Провадження № 22-ц/803/7460/23 Справа № 201/8939/21 Суддя у 1-й інстанції - Казак С. Ю. Суддя у 2-й інстанції - Демченко Е. Л.
15 серпня 2023 року колегія суддів судової палати з розгляду цивільних справ Дніпровського апеляційного суду в складі:
головуючого - судді Демченко Е.Л.
суддів - Куценко Т.Р., Макарова М.О.
при секретарі - Кругман А.М.
розглянувши у відкритому судовому засіданні в м.Дніпро апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Кіровського районного суду м.Дніпропетровська від 06 червня 2023 року по справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 про стягнення боргу за договором позики та за зустрічним позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 про визнання договору позики недійсним, -
У вересні 2021 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_2 , ОСОБА_4 про стягнення боргу за договором позики, мотивуючи його тим, що 06 жовтня 2012 року між відповідачем ОСОБА_2 , який є її сином, та відповідачкою було зареєстровано шлюб.
Зазначала, що вона та її чоловік ОСОБА_5 у 2017 році переїхали на постійне проживання до м.Керч АРК Крим. 25 серпня 2017 року, перебуваючи у м.Керч АРК Крим, її син відповідач ОСОБА_2 звернувся до неї та до її чоловіка ОСОБА_5 , який є його батьком, з проханням надати у борг кошти для придбання його родиною власного житлового будинку, під час розмови була присутня і відповідачка. Вона погодилась надати кошти у борг, оскільки в травні 2017 року вона разом з чоловіком продала нерухоме майно у росії.
Вказувала, що 26 серпня 2017 року між нею та її сином ОСОБА_2 було укладено договір безвідсоткової позики, за умовами якого вона надала йому у борг грошові кошти у розмірі 1 200 000 російських рублів, на строк до 26 серпня 2022 року, для придбання житлового будинку у м.Дніпро. Про що знала і відповідачка, оскільки грошові кошти ОСОБА_2 позичив для придбання будинку для їхньої з відповідачкою родини. Під час підписання договору та передачі коштів були присутні свідки.
11 січня 2018 року ОСОБА_2 уклав договір купівлі-продажу 1/2 частини домоволодіння АДРЕСА_1 . В лютому вона стала свідком сімейної сварки відповідачів. В червні 2021 року їй стало відомо про те, що в провадженні Жовтневого районного суду м.Дніпропетровська перебуває справа за позовом ОСОБА_6 до ОСОБА_2 про розподіл спільно набутого майна подружжя.
Посилаючись на те, що житловий будинок було придбано за грошові кошти, отримані від неї у позику, що дає їй право на дострокове повернення грошових коштів, з врахуванням заяви про зміну позовних вимог, просила суд ухвалити рішення, яким стягнути з відповідачів грошові кошти у розмірі 436 443,39 грн. в рівних частках.
25 січня 2023 року відповідачка ОСОБА_3 звернулася до суду із зустрічним позовом до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 про визнання договору позики недійсним, посилаючись на те, що договір позики від 26 серпня 2017 року виходить за межі дрібного побутового та укладений без її згоди.
Вказувала, що у разі укладення договору в інтересах сім'ї, цивільні права та обов'язки виникають в обох із подружжя та вони відповідають за зобов'язаннями в солідарному порядку та відповідний обов'язок не має поділятись навпіл.
Посилаючись на те, що факт укладання договору позики в інтересах сім'ї є неправдивим, оскільки вони з чоловіком ніколи не потребували запозичених коштів та житла, про що свідчить той факт, що їх сім'я ніколи не проживала в будинку по АДРЕСА_1 , а тому просила суд ухвалити рішення, яким визнати недійсним договір позики від 26 серпня 2017 року, укладений між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , та розписку до нього.
Рішенням Кіровського районного суду м.Дніпропетровська від 06 червня 2023 року в задоволенні первісного та у задоволенні зустрічного позовів відмовлено.
В апеляційній скарзі позивачка за первісним позовом ОСОБА_1 , посилаючись на порушення судом норм матеріального та процесуального права в частині відмови у задоволенні її позову, просить частково змінити рішення суду та визнати боргове зобов'язання в розмірі 542 880 грн., яке виникло на підставі договору позики від 26 серпня 2017 року, укладеним між нею та ОСОБА_2 , спільним зобов'язанням відповідачів та стягнути з них солідарно грошові кошти в кількості 542 880 грн.
Апеляційна скарга мотивована тим, що суд першої інстанції не встановив дійсних обставин справи в частині її позовних вимог. Наголошувала на тому, що фактично відповідачі визнавали факт того, що власних коштів для придбання нерухомості вони не мали. Нею доведено факт отримання відповідачами від неї грошових коштів для придбання нерухомості в інтересах їхньої родини. Право на дострокове звернення до суду з позовом виникло у зв'язку з істотним порушенням умов договору позики, крім того, наразі строк виконання зобов'язання вже настав. Наголошувала на тому, що відповідач ОСОБА_2 визнав позов.
03 серпня 2023 року ОСОБА_3 надала відзив на апеляційну скаргу, в якому, зазначаючи про законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції, просила залишити його без змін, а апеляційну скаргу без задоволення. Наголошувала на тому, що у неї відсутній спільний обов'язок з повернення грошових коштів, оскільки є недоведеним факт отримання та використання грошових коштів саме в інтересах сім'ї. Наголошувала на тому, що між нею та позивачкою неприязнені стосунки та поданий нею позов носить цілком штучний характер.
Розглянувши матеріали справи, законність та обґрунтованість рішення суду в межах доводів апеляційної скарги та заявлених позовних вимог, колегія суддів не находить підстав для задоволення апеляційної скарги та скасування рішення суду.
Статтями 12,81 ЦПК України визначено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.
Відповідно до ст.13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.
Розглядаючи позов, суд має встановити фактичні обставини справи виходячи з фактичних правовідносин сторін, але в межах заявлених вимог.
Встановлено судом першої інстанції і підтверджується матеріалам справи, що відповідач ОСОБА_2 є рідним сином позивачки ОСОБА_1 .
Згідно копії свідоцтва про шлюб серії НОМЕР_1 , між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 06 жовтня 2012 року було зареєстровано шлюб. Після реєстрації шлюбу дружиною обрано прізвище ОСОБА_7 .
Рішенням Жовтневого районного суду м.Дніпропетровська від 14 квітня 2021 року (справа №201/1554/21) шлюб між ОСОБА_2 та ОСОБА_6 було розірвано. Після його розірвання прізвище дружини відновлено на дошлюбне - ОСОБА_8 .
26 серпня 2017 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 було укладено договір позики, за умовами якого останньому було передано в позику грошові кошти в сумі 1 200 000 російських рублів.
Пунктом 2 вказаного договору було передбачено, що кошти надаються для придбання позичальником житлового будинку в м.Дніпропетровську Дніпропетровської області.
На підтвердження передачі грошових коштів за договором в сумі 1 200 000 російських рублів, ОСОБА_2 26 серпня 2017 року було складено письмову розписку.
За договором купівлі-продажу від 11 січня 2018 року ОСОБА_2 було придбано 1/2 частину домоволодіння АДРЕСА_1 .
Заочним рішенням Жовтневого районного суду м.Дніпропетровська від 04 серпня 2021 року (справа №201/3718/21), яке набрало законної сили, було задоволено позов ОСОБА_6 до ОСОБА_2 про поділ спільного майна подружжя та в порядку розподілу спільної сумісної власності визнано за ОСОБА_6 право власності на 1/4 частину зазначеного вище домоволодіння.
Вирішуючи спір, суд першої інстанції, виходив з того, що оскільки спірний договір позики від 26 серпня 2017 року не стосувався спірного майна подружжя, передбачені ч.2 ст.65 СК України, ст.ст.203,215 ЦК України правові підстави для визнання його недійсним, відсутні, а відповідні зустрічні позовні вимоги ОСОБА_3 безпідставними та такими, що не підлягають задоволенню. Доказів тому, що саме отримані 26 липня 2017 року в позику кошти в російських рублях було переміщено на підконтрольну України території, або перераховано через банківські установи чи іншим чином, конвертовано у гривню та використано при укладенні договору купівлі-продажу 11 січня 2018 року, тобто майже через п'ять місяців після їх отримання у позику, ані позивачкою ОСОБА_1 , ані відповідачем ОСОБА_2 суду не представлено. За вказаних обставин, оскільки позивачкою ОСОБА_1 не доведено факту використання коштів, наданих у позику її сину ОСОБА_2 , в інтересах сім'ї під час перебування у зареєстрованому шлюбі із ОСОБА_3 та, відповідно, наявності у останньої спільного обов'язку щодо повернення цих коштів, суд приходить до висновку про необхідність відмови в задоволенні позовних вимог в частині стягнення боргу за договором позики з відповідачки ОСОБА_3 . З матеріалів встановлено, що позов було пред'явлено позивачкою ОСОБА_1 03 вересня 2021 року, тобто до спливу встановленого п.3 договору строку для повернення позики позичальником.
Колегія суддів звертає увагу на те, що позивачка ОСОБА_1 оскаржує рішення в частині вирішення її позовних вимог, та в частині вирішення зустрічного позову ОСОБА_3 рішення не переглядається
Колегія суддів погоджується з висновками суду першої інстанції в оскаржуваній позивачкою ОСОБА_1 у зв'язку з наступним.
Статтею 11 ЦК України встановлено, що цивільні права та обов'язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а підставою виникнення цивільних прав та обов'язків є договори та інші правочини. Правочин, різновидом якого є договори - основний вид правомірних дій це волевиявлення осіб, безпосередньо спрямовані на виникнення, зміну або припинення цивільних прав і обов'язків. Стаття 12 Цивільного кодексу України передбачає, що особа здійснює свої цивільні права вільно на власний розсуд.
Частиною першою статті 526 ЦК України передбачено, що зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.
Згідно з частиною першою статті 626 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.
У частині першій статті 627 ЦК України визначено, що сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.
Відповідно до статті 1046 ЦК України за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов'язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості. Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками.
Згідно із частиною другою статті 1047 ЦК України на підтвердження укладення договору позики та його умов може бути представлена розписка позичальника або інший документ, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної грошової суми або визначеної кількості речей.
Отже, письмова форма договору позики з огляду на його реальний характер є доказом не лише факту укладення договору, але й факту передачі грошової суми позичальнику.
Договір позики є одностороннім договором, оскільки після укладення цього договору всі обов'язки за ним, у тому числі повернення предмета позики або визначеної кількості речей того ж роду та такої ж якості, несе позичальник, а позикодавець набуває за цим договором тільки права.
За своєю суттю розписка про отримання в борг грошових коштів є документом, який видається боржником кредитору за договором позики, підтверджуючи як його укладення, так і умови договору, а також засвідчуючи отримання боржником від кредитора певної грошової суми.
Досліджуючи боргові розписки чи договори позики, необхідно виявляти їх справжню правову природу, незважаючи на найменування документа, і залежно від установлених результатів робити відповідні правові висновки.
Особливо треба звернути увагу на те, що частиною першою статті 1049 ЦК України встановлено, що за договором позики позичальник зобов'язаний повернути суму позики у строк та в порядку, що передбачені договором.
Зазначені правові висновки викладені у постановах Верховного Суду України від 18 вересня 2013 року у справі №6-63цс13, від 02 липня 2014 року у справі №6-79цс14, від 13 грудня 2017 року у справі №6-996цс17, які підтримані Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 16 січня 2019 року у справі №464/3790/16-ц (провадження №14-465цс18). Ця судова практика є незмінною.
Таким чином, розписка як документ, що підтверджує боргове зобов'язання, має містити умови отримання позичальником в борг із зобов'язанням її повернення та дати отримання коштів.
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 14 листопада 2018 року у справі №2-383/2010 (провадження №14-308цс18) зроблено висновок, що ст.204 ЦК України закріплює презумпцію правомірності правочину. Ця презумпція означає, що вчинений правочин вважається правомірним, тобто таким, що породжує, змінює або припиняє цивільні права й обов'язки, доки ця презумпція не буде спростована, зокрема, на підставі рішення суду, яке набрало законної сили. У разі неспростування презумпції правомірності договору всі права, набуті сторонами правочину за ним, повинні безперешкодно здійснюватися, а обов'язки, що виникли внаслідок укладення договору, підлягають виконанню.
Позивачка наголошує на тому, що грошові кошти на підставі договору позики та розписки до нього було отримано відповідачем ОСОБА_2 та використано в інтересах його з відповідачкою родини. Відповідачка знала про це. Та за вказані грошові кошти ОСОБА_2 , на підставі договору купівлі-продажу, було набуто 1/2 частина домоволодіння АДРЕСА_1 .
Вказані посилання не можуть бути прийняті до уваги у зв'язку з наступним.
Відповідно до частини першої статті 36 СК України шлюб є підставою для виникнення прав та обов'язків подружжя.
Отже інститут шлюбу передбачає виникнення між подружжям тісного взаємозв'язку і характер такого зв'язку не завжди дозволяє однозначно встановити, коли саме у відносинах з третіми особами кожен з подружжя виступає у власних особистих інтересах, а коли діє в інтересах сім'ї.
Законодавцем встановлена презумпція спільності інтересів подружжя і сім'ї.
Статтею 60 СК України визначено, що майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя.
Отже, положення статті 60 СК України свідчать про презумпцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу. Разом із тим зазначена презумпція може бути спростована, й один із подружжя може оспорювати поширення правового режиму спільного сумісного майна на певний об'єкт, в тому числі в судовому порядку. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, хто її спростовує.
Належність майна до об'єктів права спільної сумісної власності визначено статтею 61 СК України, згідно із частиною третьою якої якщо одним із подружжя укладено договір в інтересах сім'ї, то гроші, інше майно, в тому числі гонорар, виграш, які були одержані за цим договором, є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя.
Норма частини третьої статті 61 СК України кореспондує частині четвертій статті 65 цього Кодексу, яка передбачає, що договір, укладений одним із подружжя в інтересах сім'ї, створює обов'язки для другого з подружжя, якщо майно, одержане за договором, використане в інтересах сім'ї.
Для укладення одним із подружжя договорів, які потребують нотаріального посвідчення і (або) державної реєстрації, а також договорів стосовно цінного майна, згода другого з подружжя має бути подана письмово (частина третя статті 65 СК України).
Тлумачення частини четвертої статті 65 СК України дає підстави для висновку, що той з подружжя, хто не брав безпосередньої участі в укладенні договору, стає зобов'язаною стороною (боржником), за наявності двох умов: 1) договір укладено другим із подружжя в інтересах сім'ї; 2) майно, одержане за договором, використане в інтересах сім'ї. Поєднання вказаних умов дозволяє кваліфікувати другого з подружжя як зобов'язану особу (боржника).
Таким чином, якщо одним із подружжя укладено договір в інтересах сім'ї з набуттям майна у спільну сумісну власність, то цивільні права та обов'язки за цим договором виникають в обох із подружжя.
Велика Палата Верховного Суду у постанові від 30 червня 2020 року в справі №638/18231/15-ц (провадження №14-712цс19) дійшла висновку, що правовий режим спільної сумісної власності подружжя, винятки з якого прямо встановлені законом, передбачає нероздільність зобов'язань подружжя, що за своїм змістом свідчить саме про солідарний характер таких зобов'язань, незважаючи на відсутність в законі прямої вказівки на солідарну відповідальність подружжя за зобов'язаннями, що виникають з правочинів, вчинених в інтересах сім'ї (пункт 61).
Крім того, Велика Палата Верховного Суду погодилася з відповідним висновком Верховного Суду України, викладеним у постановах від 27 квітня 2016 року у справі №537/6639/13-ц (провадження №6-486цс16) та від 14 вересня 2016 року у справі №334/5907/14-ц (провадження №6-539цс16), про солідарний характер відповідальності подружжя за зобов'язаннями, що виникають з правочинів, вчинених в інтересах сім'ї, якщо інше не передбачене такими правочинами.
За таких обставин суди повинні досліджувати, чи були отримані грошові кошти витрачені в інтересах сім'ї, чи підтверджено це відповідними доказами.
Частина друга статті 129 Конституції України визначає основні засади судочинства, однією з яких згідно пункту 3 вказаної частини, є змагальність сторін та свобода в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.
Доказуванню підлягають обставини, які мають значення для ухвалення рішення у справі і щодо яких у сторін та інших осіб, які беруть участь у справі, виникає спір, тому подання позивачем доказів на підтвердження наведених вище обставин є обов'язковим, оскільки в цій частині між позивачем та відповідачем виник спір про право, і такі докази матимуть значення для ухвалення рішення у справі. Докази, які позивач повинен подати в рахунок обґрунтування всіх тих обставин, на які він посилається як на підставу для задоволення його вимог, і на підставі яких суд в подальшому встановлює наявність або відсутність підстав для задоволення позову чи відмови у його задоволенні, - повинні бути виключно належними та допустимими.
Позивач, як сторона по справі, зобов'язаний довести ті обставини, на які він посилається як на підставу своїх вимог, відповідно до ст.81 ЦПК України.
Нормами ст.77 ЦПК України передбачено, що належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень.
Подавши свої докази, сторони реалізували своє право на доказування і одночасно виконали обов'язок із доказування, оскільки ст.81 ЦПК закріплює правило, за яким кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень.
Відповідно до частини третьої статті 12 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Тобто, процесуальними нормами встановлено як право на участь у доказуванні, так і обов'язок із доказування обставини при невизнані них сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі.
Згідно з частиною п'ятою статті 12 ЦПК України, яка також покладає і на суд певні обов'язки зі створення для сторін змагального процесу, суд керує ходом судового процесу, сприяє врегулюванню спору шляхом досягнення угоди між сторонами, роз'яснює у випадку необхідності учасникам судового процесу їхні процесуальні права та обов'язки, наслідки вчинення або невчинення процесуальних дій, сприяє учасникам судового процесу в реалізації ними прав, передбачених цим Кодексом, запобігає зловживанню учасниками судового процесу їхніми правами та вживає заходів для виконання ними їхніх обов'язків.
Колегія суддів не вбачає правових підстав для задоволення позову та солідарного стягнення грошових коштів за договором позики від 26 серпня 2017 року тому, що матеріали справи не містять достовірних доказів використання вказаних коштів в інтересах сім'ї саме для придбання 1/2 частини домоволодіння АДРЕСА_1 , оскільки договір купівлі-продажу було укладено 11 січня 2018 року, тобто більше ніж через 4 місяці після укладення вказаного договору позики, при цьому доказів використання саме вказаних грошових коштів матеріали справи не містять.
Перебування відповідачів на час укладення договору позики у зареєстрованому шлюбі, не є безумовною підставою для покладення на іншого з подружжя, який не був позичальником за договором позики, обов'язків визначених договором позики щодо повернення суми боргу, оскільки за таких умов підлягає доведеність укладення договору в інтересах сім'ї та використання отриманих у борг грошей в інтересах сім'ї.
Подібних висновків дійшов Верховний Суд постанові від 15 грудня 2021 року у справі №205/4616/15-ц.
Також колегія суддів наголошує на тому, що матеріали справи взагалі не містять жодних належних та допустимих доказів того, що грошові кошти у розмірі 1 200 000 російських рублів були ввезені на територію України та саме вони були використані під час укладання 11 січня 2018 року договору купівлі-продажу, та доводи апеляційної скарги цих висновків не спростовують.
Приведені в апеляційній скарзі інші доводи про те, що суд не повно дослідив та встановив обставини даної справи не можуть бути прийняті до уваги, оскільки вони зводяться до переоцінки доказів і незгоди з висновками суду по їх оцінці, та особистого тлумачення позивачкою ОСОБА_1 норм матеріального та процесуального права.
Відповідно до ст.89 ЦПК України виключне право оцінки доказів належить суду, який має оцінювати докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному повному та об'єктивному розгляді в судовому засіданні всіх обставин справи в їх сукупності, керуючись законом.
Крім цього, зазначене також узгоджується з практикою Європейського суду з прав людини, відповідно до якої пункт перший статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматися як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними, залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (рішення Європейського суду з прав людини у справі «Проніна проти України» від 18 липня 2006 року).
Виходячи з вищевикладеного, колегія суддів вважає, що рішення суду постановлено з дотриманням норм матеріального і процесуального права, тому апеляційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а рішення має бути залишено без змін.
Відповідно до ст.141 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишаючи рішення суду без змін не змінює розподіл судових витрат.
Керуючись ст.ст.367,374,375,381-383 ЦПК України, колегія суддів, -
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.
Рішення Кіровського районного суду м.Дніпропетровська від 06 червня 2023 року залишити без змін.
Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена в касаційному порядку безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня її проголошення.
Головуючий: Е.Л.Демченко
Судді: Т.Р.Куценко
М.О.Макаров