Постанова
Іменем України
10 серпня 2023 року
м. Київ
справа № 753/4241/21
провадження № 61-3514св23
Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: Коротуна В. М. (суддя-доповідач), Зайцева А. Ю.,
Червинської М. Є.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1 ,
відповідач - ОСОБА_2 ,
розглянув у попередньому судовому засіданні в порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_2 на рішення Дарницького районного суду м. Києва від 08 лютого 2022 року у складі судді Курічової В. М. та постанову Київського апеляційного суду від 02 лютого 2023 року у складі колегії суддів: Савченка С. І., Ігнатченко Н. В., Мережко М. В.,
1. Описова частина
Короткий зміст позовних вимог
У лютому 2021 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 про виселення із самоправно зайнятого житлового приміщення.
На обґрунтування позовних вимог зазначав, що він є власником кімнати № НОМЕР_1 у квартирі АДРЕСА_1 на підставі договору дарування 3/100 частки квартири від 02 вересня 2019 року. Вказував, що після набуття права власності йому стало відомо, що невідома йому особа, як з'ясувалось пізніше - відповідачка ОСОБА_2 , без згоди власника вселилась у вказану кімнату, замінила замки і мешкає там. У жовтні 2020 року в процесі його спілкування з відповідачкою з'ясувалось, що вона не має наміру добровільно звільнити кімнату, оскільки немає іншого житла. 07 жовтня 2020 року він направив відповідачці претензію щодо виселення з кімнати, яка не виконана. Вважав, що відповідачка підлягає виселенню із належного йому житлового приміщення на підставі частини третьої статті 116 ЖК України.
Посилаючись на порушення своїх прав, просив виселити відповідачку із кімнати № АДРЕСА_1 , без надання іншого житлового приміщення.
Короткий зміст рішення суду першої інстанції
Рішенням Дарницького районного суду м. Києва від 08 лютого 2022 року позов ОСОБА_1 задоволено.
Виселено ОСОБА_3 з кімнати № АДРЕСА_1 без надання іншого житлового приміщення.
Вирішено питання про розподіл судових витрат.
Задовольняючи позовні вимоги про виселення, суд першої інстанції обґрунтовував свої висновки тим, що відповідачка самоправно зайняла спірну кімнату, яка належить на праві власності позивачу, оскільки належних доказів на підтвердження правомірності вселення не надала, що, у свою чергу, свідчить про порушення прав позивача як власника та необхідність їх захисту шляхом виселення відповідачки без надання іншого житлового приміщення.
Також суд врахував те, що виселення відповідачки без надання їй іншого житлового приміщення становитиме втручання у її право на повагу до житла, однак воно є таким, що переслідує легітимну мету і є пропорційним, оскільки можливість саме такого виселення у разі безпідставного вселення передбачена частиною третьою статті 116 ЖК України, та є необхідним у демократичному суспільстві для захисту права власника спірної кімнати ОСОБА_1 на мирне володіння його майном, яке також захищене Проколом № 1 до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція).
Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції
Постановою Київського апеляційного суду від 02 лютого 2023 року рішення Дарницького районного суду м. Києва від 08 лютого 2022 року в мотивувальній частині змінено, викладено в редакції цієї постанови.
В іншій частині рішення суду першої інстанції залишено без змін.
Апеляційний суд, переглядаючи рішення суду першої інстанції, погодився із висновками суду щодо обґрунтованості та доведеності позовних вимог, проте дійшов висновку, що рішення суду першої інстанції підлягає зміні з виключенням з мотивувальної частини рішення висновків суду про фактичні шлюбні відносини між відповідачкою і свідком ОСОБА_4 .
Короткий зміст вимог касаційної скарги
У березні 2023 року ОСОБА_2 подала до Верховного Суду касаційну скаргу на рішення Дарницького районного суду м. Києва від 08 лютого 2022 року та постанову Київського апеляційного суду від 02 лютого 2023 року, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати рішення суду першої інстанції та постанову апеляційного суду та передати справу на новий розгляд.
Аргументи учасників справи
Доводи особи, яка подала касаційну скаргу
Підставою касаційного оскарження вказаних судових рішень заявник зазначає неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, а саме застосування норм права без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду від 25 січня 2018 року у справі
№ 461/8742/15-ц, від 15 серпня 2019 року у справі № 320/9410/15,
від 25 травня 2022 року у справі № 675/2136/19, від 07 квітня 2021 року у справі № 752/14314/16-ц, від 12 вересня 2018 року у справі № 320/1941/16-ц, від 12 жовтня 2020 року у справі № 686/27262/18, постановах Великої Палати Верховного Суду від 03 жовтня 2020 року у справі № 447/455/17,
від 05 червня 2018 року у справі № 338/180/17 (пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України).
Відзив на касаційну скаргу не надходив.
2. Мотивувальна частина
Позиція Верховного Суду
Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
Частинами першою та другою статті 400 ЦПК України визначено, що, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.
Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу. Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
У частині третій статті 401 ЦПК України передбачено, що суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судових рішень.
Згідно з частиною першою статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.
Вивчивши матеріали цивільної справи, перевіривши доводи касаційної скарги, колегія суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду вважає, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення.
Встановлені обставини справи
Суд встановив, що ОСОБА_1 є власником кімнати № НОМЕР_1 у квартирі АДРЕСА_1 на підставі договору дарування 3/100 частки квартири від 02 вересня 2019 року, за умовами якого попередній власник ОСОБА_5 безоплатно передала у власність позивача вказану кімнату.
Спірне житлове приміщення належало дарувальниці ОСОБА_5 на праві особистої власності на підставі свідоцтва про право власності, виданого відділом приватизації державного житлового фонду Управління житлово - комунального господарства Дарницької районної у м. Києві державної адміністрації 04 липня 2014 року згідно з наказом від 04 липня 2014 року № 55222.
Також суд встановив, що у спірному житловому приміщенні мешкає відповідачка ОСОБА_2 , яка має зареєстроване місце проживання за адресою: АДРЕСА_2 .
Зі слів відповідачки, вона із 2015 року до 2017 року періодично проживала у кімнаті та за місцем реєстрації у м. Донецьку, а з 2017 року проживає у кімнаті постійно з дозволу орендаря ОСОБА_4 .
Згідно з копією довідки від 12 липня 2016 року № 3002-21145 ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , є внутрішньо переміщеною особою, мешкає за адресою: АДРЕСА_3 .
За відомостями з електронного реєстру територіальної громади м. Києва «ГІОЦ/КМДА», ОСОБА_2 станом на 04 березня 2021 року зареєстрованою за адресою: АДРЕСА_3 не значиться. За цією адресою зареєстрованою значиться ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_2 .
07 жовтня 2020 року ОСОБА_1 направив засобами поштового зв'язку на ім'я ОСОБА_2 претензію про добровільне звільнення спірної кімнати, яку відповідачка залишила без реагування.
Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права
Статтею 41 Конституції України передбачено, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним. Використання власності не може завдавати шкоди правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію і природні якості землі.
Відповідно до статті 47 Конституції України кожен має право на житло. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.
Статтею 317 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) встановлено, що власникові належить право володіння, користування і розпорядження своїм майном. На зміст права власності не впливають місце проживання власника та місце знаходження майна.
Відповідно до частини першої статті 321 ЦК України право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.
Згідно зі статтею 391 ЦК України власник має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном.
Наведеною нормою матеріального права визначено право власника, у тому числі житлового приміщення або будинку, вимагати будь-яких усунень свого порушеного права від будь-яких осіб будь-яким шляхом, який власник вважає прийнятним.
Згідно зі статтею 109 Житлового кодексу України (далі - ЖК України) виселення із займаного жилого приміщення допускається з підстав, установлених законом. Виселення проводиться добровільно або в судовому порядку. Громадянам, яких виселяють з жилих приміщень, одночасно надається інше постійне жиле приміщення, за винятком виселення громадян при зверненні стягнення на жилі приміщення, що були придбані ними за рахунок кредиту (позики) банку чи іншої особи, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення. Постійне жиле приміщення, що надається особі, яку виселяють, повинно бути зазначено в рішенні суду (частини перша, друга цієї статті).
Відповідно до частини третьої статті 116 ЖК України осіб, які самоправно зайняли жиле приміщення, виселяють без надання їм іншого жилого приміщення.
Відповідно до статті 1 Першого Протоколу до Конвенції кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.
Згідно із статтею 8 Конвенції кожен має право на повагу до свого приватного та сімейного життя, до свого житла та кореспонденції.
Поняття «житло» не обмежується приміщеннями, яке особи законно займають. Чи є конкретне місце проживання «житлом», право на яке підлягає захисту на підставі пункту 1 статті 8 Конвенції, залежить від фактичних обставин, а саме від наявності достатніх та триваючих зв'язків із конкретним місцем. Втрата житла є найбільш крайньою формою втручання у право на повагу до житла.
Втручання держави є порушенням статті 8 Конвенції, якщо воно не переслідує законну мету, одну чи декілька, що перелічені у пункті 2 статті 8, не здійснюється «згідно із законом» та не може розглядатись як «необхідне в демократичному суспільстві».
У пункті 44 рішення від 02 грудня 2010 року у справі «Кривіцька та Кривіцький проти України», заява № 30856/03, ЄСПЛ визначив, що втручання у право заявника на повагу до його житла має бути не лише законним, й «необхідним у демократичному суспільстві». Інакше кажучи, воно має відповідати «нагальній суспільній необхідності», зокрема бути співрозмірним із переслідуваною законною метою. Концепція «житла» має першочергове значення для особистості людини, самовизначення, фізичної та моральної цілісності, підтримки взаємовідносин з іншими, усталеного та безпечного місця в суспільстві.
Велика Палата Верховного Суду у постанові від 13 жовтня 2020 року у справі № 447/455/17 (провадження № 14-64цс20) сформувала висновки про основні принципи застосування статті 8 Конвенції та статті 1 Першого Протоколу до Конвенції.
Так, виселення особи з житла без надання іншого житлового приміщення можливе за умови, що таке втручання у право особи на повагу до приватного життя та права на житло, передбачене законом, переслідує легітимну мету, визначену пунктом 2 статті 8 Конвенції, та є необхідним у демократичному суспільстві. Навіть якщо законне право на зайняття житлового приміщення припинене, особа вправі сподіватися, що її виселення буде оцінено на предмет пропорційності у контексті відповідних принципів статті 8 Конвенції.
У справі, що переглядається, суди першої та апеляційної інстанцій встановили, що ОСОБА_2 вселилася до спірної кімнати за відсутності передбачених законом підстав.
Ураховуючи викладене, колегія суддів Верховного Суду погоджується з висновками судів першої та апеляційної інстанцій про те, що відповідач вселилася до спірної квартири без законних підстав, і її перебування в цій квартирі порушує права позивача як власника на мирне володіння, користування та розпорядження своїм майном. Суди першої та апеляційної інстанцій оцінили виселення відповідача із спірної квартири без надання іншого житлового приміщення на предмет пропорційності переслідуваній легітимній меті у світлі статті 8 Конвенції і дійшли обґрунтованого висновку, що виселення відповідача із спірної квартири не покладає на ОСОБА_2 надмірний тягар з огляду на те, що можливість саме такого виселення у разі вселення без законних на те підстав передбачена частиною третьою статті 116 ЖК України та є необхідним у демократичному суспільстві для захисту права власника спірної кімнати ОСОБА_1 на мирне володіння його майном, яке також захищене відповідно до статті 1 Першого Протоколу до Конвенції.
Такі висновки судів першої та апеляційної інстанцій відповідають обставинам справи, які встановлено відповідно до процесуального закону, а також узгоджуються з нормами матеріального права, які суди правильно застосували.
Доводи касаційної скарги щодо неврахування судом апеляційної інстанції висновків, викладених у постановах Верховного Суду від 25 січня 2018 року у справі № 461/8742/15-ц, від 15 серпня 2019 року у справі № 320/9410/15,
від 25 травня 2022 року у справі № 675/2136/19, від 07 квітня 2021 року у справі № 752/14314/16-ц, від 12 вересня 2018 року у справі № 320/1941/16-ц, від 12 жовтня 2020 року у справі № 686/27262/18, постановах Великої Палати Верховного Суду від 03 жовтня 2020 року в справі № 447/455/17,
від 05 червня 2018 року у справі № 338/180/17, є безпідставними, оскільки у наведених заявником справах та у справі, яка переглядається, різні фактичні обставини справи, а тому різне й правозастосування.
Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
Частиною третьою статті 401 ЦПК України передбачено, що суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.
Враховуючи наведене, колегія суддів залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення Дарницького районного суду м. Києва від 08 лютого 2022 року у незміненій частині та постанову Київського апеляційного суду від 02 лютого 2023 року- без змін, оскільки підстав для скасування судових рішень немає.
Щодо судових витрат
Відповідно до підпункту «в» пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України суд касаційної інстанції повинен вирішити питання про розподіл судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.
Оскільки у задоволенні касаційної скарги відмовлено, підстав для нового розподілу судових витрат, понесених у зв'язку з розглядом справи у суді першої та апеляційної інстанції, а також розподілу судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, немає.
Щодо поновлення виконання рішення
Відповідно до частини 3 статті 436 ЦПК України суд касаційної інстанції у постанові за результатами перегляду оскаржуваного судового рішення вирішує питання про поновлення його виконання (дії).
Враховуючи те, що ухвалою Верховного Суду від 30 березня 2023 року зупинено виконання рішення Дарницького районного суду м. Києва від 08 лютого 2022 року та постанови Київського апеляційного суду від 02 лютого 2023 рокудо закінчення касаційного провадження, тому виконання рішень на підставі частини третьої статті 436 ЦПК України підлягає поновленню.
Керуючись статтями 400, 401, 416, 436 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду
Касаційну скаргу ОСОБА_2 залишити без задоволення.
Рішення Дарницького районного суду м. Києва від 08 лютого 2022 року у незміненій частині та постанову Київського апеляційного суду від 02 лютого 2023 року залишити без змін.
Поновити виконання рішення Дарницького районного суду м. Києва від 08 лютого 2022 року та постанови Київського апеляційного суду від 02 лютого 2023 року.
Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.
Судді: В. М. Коротун
А. Ю. Зайцев
М. Є. Червинська