справа № 753/4392/23
провадження № 2/753/3729/23
27 липня 2023 року Дарницький районний суд міста Києва в складі:
головуючого - судді Коренюк А.М.
при секретарі Кравців Х.В.
розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в міста Києві цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , третя особа - Служба у справах дітей та сім'ї Дарницької районної в м.Києві державної адміністрації, про відібрання дитина та повернення дитини за попереднім місцем проживання, суд -
ОСОБА_1 у березні 2023 року звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 , третя особа - Служба у справах дітей та сім'ї Дарницької районної в м.Києві державної адміністрації, про відібрання дитина та негайне повернення дитини за попереднім місцем проживання.
Позов мотивовано тим, що 28.03.2022 року його дружина ОСОБА_2 разом із малолісною донькою ОСОБА_3 , 2013 р.н., перетнули державний кордон України у напрямку ФРН, з якою метою, йому не відомо. Водночас, він, як батько дитини, не надавав дозволу відповідачці у будь-якій формі на виїзд дитини за межі України.
Матір дитини не погоджувала з ним виїзд дитини за кордон, здійснила вивіз дитини таємно, не попередивши його як батька.
До цього часу дитина не повернулась до України, проте вона зареєстрована в м.Києві, за теритіріальністю місця проживання/реєстрвції начається у загальноосвітній школі, проте фактично очно відвідує школу, оскільки перебуває за кордоном.
Вважає, що, як батко, має на безперешкодне спілкування з дочкою, яке його відповідачкою позбавлено, поведінку відповідачки відповідно до ст. 162 СК України вважає аморальною, оскільки вона самочинно змінила місце проживання дитини, й зв'язку із чим просить відібрати малолітню дочку ОСОБА_3 , 2013 р.н, від ОСОБА_2 та негайно повернути дитину в Україну за попереднім місцем проживання: АДРЕСА_1 .
В судовому засіданні ОСОБА_1 та його представник ОСОБА_4 , діючий на підставі ордера адвоката про надання правової допомоги від 16.01.2023 року, позовні вимоги підтримали та просили їх задовольнити.
Представник відповідача ОСОБА_5 , діюча на підставі ордера адвоката про надання правової допомоги від 16.01.2023 року, позовні вимоги не визнала, просила відмовити у їх задоволенні за необґрунтованістю, недоведеність й безпідставністю вимог.
Відповідачем поданий відзив на позов, доводи якого зводяться до необґрунтованості вимог. Вказала, що матір дитини на час дії воєнного стану в Україні діяла виключно в інтересах дитини, забезпечуючи збереження її життя та здоров'я, оскільки в Україні відбувається активна фаза бойових дій, спровокованих РФ нападом на Україну, натомість батько дитини, зважаючи на його позицію, викладену у позові, діє лише у своїх інтересах, бажаючи присутність малолітньої дочки з метою забезпечення його батьківського права та спілкування з дитиною, в період війни, в місті Києві.
Третя особа в судове засідання не з'явилась, про час та місце розгляду справи повідомлена згідно чинного законодавства належним чином - рекомендованим листом з повідомленням про вручення, розміщеним оголошенням на сайті судової влади (суду).
Третя особа звернулась до суду із заявою про розгляд справи за відсутності його представника із прийняттям рішення згідно чинного законодавства.
Наведені обставини свідчать, що сторони, третя особа завчасно повідомлені про розгляд справи судом.
Виходячи з положень ст. 13 ЦПК України кожна сторона розпоряджається своїми правами на власний розсуд, у тому числі, правом визначити свою участь в судовому засіданні.
Статтею 6 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод передбачено, що ніщо не перешкоджає особі добровільно відмовитись від гарантій справедливого судового розгляду у однозначний або у мовчазний спосіб. Проте для того, щоб стати чинною з точки зору Конвенції, відмова від права брати участь у судовому засіданні повинна бути зроблена у однозначний спосіб і має супроводжуватись необхідним мінімальним рівнем гарантій, що відповідають серйозності такої відмови. До того ж, вона не повинна суперечити жодному важливому громадському інтересу рішення ЄСПЛ (Hermi проти Італії, § 73; Sejdovic проти Італії § 86).
Окрім того, відповідно до практики Європейського суду з прав людини- в силу вимог ч.1 ст.6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, обов'язок швидкого здійснення правосуддя покладається, в першу чергу, на відповідні державні судові органи. Розумність тривалості судового провадження оцінюється в залежності від обставин справи та з огляду на складність справи, поведінки сторін, предмету спору. Нездатність суду ефективно протидіяти недобросовісно створюваним учасниками справи перепонам для руху справи, є порушенням ч.1 ст.6 даної Конвенції (Рішення Європейського суду з прав людини від 08.11.2005 року у справі «Смірнов проти України»).
Поряд з цим, Європейський суд з прав людини неодноразово наголошував, що національні суди мають організовувати судові провадження таким чином, щоб забезпечити їх ефективність та відсутність затримок (рішення ЄСПЛ від 02.12.2010 у справі "Шульга проти України", № 16652/04).
Враховуючи, що в матеріалах справи достатньо даних про права та взаємовідносини сторін, вид судочинства - загального позовного провадження, вжиті судом заходи щодо направлення сторонам повідомлення про час та місце розгляду справи, копії позовної заяви з додатками до відповідача, із роз'ясненим правом надання відзиву на позов, суд визнав можливим вирішити справу на підставі наявних у ній матеріалів та ухвалити рішення за відсутності третьої особи, за погодженням сторін.
Вслухавши пояснення сторін, їх доводи та заперечення, дослідивши матеріали справи у їх сукупності, всебічно та повно з'ясувавши фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об'єктивно оцінивши докази, які мають істотне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд приходить до висновку про те, що позов підлягає відмові у задоволенні із наступних підстав.
15 грудня 2017 року набрав чинності Закон України «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів» № 2147-VIIІ від 03 жовтня 2017 року, яким зокрема Цивільний процесуальний кодекс викладений в новій редакції.
Відповідно до п. 9 розділу ХІІ Перехідних положень ЦПК України справи у судах першої та апеляційної інстанцій, провадження у яких відкрито до набрання чинності цією редакцією Кодексу, розглядаються за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.
Принцип захисту судом порушеного права особи будується при встановленні порушення такого права. Так, кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу (ч.1 ст. 15 ЦК України).
Правом звернення до суду за захистом наділена особа, права якої порушені, невизнані або оспорені.
Здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законами України.
Відповідно до ст. 16 ЦК України особа має право звернутись до суду за захистом свого особистого немайнового права або майнового права та інтересу у визначені цією статтею способи. Суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом.
Здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону (ст. 5 ЦПК України).
Згідно ст. 5 Протоколу N 7 Європейської конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року (Конвенцію ратифіковано Законом N 475/97-ВР (475/97-ВР) від 17.07.97 року) кожен з подружжя у відносинах між собою і в їхніх відносинах зі своїми дітьми користується рівними правами та обов'язками цивільного характеру, що виникають зі вступу у шлюб, перебування в шлюбі та у випадку його розірвання.
Згідно з ч. 8, 9 ст. 7 СК України регулювання сімейних відносин має здійснюватися з максимально можливим урахуванням інтересів дитини, непрацездатних членів сім'ї. Сімейні відносини регулюються на засадах справедливості, добросовісності та розумності, відповідно до моральних засад суспільства.
Частиною 2 ст. 18 СК України передбачено, що суд застосовує ті способи захисту прав або інтересів учасників сімейних відносин, які встановлені законом або домовленістю (договором) сторін.
Судом встановлено, що сторони перебувають у зареєстрованому шлюбі з 22.08.2008 року й від шлюбу мають дочку ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 (а.с.8, 9).
Відповідач визнає й не заперечує, що на даний час дочка перебуває у ФРН у зв'язку зі збройною агресією РФ проти України на час воєнного стану, введеного в Україні.
Відповідно до частини четвертої статті 29 ЦК України місцем проживання фізичної особи, яка не досягла десяти років, є місце проживання її батьків (усиновлювачів) або одного з них, з ким вона проживає, опікуна або місцезнаходження навчального закладу чи закладу охорони здоров'я, в якому вона проживає.
У зв'язку з військовою агресією російської федерації проти України, на підставі пропозиції Ради національної безпеки і оборони України, відповідно до пункту 20 частини першої статті 106 Конституції України, Закону України «Про правовий режим воєнного стану», Указом Президента України від 24.02.2022 року № 64/2022 «Про введення воєнного стану в Україні», затвердженого Законом України від 24 лютого 2022 року № 2102-IX, із 05 години 30 хвилин 24 лютого 2022 року в Україні введено воєнний стан, який Указом Президента України від 14 березня 2022 року № 133/2022 «Про продовження строку дії воєнного стану в Україні», затвердженого Законом України від 15 березня 2022 року № 2119-IX, продовжено з 05 години 30 хвилин 26 березня 2022 року строком на 30 діб, крім того Указом Президента України від 18 квітня 2022 року №259/2022 «Про продовження строку дії воєнного стану в Україні» затвердженого Законом України від 15 березня 2022 року № 2119-IX, продовжено з 05 години 30 хвилин 25 квітня 2022 року строком на 30 діб, крім того Указом Президента внесено часткову зміну статті 1 Указу Президента України від 24 лютого 2022 року № 64/2022 «Про введення воєнного стану в Україні», затвердженого Законом України від 24 лютого 2022 року № 2102-ІХ (зі змінами, внесеними Указами від 14 березня 2022 року № 133/2022, затвердженим Законом України від 15 березня 2022 року № 2119-ІХ, та від 18 квітня 2022 року № 259/2022, затвердженим Законом України від 21 квітня 2022 року № 2212-ІХ), Указом від 17 травня 2022 року № 341/2022, затвердженим Законом України від 22 травня 2022 року № 2263-IX, Указом від 12 серпня 2022 року № 573/2022, затвердженим Законом України від 15 серпня 2022 року № 2500-IX), та Указом від 07 листопада 2022 року № 557/2022, затвердженим Законом України від 16 листопада 2022 року № 2738-IX), Указом від 6 лютого 2023 року №58/2023 затвердженим Законом України від 07 лютого 2023 року № 2915-IX), Указом Президента України від 1 травня 2023 року №254/2023 затвердженим Законом України від 02 травня 2023 року № 3015-IX) продовжено строк дії воєнного стану в Україні з 05 години 30 хвилин 20 травня 2023 року строком на 90 діб.
Вирішуючи цей спір щодо негайного відібрання від матері малолітньої дочки сторін, суд встановив, що така вимога не має правового обґрунтування, а заснована лише на вимозі.
В усних поясненнях позивач вказав, що підставою відібрання дитини є те що, він, як батько, позбавлений права на спілкування з малолітньою дочкою, й на думку представника позивача, залишення дитини за попереднім місцем проживання створюватиме реальну небезпеку для життя та здоров'я дитини, з огляду на аморальну поведінку матері дитини, її вчинок щодо забезпечення переїзду дитини за кордон без погодження із батьком дитини, тобто за розумінням суду, за ст. 162 СК України, проте посилання на вказану норму позов не містить, як і на положення ст. 170 СК України, а відтак суд вирішуватиме цю вимогу за положеннями ст.ст. 162, 170 СК України.
Положенням статті 162 СК України визначено, що у разі якщо один з батьків або інша особа самочинно, без згоди другого з батьків чи інших осіб, з якими на підставі закону або рішення суду проживала малолітня дитина, або дитячого закладу (установи), в якому за рішенням органу опіки та піклування або суду проживала дитина, змінить її місце проживання, у тому числі способом її викрадення, суд за позовом заінтересованої особи має право негайно постановити рішення про відібрання дитини і повернення її за попереднім місцем проживання.
Системний аналіз вказаної норми у контексті наявності спору батьків щодо місця проживання дитини дозволяє дійти висновку, що положення цієї статті покликані захистити права того з батьків, з ким на підставі рішення суду визначено проживання дитини, від неправомірних дій другого з батьків щодо зміни її місця проживання.
Аналогічний правовий висновок висловлено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 29 травня 2019 року у справі № 357/17852/15-ц (провадження № 14-199цс19).
Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
Згідно з ч.ч. 5, 6 ст. 13 Закону України «Про судоустрій та статус суддів» висновки щодо застосування норм права, викладені у постановах Верховного Суду, є обов'язковими для вс.іх суб'єктів владних повноважень, які застосовують у своїй діяльності нормативно-прівовнй акт, що містить відповідну норму права.
Разом з тим, на час звернення позивача до суду із позовом про відібрання дитини сторони перебувають у зареєстрованому шлюбі. Питання визначення місця проживання дитини судом не вирішено, такого рішення на час розгляду цієї справи не має, що визнається сторонами.
Отже, по суті між сторонами наявний спір про визначення місця проживання дитини, відтак підстави для застосування статті 162 СК України відсутні.
Відповідно до ч.2 статті 162 СК України дитина не може бути повернута лише тоді, коли залишення її за попереднім місцем проживання створюватиме реальну небезпеку для її життя та здоров'я або обставини змінилися так, що повернення суперечить її інтересам.
Проте доказів про те, що залишення дитини за тимчасово фактичним місцем проживання з матір'ю за межами України в ФРН на час дії воєнного стану в Україні створюватиме реальну небезпеку для її життя, здоров'я і морального виховання, позивачем не надано, його доводи мають формальних характер й не заслуговують на увагу, оскільки суд встановив, що дитина перебуває за тимчасовим місцем проживання матері на час воєнного стану за межами України у ФРН з метою забезпечення збереження життя та здоров'я малолітньої дитини, й таке перебування відповідає інтересам дитини на час воєнного стану в Україні, для такої дитини матір'ю створені всі необхідні умовим для її життя, розвитку й морального виховання, що не спростовується позивачем.
Крім того, порівняння статей 162 і 170 СК України свідчить, що вони містять різні підстави для відібрання дитини, так і різних суб'єктів, які можуть заявляти вимогу про відібрання дитини, проте позивачем підстави для відібрання дитини з огляду на такі норми не обгурновані й докази не надані.
Європейський суд з прав людини зауважує, що національні суди мають вибирати способи такого тлумачення, які зазвичай можуть включати акти законодавства, відповідну практику, наукові дослідження тощо (VOLOVIK v. UKRAINE, № 15123/03, § 45, ЄСПЛ, 06 грудня 2007 року).
Верховенство права вимагає від держави його втілення у правотворчу та правозастосовну діяльність (пункт 4.1. Рішення Конституційного Суду України від 02 листопада 2004 року № 15-рп/2004).
За таких правових підстав й встановлених правовідносин позовні вимоги задоволенню не підлягають.
Подавши свої докази, сторони реалізували своє право на доказування і одночасно виконали обов'язок із доказування, оскільки ст.81 ЦПК закріплює правило, за яким кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень. Обов'язок із доказування покладається також на осіб, яким надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб, або державні чи суспільні інтереси (ст.ст.43 ЦПК України). Тобто, процесуальними нормами встановлено як право на участь у доказуванні, так і обов'язок із доказування обставини при невизнані них сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі. Крім того, суд безпосередньо не повинен брати участі у зборі доказового матеріалу.
Інші доводи сторін, які наведені у позові, відзиві на позов не впливають на висновку суду та не потребують детального обґрунтування, що відповідає практиці Європейського суду з прав людини.
Зокрема, Європейський суд з прав людини вказав, що пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи ("Проніна проти України", N 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18.07.2006).
Приймаючи до уваги предмет даного спору, наслідки його розгляду судом, суд вважає за необхідне застосувати положення ч.1, 2 ст. 141 ЦПК України.
Так, судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог (ч.1 ст. 141 ЦПК України).
Інші судові витрати, пов'язані з розглядом справи, покладаються: у разі задоволення позову - на відповідача; у разі відмови в позові - на позивача; у разі часткового задоволення позову - на обидві сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог (ч.2 ст. 141 ЦПК України).
Відповідно, зважаючи на наслідки розгляду позову, за яким ОСОБА_1 відмовлено у задоволенні позову, судові витрати, понесені позивачем, покласти на такого позивача.
На підставі викладеного, ст.ст.7, 18, 157, 160, 161, 162, 170 СК України, ст.29 ЦК України, п. 1 ст. 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини», з урахуванням Постанови Пленуму Верховного Суду України «Про застосування судами окремих норм Сімейного кодексу України при розгляді справ щодо батьківства, материнства та стягнення аліментів» № 3 від 15.06.2006 року керуючись п. 9 розділу ХІІ Перехідних положень ЦПК України, ст.ст. 3, 4, 5, 7, 8, 9, 10, 11, 12, 13, 17, 43, 49, 76, 77, 78, 79, 80, 81, 258, 262, 264, 265, 268, 273, 352 ЦПК України, суд -
У задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , третя особа - Служба у справах дітей та сім'ї Дарницької районної в м.Києві державної адміністрації, про відібрання дитина та повернення дитини за попереднім місцем проживання, - відмовити.
Судові витрати, понесені позивачем, покласти на такого позивача.
Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.
У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів, а на ухвалу суду протягом п'ятнадцять днів з дня його (її) проголошення.
Якщо в судомому засіданні було проголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складання повного судового рішення.
Відповідно до ст.355 ЦПК України апеляційна скарга подається безпосередньо до суду апеляційної інстанції.
Однак відповідно до пп. 15.5 п. 15 розділу «Перехідні положення» ЦПК України до дня початку функціонування Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи апеляційні та касаційні скарги подаються учасниками справи до або через відповідні суди, а матеріали справ витребовуються та надсилаються судами за правилами, що діяли до набрання чинності цією редакцією Кодексу. У разі порушення порядку подання апеляційної чи касаційної скарги відповідний суд повертає таку скаргу без розгляду.
Єдина судова інформаційно-телекомунікаційна система починає функціонувати через 90 днів з дня опублікування Державною судовою адміністрацією України у газеті «Голос України» та на веб-порталі судової влади оголошення про створення та забезпечення функціонування Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи.
Згідно ч.1 ст.354 ЦПК України апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів, а на ухвалу суду - протягом п'ятнадцяти днів з дня його (її) проголошення.