Справа № 534/2012/20 Номер провадження 22-ц/814/1946/23Головуючий у 1-й інстанції Морозов В. Ю. Доповідач ап. інст. Абрамов П. С.
08 серпня 2023 року м. Полтава
Полтавський апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати у цивільних справах:
Головуючого судді: Абрамова П.С.,
Суддів: Панченка О.О., Одринської Т.В.,
за участю секретаря судового засідання - Сальної Н.О.,
представник відповідача - ОСОБА_7,
розглянувши у порядку спрощеного позовного провадження з повідомленням учасників справи апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Комсомольського міського суду Полтавської області від 11 листопада 2021 року
у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору, - Публічне акціонерне товариство акціонерний банк «Укргазбанк», про поділ майна подружжя
короткого змісту позовних вимог і рішення суду першої інстанції;
У грудні 2020 року ОСОБА_1 (зміна прізвища на « ОСОБА_1 », а.с. 64) звернулась до суду із вказаним позовом про поділ спільного майна подружжя та прохала визнати за нею та за відповідачем, ОСОБА_2 , право власності по 1/2 частині квартири за адресою АДРЕСА_1 .
Позовні вимоги обґрунтовує тим, що між нею та відповідачем 01.09.2012 було укладено шлюб, який рішенням Комсомольського міського суду Полтавської області від 20.11.2018 (набрало законної сили 21.12.2018) у справі № 534/1325/18 розірвано. Під час шлюбу позивач та відповідач на підставі договору купівлі-продажу від 29.04.2013 набули у спільну сумісну власність за адресою АДРЕСА_1 . Покупцем за цим договором був відповідач. Між відповідачем та ПАТ АБ «Укргазбанк» (далі також - Банк, третя особа) 29.04.2013 було укладено кредитний договір, за яким Банк надав кредит відповідачу у розмірі 110 000 грн до 28.04.2033. В забезпечення виконання зобов'язань за цим договором з Банком було укладено договір іпотеки, предметом якого стала спірна квартира. Згоди у позасудовому порядку позивача з відповідачем про добровільний поділ спірної квартири не досягнуто.
Рішенням Комсомольського міського суду Полтавської області від 11 листопада 2021 року у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.
короткого змісту вимог апеляційної скарги; узагальнених доводів особи, яка подала апеляційну скаргу;
Із вказаним рішенням суду не погодилась позивач, ОСОБА_1 , та оскаржила його в апеляційному порядку.
Прохала рішення місцевого суду скасувати та ухвалити у справі нове рішення про задоволення позовних вимог.
Вказувала на порушення місцевим судом норм матеріального та процесуального права та невідповідність висновків суду обставинам справи.
узагальнених доводів та заперечень інших учасників справи;
Відзив на апеляційну скаргу до апеляційного суду не надходив.
встановлених судом першої інстанції та неоспорених обставин, а також обставин, встановлених судом апеляційної інстанції, і визначених відповідно до них правовідносин; доводів, за якими суд апеляційної інстанції погодився або не погодився з висновками суду першої інстанції; мотивів прийняття або відхилення кожного аргументу, викладеного учасниками справи в апеляційній скарзі та відзиві на апеляційну скаргу;
Рішенням Комсомольського міського суду Полтавської області від 20.11.2018 шлюб, зареєстрований 01.09.2012 у Відділі державної реєстрації актів цивільного стану Комсомольського міського управління юстиції Полтавської області, актовий запис № 260, між сторонами розірвано.
У матеріалах справи як додаток до позовної заяви міститься завірена копія витягу з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно № 181050544, у якому зазначено, що на праві приватної власності ОСОБА_2 належить квартира за адресою АДРЕСА_1 .
Між ПАТ АБ «Укргазбанк» та ОСОБА_2 29.04.2013 укладено кредитний договір № 39/2013-ф, відповідно до якого Банк надає кредит, а ОСОБА_2 його отримує у розмірі 110 000 грн на придбання квартири за адресою АДРЕСА_1 .
Того ж дня між ПАТ АБ «Укргазбанк» та ОСОБА_2 укладено договір іпотеки № 39/2013-ф на забезпечення вимог наведеного вище кредитного договору, предметом якого є вищезгадана квартира.
Також, 29.04.2013 між ПАТ АБ «Укргазбанк» (кредитор), ОСОБА_5 (поручитель), ОСОБА_2 (позичальник) укладено договір поруки № 39/2013-ф-1, згідно з яким поручитель поручається перед кредитором за виконання позичальником зобов'язань за кредитним договором № 39/2013-ф.
Сторони визнали ту обставину, що на праві приватної власності ОСОБА_2 належить квартира за адресою АДРЕСА_1 , придбана за договором купівлі-продажу.
Відмовляючи в задоволенні позовних вимог, місцевий суд зазначив, що погоджується з доводами третьої особи, що відповідно до ч. 1 ст. 520 ЦК України, п. 3.3.7 договору іпотеки № 39/2013-ф від 29.04.2013 заміна боржника відбувається за письмової згоди іпотекодержателя, а також за його згодою ОСОБА_6 зобов'язаний встановлювати правовідносини, предметом яких є будь-які права третіх осіб щодо предмета іпотеки, таких згод Банк не надав.
Доводи третьої особи сторонами у справі доказами не спростовані.
Таким чином, суд вважає, що позивачем та відповідачем взагалі не дотримані вимоги закону та вищезазначені умови щодо вирішення вимог про поділ майна подружжя.
При таких обставинах суд першої інстанції дійшов висновку, що позовні вимоги задоволенню не підлягають
Перевіривши законність та обґрунтованість рішення місцевого суду в межах доводів апеляційної скарги, апеляційний суд дійшов таких висновків.
Частиною першою статті 15 ЦК України визначено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.
Відповідно до частини першої статті 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.
Поняття, зміст права власності та його здійснення закріплено у статтях 316, 317, 319 ЦК України, аналіз яких свідчить, що право власності має абсолютний характер, його зміст становлять правомочності власника з володіння, користування і розпорядження належним йому майном. Забезпечуючи всім власникам рівні умови здійснення своїх прав, держава гарантує власнику захист від порушень його права власності з боку будь-яких осіб.
Відповідно до статті 60 СК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу).
Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя.
Конструкція статті 60 СК України свідчить про презумпцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу. Разом з тим, зазначена презумпція може бути спростована одним із подружжя у судовому порядку у разі оспорювання ним поширення правового режиму спільного сумісного майна на певний об'єкт. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, який її спростовує.
Зазначена правова позиція викладена у постанові Великої Палати Верховного Суду від 21 листопада 2018 року у справі № 372/504/17 (провадження № 14-325цс18).
Отже, у сімейному законодавстві України встановлено спростовну презумпцію спільності майна подружжя, яка полягає у тому, що майно, набуте за час шлюбу, вважається об'єктом права спільної сумісної власності (виключення зазначені у статті 57 СК України), допоки одним із подружжя, який це заперечує, не доведено інше.
За змістом статті 61 СК України об'єктом права спільної сумісної власності подружжя може бути будь-яке майно, за винятком виключеного з цивільного обороту. Об'єктом права спільної сумісної власності є заробітна плата, пенсія, стипендія, інші доходи, одержані одним із подружжя. Якщо одним із подружжя укладено договір в інтересах сім'ї, то гроші, інше майно, в тому числі гонорар, виграш, які були одержані за цим договором, є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя.
Згідно зі статтею 63 СК України дружина та чоловік мають рівні права на володіння, користування і розпоряджання майном, що належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено домовленістю між ними.
Дружина, чоловік розпоряджаються майном, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, за взаємною згодою. При укладенні договорів одним із подружжя вважається, що він діє за згодою другого з подружжя (частини перша, друга статті 65 СК України).
Договір, укладений одним із подружжя в інтересах сім'ї, створює обов'язки для другого з подружжя, якщо майно, одержане за договором, використане в інтересах сім'ї (частина четверта статті 65 СК України).
Відповідно до частини першої статті 69 СК України дружина і чоловік мають право на поділ майна, що належить їм на праві спільної сумісної власності, незалежно від розірвання шлюбу.
У разі поділу майна, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором (частина перша статті 70 СК України).
Аналогічні норми містить частина друга статті 372 ЦК України.
Системне тлумачення наведених норм права дає підстави для висновку, що майно, яке є об'єктом права спільної сумісної власності, належить подружжю з моменту його набуття, незалежно від того, за ким із подружжя здійснена реєстрація права.
До складу майна, що підлягає поділу, входить як майно, наявне у подружжя на час розгляду справи, так і те, що знаходиться у третіх осіб. Разом з тим при поділі майна враховуються також борги подружжя та правовідносини за зобов'язаннями, що виникли в інтересах сім'ї.
При поділі майна подружжя шляхом визначення часток кожного із подружжя майно відбувається зміна режиму права спільної власності - зі спільної сумісної власності на спільну часткову власність.
Таким чином, вирішуючи спори між подружжям про поділ майна, необхідно встановлювати обсяг спільно нажитого майна, наявного на час припинення спільного ведення господарства, з'ясовувати джерело і час придбання зазначеного майна. Спільною сумісною власністю подружжя, що підлягає поділу, можуть бути будь-які види майна, за винятком тих, які згідно із законом не можуть їм належати (виключені з цивільного обороту), незалежно від того, на ім'я кого з подружжя вони були придбані чи внесені грошовими коштами, якщо інше не встановлено шлюбним договором чи законом.
Місцевий суд вірно встановив, що спірна квартира за адресою АДРЕСА_1 є спільною сумісною власністю подружжя, придбана в період шлюбу за кредитні кошти.
Статтею 1 Закону України «Про іпотеку» передбачено, що іпотека - це вид забезпечення виконання зобов'язання нерухомим майном, що залишається у володінні і користуванні іпотекодавця, згідно з яким іпотекодержатель має право в разі невиконання боржником забезпеченого іпотекою зобов'язання одержати задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки переважно перед іншими кредиторами цього боржника у порядку, встановленому цим Законом.
Згідно з частиною шостою статті 3 Закону України «Про іпотеку» іпотека має похідний характер від основного зобов'язання і є дійсною до припинення основного зобов'язання або до закінчення строку дії іпотечного договору.
Відповідно до частин першої, другої статті 23 Закону України «Про іпотеку» у разі переходу права власності (права господарського відання) на предмет іпотеки від іпотекодавця до іншої особи, у тому числі в порядку спадкування чи правонаступництва, іпотека є дійсною для набувача відповідного нерухомого майна, навіть у тому випадку, якщо до його відома не доведена інформація про обтяження майна іпотекою. Особа, до якої перейшло право власності на предмет іпотеки, набуває статус іпотекодавця і має всі його права і несе всі його обов'язки за іпотечним договором у тому обсязі і на тих умовах, що існували до набуття ним права власності на предмет іпотеки.
За змістом цієї норми на особу, до якої перейшло право власності на майно, обтяжене іпотекою, навіть у випадках, коли до її відома не було доведено інформацію про обтяження майна іпотекою, переходять всі права та обов'язки іпотекодавця.
Конституційний Суд України у своєму рішенні від 14 липня 2020 року № 8-р/2020 у справі за конституційною скаргою ОСОБА_5 щодо відповідності Конституції України (конституційності) положень частин першої, другої статті 23 Закону України «Про іпотеку» констатував, що іпотека є специфічним видом забезпечення виконання зобов'язання нерухомим майном, що залишається у володінні і користуванні його власника, який обмежений у правомочності самостійно розпоряджатися предметом іпотеки. Тобто іпотека обмежує такий елемент права власності, як право розпорядження нерухомим майном, яке є предметом іпотечного договору. Зазначений вид забезпечення виконання зобов'язання передбачає стимулювання боржника до належного виконання зобов'язання та запобігання негативним наслідкам, що настають у разі порушення ним свого зобов'язання. У разі порушення боржником свого зобов'язання до особи, яка передала в іпотеку нерухоме майно для забезпечення виконання такого зобов'язання, можуть бути застосовані заходи цивільно-правової відповідальності у виді звернення стягнення на предмет іпотеки. Особливістю цього виду забезпечення виконання зобов'язання є те, що обтяження майна іпотекою відбувається незалежно від зміни власника такого майна, тому стосовно кожного наступного власника іпотечного майна виникають ризики настання відповідальності перед іпотекодержателем за невиконання боржником основного зобов'язання, зокрема звернення стягнення на предмет іпотеки.
Отже, у разі вибуття заставного майна з власності іпотекодавця, законодавством встановлено механізм захисту прав іпотекодержателя, шляхом перенесення всіх прав та обов'язків іпотекодавця на особу, до якої перейшло право власності. Отже, іпотека залишається дійсною незалежно від зміни власника майна.
Тобто, якщо в іпотеку передано майно, яке є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя та на момент такої передачі зареєстровано на праві власності за одним із подружжя, то наступний поділ цього майна з визначенням часток кожного із подружжя, не припиняє іпотеку.
Такий висновок узгоджується із положеннями статті 17 Закону України «Про іпотеку», в якій визначено підстави припинення іпотеки, якими є, зокрема, припинення основного зобов'язання або закінчення строку дії іпотечного договору, реалізація предмета іпотеки відповідно до цього Закону, набуття іпотекодержателем права власності на предмет іпотеки, визнання іпотечного договору недійсним (частина перша), а також передбачено, що відомості про припинення іпотеки підлягають державній реєстрації у встановленому законодавством порядку (частина третя).
Оскільки Законом України «Про іпотеку» не передбачено таких підстав для припинення іпотеки, як визначення часток подружжя у спільному сумісному майні, то поділ майна подружжя у такий спосіб не припиняє іпотеку й відповідно не порушує прав іпотекодержателя.
Положеннями Закону України «Про іпотеку» не заборонено володіти та користуватися переданим в іпотеку майном. У свою чергу поділ спільного майна між подружжям, в тому числі іпотечного майна, не вважається розпорядженням ним, так як в момент його передачі в іпотеку воно вже належало подружжю на праві спільної сумісної власності в силу закону.
Аналогічні висновки містяться у постановах Верховного Суду від 18 січня 2023 року справа № 359/441/20 провадження № 61-6735св22, від 10 травня 2022 року у справі № 752/8858/18 (провадження № 61-14281св21), від 24 лютого 2021 року у справі № 311/491/18 (провадження № 61-4637св19), від 08 липня 2019 року у справі № 522/17048/15-ц (провадження № 61-33246св18).
За таких обставин висновки місцевого суду про те, що майно, поділене між сторонами, є предметом іпотеки та впливає на права і обов'язки банку, є необґрунтованими і спростовуються змістом положень статті 23 Закону України «Про іпотеку», відповідно до якої особа, до якої перейшло право власності на предмет іпотеки, набуває статус іпотекодавця і має всі його права і несе всі його обов'язки за іпотечним договором, у тому самому обсязі і на тих самих умовах, що існували до набуття ним права власності на предмет іпотеки.
Перебування майна в іпотеці не перешкоджає його поділу між подружжям у судовому порядку та визнання права власності на нього, оскільки при поділі такого майна дія договору іпотеки не припиняється і такий поділ не є розпорядженням предметом іпотеки.
Доводи апеляційної скарги в цій частині є обґрунтованими.
висновків за результатами розгляду апеляційної скарги з посиланням на норми права, якими керувався суд апеляційної інстанції;
Згідно з п. 2 ч. 1 ст. 374 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право скасувати судове рішення повністю або частково і ухвалити у відповідній частині нове рішення або змінити рішення.
Відповідно до п. п. 3, 4 ч. 1 ст. 376 ЦПК України підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни судового рішення є: невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи; порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права.
Враховуючи вищевикладені висновки апеляційного суду, рішення місцевого суду підлягає скасуванню з ухваленням у справі нового рішення про задоволення позовних вимог.
Щодо розподілу судових витрат
Відповідно до ч. 13 ст. 141 ЦПК України якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.
Судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. (ч. 1 ст. 141 ЦПК України).
Як вбачається з матеріалів справи, позивачкою під час розгляду справи понесно судові витрати зі сплати судового збору за подачу позову та за подачу апеляційної скарги у загальній сумі 3 150,80 грн (а.с. 4, 98), яка підлягає стягненню з відповідача на її користь у повному обсязі.
Керуючись п. 2 ч. 1 ст. 374, п. п. 3, 4 ч. 1 ст. 376, ст. ст. 381, 382, 383, 384 ЦПК України
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 - задовольнити частково.
Рішення Комсомольського міського суду Полтавської області від 11 листопада 2021 року - скасувати.
В порядку поділу майна подружжя визнати за ОСОБА_1 та ОСОБА_2 право власності по 1/2 частині квартири за адресою АДРЕСА_1 .
Стягнути з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 понесені судові витрати щодо сплати судового збору у сумі 3 150,80 грн.
Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття і може бути оскаржена протягом тридцяти днів з дня її проголошення, шляхом подачі касаційної скарги безпосередньо до суду касаційної інстанції, яким є Верховний Суд.
У разі оголошення лише вступної та резолютивної частини судового рішення або розгляду справи без повідомлення (виклику) учасників справи, строк на касаційне оскарження обчислюється з дня складення повного судового рішення.
Повний текст постанови буде складено протягом п'яти днів.
Головуючий суддя П.С. Абрамов
Судді О.О. Панченко
Т.В. Одринська