02 серпня 2023 року
м. Київ
cправа № 917/1598/17
Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду:
Зуєва В.А. - головуючого, Берднік І.С., Міщенка І.С.
секретар судового засідання - Дерлі І.І.
за участю представників учасників:
позивача - Ульянов Р.А. (адвокат),
відповідача - не з'явився,
третьої особи - Черкащенко А.А. (самопредставництво),
розглянувши у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу Кременчуцького міського споживчого товариства
на постанову Східного апеляційного господарського суду від 25.04.2023 (у складі колегії суддів: Гетьман Р.А. (головуючий), Сгара Е.В., Склярук О.І.)
та рішення Господарського суду Полтавської області від 09.11.2021 (суддя Іванко Л.А.)
за позовом Кременчуцького міського споживчого товариства
до Комунального підприємства "Ринок "Ново-Іванівський"
третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні відповідача - Кременчуцька міська рада Полтавської області
про визнання права власності та витребування майна з чужого незаконного володіння,
1. Короткий зміст та підстави позовних вимог
1.1. Кременчуцьке міське споживче товариство (далі - Позивач, Кременчуцьке МСТ) звернулося до Господарського суду Полтавської області з позовом до Комунального підприємства "Ринок "Ново-Іванівський" (далі - Відповідач, КП "Ринок "Ново-Іванівський"), третя особа на стороні відповідача - Кременчуцька міська рада Полтавської області (далі - Третя особа, Міськрада) з вимогами:
1) визнати право власності Кременчуцького МСТ на майно цілісного майнового комплексу Ново-Іванівського ринку, що розташоване за адресою: вул. Вадима Бойка, 7, м. Кременчук, Полтавська область з усіма поліпшеннями та прибудовами, побутовими, складськими, підсобними, торгівельними та іншими приміщеннями, будівлями і спорудами, що складається з:
- об'єкта нерухомого майна: Об'єкти нерухомості цілісного майнового комплексу КП "Ринок "Ново-Іванівський" (реєстраційний номер 16934972, адреса об'єкта: Полтавська обл., м. Кременчук, вулиця Бойка Вадима, будинок 7, загальна площа 121,8 кв.м.) до складу якого входять: - одноповерхова нежитлова будівля (площею 349,1 кв.м); - огорожа цегляна (довжиною 106,5 м.п); - огорожа цегляна (довжиною 42,6 м.п); - цегляний стіл (площею 67,2 кв.м); - цегляний стіл (площею 72,6 кв.м); - цегляний стіл (площею 72,7 кв.м); - цегляний стіл (площею 74,0 кв.м); - металеві торгівельні павільйони (площею 11,8 кв.м кожний) - 29 штук;
- об'єкта нерухомого майна: громадського туалету на 10 місць (реєстраційний номер 36606640, адреса об'єкта: Полтавська обл., м. Кременчук, вулиця Бойка Вадима, будинок 7, загальна площа 121,8 кв.м) - металевих воріт (інв. №103003); - парапетів (інв. №103008); - металевих воріт (інв. №103009); - торгівельного павільйону (інв. №103013); - торгівельного павільйону (інв. №103016); - торгівельного павільйону (інв. № 103017); - торгівельного павільйону цегляного (інв. №103043); - торгівельного павільйону цегляного (інв. №103044); - торгівельного павільйону цегляного (інв. №103045); - торгівельного павільйону цегляного (інв. №103046); - торгівельного павільйону цегляного (інв. №103047); - торгівельного павільйону цегляного (інв. №103048); - торгівельного павільйону цегляного (інв. №103049); - торгівельного павільйону цегляного (інв. №103050); - парковки (інв. №103051); - дощової каналізації, електромереж.
2) витребувати з володіння КП "Ринок "Ново-Іванівський" на користь Кременчуцького МСТ вищезазначене майно.
1.2. Позовні вимоги обґрунтовані тим, що рішенням Господарського суду Полтавської області від 14.11.2005 у справі №2/46 за Позивачем визнано право власності на павільйон, огорожу, криті столи бувшого Ново-Іванівського ринку, проте Відповідач вказане нерухоме майно ринку не повернув, а продовжував використовувати його в своїй підприємницькій діяльності. За час фактичного володіння майном цілісного майнового комплексу Ново-Іванівського ринку, Відповідачем було здійснено за рахунок доходу від його використання поліпшення майна цілісного майнового комплексу, і відповідно до статті 390 Цивільного кодексу України Відповідач повинен повернути йому майно цілісного майнового комплексу Ново-Іванівського ринку з усіма поліпшеннями.
2. Короткий зміст рішень господарських судів попередніх інстанцій
2.1. Рішенням Господарського суду Полтавської області від 09.11.2021, залишеним без змін постановою Східного апеляційного господарського суду від 25.04.2023 у справі №917/1598/17, у задоволенні позову відмовлено у повному обсязі.
2.2. Місцевий господарський суд, з яким погодилась апеляційна інстанція, виходив з того, що Позивачем не надано суду жодного доказу, який би підтверджував наявність у нього права власності на спірні об'єкти.
3. Короткий зміст та узагальнені доводи касаційної скарги та позиції інших учасників справи
3.1. У касаційній скарзі Кременчуцьке МСТ просить скасувати судові рішення попередніх інстанцій та направити справу на новий розгляд до суду першої інстанції.
3.2. Вимоги скарги обґрунтовані неврахуванням господарськими судами попередніх інстанцій висновків, викладених у постановах Верховного Суду від 26.11.2019 у справі №922/643/19, від 26.11.2019 у справі №902/201/19, від 15.10.2019 у справі №908/1090/18 (щодо суті преюдиції), від 21.02.2020 у справі №914/847/19, від 16.02.2021 у справі №927/645/19, від 28.12.2021 у справі №911/1101/21, від 25.04.2023 у справі №922/3734/21 (щодо стандарту доказування).
3.3. Також заявник стверджує, що судами попередніх інстанцій не були прийняті до уваги та не застосовані положення частини четвертої статті 37 Закону України "Про кооперацію", пункту 1 статті 10 Закону України "Про споживчу кооперацію". При цьому скаржник зазначив про відсутність висновку Верховного Суду у подібних правовідносинах щодо застосування цих норм.
3.5. Міськрада у відзиві на касаційну скаргу просить залишити її без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін.
4. Розгляд справи Верховним Судом
4.1. Ухвалою Верховного Суду від 01.06.2023 вищезазначену касаційну скаргу залишено без руху на підставі частини другої статті 292 Господарського процесуального кодексу України у зв'язку із ненаданням доказів сплати судового збору у встановленому законом розмірі та надано строк для усунення недоліків протягом десяти днів з дня вручення ухвали.
4.2. З урахуванням усунення скаржником недоліків у встановлений Судом строк, ухвалою Верховного Суду від 05.06.2023 відкрито касаційне провадження за касаційною скаргою Кременчуцького МСТ на постанову Східного апеляційного господарського суду від 25.04.2023 та рішення Господарського суду Полтавської області від 09.11.2021 у справі №917/1598/17 і призначено розгляд справи у судовому засіданні на 28.06.2023. Водночас судом касаційної інстанції було витребувано із Господарського суду Полтавської області/Східного апеляційного господарського суду матеріали справи №917/1598/17.
4.3. Крім того, ухвалами Верховного Суду від 22.06.2023 та від 26.06.2023 задоволені заяви Третьої особи і Відповідача про участь у судовому засіданні в режимі відеоконференції поза межами приміщення суду з використанням власних технічних засобів.
4.4. Ухвалою Верховного Суду від 28.06.2023 відкладено розгляд вищезазначеної касаційної скарги на 02.08.2023 та повторно витребувано матеріали справи №917/1598/17 із Господарського суду Полтавської області/Східного апеляційного господарського суду.
4.5. Розпорядженням Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду №29.2-02/1886 від 31.07.2023 призначено проведення повторного автоматизованого розподілу судової справи №917/1598/17 у зв'язку з рішенням Вищої ради правосуддя від 25.07.2023 про відставку судді ОСОБА_1 .
4.6. Відповідно до протоколу повторного автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 31.07.2023 для розгляду вищезазначеної касаційної скарги визначено колегію суддів у складі: Зуєв В.А. - головуючий, Берднік І.С., Міщенко І.С.
5. Обставини встановлені судами
5.1. Відповідно до постанови правління Полтавської обласної спілки споживчих товариств (протокол зас. №18 п.2) від 27.08.1998 "Про впорядкування роботи Кременчуцького ринку" було визнано доцільним Кременчуцький ринок із підпорядкування Управління ринків Полтавської облспоживспілки передати у підпорядкування Кременчуцького міського споживчого товариства з 01.09.1998 року.
5.2. На виконання вищезазначеної постанови було видане розпорядження правління Полтавської облспоживспілки №241 р від 16.09.1998 "Про затвердження складу комісії", яким було затверджено склад комісії по передачі Кременчуцького ринку в підпорядкування Кременчуцькому міському споживчому товариству, а також оформити акт передачі Кременчуцького ринку в підпорядкування Кременчуцькому МСТ.
5.3. Відповідний акт прийому-передачі госпрозрахункового Кременчуцького міського об'єднання ринків на баланс Кременчуцького МСТ було складено 26.01.1999.
5.4. Госпрозрахункове Кременчуцьке об'єднання ринків не було самостійною юридичною особою, а було господарюючим структурним підрозділом колективного підприємства "Управління ринків" Полтавської облспоживспілки, та включало в себе майно Центрального, Раківського та Новоіванівського ринків, що знаходились у м. Кременчуці Полтавської області.
5.5. Рішенням Господарського суду Полтавської області від 14.11.2005 у справі №2/46 за позовом Кременчуцького МСТ до Міськради, Виконавчого комітету Міськради, КП "Ринок "Ново-Іванівський" про визнання недійсним рішень, визнання права власності та витребування майна із чужого незаконного володіння, позов задоволено частково, а саме: визнано за Позивачем право власності на:
- павільйон бувшого Ново-Іванівського ринку, вартістю 22 881,09 грн.;
- огорожу бувшого Ново-Іванівського ринку, вартістю 7 725,08 грн.;
- криті столи бувшого Ново-Іванівського ринку, вартістю 5 898, 20 грн.
В частині витребування майна із чужого незаконного володіння в позові відмовлено, оскільки позов було заявлено до Міськради, а не до утримувача майна КП "Ринок "Ново-Іванівський".
5.6. Рішенням Господарського суду Полтавської області від 05.09.2006 у справі №14/505 визнано право власності КП "Ринок "Ново-Іванівський" на об'єкти нерухомості цілісного майнового комплексу, що розташовані на земельній ділянці за адресою: м. Кременчук, вул. Вадима Бойка, 7, а саме: одноповерхову будівлю, загальною площею 349,1 кв.м, вартістю 252000 грн; торгівельні металеві павільйони з прозорою синтетичною покрівлею в кількості 29 шт., вартістю 286 958,81 грн; цегляну огорожу по периметру ринку, вартістю 23617 грн; цегляні криті столи, вартістю 8 715 грн.
Постановою Харківського апеляційного господарського суду від 02.12.2014 у справі №14/505, рішення суду першої інстанції було скасовано та постановлено нове рішення, яким у задоволенні позову відмовлено у повному обсязі.
5.7. КП "Ринок "Ново-Іванівський" майно цілісного майнового комплексу Новоіванівського ринку, що розташований на земельній ділянці за адресою: м. Кременчук, вул. Вадима Бойка, 7 не повернуло Кременчуцькому МСТ, а натомість, як зазначає Позивач, продовжило та продовжує використовувати його в своїй підприємницькій діяльності посилаючись на правомірність набуття прав на відповідне майно.
5.8. За час фактичного володіння КП "Ринок "Ново-Іванівський" майном цілісного майнового комплексу Новоіванівського ринку, що розташований на земельній ділянці за адресою: м. Кременчук, вул. Вадима Бойка, 7, за твердженням Позивача, було здійснено, за рахунок доходу від використання відповідного майна цілісного майнового комплексу Новоіванівського ринку КП "Ринок "Ново-Іванівський" поліпшення майна цілісного майнового комплексу.
6. Позиція Верховного Суду
6.1. Заслухавши суддю-доповідача, присутніх у судовому засіданні представників сторін, дослідивши наведені у касаційній скарзі та відзиві на неї доводи, перевіривши правильність застосування господарськими судами норм матеріального і дотримання норм процесуального права, Верховний Суд вважає, що касаційна скарга підлягає задоволенню з таких підстав.
6.2. Відповідно до статті 41 Конституції України кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності.
6.3. Згідно з частиною першою статті 317 та частиною першою статті 319 Цивільного кодексу України власникові належать права володіння, користування та розпорядження своїм майном. Власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд.
6.4. Право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні. Особа може бути позбавлена права власності або обмежена у його здійсненні лише у випадках і в порядку, встановлених законом. Примусове відчуження об'єктів права власності може бути застосоване лише як виняток з мотивів суспільної необхідності на підставі і в порядку, встановлених законом, та за умови попереднього та повного відшкодування їх вартості, крім випадків, встановлених частиною другою статті 353 цього Кодексу (стаття 321 Цивільного кодексу України).
6.5. Відповідно до статті 392 Цивільного кодексу України позов про визнання права власності може бути пред'явлено, якщо особа є власником майна, але її право оспорюється або не визнається іншою особою або якщо особа втратила документ, який засвідчує її право власності.
Тобто, передумовою для звернення з позовом про визнання права власності на майно на підставі названої статті є сумніви у належності позивачеві цього майна, які виникають у інших осіб, неможливість реалізації позивачем свого права власності у зв'язку з наявністю таких сумнівів чи втрата належних правовстановлюючих документів на майно.
6.6. Право власності, як і будь-яке інше суб'єктивне право, виникає при наявності певних юридичних фактів та конкретних обставин, з якими закон пов'язує виникнення права власності на конкретне майно у певних осіб. Підстави виникнення права власності поділяються на такі, що не залежать від прав попереднього власника на майно, тобто первісні, та похідні, за якими право власності на майно переходить до власника від його попередника в порядку правонаступництва.
6.7. Відповідно до статі 328 Цивільного кодексу України право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності чи необґрунтованість активів, які перебувають у власності, не встановлені судом.
6.8. У свою чергу відповідно до статті 387 Цивільного кодексу України власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним.
Зазначений спосіб захисту права власності застосовується у тому випадку, коли власник фактично позбавлений можливості володіти і користуватися належною йому річчю, тобто коли річ незаконно вибуває із його володіння.
Згідно з наведеною нормою власник має право реалізувати своє право на захист шляхом звернення до суду з вимогою про витребування свого майна із чужого незаконного володіння із дотриманням вимог, передбачених Цивільним кодексом України.
6.9. Правовий аналіз положень статті 387 Цивільного кодексу України дає підстави для висновку, що у наведеній нормі йдеться про право власника на віндикаційний позов, тобто позов власника, який не володіє, до невласника, який незаконно володіє майном, про вилучення цього майна в натурі.
Віндикаційний позов належить до речово-правових способів захисту; захищає право власності в цілому, оскільки він пред'являється у тих випадках, коли порушено права володіння, користування та розпорядження одночасно.
Сторонами у віндикаційному позові є власник речі, який не лише позбавлений можливості користуватися і розпоряджатися річчю, але вже й фактично нею не володіє, та незаконний фактичний володілець речі (як добросовісний, так і недобросовісний).
Витребування майна шляхом віндикації застосовується до відносин речово-правового характеру, зокрема, якщо між власником і володільцем майна немає договірних відносин і майно перебуває у володільця не на підставі укладеного з власником договору.
При цьому, у випадку, якщо відповідач заперечує проти позову з посиланням на те, що він є законним власником майна, то до кола обставин, що підлягають доказуванню за віндикаційним позовом, належить встановлення судом факту виникнення (набуття) позивачем права власності на спірне майно. Обов'язок доказування таких обставин покладається на позивача, в той час коли відповідач має право спростувати такі обставини (зазначена правова позиція міститься, зокрема, у постанові Верховного Суду від 15.03.2023 у cправі №910/20600/21).
6.10. За правилами статей 15, 16 Цивільного кодексу України кожна особа має право на захист свого порушеного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого права. Одним зі способів захисту права та інтересу є, зокрема, визнання права.
6.11. З огляду на те, що відповідно до статті 328 Цивільного кодексу України набуття права власності - це певний юридичний склад, з яким закон пов'язує виникнення в особи суб'єктивного права власності на певні об'єкти, суд при застосуванні цієї норми повинен встановити, з яких саме передбачених законом підстав та у який передбачений законом спосіб позивач набув право власності на спірний об'єкт і чи підлягає це право захисту в порядку, передбаченому Цивільним кодексом України.
Аналогічна правова позиція наведена у постановах Верховного Суду від 21.11.2018 у справі №920/615/16, від 07.08.2019 у справі №902/869/17, від 02.02.2022 у справі №5/112-Б-10.
6.12. Таким чином, передумовами та матеріальними підставами для захисту права власності за статтею 392 Цивільного кодексу України у судовому порядку є наявність підтвердженого належними доказами права власності особи щодо майна, право власності на яке оспорюється або не визнається іншою особою, а також підтверджене належними доказами порушення (невизнання або оспорювання) цього права на спірне майно, оскільки підставою для звернення до суду з позовом про визнання права власності відповідно до статті 392 Цивільного кодексу України є саме оспорення або невизнання існуючого права, а не намір набути таке право за рішенням суду.
З наведеного висновку слідує, що ключовим при застосуванні статті 392 Цивільного кодексу України також є встановлення з яких саме передбачених законом підстав та у який передбачений законом спосіб позивач набув право власності на спірний об'єкт і чи підлягає це право захисту.
6.13. Як убачається зі змісту судових рішень попередніх інстанцій, Позивачем при зверненні до суду з даним позовом поряд із віндикаційною вимогою також заявлено вимогу про визнання права власності на спірні об'єкти нерухомості.
В обґрунтування права власності на спірне майно Позивач посилався на рішення Господарського суду Полтавської області від 14.11.2005 у справі №2/46, яким визнано за Кременчуцьким споживчим товариством право власності на: - павільйон бувшого Ново-Іванівського ринку, вартістю 22 881,09 грн; - огорожу бувшого Ново-Іванівського ринку, вартістю 7 725,08 грн; - криті столи бувшого Ново-Іванівського ринку, вартістю 5 898,20 грн.
Також Позивач наголошував, що рішення Господарського суду Полтавської області від 05.09.2006 у справі №14/505, як підстава набуття права власності Міськрадою спірного майна, було скасовано постановою Харківського апеляційного господарського суду від 02.12.2014.
6.14. Статтею 181 Цивільного кодексу України визначено:
1. До нерухомих речей (нерухоме майно, нерухомість) належать земельні ділянки, а також об'єкти, розташовані на земельній ділянці, переміщення яких є неможливим без їх знецінення та зміни їх призначення.
Режим нерухомої речі може бути поширений законом на повітряні та морські судна, судна внутрішнього плавання, космічні об'єкти, а також інші речі, права на які підлягають державній реєстрації.
2. Рухомими речами є речі, які можна вільно переміщувати у просторі.
6.15. При цьому за змістом статті 182 Цивільного кодексу України право власності та інші речові права на нерухомі речі, обтяження цих прав, їх виникнення, перехід і припинення підлягають державній реєстрації. Державна реєстрація прав на нерухомість є публічною, здійснюється відповідним органом, який зобов'язаний надавати інформацію про реєстрацію та зареєстровані права в порядку, встановленому законом. Порядок проведення державної реєстрації прав на нерухомість та підстави відмови в ній встановлюються законом.
6.16. Відповідно до статті 184 Цивільного кодексу України річ є визначеною індивідуальними ознаками, якщо вона наділена тільки їй властивими ознаками, що вирізняють її з-поміж інших однорідних речей, індивідуалізуючи її. Речі, визначені індивідуальними ознаками, є незамінними. Річ є визначеною родовими ознаками, якщо вона має ознаки, властиві усім речам того ж роду, та вимірюється числом, вагою, мірою. Річ, що має лише родові ознаки, є замінною.
6.17. Статтею 186 Цивільного кодексу України передбачено, що річ, призначена для обслуговування іншої (головної) речі і пов'язана з нею спільним призначенням, є її приналежністю. Приналежність слідує за головною річчю, якщо інше не встановлено договором або законом.
6.18. При цьому нерухоме майно функціонує у натурально-речовій та вартісній формі. Фізичні характеристики об'єкта нерухомості включають, зокрема, місце розташування, форму, розміри, тобто визначають конкретні показники залежно від об'єкта нерухомості. Сукупність цих характеристик визначає індивідуальні ознаки об'єкту нерухомості, тобто ці ознаки характеризують та відрізняють різні об'єкти нерухомості, що дає змогу їх ідентифікувати.
Таким чином, об'єктом позову про визнання права власності та/або його витребування може бути лише індивідуально-визначене майно, яке існує в натурі на час подання позову.
6.19. Як вбачається з матеріалів позовної заяви, досліджених та встановлених судами на підставі наявних у справі доказів обставин стосовно спірного майна вже існував ряд спорів, які вирішувались судами, зокрема, у справах №5/115, №2/46, №14/505.
Натомість суди попередніх інстанцій обмежилися формальним підходом до розгляду справи та достеменно не встановили ідентифікуючих ознак спірного майна та його статусу пославшись на висновок експерта №2256/2257 від 28.11.2019, відповідно до якого встановити чи входить до складу об'єктів нерухомості цілісного майнового комплексу КП "Ринок "Ново-Іванівський" об'єкти нерухомого майна, право власності на які визнано рішенням Господарського суду Полтавської області від 14.11.2005 у справі №2/46 не представляється можливим через ненадання комунальним підприємством "Кременчуцьке міське бюро технічної інвентаризації Кременчуцької міської ради Полтавської області" інвентаризаційної справи, оскільки вона не знайдена.
При цьому без належної правової оцінки судів попередніх інстанцій залишилися обставини, встановлені у наведених справах, у тому числі, у постанові Харківського апеляційного господарського суду від 02.12.2014 у справі №14/505, зокрема, що КП "Ринок "Ново-Іванівський" не є власником майна, яке було предметом позову у вказаній справі (об'єкти нерухомості цілісного майнового комплексу: одноповерхова будівля загальною площею 349,1 кв.м, торгівельні металеві павільйони з прозорою синтетичною покрівлею, цегляну огорожу, цегляні криті столи) та те, що місцевим господарським судом вирішено питання про право власності Кременчуцького МСТ на спірні об'єкти нерухомості.
6.20. Частиною першою статті 129-1 Конституції України унормовано, що суд ухвалює рішення іменем України, яке є обов'язковим до виконання.
Верховний Суд звертає увагу на те, що відповідно до усталеної практики Європейського суду з прав людини одним із фундаментальних аспектів верховенства права є принцип юридичної визначеності, який передбачає повагу до принципу res judicata - принципу остаточності рішень суду.
Згідно із практикою Європейського суду з прав людини одним з основних елементів верховенства права є принцип правової визначеності, який, серед іншого, передбачає, що рішення суду з будь-якої справи, яке набрало законної сили, не може бути поставлено під сумнів (рішення від 25.07.2002 у справі "Совтрансавто-Холдинг" проти України", заява №48553/99, пункт 77, та від 05.07.2005 у справі "Агротехсервіс проти України", заява №62608/00, пункт 42).
Конституційний Суд України, беручи до уваги статті 3, 8, частини першу, другу статті 55, частини першу, другу статті 129-1 Конституції України, свої юридичні позиції щодо визначення виконання судового рішення складовою конституційного права на судовий захист, зазначив, що держава, створюючи належні національні організаційно-правові механізми реалізації права на виконання судового рішення, повинна не лише впроваджувати ефективні системи виконання судових рішень, а й забезпечувати функціонування цих систем у такий спосіб, щоб доступ до них мала кожна особа, на користь якої ухвалене обов'язкове судове рішення, у разі, якщо це рішення не виконується, у тому числі державним органом.
Визначений у законі порядок забезпечення державою виконання судового рішення має відповідати принципам верховенства права та справедливості, гарантувати конституційне право на судовий захист; невиконання державою позитивного обов'язку щодо забезпечення функціонування запроваджуваної нею системи виконання судових рішень призводить до обмеження конституційного права на судовий захист та нівелює його сутність (абзаци тринадцятий, чотирнадцятий підпункту 2.1 пункту 2 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України (Другий сенат) у справі за конституційною скаргою ОСОБА_2 щодо відповідності Конституції України (конституційності) положень частини другої статті 26 Закону №1404-VIII (щодо забезпечення державою виконання судового рішення) від 15.05.2019 № 2-р(II)/2019).
Конституційний Суд України зазначив, що виконання всіма суб'єктами правовідносин приписів, викладених у рішеннях суду, які набрали законної сили, утверджує авторитет держави як правової (абзац другий пункту 4 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України у справі за конституційним поданням Верховного Суду України щодо відповідності Конституції України (конституційності) положень частин сьомої, дев'ятої, пункту 2 частини шістнадцятої статті 236-8 Кримінально-процесуального кодексу України від 30.06.2009 №16-рп/2009).
6.21. Верховний Суд зазначає, що з огляду на те, що рішення судів у справах №5/115, №2/46, №14/505 набрали законної сили і є обов'язковими для виконання, у зв'язку з чим правильність зроблених у них висновків презюмується, суд не може надавати протилежну оцінку таким обставинам у справі, що переглядається без наведення достатньо переконливих підстав для неврахування викладених у них висновків.
Таким чином, обставини встановлені у справах №5/115, №2/46, №14/505 мають істотне значення та не можуть бути піддані ревізії у невстановлений процесуальним законодавством спосіб у межах справи, що розглядається.
6.22. У частині третій статті 2 Господарського процесуального кодексу України однією з основних засад (принципів) господарського судочинства визначено принцип змагальності сторін, сутність якого розкрита у статті 13 цього Кодексу.
6.23. Відповідно до частин третьої, четвертої статті 13 Господарського процесуального кодексу України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом; кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов'язаних з вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій.
6.24. За змістом частини першої статті 73, частин першої, третьої статті 74 Господарського процесуального кодексу України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи.
6.25. Належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування. Предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення (стаття 76 Господарського процесуального кодексу України).
6.26. Велика Палата Верховного Суду неодноразово наголошувала на необхідності застосування передбачених процесуальним законом стандартів доказування та зазначала, що принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи. Зокрема, цей принцип передбачає покладення тягаря доказування на сторони. Водночас цей принцип не створює для суду обов'язок вважати доведеною та встановленою обставину, про яку стверджує сторона. Таку обставину треба доказувати таким чином, аби реалізувати стандарт більшої переконливості, за яким висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається вірогіднішим, ніж протилежний. Тобто певна обставина не може вважатися доведеною, допоки інша сторона її не спростує (концепція негативного доказу), оскільки за такого підходу принцип змагальності втрачає сенс (пункт 81 постанови від 18.03.2020 у справі №129/1033/13-ц).
6.27. Принцип змагальності (статті 13 Господарського процесуального кодексу України) і принцип рівності сторін (статті 7 Господарського процесуального кодексу України), що пов'язані між собою, є основоположними компонентами концепції "справедливого судового розгляду" у розумінні статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Вони вимагають "справедливого балансу" між сторонами: кожній стороні має бути надана розумна можливість представити свою справу за таких умов, що не ставлять її чи його у явно гірше становище порівняно з протилежною стороною.
6.28. Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також вірогідність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності (стаття 86 Господарського процесуального кодексу України).
В свою чергу, згідно з частинами першою, другою статті 98 Господарського процесуального кодексу України висновок експерта - це докладний опис проведених експертом досліджень, зроблені у результаті них висновки та обґрунтовані відповіді на питання, поставлені експертові, складений у порядку, визначеному законодавством.
Предметом висновку експерта може бути дослідження обставин, які входять до предмета доказування та встановлення яких потребує наявних у експерта спеціальних знань.
Статтею 104 Господарського процесуального кодексу України передбачено, що висновок експерта для суду не має заздалегідь встановленої сили і оцінюється судом разом із іншими доказами за правилами, встановленими статтею 86 цього Кодексу. Відхилення судом висновку експерта повинно бути мотивоване в судовому рішенні.
Зазначені норми процесуального законодавства свідчать про те, що висновок експерта є рівноцінним засобом доказування у справі, поряд з іншими письмовими, речовими і електронними доказами, а оцінка його, як доказу, здійснюється судом у сукупності з іншими долученими до справи доказами за загальним правилом статті 86 Господарського процесуального кодексу України. Водночас, неможливість експерта надати висновки щодо тих чи інших питань (зокрема, в контексті цієї справи встановити чи входять до складу об'єктів нерухомості цілісного майнового комплексу спірні об'єкти) не повинна впливати на можливість суду вирішити спір з урахуванням наведених вище норм господарського процесуального законодавства.
6.29. Таким чином, вирішуючи спір у справі, що розглядається, зважаючи на вищезазначений стандарт доказування, концепцію негативного доказу, приписи частини першої статті 74 Господарського процесуального кодексу України та інші положення господарського процесуального законодавства, суди не тільки не були позбавлені можливості, а й повинні були надати оцінку відповідним правовстановлюючим документам, встановити ідентифікуючі ознаки спірного майна, в тому числі його статус з урахуванням його об'єктивних характеристик та наявних судових рішень стосовно нього (рухоме/нерухоме, головна/приналежна річ, необхідності державної реєстрації та її наявності/відсутності тощо), визначити їх власника та вирішити спір по суті.
6.30. Відповідно до статті 236 Господарського процесуального кодексу України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.
6.31. За змістом частини першої статті 237 Господарського процесуального кодексу України при ухваленні рішення суд вирішує, зокрема, такі питання: чи мали місце обставини (факти), якими обґрунтовувалися вимоги та заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; яку правову норму належить застосувати до цих правовідносин.
6.32. У зв'язку з наведеним, постановлені у справі судові рішення зазначеним вимогам процесуального закону не відповідають, оскільки суди не дослідили належним чином зібрані у справі докази та не встановили пов'язані з ними обставини, що входили до предмета доказування, отже, рішення судів першої та апеляційної інстанцій не можна визнати законними і обґрунтованими.
6.33. Порушення судами першої та апеляційної інстанцій норм процесуального права унеможливило встановлення фактичних обставин, що мають значення для правильного вирішення цієї справи, та які не можуть бути усунуті Верховним Судом самостійно в силу меж розгляду справи судом касаційної інстанції (стаття 300 Господарського процесуального кодексу України).
6.34. При новому розгляді справи суду слід врахувати зазначене у мотивувальній частині цієї постанови, повно та всебічно перевірити фактичні обставини справи, дати належну оцінку наявним у справі доказам, доводам та запереченням учасників справи, якими вони обґрунтовували свої доводи і заперечення під час розгляду справи, і в залежності від встановленого прийняти законне та обґрунтоване рішення.
6.35. Що ж до посилань скаржника на відсутність висновку Верховного Суду щодо питання застосування положення частини четвертої статті 37 Закону України "Про кооперацію", пункту 1 статті 10 Закону України "Про споживчу кооперацію", то колегія суддів зазначає, що з аналізу змісту оскаржуваних судових рішень вбачається, що зазначені вказані норми права судами до спірних правовідносин не застосовувались, а отже Верховний Суд не вбачає підстав для формування правових висновків із зазначених заявником питань у цій справі.
При цьому колегія суддів звертає увагу, що у рішенні Конституційного Суду України від 11.11.2004 №16-рп/2004 (справа про захист права власності організацій споживчої кооперації) надавалось тлумачення вказаних норм.
7. Висновки Верховного Суду
7.1. Загальними вимогами процесуального права визначено обов'язковість встановлення судом під час вирішення спору обставин, що мають значення для справи, надання їм юридичної оцінки, а також оцінки всіх доказів, з яких суд виходив при вирішенні позову. Без виконання цих процесуальних дій ухвалити законне й обґрунтоване рішення у справі неможливо.
7.2. Згідно з частинами першою, другою статті 300 Господарського процесуального кодексу України переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права. Суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази.
7.3. За змістом частини третьої статті 310 цього Кодексу підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є також порушення норм процесуального права, на які посилається скаржник у касаційній скарзі, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо суд не дослідив зібрані у справі докази, за умови висновку про обґрунтованість заявлених у касаційній скарзі підстав касаційного оскарження, передбачених пунктами 1, 2, 3 частини другої статті 287 цього Кодексу.
7.4. Ураховуючи викладене та беручи до уваги, що суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази, касаційна скарга підлягає задоволенню, а ухвалені у справі судові рішення - скасуванню із направленням справи на новий розгляд до місцевого господарського суду.
7.5. Під час нового розгляду справи господарському суду слід взяти до уваги наведене в цій постанові, всебічно, повно, об'єктивно та безсторонньо дослідити наявні у справі докази і, в залежності від встановленого та у відповідності з чинним законодавством, прийняти відповідне рішення.
8. Розподіл судових витрат
8.1. Оскільки у цьому випадку суд касаційної інстанції не змінює та не ухвалює нового рішення, відповідно до частини чотирнадцятої статті 129 Господарського процесуального кодексу України розподіл судових витрат судом касаційної інстанції не здійснюється.
Керуючись статтями 300, 301, 308, 310, 314, 315, 316, 317 Господарського процесуального кодексу України, Верховний Суд
1. Касаційну скаргу Кременчуцького міського споживчого товариства задовольнити.
2. Постанову Східного апеляційного господарського суду від 25.04.2023 та рішення Господарського суду Полтавської області від 09.11.2021 у справі №917/1598/17 скасувати, а справу направити на новий розгляд до місцевого господарського суду.
Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.
Головуючий В. Зуєв
Судді І. Берднік
І. Міщенко