Справа № 201/713/23
Провадження 2/201/1052/2023
(заочне)
11 липня 2023 року м. Дніпро
Жовтневий районний суд м. Дніпропетровська в складі:
головуючого - судді Покопцевої Д.О.,
при секретарі - Ковтун К.В.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в м. Дніпро цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про стягнення боргу за договором позики, -
Позивач зазначила, що 13.09.2022р. між сторонами укладено договір позики, за умовами якого позивач як позикодавець передала у власність відповідачу як позичальнику суму позики в розмірі 37 000 доларів США, а він зобов'язався повернути їй таку ж суму грошових коштів до 28.09.2022р., про що між ними складено розписку.
У встановлений договором строк відповідач свої зобов'язання не виконав, через що просить стягнути з нього суму позики, 3% річних в сумі 255,45 доларів США, а також судові витрати.
Відповідач в судове засідання не з'явився повторно, про час та місце розгляду справи повідомлявся належним чином, про причини неявки не сповістив, відзив на позов не подав.
За згоди позивача по справі ухвалюється заочне рішення.
Суд, дослідивши матеріали справи, дійшов наступних висновків.
Встановлені такі факти та відповідні їм правовідносини.
13.09.2022р. між сторонами укладено договір позики, за умовами якого позивач як позикодавець передала у власність відповідачу як позичальнику суму позики в розмірі 37 000 доларів США, а він зобов'язався повернути їй таку ж суму грошових коштів до 28.09.2022р., про що між ними складено розписку (а.с.9)
Оригінал розписки суду наданий до огляду, копія долучена до матеріалів справи.
Відповідно до ст. 526 ЦК України зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться. Згідно ст. 530 ЦК України, якщо у зобов'язанні встановлений строк його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін).
Відповідно до ч.2 ст.1047 ЦК України на підтвердження укладення договору позики та його умов може бути представлена розписка позичальника або інший документ, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної грошової суми.
Згідно вимог ч. 1 ст. 1049 ЦК України позичальник зобов'язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі або речі, визначені родовими ознаками, у такій самій кількості, такого самого роду та такої самої якості, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, що встановлені договором.
Так, в постанові Верховного Суду України від 02.07.2014р. у справі № 6-79цс14 зазначено, що відповідно до норм ст.ст. 1046, 1047 ЦК України договір позики (на відміну від договору кредиту) за своєю юридичною природою є реальною односторонньою, оплатною або безоплатною угодою, на підтвердження якої може бути надана розписка позичальника або інший письмовий документ, незалежно від його найменування, з якого дійсно вбачається як сам факт отримання в борг (тобто із зобов'язанням повернення) певної грошової суми, так і дати її отримання.
Відповідно до правової позиції Верховного Суду України, яка викладена у постанові Верховного Суду України від 18.09.2013р. № 6-63цс13, письмова форма договору позики внаслідок його реального характеру є доказом не лише факту укладання договору, але й факту передачі грошей.
Як видно з договору, ним підтверджено факт отримання в борг (тобто із зобов'язанням повернення) певної грошової суми, дату її отримання, що з урахуванням норм ст.ст. 1046, 1047 ЦК України та вищенаведеної правової позиції Верховного Суду України від 02.07.2014р. у справі №6-79цс14, доводить факт отримання відповідачем грошей у борг.
Приймаючи до уваги, що до теперішнього часу відповідач не виконав умови договору позики і не повернула позивачу грошового боргу, порушене право позивача підлягає захисту в судовому порядку шляхом стягнення суми боргу на користь позивача.
Окрім того, ч. 2 ст. 625 ЦК України конкретизовано визначений ст. 536 та 694 цього Кодексу обов'язок покупця сплачувати встановлений договором або законом розмір процентів за незаконне користування чужими грошовими коштами з визначенням додаткового зобов'язання боржника на вимогу кредитора сплатити суму боргу з урахуванням індексу інфляції, а також трьох процентів річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.
Позивачем заявлені вимоги про стягнення 3% річних в сумі 255,45 доларів США за період з 29.09.2022 по 21.12.2022р.
За п. 18 Прикінцевих та перехідних положень ЦК України, у період дії в Україні воєнного, надзвичайного стану та у тридцятиденний строк після його припинення або скасування у разі прострочення позичальником виконання грошового зобов'язання за договором, відповідно до якого позичальнику було надано кредит (позику) банком або іншим кредитодавцем (позикодавцем), позичальник звільняється від відповідальності, визначеної статтею 625 цього Кодексу.
Указом Президента Україні № 64/2022 від 24.03.2022р. в Україні введено воєнний воєнний стан із 05 години 30 хвилин 24 лютого 2022р.
Відтак в задоволенні вимог в цій частині слід відмовити.
Понесені позивачем витрати по сплаті судового збору стягнути з відповідача пропорційно задоволеної суми позову, тобто в розмірі 12 319грн 94коп.
Також позивачем заявлені до стягнення понесені витрати за надання правової допомоги у розмірі 272 500грн.
Відповідно до ч. 1, 2 ст. 15 ЦПК України учасники справи мають право користуватися правничою допомогою. Представництво у суді як вид правничої допомоги здійснюється виключно адвокатом (професійна правнича допомога), крім випадків, встановлених законом.
Згідно з п. 1 ч. 3 ст. 133 ЦПК України до витрат, пов'язаних з розглядом справи, належать витрати на професійну правничу допомогу.
Статтею 137 ЦПК України визначено, що витрати, пов'язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави. За результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом із іншими судовими витратами.
Для визначення розміру витрат на правничу допомогу з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги.
При цьому склад та розмір витрат, пов'язаних з оплатою правової допомоги, входить до предмета доказування у справі. На підтвердження цих обставин суду повинні бути надані договір про надання правової допомоги (договір доручення, договір про надання юридичних послуг та ін.), документи, що свідчать про оплату гонорару та інших витрат, пов'язаних із наданням правової допомоги, оформлені у встановленому законом порядку (квитанція до прибуткового касового ордера, платіжне доручення з відміткою банку або інший банківський документ, касові чеки, посвідчення про відрядження).
Зазначені витрати мають бути документально підтверджені та доведені.
Відсутність документального підтвердження витрат на правову допомогу, а також розрахунку таких витрат є підставою для відмови у задоволенні вимог про відшкодування таких витрат (позиція Великої Палати Верховного Суду, викладена в постанові від 27 червня 2018 року у справі № 826/1216/16).
Частиною 8 ст. 141 ЦПК України встановлено, що розмір витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв'язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо).
З матеріалів справи вбачається, що звертаючись до суду, позивач просила судові витрати покласти на відповідача, зазначивши розмір судових витрат на правничу допомогу в суді першої інстанції - 272 500грн. (а.с.6).
На підтвердження витрат на правничу допомогу адвокат подав копію договору № 20221209 від 09.12.2022р. та додаткової угоди до нього (а.с.43), ордер (а.с.52), акт № 07/2023 про надання правової (правничої) допомоги.
Перевіривши наявність підстав для стягнення витрат на професійну правничу допомогу відповідно до вимог процесуального права, відповідно до встановлених судом обставин справи, суд дійшов наступних висновків.
Судом враховано, що метою стягнення витрат на правничу допомогу є не тільки компенсація стороні, на користь якої ухвалене рішення, понесених збитків, але й спонукання боржника утримуватися від вчинення дій, що в подальшому спричиняють необхідність поновлення порушених прав та інтересів позивача.
Водночас стягнення витрат на професійну правничу допомогу з боржника не може бути способом надмірного збагачення сторони, на користь якої такі витрати стягуються і не може становити для неї по суті додатковий спосіб отримання доходу.
Така позиція викладена у постанові Верховного Суду від 30 січня 2023 року у справі № 910/7032/17.
Схожа позиція викладена у додатковій постанові Верховного Суду від 12 січня 2023 року у справі № 910/13060/21, у якій вказано, що метою стягнення витрат на правничу допомогу є не тільки компенсація стороні, на користь якої ухвалено рішення, витрачених коштів, але і в певному сенсі спонукання сторін від подачі безпідставних заяв, скарг і своєчасно вчиняти дії, необхідні для поновлення порушених прав та інтересів юридичних осіб.
Відтак, питання розподілу судових витрат не є вимогою позову, яка направлена на захист порушених прав, свобод або законних інтересів позивача. Розподіл судових витрат має компенсаційний характер і є певною мірою відповідальністю кожної зі сторін за вчинення дій, в тому числі процесуальних, під час розгляду справи.
Суд виходить з того, що ЄСПЛ (див. mutatis mutandis рішення ЄСПЛ у справі "East/West Alliance Limited" проти України" від 23 січня 2014 року (East/West Alliance Limited v. Ukraine, заява N 19336/04, § 268) присуджуючи судові витрати на підставі статті 41 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, вказує, що заявник має право на компенсацію судових та інших витрат, якщо вони були фактичними і неминучими, а їхній розмір - обґрунтованим.
Застосовуючи критерій співмірності витрат на оплату послуг адвоката суд повинен ґрунтуватися на критеріях, визначених як у частині четвертій статті 137 ЦПК України так і у частинах третій - п'ятій статті 141 ЦПК України.
Зокрема, відповідно до частини третьої статті 141 ЦПК України під час вирішення питання про розподіл судових витрат суд враховує:
1) чи пов'язані ці витрати з розглядом справи;
2) чи є розмір таких витрат обґрунтованим та пропорційним до предмета спору, з урахуванням ціни позову, значення справи для сторін, у тому числі чи міг результат її вирішення вплинути на репутацію сторони або чи викликала справа публічний інтерес;
3) поведінку сторони під час розгляду справи, що призвела до затягування розгляду справи, зокрема, подання стороною явно необґрунтованих заяв і клопотань, безпідставне твердження або заперечення стороною певних обставин, які мають значення для справи, безпідставне завищення позивачем позовних вимог тощо;
4) дії сторони щодо досудового вирішення спору та щодо врегулювання спору мирним шляхом під час розгляду справи, стадію розгляду справи, на якій такі дії вчинялись.
При цьому, на предмет відповідності зазначеним критеріям суд має оцінювати поведінку/дії/бездіяльність обох сторін при вирішенні питання про розподіл судових витрат.
З положень ст.ст.137,141 ЦПК України, суд дійшов висновку, що під час вирішення питання про розподіл витрат на професійну правничу допомогу, суд:
1) має право зменшити розмір витрат на професійну правничу допомогу адвоката, які підлягають розподілу між сторонами, керуючись критеріями, які визначені у частині четвертій статті 137 ЦПК України (а саме співмірність розміру витрат на оплату послуг адвоката зі складністю справи, часом, обсягом наданих адвокатом послуг, ціною позову та (або) значенням справи для сторони), але лише за клопотанням іншої сторони;
2) з власної ініціативи, не розподіляти такі витрати повністю або частково та покласти їх на сторону, на користь якої ухвалено рішення, керуючись критеріями, що визначені частинами третьою - п'ятою, дев'ятою статті 141 ЦПК України (а саме пов'язаність витрат з розглядом справи; обґрунтованість та пропорційність розміру витрат до предмета спору, з урахуванням ціни позову, значення справи для сторін, у тому числі чи міг результат її вирішення вплинути на репутацію сторони або чи викликала справа публічний інтерес; поведінка сторони під час розгляду справи щодо затягування розгляду справ; дії сторін щодо досудового вирішення спору та щодо врегулювання спору мирним шляхом; істотне перевищення або заявлення неспівмірно нижчої суми судових витрат, порівняно із попереднім (орієнтовним) розрахунком; зловживання процесуальними правами).
Тобто критерії, визначені частиною четвертою статті 137 Цивільного процесуального кодексу України, враховуються за клопотанням заінтересованої сторони для визначення розміру витрат на професійну правничу допомогу з метою наступного розподілу між сторонами за правилами частини другої статті 141 цього Кодексу. Водночас критерії, визначені частиною третьою статті 141 ЦПК України, враховуються для здійснення безпосередньо розподілу всіх судових витрат, пов'язаних з розглядом справи.
Така позиція випливає з правових висновків, які послідовно викладені у низці постанов Верховного Суду, зокрема у постанові Великої Палати Верховного Суду від 16.01.2022 у справі № 922/1964/21, у додатковій постанові Великої Палати Верховного Суду від 19.02.2020 у справі № 755/9215/15-ц, у постанові об'єднаної палати Верховного Суду у складі суддів Касаційного господарського суду від 03.10.2019 у справі №922/445/19, у постановах Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 01.08.2019 у справі № 915/237/18, від 24.10.2019 у справі № 905/1795/18, від 17.09.2020 у справі № 904/3583/19, від 18.03.2021 №910/15621/19, від 07.09.2022 у справі №912/1616/21та постанові Верховного Суду від 12 січня 2023 року у справі № 908/2702/21.
Отже, суд висновує, що під час вирішення питання про розподіл витрат на професійну правничу допомогу суд може з власної ініціативи застосовувати критерії, що визначені у частинах третій - п'ятій статті 141 ЦПК України.
При цьому таке застосовування не є тотожним застосовуванню судом критеріїв, визначених у частині четвертій статті 137 ЦПК України, де обов'язковою умовою є наявність клопотання іншої сторони.
До подібного правового висновку дійшов й Верховний Суд у постанові від 12 січня 2023 року у справі № 908/2702/21.
Звернувшись до суду із зазначеним позовом, позивач заявила про вартість наданої їй правової допомоги - 272 000грн, подавши додаток до договору.
У рішення Європейського Суду з прав людини у справі «Лавентс проти Латвії» зазначено, що відшкодовуються лише витрати, які мають розумний розмір.
Відповідно до статті 11 ЦПК України суд визначає в межах, встановлених цим Кодексом, порядок здійснення провадження у справі відповідно до принципу пропорційності, враховуючи: завдання цивільного судочинства; забезпечення розумного балансу між приватними й публічними інтересами; особливості предмета спору; ціну позову; складність справи; значення розгляду справи для сторін, час, необхідний для вчинення тих чи інших дій, розмір судових витрат, пов'язаних із відповідними процесуальними діями, тощо.
Врахувавши вищевказане, суд вважає завищеною суму витрат на правничу допомогу у розмірі 272 000грн., яку позивач просить стягнути, оскільки такий розмір не відповідає складності справи (стягнення боргу за договором позики, оформленим розпискою), не відповідає наданому адвокатом обсягу послуг та витраченому часу (написання позовної заяви, клопотання про забезпечення позову та 6 запитів) та не відповідає критерію розумності.
Таким чином, виходячи з вищенаведених вимог законодавства, засад розумності і справедливості, суд визначає до стягнення суму витрат на правничу допомогу в суді в розмірі 10 000грн., яка є співмірною зі складністю цієї справи, наданим адвокатом обсягом послуг та відповідає критерію реальності таких витрат, розумності їхнього розміру.
На підставі викладеного, керуючись ст.ст.524,526,530,533,625,1047, 1049 ЦК України, Правовою позицією Верховного Суду України, яка викладена у постанові Верховного Суду України від 18.09.2013р. № 6-63цс13, постановах Верховного Суду від 28.03.2018р. у справі № 444/9519/12 (провадження № 14-10цс18), від 24.10.2018р. у справі № 296/12238/15-ц (провадження № 61-29294св18), ст.ст. 4, 10, 12, 13, 19, 76-81, 89, 128-131, 133, 137, 141, ч.4 ст. 223, ч.2 ст. 247, ст.ст. 259, 263-265, ч.1 ст. 280 ЦПК України, суд,
Позов ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про стягнення боргу за договором позики - задовольнити частково.
Стягнути з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 заборгованість за договором позики від 13 вересня 2022 року в сумі 37 000 (тридцять сім тисяч) доларів США.
Стягнути з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 судові витрати в сумі 22 319 (двадцять дві тисячі триста дев'ятнадцять) гривень 94 копійки.
Заочне рішення може бути переглянуте судом, що його ухвалив, за письмовою заявою відповідача. Заяву про перегляд заочного рішення може бути подано протягом тридцяти днів з дня його проголошення. Учасник справи, якому повне заочне рішення суду не було вручене у день його проголошення, має право на поновлення пропущеного строку на подання заяви про його перегляд - якщо така заява подана протягом двадцяти днів з дня вручення йому повного заочного рішення суду. Строк на подання заяви про перегляд заочного рішення може бути також поновлений в разі пропуску з інших поважних причин.
Позивач має право оскаржити заочне рішення в загальному порядку, встановленому цим Кодексом.
Рішення суду набирає законної сили в порядку, передбаченому ст. 273 ЦПК України, може бути оскаржене впродовж 30 днів до Дніпровського апеляційного суду.
Позивач: ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , РНОКПП НОМЕР_1 , зареєстроване місце проживання: АДРЕСА_1 .
Відповідач: ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , РНОКПП НОМЕР_2 , останнє відоме місце проживання: АДРЕСА_2 .
Суддя: Д.О. Покопцева