вул. Симона Петлюри, 16/108, м. Київ, 01032, тел. (044) 235-95-51, е-mail: inbox@ko.arbitr.gov.ua
"10" серпня 2023 р. м. Київ Справа № 911/2279/22
Розглянувши матеріали справи за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю "Баядера Логістик"
до Гудзенка Дмитра Валерійовича
про стягнення 121 890,06 грн.
Суддя Карпечкін Т.П.
Без виклику сторін.
встановив:
До Господарського суду Київської області звернулась Товариство з обмеженою відповідальністю "Баядера Логістик" (далі - позивач, ТОВ "Баядера Логістик") з позовною заявою до Гудзенка Дмитра Валерійовича (далі - відповідач, Гудзенка Д.В. ) про стягнення заборгованості за Договором поставки від 29.05.2018 року № 306-18 в розмірі 121 890,06 грн. з яких: 88 457,55 грн. основний борг, 14 243,13 грн. пеня, 6 192,03 грн. штраф, 12 997,35 грн. 20% річних.
До Господарського суду Київської області від Відділу реєстрації місця проживання управління Центру надання адміністративних послуг Бучанської міської ради надійшла інформація про зареєстроване місце проживання відповідача Гудзенко Дмитра Валерійовича ( АДРЕСА_1 ).
Ухвалою Господарського суду Київської області від 22.12.2022 року відкрито провадження у справі № 911/2279/22, справу призначено за правилами спрощеного позовного провадження без виклику сторін (без проведення судового засідання).
24.02.2023 року відповідачем подано відзив на позов, яким останій визнає основну суму боргу, однак заперечує проти нарахування штрафу, пені та 20 % річних з наступних підстав.
Відповідач зазначає, що у зв'язку вторгнення військ Російської Федерації та активних бойових дій він зазнав значних матеріальних збитків (факт мародерства, окупації міста Ірпінь), що вплинуло на його платоспроможність, а військова агресія Російської Федерації проти України є форс-мажорною обставиною саме для даного конкретного випадку, що об'єктивно унеможливило належне виконання відповідачем свого обов'язку перед позивачем за Договором.
Окрім того, відповідач зазначив, має бажання виконати свої зобов'язання за Договором та просить розстрочити суму основного боргу на рік з моменту винесення рішення.
02.03.2023 року позивачем подано відповідь на відзив, яким останній заперечує проти доводів відповідача з наступних підстав:
- відповідач не звертався до позивача щодо узгодження змін порядку та строків оплати, змін умов договору поставки № 306-18 від 29.05.2018 року тощо;
- товар отриманий відповідачем в період грудня 2021, січня 2022 року мав/міг бути сплачений позивачу, ще до початку військовою агресією рф та введення воєнного стану в Україні; .
- до цього часу позивач не отримував повідомлення від відповідача із Свідоцтвом/ Сертифікатом що засвідчив би наявність форс-мажорних обставин та вплив на виконання зобов?язання, що унеможливив його виконання у термін, передбачений відповідним договором;
- залишились неврегульовані питання щодо стягнення пені, 20% річних, штрафу та судового збору.
Розгляд справи у порядку спрощеного позовного провадження здійснюється судом за правилами, встановленими цим Кодексом для розгляду справи в порядку загального позовного провадження, з особливостями, визначеними у главі 10 Господарського процесуального кодексу України.
Розгляд справи по суті в порядку спрощеного провадження починається з відкриття першого судового засідання або через тридцять днів з дня відкриття провадження у справі, якщо судове засідання не проводиться (ч.ч. 1-2 ст. 252 Господарського процесуального кодексу України).
Суд розглядає справи у порядку спрощеного позовного провадження протягом розумного строку, але не більше шістдесяти днів з дня відкриття провадження у справі (ст. 248 Господарського процесуального кодексу України).
Відповідно до ч. 4 ст. 252 Господарського процесуального кодексу України за клопотанням сторони суд може відкласти розгляд справи з метою надання додаткового часу для подання відповіді на відзив та (або) заперечення, якщо вони не подані до першого судового засідання з поважних причин.
При розгляді справи у порядку спрощеного провадження суд досліджує докази і письмові пояснення, викладені у заявах по суті справи, а у випадку розгляду справи з повідомленням (викликом) учасників справи - також заслуховує їх усні пояснення. Судові дебати не проводяться (ч. 8 ст. 252 Господарського процесуального кодексу України).
Суд розглядає справу в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи за наявними у справі матеріалами, за відсутності клопотання будь-якої із сторін про інше (ч. 5 ст. 252 Господарського процесуального кодексу України).
У ч. 8 ст. 252 Господарського процесуального кодексу України передбачено, що при розгляді справи у порядку спрощеного провадження суд досліджує докази і письмові пояснення, викладені у заявах по суті справи, а у випадку розгляду справи з повідомленням (викликом) учасників справи - також заслуховує їх усні пояснення. Судові дебати не проводяться.
Згідно з ч. 4 ст. 240 Господарського процесуального кодексу України у разі розгляду справи без повідомлення (виклику) учасників справи суд підписує рішення без його проголошення.
Розглянувши матеріали справи та дослідивши надані докази, господарський суд
ТОВ "Баядера Логістик" (постачальник) та ФОП Гудзенка Д.В (покупець) 29.05.2018 року укладено договір поставки № 306-18 (далі - Договір), відповідно до умов якого постачальник зобов'язується передати у власність покупця алкогольні напої (надалі - товар), а покупець зобов'язується прийняти і оплатити товар в порядку, визначеному умовами цього Договору (пункт 1.1.);
Згідно з пункт 3.4. Договору підпис уповноваженого представника покупця в накладній на товар засвідчує, що товар прийнятий покупцем від постачальника за кількістю та за якістю. Претензії покупця щодо якості товару після підписання ним накладної на товар розглядаються та задовольняються постачальником в окремому порядку, який визначається постачальником в кожному випадку окремо.
Відповідно до пункт 4.1. найменування, кількість, асортимент товару визначається покупцем у замовлені та зазначається постачальником у видатковій накладній на товар.
Ціна на товар зазначається постачальником у видатковій накладній на товар (пункт 5.2.).
Загальна сума договору дорівнює загальній вартості товару, який постачальник поставив покупцю впродовж всього строку дії даного договору згідно видаткових накладних на товар (пункт 5.3).
Відповідно до пункту 6.1. Договору розрахунки за товар здійснюються покупцем протягом 21 календарних днів з дня отримання товару, шляхом перерахування грошових коштів на рахунок постачальника або в іншому узгодженими сторонами порядку та формі, що не суперечить чинному законодавству України, або за домовленістю сторін - шляхом попередньої оплати.
Так, на виконання укладеного сторонами Договору постачальником поставлено, а покупцем прийнято товар на загальну суму 100 268,56 грн., що підтверджується наявними у матеріалах справи копіями видаткових накладних, які підписані обома сторонами а саме:
№ 278325/257004 від 23.12.2021 року на суму 29 572,06 грн.;
№ 278446/257005 від 23.12.2021 року на суму 18 251,94 грн.;
№ 1433/ 1015 від 05.01.2022 року на суму 5 694,60 грн.;
№ 5213/4328 від 12.01.2022 року на суму 6 301,86 грн.;
№ 19505/17538 від 31.01.2022 року на суму 3 728,76 грн.;
№ 19618/17540 від 31.01.2022 року на суму 25 203,06 грн.;
№ 20929/18480 від 31.01.2022 на суму 11 516,28 грн.
Однак відповідач всупереч умовам Договору взяте на себе зобов'язання по оплаті поставленого позивачем та прийнятого товару не виконав в повному обсязі, розрахувався частково в сумі 11 811,01 грн., у зв'язку з чим за ним рахується заборгованість в сумі 88 457,55 грн., що стало підставою для звернення позивача з позовом до суду.
В обґрунтування звернення до господарського суду з даним позовом саме до громадянина Гудзенка Дмитра Валерійовича позивач зазначає про те, що Фізичною особою-підприємцем Гудзенком Дмитром Валерійовичем було припинено 09.06.2022 року господарську діяльність, а за змістом ст. ст. 51, 52, 598-609 Цивільного кодексу України у випадку припинення підприємницької діяльності фізичної особи-підприємця (виключення з реєстру суб'єктів підприємницької діяльності) її зобов'язання (господарські зобов'язання) за укладеними договорами не припиняються, а продовжують існувати, оскільки вона як фізична особа не перестає існувати та відповідає за своїми зобов'язаннями, пов'язаними з підприємницькою діяльністю, усім своїм майном.
Судом було зроблено витяг з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань та встановлено, що Фізична особа-підприємець Гудзенко Дмитро Валерійовичем є припиненою 09.06.2022 року.
Згідно із ч. 1 ст. 128 Господарського кодексу України громадянин визнається суб'єктом господарювання у разі здійснення ним підприємницької діяльності за умови державної реєстрації його як підприємця без статусу юридичної особи відповідно до ст. 58 цього Кодексу.
За ч. 1 ст. 173 Господарського кодексу України зобов'язання, що виникає між суб'єктом господарювання та іншим учасником (учасниками) відносин у сфері господарювання з підстав, передбачених цим Кодексом, в силу якого один суб'єкт (зобов'язана сторона) зобов'язаний вчинити певну дію господарського чи управлінсько-господарського характеру на користь іншого суб'єкта (виконати роботу, передати майно, сплатити гроші, надати інформацію тощо), або відмовитися від певних дій, а інший суб'єкт (управнена сторона) має право вимагати від зобов'язаної сторони виконання її обов'язку, є господарським зобов'язанням.
За положеннями ст. 51 Цивільного кодексу України до підприємницької діяльності фізичних осіб застосовуються нормативно-правові акти, що регулюють підприємницьку діяльність юридичних осіб, якщо інше не встановлено законом або не випливає із суті відносин.
Відповідно до ст. 52 Цивільного кодексу України фізична особа-підприємець відповідає за зобов'язаннями, пов'язаними з підприємницькою діяльністю, усім своїм майном, крім майна, на яке згідно із законом не може бути звернено стягнення.
За змістом ст. ст. 51, 52, 598-609 Цивільного кодексу України, ст. 173 Господарського кодексу України, ч. 8 ст. 4 Закону України "Про державну реєстрацію юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань" у випадку припинення підприємницької діяльності фізичної особи-підприємця (із внесенням до Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань запису про державну реєстрацію такого припинення) її зобов'язання (господарські зобов'язання) за укладеними договорами не припиняються, а продовжують існувати, оскільки вона як фізична особа не перестає існувати та відповідає за своїми зобов'язаннями, пов'язаними з підприємницькою діяльністю, усім своїм майном.
Велика Палата Верховного Суду у постанові від 13.02.2019 у справі № 910/8729/18 дійшла висновку про те, що позивач, звертаючись до господарського суду, обґрунтовано визначив належність спору до господарської юрисдикції відповідно до суб'єктного складу та змісту правовідносин сторін як таких, що виникли з господарського договору, зобов'язання за яким у відповідача із втратою його статусу як фізичної особи - підприємця не припинились.
Відтак, оскільки спірні правовідносини виникли з господарського договору, укладеного з фізичною особою-підприємцем, то вказаний спір підлягає розгляду в порядку господарського судочинства і після втрати особою статусу підприємця.
Надаючи правову кваліфікацію викладеним обставинам, з урахуванням фактичних та правових підстав позовних вимог, суд дійшов наступних висновків.
За змістом ст.ст. 11, 509, 627 Цивільного Кодексу України та ст. 179 Господарського кодексу України цивільні права та обов'язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, зокрема, з правочинів. Зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку. Майново-господарські зобов'язання між суб'єктами господарювання виникають на підставі договорів. Сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору.
Відповідно до ст. 629 Цивільного кодексу України договір є обов'язковим для виконання сторонами.
Укладений договір за своїм змістом є договором поставки та є належною правовою підставою для виникнення у сторін взаємних прав та обов'язків, обумовлених цим договором.
Відповідно до ч. 1 ст. 175 Господарського кодексу України, майнові зобов'язання, які виникають між учасниками господарських відносин, регулюються Цивільним кодексом України з урахуванням особливостей, передбачених цим Кодексом.
Згідно положень ст. 712 Цивільного кодексу України за договором поставки продавець (постачальник), який здійснює підприємницьку діяльність, зобов'язується передати у встановлений строк (строки) товар у власність покупця для використання його у підприємницькій діяльності або в інших цілях, не пов'язаних з особистим, сімейним, домашнім або іншим подібним використанням, а покупець зобов'язується прийняти товар і сплатити за нього певну грошову суму. До договору поставки застосовуються загальні положення про купівлю-продаж, якщо інше не встановлено договором, законом або не випливає з характеру відносин сторін. Законом можуть бути передбачені особливості регулювання укладення та виконання договорів поставки.
Згідно зі ст. 655 Цивільного кодексу України за договором купівлі-продажу одна сторона (продавець) передає або зобов'язується передати майно (товар) у власність другій стороні (покупцеві), а покупець приймає або зобов'язується прийняти майно (товар) і сплатити за нього певну грошову суму.
Частиною 1 ст. 692 цього ж Кодексу передбачено, що покупець зобов'язаний оплатити товар після його прийняття або прийняття товаророзпорядчих документів на нього, якщо договором або актами цивільного законодавства не встановлений інший строк оплати товару.
Відповідно до ст. ст. 525, 526 Цивільного кодексу України одностороння відмова від зобов'язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом. Зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.
Матеріалами справи підтверджується та не спростовано відповідачем, факт належного виконання позивачем взятих на себе зобов'язань щодо поставки товару на користь відповідача на загальну суму 100 268,56 грн., що відповідачем в перебігу розгляду справи визнано.
Частиною 1 ст. 530 Цивільного кодексу України закріплено, що якщо у зобов'язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін).
Як встановлено судом пунктом 6.1. Договору сторони передбачили, що розрахунки за товар здійснюються покупцем протягом 30 календарних днів з дня отримання товару.
Отже, строк оплати отриманого відповідачем товару, за наведеними вище видатковими накладними, є таким що настав та, відповідно, настав і обов'язок покупця оплатити отриманий товар.
Однак, матеріали справи не містять доказів належного виконання покупцем свого зобов'язання по оплаті отриманого товару за вказаними вище видатковими накладними.
Відповідно до ст. 610 Цивільного кодексу України порушенням зобов'язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання).
Згідно ч. 1 ст. 612 Цивільного кодексу України боржник вважається таким, що прострочив, якщо він не приступив до виконання зобов'язання або не виконав його у строк, встановлений договором або законом.
У відзиві на позовну заяву відповідачем підтверджено факт поставки та визнано основну заборгованість в сумі 88 457,55 грн., однак доказів належного виконання своїх зобов'язань за договором та сплати коштів за отриманий товарне надано.
Враховуючи викладене вище, суд вважає доведеним факт існування простроченої заборгованості відповідача перед позивачем у сумі 88 457,55 грн., а вимога позивача про стягнення з відповідача заборгованості є обґрунтованою, матеріалами справи підтверджена.
Також позивачем заявлено вимоги про стягнення з відповідача 14 243,13 грн. пені, 6 192,03 грн. штрафу, 12 997,35 грн. 20% річних, розрахованих позивачем за загальний період з 25.01.2022 року по 04.11.2022 року, з урахуванням здійснених відповідачем часткової оплати.
Відхиляючи викладені у відзиві доводи відповідача суд зазначає наступне.
Підприємництво - це самостійна, ініціативна, систематична, на власний ризик, господарська діяльність, що здійснюється суб'єктами господарювання (підприємцями) з метою досягнення економічних і соціальних результатів та одержання прибутку (стаття 42 Господарського кодексу України).
Згідно з приписами ч. 1 ст. 52 Цивільного кодексу України, фізична особа - підприємець відповідає за зобов'язаннями, пов'язаними з підприємницькою діяльністю, усім своїм майном, крім майна, на яке згідно із законом не може бути звернено стягнення.
Поряд з цим, слід відзначити, що згідно з п. 3.5 Договору ризик випадкової загибелі чи/або пошкодження товару переходить до покупця з моменту передачі йому товару згідно накладних.
Відповідно до статті 614 Цивільного кодексу України, особа, яка порушила зобов'язання, несе відповідальність за наявності її вини (умислу або необережності), якщо інше не встановлено договором або законом.
Особа є невинуватою, якщо вона доведе, що вжила всіх залежних від неї заходів щодо належного виконання зобов'язання.
Відсутність своєї вини доводить особа, яка порушила зобов'язання.
Статтею 617 Цивільного кодексу України передбачено, що особа, яка порушила зобов'язання, звільняється від відповідальності за порушення зобов'язання, якщо вона доведе, що це порушення сталося внаслідок випадку або непереборної сили. не вважається випадком, зокрема, недодержання своїх обов'язків контрагентом боржника, відсутність на ринку товарів, потрібних для виконання зобов'язання, відсутність у боржника необхідних коштів.
Відповідно до статті 218 Господарського кодексу України, підставою господарсько-правової відповідальності учасника господарських відносин є вчинене ним правопорушення у сфері господарювання.
Учасник господарських відносин відповідає за невиконання або неналежне виконання господарського зобов'язання чи порушення правил здійснення господарської діяльності, якщо не доведе, що ним вжито усіх залежних від нього заходів для недопущення господарського правопорушення. У разі якщо інше не передбачено законом або договором, суб'єкт господарювання за порушення господарського зобов'язання несе господарсько-правову відповідальність, якщо не доведе, що належне виконання зобов'язання виявилося неможливим внаслідок дії непереборної сили, тобто надзвичайних і невідворотних обставин за даних умов здійснення господарської діяльності. Не вважаються такими обставинами, зокрема, порушення зобов'язань контрагентами правопорушника, відсутність на ринку потрібних для виконання зобов'язання товарів, відсутність у боржника необхідних коштів.
З вищенаведених норм вбачається, що чинне законодавство пов'язує наявність форс-мажорних обставини з підставами для звільнення від відповідальності за порушення зобов'язань і не поширює у зв'язку з цим свою дію на матеріально-правові вимоги щодо стягнення основної заборгованості за укладеним договором, тобто присудження до виконання обов'язку, що не відноситься до відповідальності. Наявність вказаних обставин законодавством не визначено в якості підстав для звільнення від виконання зобов'язань або їх припинення.
Разом з тим, у відповідності з п. 8.1 Договору жодна із сторін не відповідає перед іншою стороною за затримку, недопоставку або невиконання зобов'язань відповідно до договору, обумовлених обставинами, які виникли всупереч бажань сторін і котрі неможливо передбачити або уникнути, враховуючи оголошену або фактичну війну, громадські заворушення, епідемії, ембарго та стихійне лихо і т.п. Свідоцтво, яке надано відповідною торгівельною палатою, є достатнім підтвердженням наявності і тривалості дії непереборної сили. Обставини непереборної сили не звільняють сторони від виконання зобов'язань після їх припинення.
Проте, матеріали справи не містять доказів, що відповідач в порядку, передбаченому пунктом 8.1 Договору, вчинила дії, спрямовані на отримання зазначеного вище Свідоцтва (сертифікату), передбаченого умовами договору, та, відповідно не містять Свідоцтва (сертифікату), виданого Торгово-промисловою палатою.
Торгово-промислова палата України (далі - ТТП України) у своєму листі від 28.02.2022 року вказала, що: "…засвідчує форс-мажорні обставини (обставини непереборної сили): військову агресію Російської Федерації проти України, що стало підставою введення воєнного стану із 05 години 30 хвилин 24 лютого 2022 року строком на 30 діб, відповідно до Указу Президента України від 24 лютого 2022 року № 64/2022 "Про введення воєнного стану в Україні".
Однак, ключовою ознакою форс-мажору є причинно-наслідковий зв'язок між форс-мажорними обставинами та неможливістю виконати конкретне зобов'язання. Форс-мажор, або ж обставини непереборної сили, - це надзвичайні та невідворотні обставини, настання яких призвело до об'єктивної неможливості виконати зобов'язання. Стаття 617 Цивільного кодексу України звільняє від відповідальності за порушення зобов'язань, якщо воно стало саме наслідком форс-мажору.
Водночас, сама по собі війна не може автоматично означати звільнення від виконання будь-ким в Україні будь-яких зобов'язань, незалежно від того, існує реальна можливість їх виконати чи ні. Війна як обставина непереборної сили звільняє від відповідальності лише у разі, якщо саме внаслідок пов'язаних із нею обставин компанія/фізична особа не може виконати ті чи інші зобов'язання.
13.05.2022 року ТПП України опублікувала на своєму сайті пояснення, що сторона, яка порушила свої зобов'язання в період дії форс-мажорних обставин, має право звертатися до ТПП України та уповноважених нею регіональних ТПП за отриманням відповідного сертифіката про форс-мажорні обставини (обставини непереборної сили), дотримуючись порядку, встановленого Регламентом ТПП України від 18.12.2014 року, за кожним зобов'язанням окремо.
Відповідно до абз. 3 ч. 3 ст. 14 Закону "Про торгово-промислові палати в Україні" ТПП засвідчує форс-мажорні обставини (обставини непереборної сили), а також торговельні та портові звичаї, прийняті в Україні, за зверненнями суб'єктів господарської діяльності та фізичних осіб.
Згідно ч. 2 ст. 14-1 Закону України "Про торгово-промислові палати в Україні" форс-мажорними обставинами (обставинами непереборної сили) є надзвичайні та невідворотні обставини, що об'єктивно унеможливлюють виконання зобов'язань, передбачених умовами договору (контракту, угоди тощо), обов'язків згідно із законодавчими та іншими нормативними актами, а саме: загроза війни, збройний конфлікт або серйозна погроза такого конфлікту, включаючи але не обмежуючись ворожими атаками, блокадами, військовим ембарго, дії іноземного ворога, загальна військова мобілізація, військові дії, оголошена та неоголошена війна, дії суспільного ворога, збурення, акти тероризму, диверсії, піратства, безлади, вторгнення, блокада, революція, заколот, повстання, масові заворушення, введення комендантської години, карантину, встановленого Кабінетом Міністрів України, експропріація, примусове вилучення, захоплення підприємств, реквізиція, громадська демонстрація, блокада, страйк, аварія, протиправні дії третіх осіб, пожежа, вибух, тривалі перерви в роботі транспорту, регламентовані умовами відповідних рішень та актами державних органів влади, закриття морських проток, ембарго, заборона (обмеження) експорту/імпорту тощо, а також викликані винятковими погодними умовами і стихійним лихом, а саме: епідемія, сильний шторм, циклон, ураган, торнадо, буревій, повінь, нагромадження снігу, ожеледь, град, заморозки, замерзання моря, проток, портів, перевалів, землетрус, блискавка, пожежа, посуха, просідання і зсув ґрунту, інші стихійні лиха тощо.
Згідно з ч. 1 ст. 14-1 зазначеного Закону України "Про торгово-промислові палати в Україні" ТПП та уповноважені нею регіональні ТПП засвідчують форс-мажорні обставини (обставини непереборної сили) та видають сертифікат про такі обставини протягом семи днів з дня звернення суб'єкта господарської діяльності.
У ст. 3.3 Регламенту засвідчення Торгово-промисловою палатою України та регіональними торгово-промисловими палатами форс-мажорних обставин (обставин непереборної сили), затвердженого рішенням Президії ТПП від 18.12.2014 р. № 44(5) (далі - Регламент), вказано, що сертифікат (в певних договорах, законодавчих і нормативних актах згадується також як висновок, довідка, підтвердження) про форс-мажорні обставини (обставини непереборної сили) (далі - сертифікат) - документ встановленої ТПП форми, який засвідчує настання форс-мажорних обставин (обставин непереборної сили), виданий ТПП або регіональною ТПП згідно з чинним законодавством, умовами договору (контракту, угоди тощо) та цим Регламентом.
Відповідно до ст. 6.2 Регламенту форс-мажорні обставини (обставини непереборної сили) засвідчуються за особистим зверненням суб'єктів господарської діяльності та фізичних осіб по кожному окремому договору, окремим податковим та/чи іншим зобов'язанням/обов'язком, виконання яких настало згідно з умовами договору, контракту, угоди, законодавчих чи інших нормативних актів і виконання яких стало неможливим через наявність зазначених обставин.
У постановах Верховного Суду від 15.06.2018 р. у справі № 915/531/17, від 26.05.2020 р. у справі № 918/289/19, від 17.12.2020 р. у справі № 913/785/17 наведено висновок щодо застосування ст. 14-1 Закону "Про торгово-промислові палати в Україні", відповідно до якого: ст. 14-1 цього Закону визначено, що засвідчення дії непереборної сили шляхом видачі сертифікату про форс-мажорні обставини покладено на ТПП та уповноважені нею регіональні ТПП; форс-мажорні обставини не мають преюдиціального характеру, і при їх виникненні сторона, яка посилається на них як на підставу неможливості виконання зобов'язання, повинна довести наявність таких обставин не тільки самих по собі, але й те, що ці обставини були форс-мажорними саме для даного конкретного випадку виконання господарського зобов'язання; доведення наявності непереборної сили покладається на особу, яка порушила зобов'язання; саме вона має подавати відповідні докази в разі виникнення спору.
Також слід зазначити, що хоча форс-мажорні обставини впливають, як правило, на одну сторону договору, але вони мають негативні наслідки насамперед для іншої сторони договору, яка не отримує його належне виконання. Отже, своєчасне повідомлення іншої сторони про настання форс-мажорних обставин спрямоване на захист прав та інтересів іншої сторони договору, яка буде розуміти, що не отримає вчасно кошти, товар (роботи, послуги) та, можливо, зможе зменшити негативні наслідки форс-мажору.
Водночас, про те, що сторона позбавляється права посилатися на форс-мажорні обставини через несвоєчасне повідомлення про них має бути прямо зазначено в договорі.
Наведений правовий висновок міститься у постанові Верховного Суду від 22.06.2022 р. у справі № 904/5328/21.
При цьому, Верховний Суд неодноразово зазначав, що одне лише передбачене законом віднесення введення воєнного стану до форс-мажорних обставин не свідчить про існування форс-мажору у конкретних правовідносинах сторін, де така обставина може стати форс-мажорною лише у випадку, якщо особа доведе, що конкретний обмежувальний захід, запроваджений в рамках карантину, надзвичайного стану, надзвичайної ситуації тощо, унеможливлює виконання конкретного договору (постанови Верховного Суду від 21.07.2021 р. у справі № 912/3323/20, від 03.08.2022 р. у справі № 914/374/21).
Також у постанові Верховного Суду від 01.06.2021 р. у справі № 910/9258/20, суд послався на раніше сформульований у цілій низці своїх постанов висновок, відповідно до якого: засвідчення дії непереборної сили шляхом видачі сертифікату про форс-мажорні обставини покладено на ТПП України та уповноважені нею регіональні ТПП; форс-мажорні обставини не мають преюдиційного характеру, і при їх виникненні сторона, яка посилається на них як на підставу неможливості виконання зобов'язання, повинна довести наявність таких обставин не тільки самих по собі, але й те, що ці обставини були форс-мажорними саме для конкретного випадку виконання зобов'язання.
Зважаючи на викладене, обставина введення на території України воєнного стану не є автоматичною підставою для звільнення особи від відповідальності за неналежне виконання умов договору, або продовження його дії на період дії таких обставин, оскільки не має преюдиціального (заздалегідь встановленого) характеру, а необхідною умовою їх застосування є наявність причинно-наслідкового зв'язку між неможливістю виконання договору та обставинами непереборної сили, тобто їх здатність впливати на реальну можливість виконання зобов'язання, в той час як відповідач не довів об'єктивної неможливості виконання умов договору у зв'язку із введенням на території України воєнного стану.
З огляду на викладене, суд відхиляє посилання відповідача на форс-мажорні обставини для підтвердження обставин неможливості виконання відповідачем обов'язку щодо оплати отриманого від позивача за Договором товару.
Водночас, як зазначалося вище, матеріали справи не містять сертифікату, виданого Торгово-промисловою палатою України чи уповноваженими регіональними торгово-промисловими палатами, що засвідчують наявність форс-мажорних обставин, які вплинули на реальну можливість виконання зобов'язань відповідача саме за спірним Договором.
Поряд з цим, суд звертає увагу також на те, що настання форс-мажорних обставин (у випадку належного їх підтвердження і встановлення судом) не є підставою для невиконання стороною зобов'язання, строк виконання якого сплив до дати настання таких обставин, а також для звільнення сторони від відповідальності в такому випадку.
Судом встановлено, що пунктом 7.1. Договору сторони погодили, що у випадку порушення покупцем строків оплати вартості одержаного від постачальника товару, покупець зобов'язаний сплатити постачальнику пеню в розмірі подвійної облікової ставки НБУ від суми боргу за кожен день порушення строків оплати; у випадку порушення покупцем строків оплати вартості одержаного від постачальника товару більше ніж на 30 календарних днів, покупець сплачує постачальнику штраф в розмірі сім відсотків від суми боргу.
Вказаний пункт договору узгоджується з положеннями ст.ст. 1,3 Закону України "Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов'язань", за змістом яких платники грошових коштів сплачують на користь одержувачів цих коштів за прострочку платежу пеню в розмірі, що встановлюється за згодою сторін. Розмір пені, передбачений ст. 1 цього Закону, обчислюється від суми простроченого платежу та не може перевищувати подвійної облікової ставки Національного банку України, що діяла у період, за який сплачується пеня.
Відповідно до вимог ст. 549 Цивільного кодексу України, неустойкою (штрафом, пенею) є грошова сума або інше майно, які боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов'язання. Штрафом є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми невиконаного або неналежно виконаного зобов'язання. Пенею є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов'язання за кожен день прострочення виконання.
Згідно з приписами ст. 611 Цивільного кодексу України у разі порушення зобов'язання настають наслідки, встановлені договором або законом, зокрема, сплата неустойки.
Частиною 1 ст. 230 Господарського кодексу України визначено, що штрафними санкціями в цьому Кодексі визнаються господарські санкції у вигляді грошової суми (неустойка, штраф, пеня), яку учасник господарських відносин зобов'язаний сплатити у разі порушення ним правил здійснення господарської діяльності, невиконання або неналежного виконання зобов'язання.
За змістом ч. 4 ст. 231 Господарського кодексу України у разі якщо розмір штрафних санкцій законом не визначено, санкції застосовуються в розмірі, передбаченому договором. При цьому розмір санкцій може бути встановлено договором у відсотковому відношенні до суми невиконаної частини зобов'язання або у певній, визначеній грошовій сумі, або у відсотковому відношенні до суми зобов'язання незалежно від ступеня його виконання, або у кратному розмірі до вартості товарів (робіт, послуг).
Відповідно до ст. 253 Цивільного кодексу України перебіг строку починається з наступного дня після відповідної календарної дати або настання події, з якою пов'язано його початок. Тому період обчислення пені починається з наступного дня після дати, в якій зобов'язання з оплати мало бути виконано. Відповідно до ч. 6 ст. 232 Господарського кодексу України, нарахування штрафних санкцій за прострочення виконання зобов'язань припиняється через шість місяців від дня, коли зобов'язання мало бути виконано, якщо інше не встановлено законом або договором.
Відповідно до ч. 2 ст. 625 Цивільного кодексу України боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлено договором або законом.
Пунктом 9.2. Договору встановлено, що у випадку порушення покупцем строків оплати отриманого від постачальника товару, покупець зобов'язаний сплатити постачальнику 20% річних від суми боргу за користування чужими коштами.
Перевіривши наданий позивачем розрахунок пені та 20% річних на предмет правильності та обґрунтованості, судом встановлено, що останній здійснено арифметично вірно, у відповідності до умов Договору, обставин справи та вимог закону, тож вимоги позивача про стягнення з відповідача 14 243,13 грн. пені, та 12 997,35 грн. 20% річних є обґрунтованими та підлягають задоволенню повністю в заявленому розмірі.
Також суд погоджується, що у відповідача виник обов'язок сплатити штраф передбачений п. 7.1. договору, тож позивачем правомірно здійснено нарахування штрафу у розмірі 6 192,03 грн.
Окрім того, відповідач просив розстрочити суму основного боргу на рік з моменту винесення рішення.
Згідно ч. 1 ст. 239 Господарського процесуального кодексу України, суд, який ухвалив рішення, може визначити порядок його виконання, надати відстрочення або розстрочити виконання, вжити заходів для забезпечення його виконання, про що зазначає в рішенні.
Відтак, відстрочення та розстрочення виконання судового рішення є правом, а не обов'язком суду, при цьому оцінка доказів, що підтверджують зазначені стороною обставини, повинна бути здійснена судом за правилами ст. 86 Господарського процесуального кодексу України.
Відстрочення та розстрочення виконання судового рішення має сприяти реальному його виконанню на користь стягувача та в найкоротший термін.
Тобто, вирішуючи питання відстрочення/розстрочення виконання судового рішення суд має оцінити надані заявником докази на предмет того, що запропонований ним строк відстрочення/розстрочення дійсно сприятиме виконанню судового рішення, буде ефективним та не призведе до безпідставного затягування виконання рішення суду.
Відповідно до правової позиції Європейського суду з прав людини, несвоєчасне виконання рішення суду може бути мотивоване наявністю певних обставин, відстрочка та розстрочка виконання рішення суду не повинна шкодити сутності права, гарантованого частиною першою статті 6 Конвенції, згідно з якою "кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи у продовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов'язків цивільного характеру", а у системному розумінні даної норми та національного закону суд не повинен перешкоджати ефективному поновленню у правах шляхом виконання судового рішення, тобто довготривале виконання рішення суду може набути форми порушення права на справедливий судовий розгляд, що не може бути виправдано за конкретних обставин справи та є наслідком зменшення вимог щодо розумності строку.
Перебіг строків судового розгляду у цивільних справах починається з часу надходження позовної заяви до суду, а закінчується ухваленням остаточного рішення у справі, якщо воно не на користь особи (справа "Скопелліті проти Італії" від 23.11.1993), або виконанням рішення, ухваленого на користь особи (справа "Папахелас проти Греції" від 25.03.1999).
Крім того, довготривале невиконання рішення суду порушує право на повагу до власності та на вільне володіння власністю у зв'язку з тим, що рішення набуває ознак довготривалого виконання.
Запроваджений процесуальними нормами права механізм відстрочення та розстрочення виконання судового рішення є винятковою мірою, який спрямований на досягнення кінцевої мети судового розгляду - виконання ухваленого судом рішення.
За змістом ст. 2 Господарського процесуального кодексу України, суд при здійсненні судочинства зобов'язаний керуватися принципами верховенства права, рівності усіх учасників судового процесу перед законом і судом, змагальності сторін, диспозитивності та пропорційності.
Проаналізувавши доводи відповідача щодо розстрочення виконання судового рішення та надані в їх обґрунтування докази, суд не вбачає підстав для розстрочення виконання рішення суду за визначеною вимогою відповідача.
Зокрема, відповідачем не доведено наявності в нього обставин, що істотно ускладнюють виконання рішення або роблять його неможливим. Відповідачем не подано належних та достатніх доказів на підтвердження скрутного фінансового стану також відповідачем не наведено обставин реальної можливості виконання ним судового рішення в строк, який він просить.
Статтею 13 Господарського процесуального кодексу України встановлено, що судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов'язків, передбачених цим Кодексом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов'язаних з вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій.
Статтею 73 Господарського процесуального кодексу України встановлено, що доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.
Відповідно до ст. 74 Господарського процесуального кодексу України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи.
Проаналізувавши вищезазначені норми чинного законодавства України, повно та всебічно розглянувши матеріали справи господарський суд дійшов висновку, що позовні вимоги позивачем обґрунтовані та доведені, відповідачем не заперечені та не спростовані належними та допустимими доказами, тому підлягають задоволенню в повному обсязі.
Витрати по сплаті судового збору, у відповідності до ст. 129 Господарського процесуального кодексу України покладаються судом на відповідача у повному обсязі.
Керуючись ст.ст. 4, 12, 13, 73-80, 86, 129, 232, 233, 236-238, 240, 241, 252 Господарського процесуального кодексу України, суд
1. Позовні вимоги задовольнити в повному обсязі.
2. Стягнути з Гудзенка Дмитра Валерійовича ( АДРЕСА_1 , ідентифікаційний номер: НОМЕР_1 ) на користь Товариства з обмеженою відповідальністю "Баядера Логістик" (02088, м. Київ, вул. Харченка Євгенія, 42, код: 35871504) 88 457 (вісімдесят вісім тисяч чотириста п'ятдесят сім) грн. 55 коп. основний борг, 14 243 (чотирнадцять тисяч двісті сорок три) грн. 13 коп. пені, 6 192 (шість тисяч сто дев'яносто дві) грн. 03 коп. штрафу, 12 997 (дванадцять тисяч дев'ятсот дев'яносто сім) грн. 35 коп. 20% річних та 2 481 (дві тисячі чотириста вісімдесят одну) грн.00 коп. судового збору.
3. Наказ видати після набрання судовим рішенням законної сили.
Рішення набирає законної сили відповідно до ст. 241 Господарського процесуального кодексу України та може бути оскаржено у порядку і строк, встановлені ст. ст. 254, 256 Господарського процесуального кодексу України.
Суддя Т.П. Карпечкін