Справа: № 8/512(2-а-12342/08) Головуючий у 1-й інстанції: Пилипенко О.Є
Суддя-доповідач: Усенко В.Г.
Іменем України
"02" вересня 2010 р. м. Київ
Колегія суддів Київського апеляційного адміністративного суду у складі:
головуючого -судді Усенка В.Г,
суддів Зайцева М.П. та Романчук О.М.,
при секретарі Погорілій О.М.
розглянувши матеріали апеляційної скарги заступника Генеральної прокурора України на постанову Окружного адміністративного суду м. Києва від 12 лютого 2009 року у справ за адміністративним позовом заступника Генеральної прокурора України до Кабінету Міністрів України, за участі третіх осіб Міністерства економіки України, Державної інспекції з контролю за цінами, про визнання протиправною та скасування Постанови від 06.08.2008 року №709 «Про внесення змін до Порядку декларування зміни оптово-відпускних цін та продовольчі товари», -
Постановою Окружного адміністративного суду м. Києва від 12 лютого 2009 року у задоволенні позовних вимог заступника Генеральної прокурора України до Кабінету Міністрів України, за участі третіх осіб Міністерства економіки України, Державної інспекції з контролю за цінами, про визнання протиправною та скасування Постанови від 06.08.2008 року №709 «Про внесення змін до Порядку декларування зміни оптово-відпускних цін та продовольчі товари», відмовлено повністю.
Не погоджуючись з рішенням суду першої інстанції заступник Генеральної прокурора України (далі -Позивач) подав апеляційну скаргу в якій просить прийняти нову постанову, якою задовольнити позовні вимоги повністю.
В апеляційній скарзі посилається нате, що при прийнятті рішення судом першої інстанції зроблено невірний висновок про те що обставину дійсного порушення відповідачем прав, свобод чи інтересів позивача має довести належними та допустимими доказами саме позивач.
Заперечень Відповідача на апеляційну скаргу до суду не надходило.
Заслухавши пояснення учасників процесу, які з'явились в судове засідання, дослідивши матеріали справи, апеляційний адміністративний суд дійшов висновку про відсутність підстав для задоволення апеляційної скарги, виходячи з наступного.
Згідно зі ст.ст. 198 ч. 1 п. 1, 200 КАС України, суд апеляційної інстанції залишає скаргу без задоволення, а постанову суду -без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Відповідно до ч. 1 ст. 104 Кодексу адміністративного судочинства України особа, яка вважає, що порушено її права, свободи чи інтереси у сфері публічно - правових відносин, має право на звернення до адміністративного суду з адміністративним позовом.
Кабінет Міністрів України (Уряд України) є вищим органом у системі органів виконавчої влади (ч. 1 ст. 1 Закон України «Про Кабінет Міністрів України»).
Відповідно до ч. 2 ст. 3 вказаного Закону, Кабінет Міністрів України здійснює виконавчу владу на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Кабінет Міністрів України у своїй діяльності керується Конституцією України, цим Законом, іншими законами України, а також указами Президента України та постановами Верховної Ради України, прийнятими відповідно до Конституції та законів України (ч. 1 ст. 4 Закону).
Відповідно до абз. 17 п. 1 ч. 1 та абз. 2 п. 2 ч. 1 ст. 20 Закону України «Про Кабінет Міністрів України», Кабінет Міністрів України забезпечує проведення державної політики цін, здійснює державне регулювання ціноутворення, забезпечує соціальний захист громадян.
Суд першої інстанції дійшов висновку, що спірна постанова жодним чином не обмежує прав підприємців у здійсненні їх господарської діяльності, а саме не впливає на вибір виду діяльності, на вибір постачальників та споживачів, на залучення матеріально-технічних, фінансових, та інших видів ресурсів, на вільний найм працівників, на комерційний розрахунок та комерційний ризик, на вільне розпорядження прибутком тощо.
Відносно самостійного встановлення цін на продукцію слід зазначити, що ч. 1 ст. 319 Цивільного кодексу України встановлено, що власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд.
Частиною 3 цієї статті передбачено, що всім власникам забезпечуються рівні умови здійснення своїх прав. Відповідно до частини 6 держава не втручається у здійснення власником права власності.
Частиною 2 ст. 320 Цивільного кодексу України встановлено, що законом можуть бути встановлені умови використання власником свого майна для здійснення підприємницької діяльності.
Отже, суд першої інстанції дійшов висновку, що посилання позивача на порушення статті 44 ГК України є безпідставними.
Щодо позовних вимог позивача стосовно того, що прийняттям оскаржуваної постанови Уряд встановив не передбачені чинним законодавством обмеження прав підприємців у здійсненні господарської діяльності.
Частиною 3 статті 189 Господарського кодексу України встановлено, що суб'єкти господарювання можуть використовувати у господарській діяльності вільні ціни, державні фіксовані ціни та регульовані ціни -граничні рівні цін або граничні відхилення від державних фіксованих цін.
Відповідно до ст. 190 Господарського кодексу України, вільні ціни визначаються на всі види продукції (робіт, послуг) за винятком тих, на які встановлено державні ціни.
Згідно з ч. 5 ст. 191 Господарського кодексу України, державного регулювання цін здійснюється шляхом встановлення фіксованих державних та комунальних цін, граничних рівнів торговельних надбавок і постачальницьких винагород, граничних нормативів рентабельності або шляхом запровадження обов'язкового декларування зміни цін.
Статтею 4 Закону України «Про ціни та ціноутворення»передбачено, що Кабінет Міністрів України забезпечує здійснення в республіці державної політики цін; визначає перелік продукції, товарів і послуг, державні фіксовані та регульовані ціни і тарифи на які затверджується відповідними органами державного управління, крім сфери телекомунікацій; визначає повноваження органів державного управління в галузі встановлення і застосування цін (тарифів), а також по контролю за цінами (тарифами).
Отже, спірна постанова прийнята з урахуванням вимог статей 189-191 Господарського кодексу України та в межах повноважень наданих Кабінету Міністрів України.
Щодо твердження позивача, що оскаржувана постанова суперечить вимогам ч. 8 ст. 19 Господарського кодексу України, належить зазначити наступне.
Відповідно до пункту 5 Порядку декларування зміни оптово-відпускних цін на продовольчі товари, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 17.10.2007 р. № 1222 із змінами, внесеними згідно з Постанови Кабінету Міністрів України від 06.08.2008 р. № 709 «Про внесення змін до Порядку декларування зміни оптово-відпускних цін на продовольчі товари» (далі - Порядок), підставою для відмови територіальних органів Держцінінспекції в наданні висновків щодо економічного обґрунтування рівнів оптово-відпускних цін на продовольчі товари, зміни на які підлягають декларуванню (далі - висновок) є:
- неподання суб'єктом господарювання в повному обсязі документів, зазначених у пунктах 3 і 4 Порядку;
- неналежне їх оформлення;
- необґрунтованість необхідності зміни оптово-відпускних цін.
Критерієм подання суб'єктом господарювання документів у повному обсязі є пункти 3 та 4 зазначеного Порядку, якими встановлено перелік документів, що подаються до територіальних органів Держцінінспекції.
Критерієм належного оформлення документів є абзац 6 пункту 4 Порядку, відповідно до якого документи, що подаються до територіальних органів Держцінінспекції засвідчуються підписом керівника суб'єкта господарювання, скріплюються печаткою і подаються не пізніше ніж за три робочих дні до запровадження оптово-відпускних цін на продовольчі товари.
Критеріями обґрунтованості зміни оптово-відпускних цін є постанова Кабінету Міністрів України від 17.04.2008 р. № 373 "Про затвердження Порядку формування цін на продовольчі товари, щодо яких запроваджено державне регулювання", яка встановлює перелік економічно обґрунтованих витрат, що можуть бути включені до собівартості продукції.
Питання збереження конфіденційності інформації не є предметом регулювання вказаної Постанови.
Крім того, оскаржувана постанова не надає органам влади права з власної ініціативи вимагати від суб'єктів господарювання надання відповідних документів, оскільки надання документів, визначених в постанові здійснюється за самостійним рішенням суб'єкта господарювання у разі, якщо він вважає за необхідне змінити ціну на відповідні продовольчі товару.
З огляду, на вищенаведене, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції, про те, що твердження позивача, що оскаржувана постанова суперечить вимогам ч. 8 ст. 19 Господарського кодексу України, безпідставними.
Акт державного чи іншого органу - це юридична форма рішень цих органів, тобто офіційний письмовий документ, який породжує певні правові наслідки, спрямований на регулювання тих чи інших суспільних відносин і має обов'язковий характер для суб'єктів цих відносин.
Підставами для визнання акта недійсним є невідповідність його вимогам чинного законодавства та/або визначеній законом компетенції органу, який видав цей акт. Умовою визнання акта недійсним є також порушення у зв'язку з прийняттям відповідного акта прав та охоронюваних законом інтересів підприємства чи організації - позивача у справі. Якщо за результатами розгляду справи факту такого порушення не встановлено, тому у адміністративного суду немає правових підстав для задоволення позову.
Відповідно до ст. 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Згідно з ст. 2 Кодексу адміністративного судочинства України завданням адміністративного судочинства є захист прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб, інших суб'єктів при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень.
Згідно з ч. 3 ст. 2 Кодексу адміністративного судочинства України, у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони, зокрема, на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України; з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); безсторонньо (неупереджено); добросовісно; розсудливо; з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи несправедливій дискримінації; пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; своєчасно, тобто протягом розумного строку.
Згідно ч. 2 ст.. 71 КАС України, в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача, якщо він заперечує проти адміністративного позову.
Оскільки, колегія судді апеляційної інстанції погоджується з вищенаведеними висновками суду першої інстанції про відсутність в діях відповідача порушень законодавства, то приходить до висновку, що позовні вимоги задоволенню не підлягають.
Зважаючи на викладене, оскільки судове рішення є законним та обґрунтованим, то воно підлягає залишенню без змін.
Керуючись ст.ст. 160, 195, 196, 198, 200, 205, 206, 212, 254 КАС України, колегія суддів, -
Апеляційну скаргу скарги заступника Генеральної прокурора України залишити без задоволення, а постанову Окружного адміністративного суду м. Києва від 12 лютого 2009 року - без змін.
Ухвала суду апеляційної інстанції набирає законної сили з моменту проголошення.
Касаційну скаргу може бути подано безпосередньо до Вищого адміністративного суду України протягом двадцяти днів після набрання законної сили судовим рішенням суду апеляційної інстанції, а в разі складення постанови в повному обсязі відповідно до ст. 160 цього Кодексу - з дня складення постанови в повному обсязі.
Головуючий -суддя В.Г. Усенко
судді: М.П. Зайцев
О.М. Романчук
Ухвала складена в повному обсязі 07.09.2010 року.