Постанова
Іменем України
02 серпня 2023 року
м. Київ
справа № 205/2469/22
провадження № 61-6149св23
Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: головуючого - Крата В. І. (суддя-доповідач), суддів: Антоненко Н. О., Дундар І. О., Краснощокова Є. В., Русинчука М. М.,
учасники справи:
позивач - акціонерне товариство комерційний банк «ПриватБанк»,
відповідач - ОСОБА_1 ,
розглянув у порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи касаційну скаргу акціонерного товариства комерційний банк «ПриватБанк», яка підписана представником Сокуренком Євгеном Сергійовичем, на заочне рішення Ленінського районного суду м. Дніпропетровська від 01 листопада 2022 року в складі судді: Мовчан Д. В., та постанову Дніпровського апеляційного суду від 28 березня 2023 року у складі колегії суддів: Красвітної Т. П., Свистунової О. В., Єлізаренко І. А.,
Історія справи
Короткий зміст позову
У травні 2022 року акціонерне товариство комерційний банк «ПриватБанк» (далі - АТ КБ «ПриватБанк», банк) звернулося із позовом до ОСОБА_1 про звернення стягнення на предмет іпотеки та виселення.
Позовна заява мотивована тим, що відповідно до укладеного кредитного договору №DNK0GK62240083 від 23 травня 2005 року, ОСОБА_1 отримав кредит у розмірі 28 910,00 доларів США зі сплатою відсотків за користування кредитом у розмірі 12,00 % на рік на суму залишку заборгованості за кредитом з кінцевим терміном повернення 22 травня 2025 року.
Для забезпечення виконання зобов'язань за кредитним договором між АТ КБ «Приватбанк» та ОСОБА_1 23 травня 2005 року було укладено договір іпотеки № DNK0GK62240083, за умовами якого останній надав в іпотеку нерухоме майно, а саме квартиру, загальною площею 62,90 кв. м, житловою площею 43,20 кв. м, яка розташована за адресою по АДРЕСА_1 . Майно належить відповідачу на праві власності на підставі договору купівлі-продажу.
У порушення умов договору відповідач зобов'язання за вказаним договором належним чином не виконав, а тому утворилась заборгованість, загальна сума якої станом на 27 січня 2022 року становить 57 405 доларів США, та яка складається з: 19 652 долари США - заборгованість за кредитом (тілом кредиту); 16 433,00 доларів США - заборгованість по процентам за користування кредитом; 2 640 доларів США - заборгованість з комісії за користуванням кредитом; 18 678,00 доларів США - пеня за несвоєчасність виконання зобов'язань за договором.
Договором іпотеки передбачене право іпотекодавця на реєстрацію у предметі іпотеки інших осіб лише при умові отримання від іпотекодержателя письмової згоди на такі дії.
З метою досудового врегулювання спірних правовідносин, враховуючи приписи статті 40 Закону України «Про іпотеку» позивачем на адресу відповідача була направлена письмова вимога про добровільне звільнення квартири, яка була проігнорована відповідачем.
Банк просив:
у рахунок погашення заборгованості ОСОБА_1 за кредитним договором № DNK0GK62240083 від 23 травня 2005 року в розмірі 57 405,00 доларів США, що за курсом 28,79 відповідно до службового розпорядження НБ України від 27 жовтня 2021 року складає 1 652 694,56 грн, звернути стягнення на предмет іпотеки, а саме -квартиру загальною площею 62,90 кв. м, житловою площею 43,20 кв. м, яка розташована за адресою по АДРЕСА_1 , шляхом продажу вказаного предмета іпотеки на прилюдних торгах;
виселити ОСОБА_1 та інших осіб, які зареєстровані або проживають у вказаній квартирі.
Короткий зміст рішення суду першої інстанції
Заочним рішенням Ленінського районного суду м. Дніпропетровська від 01 листопада 2022 року у задоволені позовних вимог банку відмовлено.
Вирішено питання про розподіл судових витрат.
Заочне рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що:
матеріали справи містять вимогу банку № 30.1.0.0/2-379 від 31 січня 2022 року до боржника ОСОБА_1 про усунення порушень умов кредитного договору № DNK0GK62240083 від 23 травня 2005 року. При цьому в якості доказу направлення такої вимоги на адресу боржника банком надано лише реєстр поштових відправлень № 0302-2Р. Зі змісту такого реєстру не вбачається можливим встановити те, що саме означену вимогу кредитором було надіслано на адресу боржника, оскільки вих. № відправлення у такому реєстрі є відмінним від того, що вказані у вимозі, а будь-якого описом вкладеної поштової кореспонденції банком суду не надано. Так само, матеріали справи не містять будь-яких повідомлень чи відомостей від підприємства поштового зв'язку про рух такої кореспонденції, у тому числі обставину її вручення або зафіксованих дій боржника, як адресата, з приводу його ухилення від отримання такого відправлення. Таким чином банком не доведено достатніми, достовірними, належними та допустимими доказами належного направлення вимоги про усунення порушень відповідачеві, як боржнику;
позивач у позовній заяві виклав обставини, якими обґрунтовував свої вимоги, зазначив докази, що підтверджують вказані обставини, разом з тим, не заявляв клопотання про вжиття заходів забезпечення додаткових доказів, окрім тих, що були витребувані судом. Також у своїй заяві до суду представник позивача просив розглянути справу у його відсутність. Отже, в даному випадку позивач на власний розсуд розпорядився своїми правами, а тому несе ризик настання наслідків, пов'язаних із вчиненням чи не вчиненням ним процесуальних дій. Аналогічний за своїм змістом правовий висновок викладений у постанові Верховного Суду від 29 січня 2020 року у справі № 755/18920/18 (провадження 61-17205св19). Таким чином, через не доведення стороною позивача належного дотриманням іпотекодержателем процедури повідомлення іпотекодавця про необхідність усунення порушень вимог кредитного договору, суд не знаходить правових підстав для ухвалення рішення про звернення стягнення на предмет іпотеки;
стосовно позовних вимог про виселення відповідача та інших осіб із житлового приміщення, яке є предметом іпотеки, то суд вказує, що такі позовні вимоги мають похідний характер від первісної вимоги про звернення стягнення на предмет іпотеки. Оскільки у задоволені таких первісних вимог суд відмовив в їх повному обсязі, то як наслідок, суд відмовляє також у задоволенні похідних позовних вимог.
Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції
Постановою Дніпровського апеляційного суду від 28 березня 2023 року апеляційну скаргу АТ КБ «ПриватБанк» задоволено частково.
Заочне рішення Ленінського районного суду м. Дніпропетровська від 01 листопада 2022 року змінено у частині правового обґрунтування відмови у задоволенні позову.
В іншій частині заочне рішення Ленінського районного суду м. Дніпропетровська від 01 листопада 2022 року залишено без змін.
Постанова апеляційного суду мотивована тим, що:
у зв'язку зі зверненням банком до суду у червні 2015 року з позовом до позичальника про стягнення усієї суми заборгованості, зокрема, усього тіла кредиту, за кредитним договором № DNK0GK62240083 від 23 травня 2005 року (справа №390/1118/15-ц), який було задоволено, - АТ КБ «ПриватБанк» змінив в односторонньому порядку строк виконання зобов'язання у повному обсязі за вказаним договором, який настав не пізніше червня 2015 року. Заочним рішенням Кіровоградського районного суду Кіровоградської області від 11 вересня 2015 року №390/1118/15-ц стягнуто солідарно із ОСОБА_1 та ОСОБА_2 на користь ПАТ КБ «ПриватБанк» заборгованість за кредитним договором № DNK0GK62240083 від 23.05.2005, станом на 12 травня 2015 року у розмірі 20599,64 доларів США. Згідно змісту вказаного заочного рішення від 11 вересня 2015 року №390/1118/15-ц, заборгованість 20599,64 доларів США складається із заборгованості за кредитом - 19652,32 доларів США, заборгованості по процентам за користування кредитом - 874,86 доларів США, заборгованості по комісії за користування кредитом - 34,30 доларів США, пені за несвоєчасність виконання зобов'язань за договором - 38,16 доларів США;
позивачем не надано суду будь-яких доказів щодо виконання чи невиконання зазначеного заочного рішення Кіровоградського районного суду Кіровоградської області від 11 вересня 2015 року №390/1118/15-ц. Відповідно до розрахунку заборгованості, який складено позивачем станом на 27 січня 2022 року та долучено до позовної заяви у даній справі, після зміни строку виконання зобов'язання у повному обсязі (у зв'язку з пред'явленням позову у справі №390/1118/15-ц), який настав не пізніше червня 2015 року, а також після ухвалення заочного рішення 11 вересня 2015 року №390/1118/15-ц, заборгованість по кредитному договору №DNK0GK62240083 від 23 травня 2005 року за будь-яким видом нарахувань (залишок поточної заборгованості, залишок простроченої заборгованості, загальний залишок заборгованості за процентами, загальний залишок пені, залишок заборгованості за комісією) була відсутня у період до 14 квітня 2016 року (а. с. 9). Нарахування банком заборгованості за умовами кредитного договору №DNK0GK62240083 від 23 травня 2005 року після червня 2015 року, тобто, після спливу строку кредитування - є неправомірним. Заборгованість, щодо якої позивач просить звернути стягнення на предмет іпотеки, нарахована у даній справі станом на 27 січня 2022 року, відповідно до наданого банком розрахунку заборгованості (а. с. 7-10). Отже, банком не доведено наявності у будь-якому розмірі заборгованості ОСОБА_1 за кредитним договором № DNK0GK62240083 від 23 травня 2005 року, з урахуванням зміненого строку виконання зобов'язання за цим договором у повному обсязі, який настав не пізніше червня 2015 року. Також суду не представлено виписку з особового рахунку за кредитним договором №DNK0GK62240083 від 23 травня 2005 року, який є первинним бухгалтерським документом для встановлення факту наявності та розміру заборгованості;
звертаючись до суду, позивач у позовній заяві виклав обставини, якими обґрунтовував свої вимоги, зазначив докази, що підтверджують вказані обставини, разом з тим, не заявляв клопотання про вжиття заходів забезпечення доказів, та не зазначав про докази, які не можуть бути подані разом із позовною заявою із поважних причин. У позовній заяві АТ КБ «ПриватБанк» просив розглянути справу у його відсутність (а. с. 4 зворот), клопотання про витребування додаткових доказів та інших документів не заявляв. Отже, позивач на власний розсуд розпорядився своїми правами, а тому несе ризик настання наслідків, пов'язаних із вчиненням чи невчиненням ним процесуальних дій. Докази, які не були подані до суду першої інстанції, приймаються судом лише у виняткових випадках, якщо учасник справи надав докази неможливості їх подання до суду першої інстанції з причин, що об'єктивно не залежали від нього (частина третя статті 367 ЦПК України). Таким чином, будучи обізнаним про наявність заочного рішення Кіровоградського районного суду Кіровоградської області від 11 вересня 2015 року №390/1118/15-ц та зміни банком строку остаточного повернення кредиту, позивач не надав доказів на підтвердження позовних вимог щодо наявності та дійсного розміру заборгованості, тобто, скористався своїми правами, передбаченим ЦПК України, на власний розсуд. Надавши належної оцінки представленим у справі доказам, у їх сукупності, колегія дійшла висновку про недоведеність позивачем позовних вимог, наявності та розміру заборгованості за кредитним договором №DNK0GK62240083 від 23 травня 2005 року колегія дійшла висновку про відсутність підстав для звернення стягнення на предмет іпотеки в рахунок погашення боргу за вказаним кредитним договором;
одночасно з рішенням про звернення стягнення на предмет іпотеки суд за заявою іпотекодержателя виносить рішення про виселення мешканців за наявності підстав, передбачених законом, якщо предметом іпотеки є житловий будинок або житлове приміщення (частина третя статті 39 Закону України «Про іпотеку»). Враховуючи, що підстави для звернення стягнення на предмет іпотеки відсутні, позовна вимога про виселення відповідача ОСОБА_1 з квартири за адресою по АДРЕСА_1 також задоволенню не підлягає;
щодо вимоги АТ КБ «ПриватБанк» про виселення зі спірної квартири інших осіб, які зареєстровані та/або проживають у квартирі, то дана вимога є неконкретизованою й, у випадку її задоволення, призведе до порушення прав та інтересів невизначеного кола осіб, яких не залучено до участі у справі в якості співвідповідачів;
суд першої інстанції дійшов безпідставного висновку про відмову у зверненні стягнення на предмет іпотеки через ненадання доказів направлення банком досудової вимоги іпотекодавцю. Обов'язок надсилання іпотекодавцю письмової вимоги про усунення порушення, передбачений у частині першій статті 35 Закону України «Про іпотеку», встановлюється для можливого прийняти банком рішення про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання на підставі договору. Тому заочне рішення підлягає зміні в частині правового обґрунтування відмови у задоволенні позову.
Аргументи учасників справи
24 квітня 2023 року АТ КБ «ПриватБанк» засобами поштового зв'язку подало касаційну скаргу, яка підписана представником Сокуренком Є. С., на заочне рішення Ленінського районного суду м. Дніпропетровська від 01 листопада 2022 року та постанову Дніпровського апеляційного суду від 28 березня 2023 року, у якій просило:
скасувати рішення суду першої інстанції та постанову апеляційного суду;
ухвалити нове рішення про задоволення позовних вимог банку;
стягнути із відповідача судові витрати.
Касаційна скарга мотивована тим, що:
апеляційний суд не врахував висновки, викладені у постанові Верховного Суду від 19 серпня 2019 року у справі №413/4037/12, згідно яких: тлумачення статей 12, 89 ЦПК України (у редакції, чинній на момент розгляду справи судом апеляційної інстанції) свідчить, що суд має засовувати обставини, пов'язані з правильністю здійснення позивачем розрахунку, та здійснити оцінку доказів, на яких цей розрахунок ґрунтується. У разі якщо відповідний розрахунок позивачем здійснено неправильно, то суд з урахуванням конкретних обставин справи самостійно визначає суми, які підлягають стягненню. Проте суд апеляційної інстанції при скасуванні рішення суду першої інстанції не дослідив наявні в матеріалах справи докази та зробив передчасний висновок про недоведеність розміру заборгованості;
апеляційний суй не врахував висновки, викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 18 вересня 2018 року у справі № 921/107/15-г, про те, що наявність невиконаного судового рішення про стягнення заборгованості не позбавляє кредитора права задовольнити свої вимоги за основним зобов'язанням шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки (застави) в рахунок погашення заборгованості за кредитним договором, та що здійснення особою права на захист не може ставитися в залежність від застосування нею інших способів правового захисту. Забезпечувальне зобов'язання має додатковий (акцесорний) характер, а не альтернативний основному. Апеляційний суд з урахуванням конкретних обставин справи, мав би самостійно визначити суми нарахувань, які піддягають стягненню, не виходячи при цьому за межі визначеного позивачем періоду часу, протягом якого, на думку позивача, мало місце невиконання такого зобов'язання, та зазначеного позивачем максимального розміру стягуваних сум нарахувань. Якщо з поданого позивачем розрахунку неможливо з'ясувати, як саме обчислено заявлену до стягнення суму, суд може зобов'язати позивача подати більш повний та детальний розрахунок. При цьому суд у будь-якому випадку не позбавлений права зобов'язати відповідача здійснити і подати суду контррозрахунок. Апеляційний суд самоусунувся від здійснення правосуддя та від вирішення спору по суті, не дослідив розрахунок наданий позивачем, не роз'яснив позивачу право подати виписки по рахункам для з'ясування розміру заборгованості, або інші докази, що стосуються виконання чи невиконання рішення суду у справі № 390/1118/15-ц про стягнення заборгованості тощо, оскільки відповідач взагалі не заперечував проти задоволення позовних вимог. Апеляційний суд не мотивував відхилення розрахунку заборгованості наданого позивачем разом із рішенням Кіровоградського районного суду Кіровоградської області від 11 вересня 2015 року у справі №390/1118/15-ц, яким з ОСОБА_1 вже стягнуто заборгованість за спірним кредитним договором у розмірі 20 599,64 доларів США;
апеляційний суд не врахував, що преюдиціальність - обов'язковість фактів, установлених судовим рішенням, що набрало законної сили в одній справі для суду при розгляді інших справ. Преюдиційно встановлені факти не підлягають доказуванню, оскільки їх з істинністю вже встановлено у рішенні і немає необхідності встановлювати їх знову, тобто піддавати сумніву істинність і стабільність судового акта, який вступив в законну силу (постанова Верховного Суду від 18 квітня 2018 року у справі №753/11000/14-ц). Визначаючи розмір заборгованості відповідача, суд зобов'язаний належним чином дослідити подані стороною докази (у цьому випадку - зроблений позивачем розрахунок заборгованості), перевірити їх, оцінити в сукупності та взаємозв'язку з іншими наявними у справі доказами, а в разі незгоди з ними повністю бо частково - зазначити правові аргументи на їх спростування та навести в рішенні свій розрахунок - це процесуальний обов'язок суду. Однак суди попередніх інстанцій не дослідили та не надали належної правової оцінки як залишку заборгованості відповідача перед позивачем, так і періоду, протягом якого мало місце невиконання відповідачем грошового зобов'язання (постанови Великої Палати Верховного Суду від 04 грудня 2019 року у справі № 917/1739/17; від 23 січня 2018 року у справі №755/7704/15-ц);
апеляційний суд не врахував висновки викладені у постанові Верховного Суду у постанові від 11 березня 2020 року у справі №201/11859/17, згідно якого «оскільки спірне домоволодіння було придбане за рахунок кредитних коштів та передане в іпотеку позивачу, а також ураховуючи, що вимога письмового попередження про добровільне звільнення житлового приміщення стосується лише такого способу звернення стягнення на предмет іпотеки, як позасудове врегулювання на підставі договору, суди першої та апеляційної інстанцій дійшли помилкового висновку про відсутність передбачених законом підстав для виселення відповідача з домоволодіння без надання йому іншого постійного жилого приміщення»;
суди не дослідили зібрані у справі докази, а саме: договір іпотеки, договір купівлі-продажу предмету іпотеки, розрахунок заборгованості, заочне рішення Кіровоградського районного суду Кіровоградської області від 11 вересня 2015 року у справі № 390/1118/15-ц. Судами не враховано, що заочним рішенням Кіровоградського районного суду Кіровоградської області від 11 вересня 2015 року у справі № 390/1118/15-ц стягнуто солідарно із ОСОБА_1 та ОСОБА_2 на користь банку заборгованість за кредитним договором №Ог4К0ОК62240083 від 23 травня 2005 року у розмірі 20 599,64 доларів США, яка складається: 19 652,32 доларів США за тілом кредиту; 874,86 доларів США - проценти; 34,30 доларів США - комісія; 38,16 доларів США - пеня. Рішення суду набрало законної сили, не виконано, докази виконання цього рішення в матеріалах справи відсутні. Відповідачем не надано доказів виконання рішення суду, тому апеляційний суд помилково не взяв до уваги розмір заборгованості, що встановлений у рішенні суду. Тому апеляційний суд безпідставно відмовив про звернення стягнення на предмет іпотеки в рахунок погашення заборгованості, що була визначена рішенням у справі № 390/1118/15-ц. Суд у будь-якому разі має звернути стягнення на іпотеку на ту суму, яка була доведена і щодо якої у суду не має сумніву, оскільки за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірах та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти, й доводити відсутність чи погашення заборгованості повинен саме боржник (відповідач), а не кредитор (позивач) при пред'явленні позову. Позивачем надано розрахунок заборгованості, кредитний та іпотечні договори, докази направлення претензії боржнику з розміром заборгованості, апеляційним судом встановлено безспірну заборгованість, яка визначена рішенням суду у справі №390/1118/15-ц. Відповідач не подав жодних заперечень проти позову та заявленої заборгованості, не надано доказів погашення боргу частково чи в повному обсязі. Наявність невиконаного судового рішення про стягнення заборгованості не позбавляє кредитора права задовольнити свої вимоги за основним зобов'язанням шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки (застави) в рахунок погашення заборгованості за кредитним договором;
оскільки вимоги про звернення стягнення на предмет іпотеки підлягають задоволенню, тому й вимоги про виселення відповідача та інших осіб також підлягають задоволенню. Предмет іпотеки було придбано саме за кредитні кошти, що підтверджується доказами у справі, тому відповідач підлягає виселенню без наданні іншого жилого приміщення, оскільки кредит видавався на купівлю житла, договір іпотеки укладався після укладення договору купівлі-продажу, докази про те, що іпотека придбана за особисті кошти іпотекодавця у матеріалах справи відсутні. Банком видано позичальнику на купівлю предмета іпотеки - кредитні кошти, які дорівнювали вартості предмету іпотеки, тому іпотека була придбана виключно за кредитні кошти надані банком. На момент укладення договору купівлі-продажу ОСОБА_1 не мав власних коштів для того, щоб оплатити вартість покупки (квартири). Матеріали справи не містять доказів, що право власності на нерухоме майно належало іпотекодавцю ще до укладення кредитного та іпотечного договорів або що квартира придбана частково за власні кошти боржника.
Рух справи
Ухвалою Верховного Суду від 19 червня 2023 року відкрито касаційне провадження у справі.
05 липня 2023 року справу передано судді-доповідачу Крату В. І.
Ухвалою Верховного Суду від 06 липня 2023 року справу призначено до судового розгляду.
Межі та підстави касаційного перегляду
Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України).
В ухвалі про відкриття касаційного провадження зазначаються підстава (підстави) відкриття касаційного провадження (частина восьма статті 394 ЦПК України).
В ухвалі Верховного Суду від 19 червня 2023 року про зазначено, що:
аналіз змісту касаційної скарги свідчить, що вона може стосуватися питання права, яке має фундаментальне значення для формування єдиної правозастосовчої практики (підпункт «а» пункту 2 частини третьої статті 389 ЦПК України), а тому судове рішення у справі підлягає касаційному оскарженню. Окрім цього, аналіз змісту касаційної скарги свідчить, що на підставі підпункту «г» пункту 2 частини третьої статті 389 ЦПК України судові рішення у справі підлягають касаційному оскарженню;
наведені у касаційній скарзі доводи містять підстави, передбачені частиною другою статті 389 ЦПК України для відкриття касаційного провадження: суд апеляційної інстанції в оскарженій постанові застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постановах Верховного Суду: від 19 серпня 2020 року у справі № 413/4037/12; від 18 вересня 2018 року у справі № 921/107/15-г/16; від 04 липня 2018 року у справі № 310/11534/13-ц; від 18 квітня 2018 року у справі № 753/11000/14-ц; від 23 січня 2018 року у справі № 755/7704/15; від 04 грудня 2019 року у справі № 917/1739/17; від 11 березня 2020 року у справі № 201/11859/17; від 01 червня 2022 року у справі № 755/17944/18; від 11 вересня 2019 року у справі № 153/1334/16 та постанові Верховного Суду України від 03 лютого 2016 року у справі № 6-1080цс15; судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.
Фактичні обставини
Суди встановили, що 23 травня 2005 року між ЗАТ КБ «Приватбанк», правонаступником якого є АТ КБ «ПриватБанк», та ОСОБА_1 (позичальник) був укладений кредитний договір № DNK0GK62240083, відповідно до умов якого відповідач отримав кредит у розмірі 28 910 доларів США зі сплатою відсотків за користування кредитом у розмірі 12,00 % на рік на суму залишку заборгованості за кредитом з кінцевим терміном повернення 22 травня 2025 року.
У пункті 1.1 кредитного договору погоджено, зокрема, що погашення заборгованості за цим договором здійснюється в наступному порядку: щомісяця в період сплати, за який приймається період з 21 по 28 число кожного місяця, позичальник повинен надавати банку грошові кошти (щомісячний платіж) у сумі не менше 306,92 доларів США для погашення заборгованості за кредитним договором, яка вбирає заборгованість за кредитом, щомісячною комісією і відсотками за користування кредитом.
Для забезпечення виконання зобов'язань за кредитним договором №DNK0GK62240083 від 23 травня 2005 року, між ЗАТ КБ «Приватбанк», правонаступником якого є АТ КБ «ПриватБанк», та ОСОБА_1 23 травня 2005 року укладено договір іпотеки № DNK0GK62240083, за умовами якого останній надав в іпотеку квартиру, загальною площею 62,90 кв. м, житловою площею 43,20 кв. м, яка розташована за адресою по АДРЕСА_1 .
Предмет іпотеки належить відповідачу на праві власності на підставі договору купівлі-продажу квартири, посвідченого приватним нотаріусом Дніпропетровського нотаріального округу Руденко В. А. 23 травня 2005 року за реєстровим № 1778.
Позивачем представлено розрахунок заборгованості за кредитним договором № DNK0GK62240083 від 23 травня 2005 року, відповідно до якого станом на 27 січня 2022 року загальна сума становить 57 405 доларів США, а саме: 19 652 долари США - заборгованість за кредитом (тілом кредиту); 16 433,00 доларів США - заборгованість за процентами за користування кредитом; 2 640,00 доларів США - заборгованість з комісії за користуванням кредитом; 18 678 доларів США - пеня за несвоєчасність виконання зобов'язань за договором.
Позивачем на адресу відповідача була направлена письмова вимога від 31 січня 2022 року про усунення порушень вказаного іпотечного договору та добровільне звільнення квартири.
Судами встановлено, що у червні 2015 року АТ КБ «ПриватБанк» звернулось із позовом про стягнення заборгованості зі ОСОБА_1 та ОСОБА_2 .
Заочним рішенням Кіровоградського районного суду Кіровоградської області від 11 вересня 2015 року у справі №390/1118/15-ц задоволено позов банку. Стягнуто солідарно із ОСОБА_1 та ОСОБА_2 на користь АТ КБ «ПриватБанк» заборгованість за кредитним договором № DNK0GK62240083 від 23 травня 2005 року у розмірі 20 599,64 доларів США, що за курсом 20,58 грн відповідно до службового розпорядження НБУ від 12 травня 2015 року складає 423 940,59 грн. Стягнуто із ОСОБА_1 та ОСОБА_2 на користь АТ КБ «Приватбанк» по 1 827 грн судового збору з кожного.
Відповідно до інформації з Єдиного державного реєстру судових рішень, заочне рішення від 11 вересня 2015 року № 390/1118/15-ц не оскаржувалось та набрало законної сили.
Згідно листа Департаменту адміністративних послуг та дозвільних процедур Дніпровської міської ради від 27 вересня 2022 року №6/5-3330, за адресою по АДРЕСА_1 станом на 27 вересня 2022 року зареєстровані ОСОБА_3 та ОСОБА_1 .
Позиція Верховного Суду
Тлумачення як статті 3 ЦК України загалом, так і пункту 6 статті 3 ЦК України, свідчить, що загальні засади (принципи) цивільного права мають фундаментальний характер, й інші джерела правового регулювання, насамперед, акти цивільного законодавства, мають відповідати змісту загальних засад. Це, зокрема, виявляється в тому, що загальні засади (принципи) є по своїй суті нормами прямої дії та повинні враховуватися, зокрема, при тлумаченні норм, що містяться в актах цивільного законодавства.
Для приватного права апріорі властивою є така засада, як розумність.
Розумність характерна як для оцінки/врахування поведінки учасників цивільного обороту, тлумачення матеріальних приватно-правових норм, що здійснюється при вирішенні спорів, так і для тлумачення процесуальних норм (див. постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 16 червня 2021 року у справі № 554/4741/19, постанову Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 18 квітня 2022 року у справі № 520/1185/16-ц, постанову Великої Палати Верховного Суду від 08 лютого 2022 року у справі № 209/3085/20).
Кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу (частина перша статті 15, частина перша статті 16 ЦК України).
Порушення права пов'язане з позбавленням його суб'єкта можливості здійснити (реалізувати) своє приватне (цивільне) право повністю або частково.
Для застосування того чи іншого способу захисту, необхідно встановити які ж приватні (цивільні) права (інтереси) позивача порушені, невизнані або оспорені відповідачем і за захистом яких приватних (цивільних) прав (інтересів) позивач звернувся до суду.
Відсутність порушеного, невизнаного або оспореного відповідачем приватного (цивільного) права (інтересу) позивача є самостійною підставою для відмови в позові (див., зокрема, постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 15 березня 2023 року в справі № 753/8671/21 (провадження № 61-550св22).
Слід розмежовувати вимогу про стягнення боргу за основним зобов'язанням (actio in personam) та вимогу про звернення стягнення на предмет іпотеки (actio in rem). Вимога про звернення стягнення на предмет іпотеки «піддається» впливу позовної давності. На неї поширюється загальна позовна давність тривалістю у три роки. На вимогу про звернення стягнення на предмет іпотеки поширюються всі правила щодо позовної давності (початок перебігу, зупинення, переривання, наслідки спливу тощо) (див, зокрема, постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 18 серпня 2021 року в справі № 201/15310/16 (провадження № 61-547св21).
У разі задоволення судом позову про звернення стягнення на предмет іпотеки в рішенні суду зазначаються, зокрема, загальний розмір вимог та всі його складові, що підлягають сплаті іпотекодержателю з вартості предмета іпотеки (пункт 1 частини першої статті 39 Закону України «Про іпотеку»)
Наслідки прострочення позичальником повернення позики визначено у частині другій статті 1050 ЦК України. Якщо договором встановлений обов'язок позичальника повернути позику частинами (з розстроченням), то в разі прострочення повернення чергової частини позикодавець має право вимагати дострокового повернення частини позики, що залишилася, та сплати процентів, належних йому відповідно до статті 1048 цього Кодексу.
Пред'явлення вимоги про повне дострокове погашення заборгованості за кредитним договором обумовлює зміну строку виконання зобов'язання та початок перебігу позовної давності.
При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду (частина четверта статті 263 ЦПК України).
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 28 березня 2018 року у справі № 444/9519/12-ц (провадження №14-10цс18) відступлено від висновку Верховного Суду України, викладеного у постанові від 02 грудня 2015 року у справі № 6-249цс15, та зроблено висновок, що: «за змістом статті 526, частини першої статті 530, статті 610 та частини першої статті 612 ЦК України для належного виконання зобов'язання необхідно дотримувати визначені у договорі строки (терміни), зокрема щодо сплати процентів, а прострочення виконання зобов'язання є його порушенням. Відповідно до частини першої статті 1048 та частини першої статті 1054 ЦК України кредитодавець має право на одержання від позичальника процентів від суми кредиту, розмір і порядок одержання яких встановлюються договором. Отже, припис абзацу 2 частини першої статті 1048 ЦК України про щомісячну виплату процентів до дня повернення позики у разі відсутності іншої домовленості сторін може бути застосований лише у межах погодженого сторонами строку кредитування. Після спливу визначеного договором строку кредитування чи у разі пред'явлення до позичальника вимоги згідно з частиною другою статті 1050 ЦК України право кредитодавця нараховувати передбачені договором проценти за кредитом припиняється. Права та інтереси кредитодавця в охоронних правовідносинах забезпечуються частиною другою статті 625 ЦК України, яка регламентує наслідки прострочення виконання грошового зобов'язання. Якщо кредитний договір встановлює окремі зобов'язання, які деталізують обов'язок позичальника повернути борг частинами та передбачають самостійну відповідальність за невиконання цього обов'язку, то незалежно від визначення у договорі строку кредитування право кредитодавця вважається порушеним з моменту порушення позичальником терміну внесення чергового платежу. А відтак, перебіг позовної давності стосовно кожного щомісячного платежу у межах строку кредитування згідно з частиною п'ятою статті 261 ЦК України починається після невиконання чи неналежного виконання (зокрема, прострочення виконання) позичальником обов'язку з внесення чергового платежу й обчислюється окремо щодо кожного простроченого платежу. Встановлення строку кредитування у кредитному договорі, що передбачає внесення позичальником щомісячних платежів, має значення не для визначення початку перебігу позовної давності за вимогами кредитодавця щодо погашення заборгованості за цим договором, а, насамперед, для визначення позичальнику розміру щомісячних платежів. Відтак, за вказаних умов початок перебігу позовної давності не можна визначати окремо для погашення всієї заборгованості за договором (зі спливом строку кредитування) і для погашення щомісячних платежів (після несплати чергового такого платежу)».
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 18 вересня 2018 року у справі № 921/107/15-г/16 (провадження № 12-117гс18) зазначено: «наявність самого судового рішення про стягнення з боржника на користь кредитора заборгованості за кредитним договором за наведеними вище положеннями законодавства не є підставою для припинення грошового зобов'язання боржника і припинення іпотеки та не позбавляє кредитора права задовольнити свої вимоги за основним зобов'язанням шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки у спосіб, передбачений законодавством».
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 04 грудня 2019 року у справі № 917/1739/17 (провадження №12-161гс19) зазначено, що:
«визначаючи розмір заборгованості відповідача, суд зобов'язаний належним чином дослідити подані стороною докази (у цьому випадку - зроблений позивачем розрахунок заборгованості), перевірити їх, оцінити в сукупності та взаємозв'язку з іншими наявними у справі доказами, а в разі незгоди з ними повністю бо частково - зазначити правові аргументи на їх спростування та навести в рішенні свій розрахунок - це процесуальний обов'язок суду».
У постанові Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного господарського суду від 02 жовтня 2020 року у справі № 911/19/19 вказано, що:
«суд має з'ясовувати обставини, пов'язані з правильністю здійснення позивачем розрахунку, та здійснити оцінку доказів, на яких цей розрахунок ґрунтується. У разі якщо відповідний розрахунок позивачем здійснено неправильно, то суд, з урахуванням конкретних обставин справи, самостійно визначає суми нарахувань, які підлягають стягненню, не виходячи при цьому за межі визначеного позивачем періоду часу, протягом якого, на думку позивача, мало місце невиконання такого зобов'язання, та зазначеного позивачем максимального розміру стягуваних сум нарахувань. Якщо з поданого позивачем розрахунку неможливо з'ясувати, як саме обчислено заявлену до стягнення суму, суд може зобов'язати позивача подати більш повний та детальний розрахунок. При цьому суд в будь-якому випадку не позбавлений права зобов'язати відповідача здійснити і подати суду контррозрахунок (зокрема, якщо відповідач посилається на неправильність розрахунку, здійсненого позивачем).
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 14 червня 2023 року в справі № 755/13805/16-ц (провадження № 14-208цс21) зазначено, що:
«31. Велика Палата Верховного Суду вже виснувала, що наявність судового рішення про стягнення з боржника на користь кредитора заборгованості за кредитним договором не є підставою для припинення грошового зобов'язання боржника і припинення іпотеки та не позбавляє кредитора права задовольнити свої вимоги за основним зобов'язанням шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки у спосіб, передбачений законодавством (див постанови від 18 вересня 2018 року у справі № 921/107/15-г/16 (пункт 8.6), від 19 травня 2020 року у справі № 361/7543/17 (пункт 40)).
33. За змістом частини другої статті 35 Закону № 898-IV визначена у частині першій цієї статті процедура подання іпотекодержателем вимоги про усунення порушення основного зобов'язання та/або умов іпотечного договору (яка передує прийняттю іпотекодержателем рішення про звернення стягнення на предмет іпотеки у позасудовий спосіб на підставі договору) не є перешкодою для реалізації іпотекодержателем права звернутись у будь-який час за захистом його порушених прав до суду з вимогами: 1) про звернення стягнення на предмет іпотеки у спосіб його реалізації шляхом проведення прилюдних торгів (статті 41-47 Закону № 898-IV) - незалежно від того, які способи задоволення вимог іпотекодержателя сторони передбачили у відповідному договорі (в іпотечному застереженні); 2) про звернення стягнення на предмет іпотеки у спосіб продажу предмета іпотеки іпотекодержателем будь-якій особі-покупцеві (стаття 38 Закону № 898-IV), - якщо у відповідному договорі (в іпотечному застереженні) сторони цей спосіб задоволення вимог іпотекодержателя, встановлений статтею 38 Закону № 898-IV, не погодили, а передбачили тільки можливість передання іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов'язання у порядку, встановленому статтею 37 Закону № 898-IV (див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 29 травня 2019 року у справі № 310/11024/15-ц (пункт 63), від 12 червня 2019 року у справі № 205/578/14-ц (пункт 36)).
34. Отже, недотримання позивачем передбаченої статтею 35 Закону № 898-IV процедури подання вимоги про усунення порушень умов кредитного договору та договору іпотеки не є перешкодою для звернення до суду з вимогою про звернення стягнення на предмет іпотеки, зокрема шляхом проведення прилюдних торгів. Тому з моменту настання строку виконання основного зобов'язання у кредитора виникло право на звернення до суду із таким позовом. Відповідачка стверджувала, що мала обов'язок достроково повернути кредит не пізніше 19 травня 2010 року, про що вказала у заяві про застосування позовної давності (т. 1, а. с. 60-62) та у запереченні на апеляційну скаргу (т. 1, а. с. 151-153)».
Звернення стягнення на переданий в іпотеку житловий будинок чи житлове приміщення є підставою для виселення всіх мешканців. Виселення проводиться у порядку, встановленому законом (частина перша статті 40 Закону України «Про іпотеку»).
Громадянам, яких виселяють з жилих приміщень, одночасно надається інше постійне жиле приміщення, за винятком виселення громадян при зверненні стягнення на жилі приміщення, що були придбані ними за рахунок кредиту (позики) банку чи іншої особи, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення. Постійне жиле приміщення, що надається особі, яку виселяють, повинно бути зазначено в рішенні суду (частина друга статті 109 ЖК УРСР).
Виселення громадян при зверненні стягнення на жилі приміщення, що були придбані ними за рахунок кредиту (позики) банку чи іншої особи, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення, є підставою для надання цим громадянам жилих приміщень з фондів житла для тимчасового проживання відповідно до статті 132-2 цього Кодексу. Відсутність жилих приміщень з фондів житла для тимчасового проживання або відмова у їх наданні з підстав, встановлених статтею 132-2 цього Кодексу, не тягне припинення виселення громадянина з жилого приміщення, яке є предметом іпотеки, у порядку, встановленому частиною третьою цієї статті (частина четверта статті 109 ЖК України).
Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом (частина перша статті 81 ЦПК України).
Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів) (частини перша-третя статті 89 ЦПК України).
У справі, що переглядається:
при зверненні із позовом банк просив: у рахунок погашення заборгованості ОСОБА_1 за кредитним договором № DNK0GK62240083 від 23 травня 2005 року в розмірі 57 405,00 доларів США звернути стягнення на предмет іпотеки; виселити ОСОБА_1 та інших осіб, які зареєстровані або проживають у вказаній квартирі. Банк посилався на те, що у порушення умов кредитного договору відповідач зобов'язання за вказаним договором належним чином не виконав, а тому утворилась заборгованість, загальна сума якої станом на 27 січня 2022 року становить 57 405 доларів США, та яка складається з: 19 652 долари США - заборгованість за кредитом (тілом кредиту); 16 433,00 доларів США - заборгованість по процентам за користування кредитом; 2 640 доларів США - заборгованість з комісії за користуванням кредитом; 18 678,00 доларів США - пеня за несвоєчасність виконання зобов'язань за договором;
банком надано розрахунок заборгованості за кредитним договором № DNK0GK62240083 від 23 травня 2005 року, відповідно до якого станом на 27 січня 2022 року загальна сума становить 57 405 доларів США, а саме: 19 652 долари США - заборгованість за кредитом (тілом кредиту); 16 433,00 доларів США - заборгованість за процентами за користування кредитом; 2 640,00 доларів США - заборгованість з комісії за користуванням кредитом; 18 678 доларів США - пеня за несвоєчасність виконання зобов'язань за договором;
при відмові у задоволенні позовної вимоги про звернення стягнення на предмет іпотеки апеляційний суд вказав, що банком не доведено наявності у будь-якому розмірі заборгованості ОСОБА_1 за кредитним договором № DNK0GK62240083 від 23 травня 2005 року, з урахуванням зміненого строку виконання зобов'язання за цим договором у повному обсязі, який настав не пізніше червня 2015 року. Також суду не представлено виписку з особового рахунку за кредитним договором №DNK0GK62240083 від 23 травня 2005 року, який є первинним бухгалтерським документом для встановлення факту наявності та розміру заборгованості. Суд першої інстанції зазначив, що позивачем не доведено дотриманням іпотекодержателем процедури повідомлення іпотекодавця про необхідність усунення порушень вимог кредитного договору;
суди встановили, що у червні 2015 року АТ КБ «ПриватБанк» звернулось із позовом про стягнення заборгованості зі ОСОБА_1 та ОСОБА_2 . Заочним рішенням Кіровоградського районного суду Кіровоградської області від 11 вересня 2015 року у справі №390/1118/15-ц задоволено позов банку. Стягнуто солідарно із ОСОБА_1 та ОСОБА_2 на користь АТ КБ «ПриватБанк» заборгованість за кредитним договором № DNK0GK62240083 від 23 травня 2005 року у розмірі 20 599,64 доларів США, що за курсом 20,58 грн відповідно до службового розпорядження НБУ від 12 травня 2015 року складає 423 940,59 грн. Стягнуто із ОСОБА_1 та ОСОБА_2 на користь АТ КБ «Приватбанк» по 1 827 грн судового збору з кожного. Відповідно до інформації з Єдиного державного реєстру судових рішень, заочне рішення від 11 вересня 2015 року № 390/1118/15-ц не оскаржувалось та набрало законної сили;
суд першої інстанції не врахував, що недотримання позивачем передбаченої статтею 35 Закону України «Про іпотеку» процедури подання вимоги про усунення порушень умов кредитного договору та договору іпотеки не є перешкодою для звернення до суду з вимогою про звернення стягнення на предмет іпотеки, зокрема шляхом проведення прилюдних торгів;
апеляційний суд не врахував, що: наявність самого судового рішення про стягнення з боржника на користь кредитора заборгованості за кредитним договором за наведеними вище положеннями законодавства не є підставою для припинення грошового зобов'язання боржника і припинення іпотеки та не позбавляє кредитора права задовольнити свої вимоги за основним зобов'язанням шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки у спосіб, передбачений законодавством; при визначенні розміру заборгованості відповідача, суд зобов'язаний належним чином дослідити подані стороною докази (у цьому випадку - зроблений позивачем розрахунок заборгованості), перевірити їх, оцінити в сукупності та взаємозв'язку з іншими наявними у справі доказами, а в разі незгоди з ними повністю бо частково - зазначити правові аргументи на їх спростування та навести в рішенні свій розрахунок - це процесуальний обов'язок суду;
суди не дослідили наданий банком розрахунок заборгованості за кредитним договором № DNK0GK62240083 від 23 травня 2005 року станом на 27 січня 2022 року;
суди не встановили, коли настав строк виконання зобов'язання, з урахуванням заочного рішення Кіровоградського районного суду Кіровоградської області від 11 вересня 2015 року у справі №390/1118/15-ц, не встановили за який період банком нараховані проценти за користування кредитом;
суди не врахували, що відповідачем не надано доказів виконання заочного рішення Кіровоградського районного суду Кіровоградської області від 11 вересня 2015 року у справі №390/1118/15-ц, тому передчасним є висновок судів про те, що банком не доведено наявності у будь-якому розмірі заборгованості ОСОБА_1 за кредитним договором № DNK0GK62240083 від 23 травня 2005 року.
За таких обставин суди зробили передчасний висновок про відмову у задоволенні позову. Тому оскаржені рішення належить скасувати та передати справу на новий розгляд до суду першої інстанції.
Суд касаційної інстанції позбавлений процесуальної можливості встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені судами попередніх інстанцій, з огляду на положення статті 400 ЦПК України.
Справа направляється на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, якщо порушення норм процесуального права допущені тільки цим судом. У всіх інших випадках справа направляється до суду першої інстанції (частина четверта статті 411 ЦПК України).
Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
Доводи касаційної скарги дають підстави для висновку, що оскаржені рішення ухвалена без дотримання норм матеріального та процесуального права. У зв'язку із наведеним, колегія суддів вважає, що касаційну скаргу належить задовольнити частково; оскаржені рішення скасувати та передати справу на новий розгляд до суду першої інстанції.
Висновки за результатами розподілу судових витрат
У постанові суду касаційної інстанції має бути зазначено про розподіл судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції (підпункт «в» пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України).
Порядок розподілу судових витрат вирішується за правилами, встановленими в статтях 141-142 ЦПК України. У частинах першій, тринадцятій статті 141 ЦПК України визначено, що судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.
У постанові Верховного Суду в складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 18 травня 2020 року у справі № 530/1731/16-ц (провадження № 61-39028св18) зроблено такий висновок, що «якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат. Разом із тим, у випадку, якщо судом касаційної інстанції скасовано судові рішення з передачею справи на розгляд до суду першої/апеляційної інстанції, то розподіл суми судових витрат здійснюється тим судом, який ухвалює остаточне рішення за результатами нового розгляду справи, керуючись загальними правилами розподілу судових витрат».
Тому розподіл судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, має здійснити той суд, який ухвалює остаточне рішення у справі, враховуючи загальні правила розподілу судових витрат.
Керуючись статтями 400, 409, 411, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду,
Касаційну скаргу акціонерного товариства комерційний банк «ПриватБанк», яка підписана представником Сокуренком Євгеном Сергійовичем, задовольнити частково.
Заочне рішення Ленінського районного суду м. Дніпропетровська від 01 листопада 2022 року та постанову Дніпровського апеляційного суду від 28 березня 2023 року скасувати та передати справу на новий розгляд до суду першої інстанції.
З моменту прийняття постанови суду касаційної інстанції заочне рішення Ленінського районного суду м. Дніпропетровська від 01 листопада 2022 року та постанова Дніпровського апеляційного суду від 28 березня 2023 року втрачають законну силу.
Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.
Головуючий В. І. Крат
Судді: Н. О. Антоненко
І. О. Дундар
Є. В. Краснощоков
М. М. Русинчук