20 липня 2023 р.Справа № 520/21931/21
Другий апеляційний адміністративний суд у складі колегії:
Головуючого судді: Бартош Н.С.,
Суддів: Подобайло З.Г. , Присяжнюк О.В. ,
за участю секретаря судового засідання Дуднік Н.Р.
розглянувши у відкритому судовому засіданні у приміщенні Другого апеляційного адміністративного суду адміністративну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Харківського окружного адміністративного суду (головуючий І інстанції Мар'єнко Л.М.) від 18.01.2022 року по справі №520/21931/21
за позовом ОСОБА_1
до Військової частини НОМЕР_1 , Військової частини НОМЕР_2 третя особа Міністерства оборони України
про визнання дій протиправними та зобов'язання вчинити певні дії,
Позивач, ОСОБА_1 , звернувся до Харківського окружного адміністративного суду з позовом до Військової частини НОМЕР_1 , Військової частини НОМЕР_2 , третя особа - Міністерство оборони України, в якому, з урахуванням уточнень, просив:
- визнати протиправними дії командира військової частини НОМЕР_1 щодо недонарахування та виплати одноразової грошової допомоги, компенсації за невикористану додаткову відпустку, як учаснику бойових дій без урахування індексації;
- зобов'язати командира військової частини НОМЕР_1 донарахувати та провести виплату позивачу одноразової грошової допомоги за 14 календарних років з урахуванням індексації грошового забезпечення;
- зобов'язати командира військової частини НОМЕР_1 провести виплату компенсації за невикористану додаткову відпустку з 2017 року по 2021 рік, як учаснику бойових дій з урахуванням індексації грошового забезпечення;
- зобов'язати командира військової частини НОМЕР_1 провести виплату матеріальної допомоги для вирішення соціально-побутових питань у розмірі місячного грошового забезпечення з урахуванням індексації;
- стягнути з військової частини НОМЕР_1 витрати на правову допомогу у розмірі - 5000,00 грн. та зобов'язати відповідача подати звіт в порядку ст.382 КАС України.
В обґрунтування позовних вимог зазначив, що відповідачем протиправно не виплачено у належному розмірі одноразову грошову допомогу, компенсацію за невикористану додаткову відпустку, як учаснику бойових дій та матеріальну допомогу для вирішення соціально-побутових питань без урахування індексації.
Рішенням Харківського окружного адміністративного суду від 18.01.2022 року адміністративний позов задоволено частково.
Визнано протиправною бездіяльність Військової частини НОМЕР_1 щодо не нарахування та не виплати позивачу компенсації за невикористану додаткову відпустку, як учаснику бойових дій без урахування індексації та матеріальної допомоги для вирішення соціально-побутових питань у розмірі місячного грошового забезпечення з урахуванням індексації.
Зобов'язано Військову частину НОМЕР_1 донарахувати та провести виплату позивачу компенсації за невикористану додаткову відпустку з 2017 року по 2021 рік, як учаснику бойових дій з урахуванням індексації грошового забезпечення.
Зобов'язано Військову частину НОМЕР_1 донарахувати та провести виплату позивачу матеріальної допомоги для вирішення соціально-побутових питань у розмірі місячного грошового забезпечення з урахуванням індексації.
У задоволенні решти позовних вимог відмовлено.
Стягнуто на користь позивача витрати на професійну правничу допомогу у розмірі 3500 грн. за рахунок бюджетних асигнувань Військової частина НОМЕР_1 .
Позивач не погодився з рішенням суду першої інстанції, подав апеляційну скаргу, в якій просить його скасувати в частині відмови у задоволенні адміністративного позову та винести своє рішення, яким заявлені вимоги задовольнити у повному обсязі.
В обґрунтування вимог апеляційної скарги зазначив, що судом першої інстанції неповно з'ясовано обставин, що мають значення для справи та невірно застосовані норми матеріального права, що призвело до неправильного вирішення справи.
Вказує, що задовольняючи частково позовні вимоги, суд першої інстанції дійшов помилкового висновку щодо відсутності правових підстав для зобов'язання відповідача донарахувати та провести виплату позивачу одноразової грошової допомоги за 14 календарних років з урахуванням індексації грошового забезпечення, за наявності у позивача відповідно права. Зазначив, що суд першої інстанції помилково не застосував при розгляді справи положення п.2 ст.15 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» та висновки Верховного Суду, які викладені у справі №640/3835/19.
Відповідачі письмові відзиви на апеляційну скаргу не подали.
Представники сторін про дату, час та місце розгляду справи повідомлялись.
Позивач у судовому засіданні підтримав вимоги апеляційної скарги та просив її задовольнити.
Представник третьої особи у судовому засіданні заперечував проти апеляційної скарги та просив відмовити в її задоволенні.
Заслухавши суддю-доповідача, пояснення позивача та представника третьої особи, перевіривши рішення суду першої інстанції, дослідивши доводи апеляційної скарги, колегія суддів дійшла висновку про те, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з наступних підстав.
Судом першої інстанції встановлено та підтверджено під час апеляційного перегляду справи, що згідно наказу СОН ОВС СНГ від 05.06.1992 року №0455 позивач звільнений з військової служби «за службовою невідповідністю», а наказом №143 від 16.07.1992 року був виключений зі списків вч НОМЕР_3 , що не заперечується сторонами по справі.
В подальшому, при проходженні військово-лікарської комісії за розпорядженням командира військової частини НОМЕР_1 від 02.07.2021 року №0891/94 з метою визначення ступеня придатності до військової служби, позивач був визнаний непридатним до військової служби в мирний час, та обмежено придатний в воєнний, про що видано Свідоцтво про хворобу №856 від 09 серпня 2021 року. Позивача було звільнено 06.10.2021 року з вч НОМЕР_1 .
Вважаючи, що відповідачем протиправно не виплачено у належному розмірі одноразову грошову допомогу, компенсацію за невикористану додаткову відпустку, як учаснику бойових дій та матеріальну допомогу для вирішення соціально-побутових питань без урахування індексації, позивач звернувся до суду із даним позовом.
Задовольняючи частково позовні вимоги, суд першої інстанції виходив з того, що бездіяльність Військової частини НОМЕР_1 щодо не нарахування та не виплати позивачу компенсації за невикористану додаткову відпустку, як учаснику бойових дій без урахування індексації та матеріальної допомоги для вирішення соціально-побутових питань у розмірі місячного грошового забезпечення з урахуванням індексації є протиправною. В зв'язку з чим, суд дійшов висновку про наявність у відповідача обов'язку донарахувати та провести виплату позивачу компенсації за невикористану додаткову відпустку з 2017 року по 2021 рік, як учаснику бойових дій з урахуванням індексації грошового забезпечення, а також матеріальної допомоги для вирішення соціально-побутових питань у розмірі місячного грошового забезпечення з урахуванням індексації.
Натомість, відмовляючи у задоволенні іншої частини позовних вимог, суд першої інстанції дійшов до висновку про відсутність правових підстав для задоволення позовних вимог в частині визнання протиправними дій та зобов'язання донарахувати та провести виплату одноразової грошової допомоги за 14 календарних років з урахуванням індексації грошового забезпечення, оскільки факт ненабуття позивачем права на отримання грошової допомоги при попередньому звільнення не може надавати останньому право на виплату одноразової грошової допомоги при повторному звільненні зі служби з врахуванням наявної за попередні роки вислуги років, оскільки попереднє звільнення позивача пов'язане із службовою невідповідністю. Вказана обставина взагалі виключала можливість отримання позивачем одноразової допомоги при попередньому звільненні.
Згідно ч. 1 ст. 308 КАС України, суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.
Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї (ч. 3ст. 308 КАС України).
Перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги, колегія суддів дійшла висновку про наступне.
Закон України від 20.12.1991 №2011-XII «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» (далі Закон №2011-XII; у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) визначає основні засади державної політики у сфері соціального захисту військовослужбовців та членів їх сімей, встановлює єдину систему їх соціального та правового захисту, гарантує військовослужбовцям та членам їх сімей в економічній, соціальній, політичній сферах сприятливі умови для реалізації їх конституційного обов'язку щодо захисту Вітчизни та регулює відносини у цій галузі.
Частиною першою статті 9 Закону №2011-XII передбачено, що держава гарантує військовослужбовцям достатнє матеріальне, грошове та інші види забезпечення в обсязі, що відповідає умовам військової служби, стимулює закріплення кваліфікованих військових кадрів. Центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері праці та соціальної політики, інші центральні органи виконавчої влади відповідно до їх компетенції розробляють та вносять у встановленому порядку пропозиції щодо грошового забезпечення військовослужбовців.
Згідно з абзацом 1 частини другої статті 15 Закону №2011-XII військовослужбовцям, крім військовослужбовців строкової військової служби, які звільняються зі служби за станом здоров'я, виплачується одноразова грошова допомога в розмірі 50 відсотків місячного грошового забезпечення за кожний повний календарний рік служби. У разі звільнення з військової служби за віком, у зв'язку із скороченням штатів або проведенням організаційних заходів, закінченням строку контракту, у зв'язку з безпосереднім підпорядкуванням близькій особі, систематичним невиконанням умов контракту командуванням, а також у зв'язку з настанням особливого періоду та небажанням продовжувати військову службу військовослужбовцем-жінкою, яка має дитину (дітей) віком до 18 років, одноразова грошова допомога в розмірі 50 відсотків місячного грошового забезпечення за кожний повний календарний рік служби виплачується за наявності вислуги 10 років і більше.
Відповідно до абзацу 3 частини другої статті 15 Закону №2011-XII військовослужбовцям при звільненні з військової служби за службовою невідповідністю, у зв'язку із систематичним невиконанням умов контракту військовослужбовцем чи у зв'язку з обвинувальним вироком суду, що набрав законної сили, у зв'язку з набранням законної сили рішенням суду щодо притягнення до відповідальності за адміністративне корупційне правопорушення, пов'язане з порушенням обмежень, передбачених Законом України «Про засади запобігання і протидії корупції», одноразова грошова допомога передбачена цим пунктом, не виплачується.
Абзацом 6 частини другої статті 15 Закону №2011-XII передбачено, що у разі повторного звільнення військовослужбовців з військової служби одноразова грошова допомога, передбачена цим пунктом, виплачується за період їх календарної служби з дня останнього зарахування на службу без урахування періоду попередньої служби, за винятком тих осіб, які при попередньому звільненні не набули права на отримання такої грошової допомоги.
Наказом Міністра оборони України від 11.06.2008 №260, зареєстрованим в Міністерстві юстиції України 14.07.2008 за №638/15329, затверджено Інструкцію про порядок виплати грошового забезпечення військовослужбовцям Збройних Сил України та деяким іншим особам (далі Інструкції №260; у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин).
Відповідно до пункту 38.4 Інструкції №260 у разі повторного звільнення військовослужбовців з військової служби одноразова грошова допомога виплачується за період їх календарної служби з дня останнього зарахування на службу без урахування періоду попередньої служби, за винятком тих осіб, які при попередньому звільненні не набули права на отримання одноразової грошової допомоги, установленої Законом України «Про соціальний та правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей».
Порядок обчислення вислуги років, призначення та виплати пенсій і грошової допомоги особам офіцерського складу, прапорщикам, мічманам, військовослужбовцям надстрокової служби та військової служби за контрактом, особам начальницького і рядового складу органів внутрішніх справ та членам їхніх сімей затверджено постановою Кабінету Міністрів України від 17.07.1992 №393 (далі - Постанова №393; у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин).
Абзацами першим-четвертим пункту 10 Постанови №393 установлено, що військовослужбовцям, крім військовослужбовців строкової військової служби, поліцейським, особам рядового і начальницького складу органів внутрішніх справ, Державної інспекції техногенної безпеки, органів і підрозділів цивільного захисту, податкової міліції, Державної кримінально-виконавчої служби: які звільняються із служби за станом здоров'я, виплачується одноразова грошова допомога в розмірі 50 відсотків місячного грошового забезпечення за кожний повний календарний рік служби; які звільняються із служби за віком, у зв'язку із скороченням штатів або проведенням організаційних заходів, закінченням строку контракту, систематичним невиконанням умов контракту командуванням, за наявності вислуги 10 років і більше виплачується одноразова грошова допомога в розмірі 50 відсотків місячного грошового забезпечення за кожний повний календарний рік служби; які звільняються із служби за власним бажанням, через сімейні обставини або з інших поважних причин, перелік яких визначається Кабінетом Міністрів України, та мають вислугу 10 років і більше, виплачується одноразова грошова допомога в розмірі 25 відсотків місячного грошового забезпечення за кожний повний календарний рік служби.
Зазначеним в абзаці першому цього пункту військовослужбовцям, поліцейським і особам рядового і начальницького складу: які звільняються із служби за службовою невідповідністю, у зв'язку із систематичним невиконанням ними умов контракту, у зв'язку з обвинувальним вироком суду, що набрав законної сили, одноразова грошова допомога не виплачується; які звільняються із служби повторно, одноразова грошова допомога виплачується за період їх календарної служби з дня останнього зарахування на службу без урахування періоду попередньої служби, за винятком тих осіб, що при попередньому звільненні не набули право на отримання такої допомоги (абзаци п'ятий-сьомий пункту 10 Постанови №393).
Строк календарної служби для визначення розміру одноразової грошової допомоги обчислюється згідно з пунктами 1 і 2 цієї постанови (абзац восьмий пункту 10 Постанови №393).
Предметом розгляду цього спору є обставини наявності підстав для виплати позивачу одноразової грошової допомоги в розмірі 50 відсотків місячного грошового забезпечення за 14 повних календарних років служби (з врахуванням вислуги років за час попереднього проходження служби).
З аналізу статті 15 Закону №2011-XII та пункту 10 Постанови №393 випливає, що у разі повторного звільнення військовослужбовців з військової служби одноразова грошова допомога виплачується за період їх календарної служби з дня останнього зарахування на службу без урахування періоду попередньої служби.
Обов'язковою умовою для такої виплати є наявність у військовослужбовця вислуги 10 років і більше, оскільки саме від наявності вислуги у зазначеній кількості років та підстав звільнення військовослужбовця залежить розмір одноразової грошової допомоги, яка підлягає до виплати при повторному звільненні зі служби.
Винятком з цього правила є виплата повторно звільненій з військової служби особі одноразової грошової допомоги з урахуванням періоду попередньої служби у разі, якщо така особа не набула права на отримання грошової допомоги при попередньому звільненні зі служби.
Аналогічні висновки, викладені у постанові Верховного Суду від 25 жовтня 2018 року у справі № 552/4468/17, які були враховані судом першої інстанції.
Колегія суддів відхиляє доводи скаржника про незастосовність висновків Верховного Суду у постанові від 25 жовтня 2018 року у справі № 552/4468/17, оскільки перше звільнення військовослужбовців як позивача у справі №552/4468/17, так і у позивача у цій справі, було проведено з підстав, які не надавали їм права на отримання одноразової грошової допомоги при звільненні, а тому висновки Верховного Суду, викладені у вказаній постанові є застосовними і у цій справі.
Даний висновок узгоджується із правовою позицією Верховного Суду, яка викладена у постанові від 18.04.2022 року у справі №440/1620/19.
Судом встановлено, що позивач у 1992 році (при попередньому проходженні служби) звільнений з військової служби у зв'язку з службовою невідповідністю.
В межах спірних правовідносинах суд зазначає, що факт ненабуття позивачем права на отримання грошової допомоги при попередньому звільнення не може надавати останньому право на виплату одноразової грошової допомоги при повторному звільненні зі служби з врахуванням наявної за попередні роки вислуги років, оскільки попереднє звільнення позивача пов'язане із службовою невідповідністю. Вказана обставина взагалі виключала можливість отримання позивачем одноразової допомоги при попередньому звільненні.
Зазначена підстава попереднього звільнення позивача зі служби виключала можливість отримання ним вихідної допомоги при попередньому звільненні.
А відтак, позивач не тільки не набув права на виплату одноразової грошової допомоги при попередньому звільненні, але і не міг його набути з огляду на підстави звільнення зі служби.
Тобто, у цьому випадку, за встановлених судами обставин справи, має місце не факт ненабуття позивачем права на отримання грошової допомоги при попередньому звільненні, а відсутність такого права, а отже відсутні підстави, визначені в статті 15 Закону № 2011-XII та пункту 10 Постанови № 393, зокрема, для виплати одноразової грошової допомоги позивачу з урахуванням періоду попередньої служби.
При цьому, суд не приймає до уваги посилання скаржника на постанову Верховного Суду від 12 листопада 2020 року у справі №640/3835/19, оскільки в ній Суд встановив, що суди попередніх інстанції не вжили належних заходів щодо офіційного з'ясування обставин справи, скасував їх рішення направив справу на новий розгляд до суду першої інстанції. Отже, у судому рішенні, на яке посилається скаржник, відсутній висновок Верховного Суду щодо застосування норми права.
Вказаний висновок також викладено Верховним Судом у постанові від 17.11.2022 року по справі №580/388/21.
З урахуванням наведеного вище, колегія суддів дійшла висновку щодо необґрунтованості та безпідставності заявлених позивачем вимог щодо визнання протиправними дій щодо недонарахування та виплати одноразової грошової допомоги та зобов'язання донарахувати та провести виплату одноразової грошової допомоги за 14 календарних років з урахуванням індексації грошового забезпечення, а тому погоджується з висновком суду першої інстанції відмову у їх задоволенні.
З приводу розподілу судових витратна професійну правничу допомогу під час розгляду справи у суді першої інстанції, колегія суддів дійшла висновку про наступне.
Судові витрати складаються із судового збору та витрат, пов'язаних з розглядом справи (ч.1ст. 132 КАС України).
Відповідно до п. 1 ч. 3 ст. 132 КАС України, до витрат, пов'язаних з розглядом справи, належать витрати на професійну правничу допомогу.
На підставі ч.ч. 1-4 ст. 134 КАС України, витрати, пов'язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави. За результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом з іншими судовими витратами, за винятком витрат суб'єкта владних повноважень на правничу допомогу адвоката.
Для цілей розподілу судових витрат: 1) розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов'язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою; 2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат.
Для визначення розміру витрат на правничу допомогу та з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги.
Відповідно до ч. 5ст. 134 КАС України, законодавцем запроваджено принцип співмірності витрат на оплату послуг адвоката. Так розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: 1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); 2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); 3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; 4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи.
У разі недотримання вимог частини п'ятої цієї статті суд може, за клопотанням іншої сторони, зменшити розмір витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами. Обов'язок доведення неспівмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами.
За правилами ч. 7ст. 139 КАС України передбачено, що розмір витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв'язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо). Такі докази подаються до закінчення судових дебатів у справі або протягом п'яти днів після ухвалення рішення суду за умови, що до закінчення судових дебатів у справі сторона зробила про це відповідну заяву. За відсутності відповідної заяви або неподання відповідних доказів протягом встановленого строку така заява залишається без розгляду.
Згідно з ч. 9 ст. 139 КАС України при вирішенні питання про розподіл судових витрат суд враховує:
1) чи пов'язані ці витрати з розглядом справи;
2) чи є розмір таких витрат обґрунтованим та пропорційним до предмета спору, значення справи для сторін, в тому числі чи міг результат її вирішення вплинути на репутацію сторони або чи викликала справа публічний інтерес;
3) поведінку сторони під час розгляду справи, що призвела до затягування розгляду справи, зокрема, подання стороною явно необґрунтованих заяв і клопотань, безпідставне твердження або заперечення стороною певних обставин, які мають значення для справи, тощо;
4) дії сторони щодо досудового вирішення спору (у випадках, коли відповідно до закону досудове вирішення спору є обов'язковим) та щодо врегулювання спору мирним шляхом під час розгляду справи, стадію розгляду справи, на якій такі дії вчинялись.
Відповідно до ч. 1 ст. 26 Закону України від 05.07.2012 № 5076-VІ "Про адвокатуру та адвокатську діяльність" адвокатська діяльність здійснюється на підставі договору про надання правової допомоги. Документами, що посвідчують повноваження адвоката на надання правової допомоги, можуть бути: 1) договір про надання правової допомоги; 2) довіреність; 3) ордер; 4) доручення органу (установи), уповноваженого законом на надання безоплатної правової допомоги.
За змістом ст. 30 Закону України від 05.07.2012 № 5076-VІ "Про адвокатуру та адвокатську діяльність" гонорар є формою винагороди адвоката за здійснення захисту, представництва та надання інших видів правової допомоги клієнту. Порядок обчислення гонорару (фіксований розмір, погодинна оплата), підстави для зміни розміру гонорару, порядок його сплати, умови поверненню тощо визначаються в договорі про надання правової допомоги. При встановленні розміру гонорару враховуються складність справи, кваліфікація і досвід адвоката, фінансовий стан клієнта та інші істотні обставини. Гонорар має бути розумним та враховувати витрачений адвокатом час.
Верховний Суд в постанові від 05.06.2018 у справі № 904/8308/17 дійшов висновків про те, що при визначенні суми відшкодування суд має виходити з критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи та фінансового стану обох сторін. Ті самі критерії застосовує Європейський суд з прав людини, присуджуючи судові витрат на підставі статті 41 Конвенції. Зокрема, згідно з його практикою заявник має право на компенсацію судових та інших витрат, лише якщо буде доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їхній розмір - обґрунтованим (рішення у справі "East/WestAllianceLimited" проти України", заява № 19336/04).
У рішенні Європейського суду з прав людини у справі "Лавентс проти Латвії" зазначено, що відшкодовуються лише витрати, які мають розумний розмір.
Верховний Суд в додатковій постанові від 08.05.2018 у справі № 810/2823/17 зробив висновок, що надані позивачем первинні документи на підтвердження понесених витрат на професійну правничу допомогу повинні:
відповідати вимогам первинного документа встановленим вимогам частини другої статті 9 Закону України "Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні", зокрема, містити посаду особи, відповідальної за здійснення господарської операції і правильність її оформлення та інші дані, що дають змогу ідентифікувати особу, яка брала участь у здійсненні господарської операції;
зміст послуг (зазначених в договорі про надання правової допомоги та актах) повинен мати посилання на конкретні дії та/або документи вчинені/складені адвокатом;
платіжний документ має утримувати в собі належне, повне призначення платежу та відмітки банку його проведення відповідно до пунктів 1.22, 2.3, 2.24 Інструкції про безготівкові розрахунки в Україні в національній валюті, затвердженої Постановою Національного банку України від 21 січня 2004 № 22.
Також в постанові від 22.05.2018 у справі № 826/8107/16 Верховний Суд прийшов до висновків про те, що склад та розміри витрат, пов'язаних з оплатою правової допомоги, входить до предмета доказування у справі. На підтвердження цих обставин суду повинні бути надані договір про надання правової допомоги, документи, що свідчать про оплату обґрунтованого гонорару та інших витрат, пов'язаних із наданням правової допомоги, оформлені у встановленому законом порядку.
Такий висновок узгоджується з правовою позицією Верховного Суду, викладеною у постановах від 21 березня 2018 року у справі №815/4300/17, від 11 квітня 2018 року у справі №814/698/16.
При цьому, колегія суддів також звертає увагу на те, що відсутність доказів сплати понесених витрат також не є перешкодою для їх присудження (така позиція викладена в постанові Верховного Суду від 21.01.2021 р. у справі № 280/2635/20).
Як вбачається з матеріалів справи, на підтвердження понесених витрат у справі до суду надано договір про надання правової допомоги від 30.10.2021 року, квитанцію щодо оплати допомоги у розмірі 5000,00 грн. Як вбачається з вказаного договору адвокатом надавались наступні послуги: консультація, надання запитів, претензій, скарг, складення позову, представництво інтересів в суді на суму 5000 грн.
Колегія суддів зазначає, що розмір гонорару визначається за погодженням адвоката з клієнтом. Водночас, для включення всієї суми гонорару у відшкодування за рахунок відповідача, має бути встановлено, що позов підлягає задоволенню, а також, що за цих обставин справи такі витрати позивача є необхідними, а їх розмір розумний та виправданий, що передбачено у ст. 30 Закону України "Про адвокатуру та адвокатську діяльність". Тобто, суд зобов'язаний оцінити рівень адвокатських витрат, що мають бути присуджені з урахуванням того, чи понесені такі витрати фактично, а також - чи обґрунтована їх сума, оскільки приписи ч. 9 ст. 139 КАС України містять критерії розподілу судових витрат, які суд повинен врахувати при вирішенні питання щодо розподілу судових витрат.
Слід зазначити, що суд не зобов'язаний присуджувати стороні, на користь якої відбулося рішення, всі його витрати на адвоката, якщо, керуючись принципами справедливості та верховенством права, встановить, що розмір гонорару, визначений стороною та його адвокатом, є завищеним щодо іншої сторони спору, зважаючи на складність справи, витрачений адвокатом час, та неспіврозмірним у порівнянні з ринковими цінами адвокатських послуг.
Беручи до уваги, що факт надання правничої допомоги підтверджено документально, характер спірних правовідносин, зміст позовної заяви та наведені в ній обґрунтування, час необхідний для її складення, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про те, що з урахуванням принципу співмірності, витрати на правничу допомогу підлягають стягненню на користь позивача в розмірі 3500 грн.
При цьому, відповідач - військова частина НОМЕР_1 , у наданому до суду першої інстанції відзиві на позовну заяву заперечував щодо розміру заявлених позивачем до стягнення витрат на правничу допомогу.
За таких обставин, колегія суддів приходить до висновку про те, що рішення суду першої інстанції в оскаржуваній частині є законним та обґрунтованим і не підлягає скасуванню, оскільки суд, всебічно перевіривши обставини справи, вирішив спір у відповідності з нормами матеріального права та при дотриманні норм процесуального права, повно і всебічно з'ясовані обставини в адміністративній справі з наданням оцінки всім аргументам учасників справи, а доводи апеляційної скарги їх не спростовують з наведених вище підстав.
При цьому, з урахуванням положень ст. 308 КАС України, рішення суду в частині задоволення позовних вимог не підлягає апеляційному перегляду, оскільки відповідачами не оскаржено, а апеляційна скарга позивача відповідних доводів в цій частині не містить.
Відповідно до ч. 1-3 ст. 242 КАС України, рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.
Відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 315 КАС України, за наслідками розгляду апеляційної скарги на судове рішення суду першої інстанції суд апеляційної інстанції має право залишити апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення - без змін.
Згідно зі ст. 316 КАС України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Відповідно до ч. 5 ст. 328 КАС України не підлягають касаційному оскарженню: 1) рішення, ухвали суду першої інстанції та постанови, ухвали суду апеляційної інстанції у справах, рішення у яких підлягають перегляду в апеляційному порядку Верховним Судом; 2) судові рішення у справах незначної складності та інших справах, розглянутих за правилами спрощеного позовного провадження (крім справ, які відповідно до цього Кодексу розглядаються за правилами загального позовного провадження), крім випадків, якщо: а) касаційна скарга стосується питання права, яке має фундаментальне значення для формування єдиної правозастосовчої практики; б) особа, яка подає касаційну скаргу, відповідно до цього Кодексу позбавлена можливості спростувати обставини, встановлені оскарженим судовим рішенням, при розгляді іншої справи; в) справа становить значний суспільний інтерес або має виняткове значення для учасника справи, який подає касаційну скаргу; г) суд першої інстанції відніс справу до категорії справ незначної складності помилково.
Враховуючи те, що справу розглянуто за правилами спрощеного позовного провадження, рішення суду апеляційної інстанції не підлягає касаційному оскарженню, крім випадків, передбачених п. 2 ч. 5 ст. 328 КАС України.
Керуючись ст.ст. 243, 250, 308, 311, 315, 316, 321, 322, 325, 326, 327 КАС України, суд,-
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.
Рішення Харківського окружного адміністративного суду від 18.01.2022 року по справі №520/21931/21 залишити без змін.
Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та не підлягає касаційному оскарженню, крім випадків, передбачених п. 2 ч. 5 ст. 328 КАС України відповідно до вимог ст.327, ч.1 ст.329 КАС України.
Головуючий суддя (підпис)Н.С. Бартош
Судді(підпис) (підпис) З.Г. Подобайло О.В. Присяжнюк
Повний текст постанови складено 31.07.2023 року.