.2023 відкрито касаційне провадження за вищезазначеною касаційною скаргою і призначено розгляд справи у судовому засіданні на 05.07.2023.
Ухвалою Верховного Суду від 05.07.2023 відкладено розгляд касаційної скарги на 09.08.2023.
Розпорядженням Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду №29.2-02/1879 від 31.07.2023 призначено проведення повторного автоматизованого розподілу судової справи №918/965/22 у зв'язку з рішенням Вищої ради правосуддя від 25.07.2023 про відставку судді ОСОБА_1
Відповідно до протоколу повторного автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 31.07.2023 для розгляду вищезазначеної касаційної скарги визначено колегію суддів у складі: Зуєв В.А. - головуючий, Берднік І.С., Міщенко І.С.
Заслухавши суддю-доповідача, дослідивши наведені у касаційній скарзі доводи, а також матеріали справи, Верховний Суд дійшов висновку, що обставини, які стали підставою для відкриття касаційного провадження не підтвердилися, а тому касаційне провадження за вищезазначеною касаційною скаргою підлягає закриттю з огляду на таке.
Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права (частина перша статті 300 Господарського процесуального кодексу України).
Згідно з частиною другою статті 287 Господарського процесуального кодексу України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 1, 4 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно в таких випадках:
1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку;
2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні;
3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах;
4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами 1, 3 статті 310 цього Кодексу.
Таким чином, за змістом пункту 1 частини другої статті 287 Господарського процесуального кодексу України оскарження судових рішень з підстави, зазначеної у пункті 1 частини другої цієї статті, можливе за наявності таких складових: неоднакове застосування одних і тих самих норм матеріального права апеляційним судом у справі, в якій подано касаційну скаргу, та у постанові Верховного Суду, яка містить висновок щодо застосування цієї ж норми права у подібних правовідносинах; спірні питання виникли у подібних правовідносинах.
При цьому, згідно з пунктом 5 частини першої статті 296 Господарського процесуального кодексу України суд касаційної інстанції закриває касаційне провадження, якщо після відкриття касаційного провадження на підставі пункту 1 частини другої статті 287 цього Кодексу судом встановлено, що висновок щодо застосування норми права, який викладений у постанові Верховного Суду та на який посилався скаржник у касаційній скарзі, стосується правовідносин, які не є подібними.
Зазначена норма процесуального права спрямована на формування усталеної судової практики вирішення господарських спорів, що виникають із подібних правовідносин, а її застосування судом касаційної інстанції є запорукою дотримання принципу правової визначеності.
Під судовими рішеннями в подібних правовідносинах слід розуміти такі рішення, де є схожі предмет спору, підстави позову, зміст позовних вимог та встановлені фактичні обставини, а також має місце однакове матеріально-правове регулювання спірних правовідносин. Такий правовий висновок викладено у пункті 60 постанови Великої Палати Верховного Суду від 23.06.2020 у справі №696/1693/15-ц.
У постанові від 12.10.2021 у справі №233/2021/19 Велика Палата Верховного Суду конкретизувала визначення подібності правовідносин, згідно з яким на предмет подібності слід оцінювати саме ті правовідносини, які є спірними у порівнюваних ситуаціях, після чого застосувати змістовий критерій порівняння (оцінювання спірних правовідносин за характером урегульованих нормами права та договорами прав і обов'язків сторін спору), а за необхідності - також суб'єктний і об'єктний критерії, які матимуть значення у випадках, якщо для застосування норми права, яка поширюється на спірні правовідносини, необхідним є специфічний суб'єктний склад цих правовідносин або їх специфічний об'єкт.
Як зазначила Велика Палата Верховного Суду у постанові від 22.03.2023 у справі №154/3029/14-ц правові висновки Верховного Суду не мають універсального характеру для всіх без винятку справ.
З огляду на різноманітність суспільних правовідносин та обставин, які стають підставою для виникнення спорів у судах, з урахуванням фактичних обставин, які встановлюються судами на підставі наданих сторонами доказів у кожній конкретній справі, суди повинні самостійно здійснювати аналіз правовідносин та оцінку релевантності та необхідності застосування правових висновків суду касаційної інстанції в кожній конкретній справі.
Велика Палата Верховного Суду у своїх постановах неодноразово наголошувала, що для цілей застосування приписів процесуальних законів щодо подібності правовідносин важливо встановити критерії її визначення. Слово "подібний" в українській мові має такі значення: такий, який має спільні риси з ким-, чим-небудь, схожий на когось, щось; такий самий; такий, як той (про якого йде мова). Тому термін "подібні правовідносини" може означати як правовідносини, що мають лише певні спільні риси з іншими, так і правовідносини, що є тотожними з ними, тобто такими самими, як інші.
При цьому у кожному випадку порівняння правовідносин і їхнього оцінювання на предмет подібності слід насамперед визначити, які правовідносини є спірними. А тоді порівнювати права й обов'язки сторін саме цих відносин згідно з відповідним правовим регулюванням (змістовий критерій) і в разі необхідності, зумовленої цим регулюванням, - суб'єктний склад спірних правовідносин (види суб'єктів, які є сторонами спору) й об'єкти спорів. Тому з метою застосування відповідних приписів процесуального закону не будь-які обставини справ є важливими для визначення подібності правовідносин.
Таким чином, подібність правовідносин означає, зокрема, схожість суб'єктного складу учасників відносин, об'єкта та предмета правового регулювання, а також умов застосування правових норм (зокрема часу, місця, підстав виникнення, припинення та зміни відповідних правовідносин).
Разом з тим, зміст правовідносин з метою з'ясування їх подібності в різних рішеннях суду (судів) визначається обставинами кожної конкретної справи.
Проаналізувавши наведені скаржником підстави касаційного оскарження відповідно до пункту 1 частини другої статті 287 Господарського процесуального кодексу України, судова колегія виходить з такого.
У справі №910/2164/18 розглядались вимоги за первісним позовом про зобов'язання передати у власність природний газ та оформити акт приймання-передачі, а за зустрічним позовом - визнання недійсним договору на постачання природного газу, який містить ознаки фіктивності.
У справі №908/156/18 предметом спору було стягнення шкоди, завданої неправомірними діями та бездіяльністю органами державної виконавчої служби.
У справі №320/4938/15-ц правовідносини стосувалися стягнення заборгованості за кредитним договором.
При цьому висновки, викладені у цих постановах, на які посилається скаржник у касаційній скарзі, містять загальне визначення преюдиції, її застосування у конкретних обставинах кожної справи та не впливають на висновки, викладені у оскаржуваних судових рішеннях судів попередніх інстанцій у справі, що розглядається.
У справах №623/2421/16-ц та №623/2422/16-ц предметом спору були вимоги фізичних осіб до товариств про розірвання договорів оренди землі.
У справі №420/550/16-ц розглядались вимоги фізичної особи до товариства про визнання договору оренди земельної ділянки розірваним.
Натомість у справі, яка переглядається спірні правовідносини стосуються визнання незаконним та скасування рішення про державну реєстрацію припинення речового права.
В такий спосіб Верховний Суд констатує, що правовідносини у наведених вище справах очевидно не є подібними зі справою, що переглядається, з огляду на предмет і підстави заявлених позовних вимог, характеру спірних правовідносин, сфери правового регулювання. До того ж не може відноситись до подібних правовідносин лише посилання на постанови Верховного Суду із загальних питань правозастосування.
За наведених обставин, судова колегія дійшла висновку, що посилання скаржника про те, що суди попередніх інстанцій в оскаржуваних судових рішеннях застосували норми права без урахування висновків щодо їх застосування у подібних правовідносинах, викладених у перелічених у касаційній скарзі постановах Верховного Суду, не знайшли свого підтвердження.
Натомість доводи касаційної скарги фактично спрямовані на ревізію постанови Північно-західного апеляційного господарського суду від 12.04.2022 у справі №918/917/21, яка набрала законної сили та не переглядалася Верховним Судом, у спосіб та порядок, який не відповідає закону.
При цьому відповідно до статті 13 Господарського процесуального кодексу України особа, що бере участь у справі, яка не вчинила відповідних процесуальних дій, несе ризик настання наслідків такої свої поведінки.
Зазначене, зокрема, стосується і реалізації передбаченого Конституцією України права на касаційне оскарження судового рішення у визначених законом випадках.
Верховний Суд звертає увагу на те, що відповідно до усталеної практики Європейського суду з прав людини одним із фундаментальних аспектів верховенства права є принцип юридичної визначеності, який передбачає повагу до принципу res judicata - принципу остаточності рішень суду.
Згідно із практикою Європейського суду з прав людини одним з основних елементів верховенства права є принцип правової визначеності, який, серед іншого, передбачає, що рішення суду з будь-якої справи, яке набрало законної сили, не може бути поставлено під сумнів (рішення від 25.07.2002 у справі "Совтрансавто-Холдинг" проти України", заява №48553/99, пункт 77, та від 05.07.2005 у справі "Агротехсервіс проти України", заява №62608/00, пункт 42).
Таким чином, постановлення судами у цій справі іншого судового рішення створюватиме правову невизначеність між учасниками правовідносин за якої договір оренди, за висновками суду у справі №918/917/21, не є розірваним, натомість, за наслідками розгляду даної справи, у державному реєстрі містився б запис про припинення речового права.
Статтею 125 Земельного кодексу України визначено, що право власності на земельну ділянку, а також право постійного користування та право оренди земельної ділянки виникають з моменту державної реєстрації цих прав.
За змістом статті 2 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" державна реєстрація речових прав на нерухоме майно - офіційне визнання і підтвердження державою фактів виникнення, переходу або припинення прав на нерухоме майно, обтяження таких прав шляхом внесення відповідного запису до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно.
Державній реєстрації прав підлягають, зокрема, право постійного користування та право оренди (суборенди) земельної ділянки (пункт 2 частини першої статті 4 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень").
Частиною другою статті 3 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" визначено, що речові права на нерухоме майно та їх обтяження, що підлягають державній реєстрації відповідно до цього Закону, виникають з моменту такої реєстрації.
На важливість державної реєстрації в контексті відносин власності звертав увагу й Конституційний Суд України у своєму рішенні від 16.11.2022 №9-р(II)/2022 (у справі щодо відповідності Конституції України (конституційності) окремого припису статті 37 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень"), відповідно до якого за чинним законодавством України особа набуває право власності на нерухоме майно та має змогу повноцінно його здійснювати, зокрема у спосіб розпорядження своєю власністю, після державної реєстрації права власності на нерухоме майно, тобто ухвалення рішення щодо державної реєстрації права власності на нерухоме майно, внесення та подальшого збереження (наявності) відповідного реєстраційного запису в Державному реєстрі прав.
У свою чергу, Міськрада за наявності правових підстав для розірвання договору, не позбавлена можливості звернутися за вирішенням спору у судовому порядку.
Відповідно до пункту 5 частини першої статті 296 Господарського процесуального кодексу України, суд касаційної інстанції закриває касаційне провадження, якщо після відкриття касаційного провадження на підставі пункту 1 частини другої статті 287 цього Кодексу судом встановлено, що висновок щодо застосування норми права, який викладений у постанові Верховного Суду та на який посилався скаржник у касаційній скарзі, стосується правовідносин, які не є подібними.
Зважаючи на те, що наведена скаржником підстава касаційного оскарження після відкриття касаційного провадження не отримала підтвердження, колегія суддів відповідно до пункту 5 частини першої статті 296 Господарського процесуального кодексу України дійшла висновку про необхідність закриття касаційного провадження у справі №918/965/22 за касаційною скаргою Міськради, відкрите з підстави, передбаченої пунктом 1 частини другої статті 287 Господарського процесуального кодексу України.
У зв'язку з тим, що Верховний Суд дійшов висновку про закриття касаційного провадження відповідно до приписів статті 296 Господарського процесуального кодексу України, судовий збір за розгляд касаційної скарги покладається на скаржника та поверненню відповідно до пункту 5 частини першої статті 7 Закону України "Про судовий збір" не підлягає.
Керуючись статтями 234, 235, 296, 300 Господарського процесуального кодексу України, Верховний Суд
Касаційне провадження за касаційною скаргою Рівненської міської ради на постанову Північно-західного апеляційного господарського суду від 20.04.2023 та рішення Господарського суду Рівненської області від 24.01.2023 у справі №918/965/22 закрити.
Ухвала набирає законної сили з моменту її оголошення та оскарженню не підлягає
Головуючий В. Зуєв
Судді І. Берднік
І. Міщенко