09 серпня 2023 рокуЛьвівСправа № 500/4768/22 пров. № А/857/9903/23
Колегія суддів Восьмого апеляційного адміністративного суду в складі:
головуючого судді: Улицького В.З.
суддів: Глушка І.В., Матковської З.М.,
розглянувши в порядку письмового провадження в м. Львові апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Тернопільського окружного адміністративного суду від 18 квітня 2023 року (рішення ухвалене у м. Тернопіль в порядку письмового провадження у складі головуючого судді Подлісна І.М., дата складання повного тексту- не зазначено) у справі за позовом ОСОБА_1 до Головного управління Пенсійного фонду України в Тернопільській області про визнання протиправними дій та зобов'язання вчинити дії,-
В грудні 2022 року позивач ОСОБА_1 звернулася до суду з адміністративним позовом до Головного управління Пенсійного фонду України в Тернопільській області (далі ГУ ПФ в Тернопільській обл., пенсійний орган), в якому просила визнати неправомірні дії відповідача щодо припинення з 01.11.2022 виплати їй призначеної пенсії за віком; зобов'язати відповідача відновити їй виплату призначеної пенсії за віком та виплатити заборгованість, що виникла з 01.10.2022, шляхом перерахування коштів на поточний рахунок, відкритий в АТ «Державний ощадний банк України»; допустити негайне виконання рішення суду в межах суми стягнення за один місяць.
Позовні вимоги обгрунтувано тим, що їй припинено нарахування та виплату пенсії по віку, яка призначена пожиттєво. 17.11.2022 року позивачем на ім'я керівника ГУ ПФ України в Тернопільській області направлено заяву про поновлення пенсійних виплат та повідомлення про службову недбалість посадових осіб. У відповідь на вказану заяву від 17.11.2022 про поновлення пенсійних виплат та повідомлення про службову недбалість посадових осіб, позивачем від ГУ ПФ України в Тернопільській області отримано відповідь від 02.12.2022 року №3958-4133/П-02/8-1900/22, яка позивачем отримана 15 грудня 2022 року.
Згідно наданої відповіді позивач перебуває на обліку в ГУ ПФ України в Тернопільській області як внутрішньо переміщена особа. Пенсійний орган, як і в попередньому листі, покликається на постанову КМ України «Про здійснення соціальних виплат внутрішньо переміщеним особам» від 05.11.2014 №637, а також вказує, що до ГУ ПФУ в Тернопільській області надійшов лист від Управління СБУ в Тернопільській області з інформацією про те, що ОСОБА_1 знаходиться на тимчасово окупованих територіях Луганської/Донецької областей або АР Крим, тому з 01.11.2022 виплату пенсії припинено. Одночасно повідомлено, що на адресу позивача, яка зазначена в довідці про реєстрацію внутрішньо переміщеної особи ( АДРЕСА_1 ), було направлено лист-запрошення (від 26.10.2022) до відділу обслуговування громадян №11 (сервісний центр), або до будь якого відділу обслуговування громадян (сервісний центр) територіальних органів Пенсійного фонду України.
Не погоджуючись з таким рішення пенсійного органу про наявність підстав для зупинення нарахування й виплати пенсії, позивач звернулася до суду.
Рішенням Тернопільського окружного адміністративного суду від 18.04.2023 у задоволенні адміністративного позову відмовлено.
Рішення суду першої інстанції оскаржила позивач ОСОБА_1 через представника, яка покликаючись на неповне з'ясування судом обставин, що мають значення для справи, неправильне застосування норм матеріального права та порушення норм процесуального права, що в своїй сукупності призвело до помилкового вирішення спору, просить суд апеляційної інстанції скасувати рішення суду першої інстанції та прийняти нову постанову, якою адміністративний позов задоволити.
Відповідачем ГУ ПФ України в Тернопільській області скеровано до апеляційного суду відзив на апеляційну скаргу, в якому останній вважає її безпідставною, необґрунтованою і такою, що не підлягає до задоволення. Наголошує на тому, що суд першої інстанції правильно застосував норми матеріального та процесуального законодавства, ухвалив законне і справедливе судове рішення.
Розгляд справи в апеляційному порядку здійснено в порядку письмового провадження за правилами ст.311 КАС України без повідомлення учасників справи за наявними у справі матеріалами.
Заслухавши доповідача, перевіривши матеріали справи, дійшла висновку, що апеляційна скарга підлягає до часткового задоволення, з наступних підстав.
Згідно ч.1 ст.2 КАС України завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб'єктів владних повноважень.
Відповідно до ст.242 КАС України рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи. Судове рішення має відповідати завданню адміністративного судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Якщо одна із сторін визнала пред'явлену до неї позовну вимогу під час судового розгляду повністю або частково, рішення щодо цієї сторони ухвалюється судом згідно з таким визнанням, якщо це не суперечить вимогам статті 189 цього Кодексу.
Згідно ч.1 ст.317 КАС України підставами для скасування судового рішення суду першої інстанції повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є: неповне з'ясування судом обставин, що мають значення для справи, недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими, невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи, неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права.
Як встановлено під час судового розгляду, з 12.07.2018 позивач ОСОБА_1 перебуває на обліку у ГУ ПФ України в Тернопільській області, як внутрішньо переміщена особа.
18.10.2022 до ГУ ПФ України в Тернопільській області надійшов лист від Управління Служби безпеки України в Тернопільській області з інформацією про те, що ОСОБА_1 знаходить на тимчасово окупованих територіях Луганської/Донецької областей або АР Крим.
З урахуванням листа Управління Служби безпеки України в Тернопільській області та відповідно до п. 1 постанови Кабінету Міністрів України від 05.11.2014р. № 637 «Про здійснення соціальних в внутрішньо переміщеним особам№ (далі - Постанова № 637) з 01.11.2022 виплату пенсії позивачці призупинено, згідно з розпорядженням п/с ВЗ 03/821183 від 26.10.2022.
27.10.2022 на адресу ОСОБА_1 , яка була зазначена в електронній пенсійній справі та довідці про реєстрацію внутрішньо переміщеної особи ( АДРЕСА_1 ), було направлено лист-запрошення у відділ обслуговування громадян №11 (сервісний центр) або у будь-який відділ обслуговування громадян (сервісний центр) територіальних органів Пенсійного фонду України для проходження ідентифікації в порядку, визначеному Постановою №637.
Згідно даних, які містяться в електронній пенсійній справі, станом на 01.12.2022 ОСОБА_1 особисто до територіальних органів Пенсійного фонду України для проходження ідентифікації не зверталась.
18.11.2022 на адресу ГУ ПФ України в Тернопільській області надійшов лист від Департаменту пенсійного забезпечення, надання житлових субсидій та пільг Пенсійного фонду України № 2800- 030202-9/49154, у якому зазначено, що Пенсійний фонд України направляє звернення ОСОБА_1 для розгляду та надання інформації Пенсійному фонду України з порушених у зверненні питань.
Листом ГУ ПФ України в Тернопільській області № 3958-4133/П-02/8-1900/22 від 02.12.2022 позивачу повідомлено про причини припинення виплати пенсії.
Позивач не погодилася з позицією відповідача щодо наявності необхідних підстав для зупинки нарахування та виплати пенсії, та вважає, що таке рішення є неправомірним, оскільки порушує її право на пенсійне забезпечення.
Відповідно до ч.2 ст. 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Згідно зі ст. 46 Конституції України, громадяни мають право на соціальний захист, що включає право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них а також у старості та в інших випадках, передбачених законом. Це право гарантується загальнообов'язковим державним соціальним страхуванням за рахунок страхових внесків громадян, підприємств, установ і організацій, а також бюджетних та інших джерел соціального забезпечення; створенням мережі державних, комунальних, приватних закладів для догляду за непрацездатними. Пенсії, інші види соціальних виплат та допомоги, що є основним джерелом існування, мають забезпечувати рівень життя, не нижчий від прожиткового мінімуму, встановленого законом.
Європейська соціальна хартія від 03.05.1996, яка набрала чинності з 01.01.2007 визначає, що кожна особа похилого віку має право на соціальний захист (п. 23 ч. І). Ратифікувавши Хартію, Україна взяла на себе міжнародне зобов'язання запроваджувати усіма відповідними засобами досягнення умов, за яких можуть ефективно здійснюватися права та принципи, що закріплені у частині І Хартії.
Отже, право особи на отримання пенсії як складова частина права на соціальний захист є її конституційним правом, яке гарантується міжнародними зобов'язаннями України.
Гарантії дотримання прав, свобод та законних інтересів внутрішньо переміщених осіб встановлює Закон України «Про забезпечення прав і свобод внутрішньо переміщених осіб», відповідно до ст. 1 якого внутрішньо переміщеною особою є громадянин України, іноземець або особа без громадянства, яка перебуває на території України на законних підставах та має право на постійне проживання в Україні, яку змусили залишити або покинути своє місце проживання у результаті або з метою уникнення негативних наслідків збройного конфлікту, тимчасової окупації, повсюдних проявів насильства, порушень прав людини та надзвичайних ситуацій природного чи техногенного характеру.
Наведене визначення поняття внутрішньо переміщеної особи має описовий характер та охоплює три види конституційно-правового статусу людини (громадянин України, іноземець та особа без громадянства).
З огляду на визначення, внутрішньо переміщена особа - це особа, яка: перебуває на території України на законних підставах; має право на постійне проживання в Україні; була змушена залишити або покинути своє місце проживання в результаті або з метою уникнення негативних наслідків збройного конфлікту, тимчасової окупації, повсюдних проявів насильства, порушень прав людини та надзвичайних ситуацій природного чи техногенного характеру.
Враховуючи правову та соціальну природу страхових виплат, право громадянина на їх призначення та отримання не можна пов'язувати з такою умовою, як постійне місце проживання (реєстрація місця проживання), а держава відповідно до конституційних принципів зобов'язана гарантувати це право незалежно від того, де проживає особа, якій призначені страхові виплати.
Частинами 1, 3 ст. 4 «Про забезпечення прав і свобод внутрішньо переміщених осіб» передбачено, що факт внутрішнього переміщення підтверджується довідкою про взяття на облік внутрішньо переміщеної особи, що діє безстроково, крім випадків, передбачених ст. 12 цього Закону. Для отримання довідки про взяття на облік внутрішньо переміщеної особи така особа звертається із заявою до структурного підрозділу з питань соціального захисту населення районних, районних у місті Києві державних адміністрацій, виконавчих органів міських, районних у містах (у разі утворення) рад за місцем проживання у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.
Згідно з ст. 7 зазначеного Закону Україна вживає всіх можливих заходів, спрямованих на розв'язання проблем, пов'язаних із соціальним захистом, зокрема відновленням усіх соціальних виплат внутрішньо переміщеним особам.
Пунктами 1-5 ч. 1 ст. 12 вказаного Закону встановлено, що підставою для скасування дії довідки про взяття на облік внутрішньо переміщеної особи та внесення відомостей про це в Єдину інформаційну базу даних про внутрішньо переміщених осіб є обставини, за яких внутрішньо переміщена особа:
1)подала заяву про відмову від довідки;
2) скоїла злочин: дії, спрямовані на насильницьку зміну чи повалення конституційного ладу або на захоплення державної влади; посягання на територіальну цілісність і недоторканність України; терористичний акт; втягнення у вчинення терористичного акту; публічні заклики до вчинення' терористичного акту; створення терористичної групи чи терористичної організації; сприяння вчиненню терористичного акту; фінансування тероризму; здійснення геноциду, злочину проти людяності або військового злочину;
3) повернулася до покинутого місця постійного проживання;
4) виїхала на постійне місце проживання за кордон;
5) подала завідомо недостовірні відомості.
В силу п. 1 Порядку№ 509 Про облік внутрішньо переміщених осіб, затв. Постановою КМ України № 509 від 01.10.2014 довідка про взяття на облік внутрішньо переміщеної особи є документом, який підтверджує факт внутрішнього переміщення і взяття на облік внутрішньо переміщеної особи.
Згідно п. 1 Постанови КМ України № 637 від 05.11.2014 Про здійснення соціальних виплат внутрішньо переміщеним особам (в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин), призначення та продовження виплати пенсій (щомісячного довічного грошового утримання), довічних державних стипендій, усіх видів соціальної допомоги та компенсацій, матеріального забезпечення, надання соціальних послуг, субсидій та пільг за рахунок коштів державного бюджету та фондів загальнообов'язкового державного соціального страхування внутрішньо переміщеним особам здійснюються за місцем перебування таких осіб на обліку, що підтверджується довідкою, виданою згідно з Порядком № 509. Виплата (продовження виплати) пенсій, що призначені зазначеним особам, проводиться через рахунки та мережу установ і пристроїв акціонерного товариства «Державний ощадний банк України» з можливістю отримання готівкових коштів і проведення безготівкових операцій через мережу установ і пристроїв будь-яких банків тільки на території, де органи державної влади здійснюють свої повноваження.
Таким чином, умовами призначення та продовження виплати пенсії внутрішньо переміщеним особам є: перебування таких осіб на обліку, що підтверджується відповідною довідкою; наявність рахунку в АТ «Державний ощадний банк України».
Як було встановлено під час судового розгляду та підтверджується матеріалами справи, позивачу була видана довідка про взяття на облік внутрішньо переміщеної особи від 06.012.07.2018 № 0000412032.
При цьому, відповідачем не було надано жодних доказів прийняття рішення про її скасування.
Принципи, засади і механізми функціонування системи загальнообов'язкового державного пенсійного страхування, призначення, перерахунку і виплати пенсій, надання соціальних послуг з коштів Пенсійного фонду, що формуються за рахунок страхових внесків роботодавців, бюджетних та інших джерел визначає Закон України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування» від 09.07.2003 № 1058-ІV.
Частиною 3 ст. 4 зазначеного Закону встановлено, що виключно законами про пенсійне забезпечення визначаються: види пенсійного забезпечення; умови участі в пенсійній системі чи її рівнях; пенсійний вік для чоловіків та жінок, при досягненні якого особа має право на отримання пенсійних виплат; джерела формування коштів, що спрямовуються на пенсійне забезпечення; умови, норми та порядок пенсійного забезпечення; організація та порядок здійснення управління в системі пенсійного забезпечення.
Статтею 5 вказаного Закону передбачено, що дія інших нормативно-правових актів може поширюватися на ці відносини лише у випадках, визначених цим Законом, або в частині, що не суперечить цьому Закону. Виключно цим Законом визначаються, зокрема, порядок здійснення пенсійних виплат за загальнообов'язковим державним пенсійним страхуванням; порядок використання коштів ПФУ та накопичувальної системи пенсійного страхування.
Отже, нормативно-правовим актом, яким визначено підстави припинення пенсійних виплат (які є складовою порядку пенсійного забезпечення), є Закон України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування». Підзаконні нормативно-правові акти у сфері правовідносин, врегульованих Законом України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування», можуть застосовуватися виключно за умови, якщо вони не суперечать цьому Закону.
Відповідно до ч. 1 ст. 47 Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування» пенсія виплачується щомісяця, у строк не пізніше 25 числа місяця, за який виплачується пенсія, виключно в грошовій формі за зазначеним у заяві місцем фактичного проживання пенсіонера в межах України організаціями, що здійснюють виплату і доставку пенсій, або через установи банків у порядку, передбаченому Кабінетом Міністрів України.
Згідно з ч.ч. 1, 2 ст. 49 вказаного Закону виплата пенсії за рішенням територіальних органів Пенсійного фонду або за рішенням суду припиняється: 1) якщо пенсія призначена на підставі документів, що містять недостовірні відомості; 2) на весь час проживання пенсіонера за кордоном, якщо інше не передбачено міжнародним договором України, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України; 3) у разі смерті пенсіонера; 4) у разі неотримання призначеної пенсії протягом 6 місяців підряд; 5) в інших випадках, передбачених законом.
Поновлення виплати пенсії здійснюється за рішенням територіального органу Пенсійного фонду протягом 10 днів після з'ясування обставин та наявності умов для відновлення її виплати. Виплата пенсії поновлюється в порядку, передбаченому ч.3 ст.35 та ст. 46 цього Закону.
Колегією суддів встановлено, що позивачу припинено виплату пенсії до з'ясування інформації, згідно листа управління Служби безпеки України в Тернопільській області.
При цьому, ст. 49 Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування» визначено вичерпний перелік підстав для припинення виплати пенсії за рішенням територіальних органів Пенсійного фонду або за рішенням суду, при цьому, така підстава, як з'ясування інформації, згідно листа управління Служби безпеки України в Тернопільській області, у вказаному переліку відсутня.
Разом з тим, Верховний Суд у постанові від 22.03.2018 (справа №243/6391/17) дійшов висновку, що припинення виплати пенсії можливе лише за умови прийняття пенсійним органом відповідного рішення і лише з підстав, визначених ст. 49 Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування».
У розглядуваному випадку, жодного рішення про призупинення виплати пенсії позивачу з підстав, визначених ст. 49 Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування», відповідачем не приймалось.
Конституційне поняття «Закон України», на відміну від поняття «законодавство України», не підлягає розширеному тлумаченню, це - нормативно-правовий акт, прийнятий Верховною Радою України в межах її повноважень. Зміни до закону вносяться за відповідно встановленою процедурою Верховною Радою України шляхом прийняття закону про внесення змін. Нормативно-правові акти Кабінету Міністрів України є підзаконними, а тому не можуть обмежувати права громадян, які встановлено законами.
Проте згідно з наявною в матеріалах справи копією Розпорядження ГУ ПФ України п/с ВЗ 03/821183 від 26.10.2022 виплата пенсії позивачу з 01.11.2022 «була призупинена у зв'язку з листом Управління Служби безпеки України в Тернопільській області № 6915/2-1859 від 17.10.2022.
Будь-які мотиви прийняття пенсійним органом рішення про припинення виплати ОСОБА_1 пенсії, а також посилання на встановлену законом підставу для припинення виплати пенсії в розпорядженні не містяться.
Водночас Закон України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування» не передбачає такої підстави припинення або призупинення виплати пенсії, як лист Управління Служби безпеки України в Тернопільській області.
Щодо застосування пенсійним органом до спірних правовідносин положень постанови КМ України від 05.11.2014 № 637 «Про здійснення соціальних виплат внутрішньо переміщеним особам» як акта спеціального законодавства, колегія суддів зазначає наступне.
Відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 10 Закону України «Про забезпечення прав і свобод внутрішньо переміщених осіб» Кабінет Міністрів України координує і контролює діяльність органів виконавчої влади щодо вжиття ними необхідних заходів із забезпечення прав і свобод внутрішньо переміщених осіб відповідно до цього Закону.
Частиною 2 ст. 20 зазначеного Закону визначено, що закони та інші нормативно-правові акти України діють в частині, що не суперечить цьому Закону.
Проте, наведені положення вказаного Закону не надають Кабінету Міністрів України повноважень на визначення випадків припинення виплати пенсій чи страхових виплат.
За змістом конституційних норм Кабінет Міністрів України не наділений правом вирішувати питання, які належать до виключної компетенції Верховної Ради України, так само як і приймати правові акти, які підміняють або суперечать законам України.
Згідно з п. 6 ч. 1 ст. 92 Конституції України виключно законами України визначаються, зокрема, основи соціального захисту, форми і види пенсійного забезпечення.
Преамбулою Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування» визначено, що зміна умов і норм загальнообов'язкового державного пенсійного страхування здійснюється виключно шляхом внесення змін до цього Закону.
При цьому, згідно з преамбулою Закону України «Про забезпечення прав і свобод внутрішньо переміщених осіб» цей Закон відповідно до Конституції та законів України, міжнародних договорів України, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, встановлює гарантії дотримання прав, свобод та законних інтересів внутрішньо переміщених осіб.
Україна вживає всіх можливих заходів, передбачених Конституцією та законами України, міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, щодо захисту та дотримання прав і свобод внутрішньо переміщених осіб, створення умов для добровільного повернення таких осіб до покинутого місця проживання або інтеграції за новим місцем проживання в Україні (ч.1 ст.2 Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування»).
Таким чином, прийняття законодавцем вказаного Закону спрямоване на встановлення додаткових гарантій дотримання прав, свобод та законних інтересів внутрішньо переміщених осіб, до яких належить і позивач, а не на звуження обсягу їх прав, закріплених в інших законодавчих актах України.
Аналогічна правова позиція узгоджується з практикою Верховного Суду, викладеною в постановах від 12.12.2018 у справі № 243/4547/17, від 07.02.2019 у справі № 408/2686/17-а, від 12 .02.2019 у справі № 243/5451/17, від 12.02.2019 у справі № 243/3113/17 та від 21.02.2019 у справі № 243/6746/17.
Конституційний Суд України у Рішенні від 07.10.2009 № 25-рп/2009 зазначив, що виходячи із правової, соціальної природи пенсій право громадянина на одержання призначеної йому пенсії не може пов'язуватися з такою умовою, як постійне проживання в Україні; держава відповідно до конституційних принципів зобов'язана гарантувати це право незалежно від того, де проживає особа, якій призначена пенсія, в Україні чи за її межами.
У рішенні у справі «Пічкур проти України», яке набрало статусу остаточного 07.02.2014, Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ, Суд) дійшов висновку про те, що право на отримання пенсії, яке стало залежним від місця проживання заявника, свідчить про різницю в поводженні, яка порушувала статтю 14 Конвенції, у поєднанні зі статтею 1 Першого протоколу до Конвенції. При цьому Суд зауважив, що у цій справі право на отримання пенсії як таке стало залежним від місця поживання заявника, що призвело до ситуації, в якій заявник, пропрацювавши багато років у своїй країні та сплативши внески до системи пенсійного забезпечення, був зовсім позбавлений права на пенсію лише на тій підставі, що він більше не проживає на території України (пункти 51-54).
Відповідно до ч.1 ст. 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику ЄСПЛ як джерело права.
Отже, у вказаних рішеннях Конституційного Суду України та ЄСПЛ застосовано підхід, згідно з яким право на пенсію та її одержання не може пов'язуватися з місцем проживання людини. Такий підхід можна поширити не тільки на громадян, що виїхали на постійне місце проживання до інших держав, а й на внутрішньо переміщених осіб, які мають постійне місце проживання на непідконтрольній Уряду України території. У контексті справи, що розглядається, правовий зв'язок між державою і людиною, який передбачає взаємні права та обов'язки, підтверджується фактом набуття громадянства. Свобода пересування та вільний вибір місця проживання гарантується статтею 33 Конституції України кожному, хто на законних підставах перебуває на території України.
Відповідно до частини другої статті 2 КАС України у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: 1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; 2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; 3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); 4) безсторонньо (неупереджено); 5) добросовісно; 6) розсудливо; 7) з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; 8) пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); 9) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; 10) своєчасно, тобто протягом розумного строку.
Системний аналіз вищезазначеного дає підстави для висновку про те, що розпорядження відповідача прийнято не на підставі та не у спосіб, що визначені Конституцією та законами України. При цьому вказане розпорядження не відповідає вимогам обґрунтованості, добросовісності, запобігання дискримінації, пропорційності, права особи на участь у процесі прийняття рішення.
Аналогічна правова позиція викладена в постанові Великої Палати Верховного Суду від 04.09.2018 у справі №805/402/18 та в постанові Верховного Суду від 16.04.2020 у справі № 212/4165/17.
Відповідно до ч. 5 ст. 242 КАС України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
Відтак, припинення виплати позивачу пенсії за відсутності передбачених законами України підстав, свідчить про порушення права позивача на отримання пенсії, з точки зору положень ст. 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.
Статтею 14 Конвенції визначено, що користування правами та свободами, визнаними в цій Конвенції, має бути забезпечене без дискримінації за будь-якою ознакою.
Положення ст. 1 Конвенції, ст. 1 Додаткового протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод передбачає, що кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений свого майна, інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом або загальними принципами міжнародного права, положення.
Статтею 14 Конвенції визначено, що користування правами та свободами, визнаними в цій Конвенції, має бути забезпечене без дискримінації за будь-якою ознакою.
Враховуючи правову та соціальну природу страхових виплат, право громадянина на їх призначення та отримання не можна пов'язувати з такою умовою, як постійне місце проживання (реєстрація місця проживання), а держава відповідно до конституційних принципів зобов'язана гарантувати це право незалежно від того, де проживає особа, якій призначені страхові виплати.
Згідно ст. 6 КАС України суд при вирішенні справи керується принципом верховенства права, відповідно до якого зокрема людина, її права та свободи визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського Суду з прав людини.
Керуючись ч.2 ст. 6 Кодексу адміністративного судочинства України та ст. 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини», суд застосовує Конвенцію та практику Суду як джерело права.
У пункті 333 рішення ЄСПЛ «Ілашку та інші проти Молдови та Росії» зазначив: «Суд вважає, що коли держава не може забезпечити дію своєї влади на частині своєї території відповідно фактичній ситуації (наприклад, сепаратиський режим, військова окупація), держава не перестає нести відповідальність та здійснювати юрисдикцію. Вона повинна усіма доступними дипломатичними та правовими засобами із залученням іноземних держав та міжнародних організацій продовжувати гарантувати права та свободи, передбачені Конвенцією».
У рішенні Суханов та Ільченко проти України Європейський суд з прав людини зазначив, що зменшення розміру або припинення виплати належним чином встановленої соціальної допомоги може становити втручання у право власності (параграф 52).
Суд зазначив, що стаття 1 Першого протоколу включає в себе три окремих норми: перша норма, викладена у першому реченні першого абзацу, має загальний характер і проголошує принцип мирного володіння майном; друга норма, що міститься в другому реченні першого абзацу, стосується позбавлення власності і підпорядковує його певним умовам; третя норма, закріплена в другому абзаці, передбачає право Договірних держав, зокрема, контролювати користування власністю відповідно до загальних інтересів. Проте ці норми не є абсолютно непов'язаними між собою. Друга і третя норми стосуються конкретних випадків втручання у право на мирне володіння майном, а тому повинні тлумачитися у світлі загального принципу, закріпленого першою нормою (параграф 30).
Щодо соціальних виплат, стаття 1 Першого протоколу не встановлює жодних обмежень свободи Договірних держав вирішувати, мати чи ні будь-яку форму системи соціального забезпечення та обирати вид або розмір виплат за такою системою. Проте, якщо Договірна держава має чинне законодавство, яке передбачає виплату як право на отримання соціальної допомоги (обумовлене попередньою сплатою внесків чи ні), таке законодавство має вважатися таким, що передбачає майнове право, що підпадає під дію статті 1 Першого протоколу щодо осіб, які відповідають її вимогам (параграф 31).
У справі Рисовський проти України Європейський суд з прав людини підкреслив особливу важливість принципу належного урядування. Він передбачає, що у разі, коли йдеться про питання загального інтересу, зокрема, якщо справа впливає на такі основоположні права людини, як майнові права, державні органи повинні діяти вчасно та в належний і якомога послідовніший спосіб. Зокрема, на державні органи покладено обов'язок запровадити внутрішні процедури, які посилять прозорість і ясність їхніх дій, мінімізують ризик помилок і сприятимуть юридичній визначеності у цивільних правовідносинах, які зачіпають майнові інтереси.
З огляду на вищевикладене, доводи апеляційної скарги є суттєвими і складають підстави для висновку про неправильне застосування судом норм матеріального права, що призвело до неправильного вирішення справи, через що рішення суду підлягає скасуванню із частковим задоволенням позову, оскільки виплата пенсії позивачу була припинена з 01.11.2022, тому саме з цієї дати має бути поновлено порушене право позивача.
Відповідно до чт. 139 КАС України відсутні підстави щодо розподілу судових ситрат.
Керуючись ст. ст. 243 ч. 3, 308, 311, 315, 317, 321, 322, 325 КАС України, колегія суддів, -
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 - задовольнити частково.
Рішення Тернопільського окружного адміністративного суду від 18.04.2023 року у справі №500/4768/22 - скасувати та прийняти нову постанову, якою адміністративний позов задовольнити частково.
Визнати протиправними дії Головного управління Пенсійного фонду України в Тернопільській області щодо припинення з 01 листопада 2022 року виплати ОСОБА_1 призначеної пенсії за віком.
Зобов'язати Головне управління Пенсійного фонду України в Тернопільській області відновити нарахування та виплату пенсії ОСОБА_1 з 01 листопада 2022 року, шляхом перерахування коштів на поточний рахунок ОСОБА_1 , відкритий в АТ «Державний ощадний банк України».
У задоволенні решти позовних вимог відмовити.
Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дати її прийняття, та може бути оскаржена у касаційному порядку у випадках, передбачених п.2 ч.5 ст.328 КАС України, шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до суду касаційної інстанції протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.
Головуючий суддя В. З. Улицький
судді І. В. Глушко
З. М. Матковська
Повне судове рішення складено 09.08.2023