26 липня 2023 рокуЛьвівСправа № 140/3389/23 пров. № А/857/7851/23
Восьмий апеляційний адміністративний суд у складі колегії:
Головуючого судді Запотічного І.І.,
Суддів: Довгої О.І., Улицького В.З.,
розглянувши у порядку письмового провадження в м. Львові апеляційні скарги Головного управління Держпродспоживслужби у Волинській області та ОСОБА_1 на рішення Волинського окружного адміністративного суду від 11 квітня 2023 року (головуючий суддя Дмитрук В.В., ухвелене в м.Луцьк) у справі №140/3389/23 за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Головного управління Держпродспоживслужби у Волинській області про визнання протиправним та скасування наказу, поновлення на роботі, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу та стягнення моральної шкоди, -
06.03.2023 позивач звернувся в суд першої інстанції з адміністративним позовом до Головного управління Держпродспоживслужби у Волинській області (ГУ Держпродспоживслужби у Волинській області) про визнання протиправним та скасування наказу від 03.02.2023 «Про звільнення ОСОБА_1 »; поновлення на роботі шляхом поновлення на посаді завідувача сектору контролю за регульованими цінами або рівнозначній посаді; стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу з 04.02.2023 до дня поновлення на роботі; стягнення 30 000,00 грн завданої моральної шкоди.
Позов обґрунтовує тим, що працював в Головному управлінні Держпродспоживслужби у Волинській області з 27.04.2016, в тому числі на посаді завідувача сектору контролю за регульованими цінами Головного управління, яка є посадою державної служби категорії «Б», з 15.12.2016. Зазначає, що 02.01.2023 його ознайомлено з Попередженням про майбутнє вивільнення, в якому зазначено, що посада завідувача сектору контролю за регульованими цінами Головного управління Держпродспоживслужби у Волинській області скорочується, відповідно ОСОБА_1 підлягає майбутньому звільненню (припиненню державної служби) з 03.02.2023 згідно з пунктом 1 частини першої статті 87 Закону України «Про державну службу» від 10.12.2015 №889-VIII. Разом з тим, ОСОБА_1 запропоновано посаду головного спеціаліста сектору контролю за регульованими цінами управління захисту прав споживачів та контролю за регульованими цінами Головного управління Держпродспоживслужби у Волинській області, дана посада є посадою державної служби категорії «В». Вважає, що звільнення його з посади завідувача сектором контролю за регульованими цінами Головного управління Держпродспоживслужби у Волинській області є незаконним. Звертає увагу, що відповідно до пункту 3 статті 87 Закону України «Про державну службу» від 10.12.2015 № 889-VII (Закон №889-VII) одночасно з попередженням про звільнення на підставі пункту 1 частини першої цієї статті суб'єкт призначення або керівник державної служби пропонує державному службовцю іншу рівнозначну посаду державної служби або, як виняток, нижчу посаду державної служби відповідно до професійної підготовки та професійних компетентностей. При цьому, враховується переважне право на залишення на роботі, передбачене законодавством про працю. Вказує, що державний службовець звільняється на підставі пункту 1 частини першої цієї статті у разі, коли відсутня можливість запропонувати відповідні посади, а також у разі його відмови від переведення на запропоновану посаду. Наголошує, що згідно оновленої структури та штатного розпису ГУ Держпродспоживслужби у Волинській області, посада завідувача сектору контролю за регульованими цінами не скорочено. Згідно нової структури, підрозділ «сектор контролю за регульованими цінами» лише введено до складу управління захисту прав споживачів та контролю за регульованими цінами, фактично скорочення посади яку займав позивач не відбулось, відтак, відповідач протиправно не запропонував переведення (призначення) на вказану або ж рівнозначну посаду. Крім того, згідно структури та штатного розпису було створено нові підрозділи та відповідно нові рівнозначні посади державної служби, що відповідають професійній компетентності ОСОБА_1 , зокрема, сектор контролю за рекламою, дотриманням антитютюнового законодавства та пробірного контролю, сектор з питань запобігання та виявлення корупції, інші. Натомість, йому запропоновано нижчу посаду державної служби - «головного спеціаліста сектору контролю за регульованими цінами», яка відповідно до статті 6 Закону України «Про державну службу» від 10.12.2015 №889-VIII відноситься до категорії посад «В», попередньо ОСОБА_1 займав посаду категорії «Б». Отже, вважає, що наказ від 03.02.2023 №195-ос «Про звільнення ОСОБА_1 » є незаконним, протиправним та таким, що грубо порушує його права.
Рішенням Волинського окружного адміністративного суду від 11 квітня 2023 року адміністративним позов задоволено частково. Визнано протиправним та скасовано наказ Головного управління Держпродспоживслужби у Волинській області від 03 лютого 2023 року «Про звільнення ОСОБА_1 ». Поновлено ОСОБА_1 на посаді завідувача сектору контролю за регульованими цінами Головного управління Держпродспоживслужби у Волинській області. Зобов'язано Головне управління Держпродспоживслужби у Волинській області здійснити нарахування та виплату ОСОБА_1 середнього заробітку за весь час вимушеного прогулу, починаючи з 04 лютого 2023 року до дня поновлення на роботі. Рішення в частині поновлення ОСОБА_1 на посаді та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу в межах суми стягнення за один місяць допущено до негайного виконання. В задоволенні решти позовних вимог відмовлено.
Не погоджуючись з прийнятим судовим рішенням, відповідач подав апеляційну скаргу, в якій, покликаючись на порушенням норм матеріального права зазначив, що частина 3 статті 87 Закону №889-VIII фактично встановлює обов'язок для суб'єкта призначення або керівника державної служби працевлаштувати державного службовця (пропонувати іншу посаду), водночас ця правова норма не встановлює обов'язку пропонувати саме рівнозначну посаду, оскільки передбачає ще й можливість пропонувати нижчу посаду. Тобто, маючи обов'язок працевлаштувати державного службовця (запропонувати іншу посаду), суб'єкт призначення або керівник державної служби має два правомірні варіанти дій, зокрема, повинен прийняти рішення стосовно того, яку посаду запропонувати - рівнозначну або ж нижчу посаду державної служби. Із зазначеного слідує, що вимогу частини 3 статті 87 Закону № 889 буде дотримано (виконано) у випадку, якщо державному службовцю буде запропоновано як рівнозначну посаду, так і нижчу посаду державної служби. Тобто, на думку апелянта, незалежно від того, який із двох вказаних вище правових варіантів дій буде обраний суб'єктом призначення або керівником державної служби - ним буде виконано обов'язок щодо працевлаштування державного службовця, встановлений частиною 3 статті 87 Закону № 889. Звертає увагу, що відповідачем було виконано обов'язок щодо працевлаштування, зокрема, позивачу було запропоновано посаду головного спеціаліста сектору контролю за регульованими цінами управління захисту прав споживачів та контролю за регульованими цінами. Однак, у зв'язку із тим, що позивач відмовився від запропонованої посади, його було звільнено у встановленому Законом № 889 порядку із займаної ним посади, а тому, наказ Головного управління від 03 лютого 2023 року про звільнення позивача з посади є таким, що виданий в межах повноважень, у порядку та з підстав, передбачених Законом № 889. Просить скасувати рішення суду першої інстанції та прийняти нове, яким відмовити в задоволенні позовних вимог в повному обсязі.
Крім того, оскаржив рішення суду першої інстанції і позивач. Свою апеляційну скаргу обгрунтовує тим, що на виконання рішення суду першої інстанції ГУ Держпродспоживслужби у Волинській області видано Наказ №315-освід від 18.04.2023 року, яким поновлено ОСОБА_2 на посаді «завідувач сектору контролю за регульованими цінами», яка існує (існувала) відповідно до «старого» штатного розпису. Одночасно з поновленням на посаді, ОСОБА_2 ознайомлено з Попередженням про майбутнє вивільнення від 19.04.2023 року, згідно якого посада завідувача сектору контролю за регульованими цінами скорочена і він підлягає майбутньому звільненню з 22 травня 2023 року. Вважає, що рішення суду виконане формально і вирішення справи в суді не забезпечило ефективного захисту порушених прав позивача. Вказує, що спосіб відновлення порушеного права має бути ефективним та таким, який виключає подальші протиправні рішення, дії чи бездіяльність суб'єкта владних повноважень, а у випадку невиконання, або неналежного виконання рішення не виникала б необхідність повторного звернення до суду. Вважає, що ефективним способом відновлення порушених прав позивача було б переведення (призначення) на посаду «завідувач сектору контролю за регульованими цінами управління захисту прав споживачів та контролю за регульованими цінами» або ж рівнозначну такій, передбачених «новим» штатним розписом ГУ Держпродспоживслужби у Волинській області, затвердженого 26 грудня 2022 року. Крім того, зазначає, що йому була нанесена значна моральна шкода, яка полягає в постійному страху залишитися без роботи, а отже залишитися без коштів на існування, а також у стресі, пов'язаному з неможливістю самореалізуватися у сфері суспільно корисної праці. Це у свою чергу, позбавило стану внутрішньої рівноваги і сенсу соціального буття й привело до почуття незахищеності перед свавіллям. Завдану моральну шкоду оцінює в розмірі - 30 000,00 грн. (орієнтовно 5 мінімальних зарплат). Вважає, що суд першої інстанції дійшов помилкового висновку про відмову в задоволенні цієї вимоги. Разом з тим, зазначає, що Волинським окружним адміністративним судом безпідставно відмовлено в стягненні з Головного управління Держпродспоживслужби у Волинській області понесені позивачем витрати на правничу допомогу в розмірі 9 000,00 грн. надану адвокатом Нестеруком Р.В., згідно договору про надання правової допомоги від 15 лютого 2023 року №15/02/23. Крім того, повідомляє, що з метою захисту порушених прав в суді (оскільки попередній адвокат не зміг продовжувати надання послуг) позивач, був змушений звернутись до адвоката Велимчениці Івана Івановича (свідоцтво на право зайняття адвокатською діяльністю №1280 від 18.12.2020 року), відповідно між ними підписано договір від 31 березня 2022 року №31/03/23.
Враховуючи вищевикладене, просить скасувати рішення Волинського окружного адміністративного Суду від 11 квітня 2023 року по справі №140/3389/23 частково та ухвалити рішення у відповідній частині, а саме: зобов'язати Головне управління Держпродспоживслужби у Волинській області перевести (призначити) ОСОБА_1 на посаду «завідувач сектору контролю за регульованими цінами управління захисту прав споживачів та контролю за регульованими цінами» або ж запропонувати іншу рівнозначну посаду, відповідно до компетентностей, передбачену «новим» штатним розписом ГУ Держпродспоживслужби у Волинській області, затвердженим 26 грудня 2022 року; стягнути з ГУ Держпродспоживслужби у Волинській області на користь позивача 30 000 грн. (тридцять тисяч гривень) завданої моральної шкоди; стягнути з ГУ Держпродспоживслужби у Волинській області понесені витрати на правничу допомогу в розмірі 9 000,00 грн. (дев'ять тисяч грн.), надану адвокатом Нестеруком Р.В., згідно договору про надання правової допомоги від 15 лютого 2023 року №15/02/23; стягнути з ГУ Держпродспоживслужби у Волинській області понесені витрати на правничу допомогу в розмірі 7 000,00 грн. (сім тисяч грн.), надану адвокатом Велимчиниця І.І., згідно договору про надання правової допомоги від 31 березня 2023 року №31/03/23.
07.06.2023 відповідачем до суду подано відзив на апеляційну скаргу позивача, не погоджується з доводами апелянта- позивача. Просить відмовити в задоволенні апеляційної скарги позивача.
16.06.2023 позивачем до суду подано відповідь відзив відповідача на апеляційну скаргу позивача. Доводи відзиву аналогічні доводам адміністративного позову та апеляційної скарги позивача. Просить задовольнити апеляційну скаргу ОСОБА_1 .
У відповідності до частини першої статті 311 Кодексу адміністративного судочинства України (КАС), суд апеляційної інстанції вважає за можливе розглянути справу в порядку письмового провадження, так як апеляційну скаргу подано на рішення суду першої інстанції, що ухвалене в порядку письмового провадження (без повідомлення сторін) за наявними у справі матеріалами.
Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши матеріали справи та доводи апеляційних скарг, суд приходить до висновку, що апеляційні скарги слід залишити без задоволення з огляду на наступні підстави.
Судом встановлені наступні обставини.
Відповідно до пункту 2 наказу від 27.12.2022 №373-од «Про введення в дію структури та штатного розпису ГУ Держпродспоживслужби у Волинській області» у зв'язку із введенням в дію Структури та Штатного розпису пунктом 1 цього наказу: 1) ліквідувати такі структурні підрозділи ГУ Держпродспоживслужби у Волинській області, зокрема, Сектор контролю за регульованими цінами, із скороченням посад: завідувач сектору (1 штатна одиниця); головний спеціаліст (1 штатна одиниця).
ОСОБА_1 працював в ГУ Держпродспоживслужби у Волинській області з 27.04.2016, в тому числі на посаді завідувача сектору контролю за регульованими цінами Головного управління, яка є посадою державної служби категорії «Б», з 15.12.2016.
02.01.2023 позивача ознайомлено з Попередженням про майбутнє вивільнення, в якому зазначено, що посада завідувача сектору контролю за регульованими цінами Головного управління Держпродспоживслужби у Волинській області скорочується, відповідно ОСОБА_1 підлягає майбутньому звільненню (припиненню державної служби) з 03.02.2023 згідно з пунктом 1 частини першої статті 87 Закону України «Про державну службу» від 10.12.2015 №889-VIII.
Одночасно позивачу запропоновано посаду головного спеціаліста сектору контролю за регульованими цінами управління захисту прав споживачів та контролю за регульованими цінами Головного управління Держпродспоживслужби у Волинській області.
Наказом ГУ Держпродспоживслужби у Волинській області від 03.02.2023 №195-ос ОСОБА_1 звільнено з посади завідувача сектору контролю за регульованими цінами Головного управління Держпродспоживслужби у Волинській області, 03.02.2023, у зв'язку із скороченням штату державних службовців, відповідно до пункту 1 частини першої статті 87 Закону України «Про державну службу».
Не погодившись з таким звільненням та прийнятим наказом від 03.02.2023 №195-ос, позивач звернувся до суду першої інстанції з позовом.
Приймаючи оскаржуване рішення, суд першої інстанції дійшов висновку про протиправність оскаржуваного наказу відповідача про звільнення позивача з роботи та відповідно поновлення його на посаді.
Суд апеляційної інстанції погоджується з таким висновком з огляду на наступне.
Згідно із положеннями частини 2 статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Правовий порядок в Україні ґрунтується на засадах, відповідно до яких ніхто не може бути примушений робити те, що не передбачено законодавством.
Частина шоста статті 43 Конституції України гарантує громадянам захист від незаконного звільнення.
Принципи, правові та організаційні засади забезпечення публічної, професійної, політично неупередженої, ефективної, орієнтованої на громадян державної служби, яка функціонує в інтересах держави і суспільства, а також порядок реалізації громадянами України права рівного доступу до державної служби, що базується на їхніх особистих якостях та досягненнях, визначено Законом №889-VIII.
Відповідно до частин першої-третьої статті 5 Закону №889-VIII правове регулювання державної служби здійснюється Конституцією України, цим та іншими законами України, міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, постановами Верховної Ради України, указами Президента України, актами Кабінету Міністрів України та центрального органу виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну політику у сфері державної служби.
Відносини, що виникають у зв'язку із вступом, проходженням та припиненням державної служби, регулюються цим Законом, якщо інше не передбачено законом.
Дія норм законодавства про працю поширюється на державних службовців у частині відносин, не врегульованих цим Законом.
Відтак, відносини, зокрема, щодо припинення державної служби, регулюються Законом №889-VIII.
Застосування до відносин щодо припинення державної служби законодавства про працю можливе лише в частині відносин, що не врегульовані цим Законом, який по відношенню до Кодексу законів про працю України (КЗпП України) є спеціальним законом, який регулює правовідносини, в тому числі щодо припинення державної служби.
Згідно п.4 ч.1 ст.83 Закону №889-VIII державна служба припиняється за ініціативою суб'єкта призначення (стаття 87 цього Закону).
Відповідно до п.1, 11 ч.1 ст.87 Закону №889-VIII, підставами для припинення державної служби за ініціативою суб'єкта призначення є: скорочення чисельності або штату державних службовців, скорочення посади державної служби внаслідок зміни структури або штатного розпису державного органу без скорочення чисельності або штату державних службовців, реорганізація державного органу; ліквідація державного органу.
Частиною третьою статті 87 Закону №889-VIII передбачено, що суб'єкт призначення або керівник державної служби попереджає державного службовця про наступне звільнення на підставі пунктів 1 та 11 частини першої цієї статті у письмовій формі не пізніше ніж за 30 календарних днів.
Одночасно з попередженням про звільнення на підставі пункту 1 частини першої цієї статті суб'єкт призначення або керівник державної служби пропонує державному службовцю іншу рівнозначну посаду державної служби або, як виняток, нижчу посаду державної служби відповідно до професійної підготовки та професійних компетентностей. При цьому, враховується переважне право на залишення на роботі, передбачене законодавством про працю.
Державний службовець звільняється на підставі пункту 1 частини першої цієї статті у разі, коли відсутня можливість запропонувати відповідні посади, а також у разі його відмови від переведення на запропоновану посаду.
Таким чином, враховуючи вищевикладене, колегія суддів зазначає, що звільнення з державної служби з підстав реорганізації державного органу допускається та є правомірним лише у випадку, коли неможливо запропонувати особі іншу рівноцінну посаду або перевести працівника, за його згодою, на іншу роботу (посаду державної служби) у цьому державному органі.
Щодо доводів апелянта (відповідача) в частині правомірності своїх дій при винесенні наказу від 03 лютого 2023 року «Про звільнення ОСОБА_1 », апеляційний суд звертає увагу на наступне.
У Держпродспоживслужбі відбулося скорочення посади державної служби внаслідок зміни структури та штатного розпису державного органу.
Відповідно до наказу від 27.12.2022 №373-од «Про введення в дію структури та штатного розпису ГУ Держпродспоживслужби у Волинській області» ліквідовано структурний підрозділ ГУ Держпродспоживслужби - Сектор контролю за регульованими цінами, із скороченням посад: завідувач сектору (1 штатна одиниця); головний спеціаліст (1 штатна одиниця).
Зазначеним наказом, введено в дію з 28.12.2022 Штатний розпис Головного управління Держпродспоживслужби у Волинській області на 2022 рік, затверджений т.в.о. Голови Державної служби України з питань безпечності харчових продуктів та захисту споживачів Андрієм Лордкіпанідзе 26 грудня 2022 року.
Згідно з даним штатним розписом до складу структурних підрозділів Головного управління Держпродспоживслужби у Волинській облсті віднесено, зокрема, «Управління захисту прав споживачів та контролю за регульованими цінами», у який також входить «Сектор контролю за регульованими цінами» із посадами завідувача сектору та головного спеціаліста.
В роз'ясненнях, наданих Національним агентством України з питань державної служби № 48-р/з від 14.02.2018р., вказано, що скорочення чисельності або штату державних службовців, ліквідація державного органу, реорганізація державного органу є підставою для припинення державної служби у разі, коли відсутня можливість пропозиції іншої рівноцінної посади державної служби, а в разі відсутності такої пропозиції іншої роботи (посади державної служби) у цьому державному органі відповідно до п.1 ч.1 ст.87 Закону України «Про державну службу». При цьому, такому державному службовцю за наявності вакантних посад у державному органі має бути запропонована інша рівноцінна посада державної служби, а в разі відсутності такої пропозиції інша робота (посада державної служби) у цьому державному органі.
В контексті розглядуваних правовідносин визначальне значення для правильного вирішення спору має з'ясування питання про те, чи відповідачем пропонувалися позивачу всі наявні вакантні посади як станом на момент ознайомлення із попередженням про звільнення у зв'язку із зміною структури та штатного розпису державного органу, так і перед самим звільненням.
Відповідно до ст.17 Закону України «Про виконання рішень і застосування практики Європейського Суду з прав людини» суди застосовують при розгляді справ Конвенцію і практику Суду як джерело права.
В рішенні Європейського суду з прав людини в справі «Рисовський проти України» (Заява № 29979/04 пп.70,71) суд підкреслив особливу важливість принципу «належного урядування». Він передбачає, що у разі, коли йдеться про питання загального інтересу, зокрема, якщо справа впливає на такі основоположні права людини, як майнові права, державні органи повинні діяти вчасно та в належний і якомога послідовніший спосіб. Зокрема, на державні органи покладено обов'язок запровадити внутрішні процедури, які посилять прозорість і ясність їхніх дій, мінімізують ризик помилок і сприятимуть юридичній визначеності у цивільних правовідносинах, які зачіпають майнові інтереси (п.70 рішення). Принцип «належного урядування», як правило, не повинен перешкоджати державним органам виправляти випадкові помилки, навіть ті, причиною яких є їхня власна недбалість. Іншими словами, державні органи, які не впроваджують або не дотримуються своїх власних процедур, не повинні мати можливість отримувати вигоду від своїх протиправних дій або уникати виконання своїх обов'язків. Ризик будь-якої помилки державного органу повинен покладатися на саму державу, а помилки не можуть виправлятися за рахунок осіб, яких вони стосуються (п.71 рішення).
Колегія суддів зазначає, що внаслідок зміни структури та штатного розпису державного органу ліквідовано самостійний структурний підрозділ «Сектор контролю за регульованими цінами» та утворився «Сектор контролю за регульованими цінами у складі Управління захисту прав споживачів та контролю за регульованими цінами». Разом з тим, у новоутвореному Секторі контролю за регульованими цінами Управління захисту прав споживачів та контролю за регульованими цінами була наявна посада завідувача сектору, що є рівнозначною посадою з якої звільнено позивача - завідувач сектору контролю за регульованими цінами Головного управління Держпродспоживслужби у Волинській області. Однак, в порушення вимог частини третьої статті 87 Закону України «Про державну службу» відповідачем не запропоновано позивачу іншу рівнозначну посаду державної служби, а було запропоновано посаду головного спеціаліста сектору контролю за регульованими цінами Управління захисту прав споживачів та контролю за регульованими цінами Головного управління Держпродспоживслужби у Волинській, що є нижчою посадою державної служби.
Таким чином, за наведених обставин відповідач фактично ухилився від виконання свого обов'язку щодо працевлаштування працівника, який попереджався про наступне звільнення: роботодавець не запропонував позивачу всі вакансії, які існували з дня попередження про вивільнення до дня звільнення.
Пропозиція лише однієї посади головного спеціаліста сектору контролю за регульованими цінами Управління захисту прав споживачів та контролю за регульованими цінами Головного управління Держпродспоживслужби у Волинській, не може вважатися належним виконанням відповідачем приписів ч.3 ст.87 Закону України «Про державну службу» в розглядуваному випадку.
Таким чином, апеляційний суд вважає вірним висновок суду першої інстанції, що спірний наказ є протиправним та підлягає скасуванню, а позивач - поновленню на посаді, з якої його було звільнено.
Щодо доводів апелянта (позивача) в частині стягнення з відповідача моральної шкоди в розмірі 30 000,00 грн, колегія суддів зазначає наступне.
Стаття 56 Конституції України передбачає, що кожен має право на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної та моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень.
Відповідно до ч.5 ст. 21 КАС України вимоги про відшкодування шкоди, заподіяної протиправними рішеннями, діями чи бездіяльністю суб'єкта владних повноважень або іншим порушенням прав, свобод та інтересів суб'єктів публічно-правових відносин, або вимоги про витребування майна, вилученого на підставі рішення суб'єкта владних повноважень, розглядаються адміністративним судом, якщо вони заявлені в одному провадженні з вимогою вирішити публічно-правовий спір. Інакше такі вимоги вирішуються судами в порядку цивільного або господарського судочинства.
Поняття моральної шкоди визначене ст. 23 ЦК України, в якій зазначено, що моральна шкода полягає у фізичному болю та стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку з каліцтвом або іншим ушкодженням здоров'я; у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім'ї чи близьких родичів; у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку із знищенням чи пошкодженням її майна; у приниженні честі та гідності фізичної особи, а також ділової репутації фізичної або юридичної особи. Розмір грошового відшкодування моральної шкоди визначається судом залежно від характеру правопорушення, глибини фізичних та душевних страждань, погіршення здібностей потерпілого або позбавлення його можливості їх реалізації, ступеня вини особи, яка завдала моральної шкоди, якщо вина є підставою для відшкодування, а також з урахуванням інших обставин, які мають істотне значення. При визначенні розміру відшкодування враховуються вимоги розумності і справедливості.
Згідно зі статтею 1167 ЦК України моральна шкода, завдана фізичній або юридичній особі неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю, відшкодовується особою, яка її завдала, за наявності її вини, крім випадків, встановлених частиною другою цієї статті. Моральна шкода відшкодовується незалежно від вини органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим, органу місцевого самоврядування, фізичної або юридичної особи, яка її завдала: 1) якщо шкоди завдано каліцтвом, іншим ушкодженням здоров'я або смертю фізичної особи внаслідок дії джерела підвищеної небезпеки; 2) якщо шкоди завдано фізичній особі внаслідок її незаконного засудження, незаконного притягнення до кримінальної відповідальності, незаконного застосування запобіжного заходу, незаконного затримання, незаконного накладення адміністративного стягнення у вигляді арешту або виправних робіт; 3) в інших випадках, встановлених законом.
Фактичною підставою для застосування такого виду відповідальності є наявність у діях особи складу цивільного правопорушення, елементами якого, з урахуванням особливостей, передбачених статтею 1174 Цивільного кодексу України є шкода, протиправна поведінка та причинний зв'язок між шкодою та протиправною поведінкою. Відсутність хоча б одного з таких елементів виключає відповідальність за заподіяну шкоду. Деліктна відповідальність за загальним правилом настає лише за наявності вини заподіювача шкоди. Шкода - це зменшення або знищення майнових чи немайнових благ, що охороняються законом. Протиправною є поведінка, що не відповідає вимогам закону або договору, тягне за собою порушення майнових прав та інтересів іншої особи і спричинила заподіяння збитків. Причинний зв'язок як елемент цивільного правопорушення виражає зв'язок протиправної поведінки та шкоди, що настала, при якому протиправність є причиною, а шкода - наслідком. При цьому, в деліктних правовідносинах саме на позивача покладається обов'язок довести наявність шкоди та її розмір, протиправність поведінки заподіювача шкоди та причинний зв'язок такої поведінки із заподіяною шкодою.
З урахуванням наведених норм, колегія суддів зазначає, що при вирішенні питання відшкодування моральної шкоди, з'ясуванню підлягають фактичні обставини можливого заподіяння позивачеві моральних чи фізичних страждань або втрат немайнового характеру, зокрема, за яких обставин чи якими діями (бездіяльністю) вони заподіяні, в якій грошовій сумі чи в якій матеріальній формі позивач оцінює заподіяну йому шкоду та з чого він при цьому виходить, а також інші обставини, що мають значення для вирішення спору.
Відповідно до роз'яснень, наданих у постанові Пленуму Верховного Суду України від 31 березня 1995 року № 4 «Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди», під моральною шкодою слід розуміти втрати немайнового характеру внаслідок моральних чи фізичних страждань, або інших негативних явищ, заподіяних фізичній чи юридичній особі незаконними діями або бездіяльністю інших осіб.
Моральна шкода може полягати, зокрема: у приниженні честі, гідності, престижу або ділової репутації, моральних переживаннях у зв'язку з ушкодженням здоров'я, у порушенні права власності (в тому числі інтелектуальної), прав, наданих споживачам, інших цивільних прав, у зв'язку з незаконним перебуванням під слідством і судом, у порушенні нормальних життєвих зав'язків через неможливість продовження активного громадського життя, порушенні стосунків з оточуючими людьми, при настанні інших негативних наслідків.
Разом з тим, слід надати оцінку тому, чим саме підтверджується факт заподіяння моральних чи фізичних страждань або втрат немайнового характеру, якими діями (бездіяльністю) вони заподіяні, у чому саме полягає вина заподіювача та інші обставини, що мають значення для вирішення спору в цій частині.
Розмір відшкодування моральної (немайнової) шкоди суд визначає залежно від характеру та обсягу страждань (фізичних, душевних, психічних тощо), яких зазнав позивач, характеру немайнових втрат (їх тривалості, можливості відновлення тощо) та з урахуванням інших обставин. Зокрема, враховуються стан здоров'я потерпілого, тяжкість вимушених змін у його життєвих і виробничих стосунках, ступінь зниження престижу, ділової репутації, час та зусилля, необхідні для відновлення попереднього стану. При цьому, суд має виходити із засад розумності, виваженості та справедливості.
Загальні підходи до відшкодування моральної шкоди, завданої органом державної влади, були сформульовані Верховним Судом у постанові від 10 квітня 2019 року у справі № 464/3789/17.
Суд дійшов висновку, що адекватне відшкодування шкоди, зокрема й моральної, за порушення прав людини є одним із ефективних засобів юридичного захисту (п. 49).
Моральна шкода полягає у стражданні або приниженні, яких людина зазнала внаслідок протиправних дій. Страждання і приниження - емоції людини, змістом яких є біль, мука, тривога, страх, занепокоєння, стрес, розчарування, відчуття несправедливості, тривала невизначеність, інші негативні переживання (п. 52).
Порушення прав людини чи погане поводження із нею з боку суб'єктів владних повноважень завжди викликають негативні емоції. Проте, не всі негативні емоції досягають рівня страждання або приниження, які заподіюють моральну шкоду. Оцінка цього рівня залежить від усіх обставин справи, які свідчать про мотиви протиправних дій, їх інтенсивність, тривалість, повторюваність, фізичні або психологічні наслідки та, у деяких випадках, стать, вік та стан здоров'я потерпілого (п. 56).
У справах про відшкодування моральної шкоди, завданої органом державної влади або органом місцевого самоврядування, суд, оцінивши обставини справи, повинен встановити чи мали дії (рішення, бездіяльність) відповідача негативний вплив, чи досягли негативні емоції позивача рівня страждання або приниження, встановити причинно-наслідковий зв'язок та визначити співмірність розміру відшкодування спричиненим негативним наслідкам. При цьому, в силу статті 1173 ЦК України шкода відшкодовується незалежно від вини відповідача, а протиправність його дій та рішень презюмується - обов'язок доказування їх правомірності покладається на відповідача (частина друга статті 77 КАС України) (п. 57).
Статтею 9 КАС України визначено, що розгляд і вирішення справ в адміністративних судах здійснюються на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.
Із зазначеного вбачається, що першочерговим завданням судочинства є захист порушених прав та свобод людини, які визнаються найвищою цінністю. З цією метою сторонам забезпечується рівність та свобода у наданні суду доказів, що підтверджують заявлені ними вимоги.
Поняття доказів наведено у статті 72 КАС України, відповідно до якої доказами в адміністративному судочинстві є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: 1) письмовими, речовими і електронними доказами; 2) висновками експертів; 3) показаннями свідків.
Відповідно до статей 73, 74 КАС України надані сторонами докази мають відповідати вимогам належності та допустимості, тобто, містити інформацію щодо предмета доказування та бути одержаними в порядку, встановленому законом.
Обов'язок доказування в адміністративному процесі встановлений статтею 77 КАС України, відповідно до якої кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу. Докази суду надають учасники справи.
Із врахування вищезазначених правових норм, колегія суддів зазначає, що у справах про відшкодування моральної шкоди обов'язок доказування її заподіяння покладається на особу, яка заявляє вимогу про відшкодування такої шкоди.
Доказами, які дозволять суду встановити наявність моральної шкоди, її характер та обсяг, в даному випадку можуть бути, зокрема, довідки з медичних установ, виписки з історії хвороби, чеки за оплату медичної допомоги та придбання ліків, тощо.
Отже, позивач не надав суду жодних пояснень в обґрунтування розрахунку суми моральної шкоди (чому виходив саме з відповідної суми коштів, що оцінював для розрахунку тощо). Окрім того, не надав жодних доказів щодо характеру та обсягу страждань (фізичних, душевних, психічних тощо), яких зазнав у безпосередньому причинно-наслідковому зв'язку з оскаржуваними діями відповідача, характеру немайнових втрат, тяжкості вимушених змін у його життєвих і професійних стосунках, моральних переживаннях, стану здоров'я тощо. Також не зазначив, з яких міркувань він виходив, визначаючи суму шкоди, а тому судом першої інстанції підставно відмовлено позивачу в задоволенні вимоги про стягнення моральної шкоди.
Щодо доводів апелянта (позивача) в частині стягнення на користь позивача за рахунок бюджетних асигнувань відповідача витрат, пов'язаних з правничою допомогою колегія суддів зазначає наступне.
Відповідно до ч. 1 статті 132 КАС України судові витрати складаються із судового збору та витрат, пов'язаних з розглядом справи.
Згідно ч. 3 статті 132 КАС України до витрат, пов'язаних із розглядом справи, належать витрати, зокрема на професійну правничу допомогу.
Частиною 1 статті 134 КАС України встановлено, що витрати, пов'язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави.
Відповідно до ч. 3 статті 134 КАС України для цілей розподілу судових витрат: 1) розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов'язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою; 2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат.
Згідно ч. 4 статті 134 КАС України для визначення розміру витрат на правничу допомогу та з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги.
Відповідно до положень ч. 5 статті 134 КАС України розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірними із: 1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); 2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); 3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; 4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи.
У разі недотримання вимог частини п'ятої цієї статті суд може, за клопотанням іншої сторони, зменшити розмір витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами (частина 6 статті 134 КАС України).
При визначенні суми відшкодування вказаного виду судових витрат суд має виходити з критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи та фінансового стану обох сторін. Ті самі критерії застосовує Європейський суд з прав людини (ЄСПЛ), присуджуючи судові витрат на підставі статті 41 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Зокрема, у рішеннях від 12 жовтня 2006 року у справі «Двойних проти України» (пункт 80), від 10 грудня 2009 року у справі «Гімайдуліна і інших проти України» (пункти 34-36), від 23 січня 2014 року у справі «East/West Alliance Limited» проти України», від 26 лютого 2015 року у справі «Баришевський проти України» (пункт 95) зазначено, що заявник має право на компенсацію судових та інших витрат, лише якщо буде доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їхній розмір - обґрунтованим.
Позивач на підтвердження понесених витрат на правничу допомогу в сумі 9 000,00 грн подав копії: договору про надання правової допомоги №15/02/23 від 15.02.2023, акт виконаних робіт по договору про надання правничої допомоги від 01.03.2023. З вказаних документів вбачається надання правової допомоги адвокатом Нестеруком Р.В. позивачу ОСОБА_1 за його позовом до ГУ Держпродспоживслужби у Волинській області про визнання протиправним та скасування наказу від 03.02.2023 «Про звільнення ОСОБА_1 »; поновлення на роботі шляхом поновлення на посаді завідувача сектору контролю за регульованими цінами або рівнозначній посаді; стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу з 04.02.2023 до дня поновлення на роботі; стягнення 30 000,00 грн завданої моральної шкоди, у вигляді представництва, складання і подання позовної заяви на суму 9 000,00 грн.
Водночас, для включення всієї суми гонору у відшкодування за рахунок відповідача має бути встановлено, що позов позивача підлягає задоволенню, а також має бути встановлено, що за цих обставин справи такі витрати позивача були необхідними, а розмір є розумний та виправданий, що передбачено у статті 30 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність». Тобто, суд зобов'язаний оцінити рівень адвокатських витрат, що мають бути присуджені з урахуванням того, чи були такі витрати понесені фактично, але й також - чи була їх сума обґрунтованою.
Таким чином, при визначенні суми відшкодування суд має виходити з критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи та фінансового стану обох сторін. Ті самі критерії застосовує Європейський суд з прав людини, присуджуючи судові витрат на підставі статті 41 Конвенції. Зокрема, згідно із його практикою заявник має право на компенсацію судових та інших витрат лише якщо буде доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їхній розмір - обґрунтованим (рішення у справі «East/West Alliance Limited» проти України», заява №19336/04, п. 268).
Також, апеляційний суд вважає, що зазначена вартість послуг є необгрунтованою виходячи з наступного.
В Акті виконаних робіт по договору про надання правничої допомоги від 01 березня 2023 року (Акт виконаних робіт) зазначено, що на підготовку позовної заяви, посвідчення копій документів, що додаються до позовної заяви адвокатом витрачено 4 години, а вартість цих послуг становить 4 000, 00 грн. Проте, копії документів, що додаються до позовної заяви посвідчені самим позивачем, а не адвокатом. Отже адвокат не надавав послуг щодо завірення копій документів, що були додані до позовної заяви, хоча у Акті виконаних робіт зазначив цю послугу та її вартість.
Також, в акті виконаних робіт зазначено, що адвокатом надано послугу щодо підготовки та подання адвокатського запиту, вартість якої становить 1 000,00 грн. Однак, з матеріалів справи не зрозуміло куди подавався цей запит та не додано його копії.
Разом з тим, позивач сам в апеляційній скарзі зазначає, що адвокат Роман Нестерук не зміг продовжувати надавати послуги, тобто надавати ті послуги, які включені до суми 9 000 грн.
Оскільки позивачем не надано доказів фактичного понесення витрат на правничу допомогу, то суд першої інстанції підставно відмовив в задоволенні стягнення таких з відповідача.
Щодо стягнення 7000 грн. витрат на правову допомогу, то колегія суддів зазначає, що доказів фактичного понесення таких витрат позивач не надав, а тому в стягненні таких також слід відмовити.
З урахуванням викладеного, колегія суддів вважає, що суд першої інстанції дійшов вірного висновку про недоведеність позивачем витрат, які він просить стягнути.
Відповідно до пункту 30 рішення Європейського Суду з прав людини у справі «Hirvisaari v. Finland» від 27.09.2001, рішення судів повинні достатнім чином містити мотиви, на яких вони базуються для того, щоб засвідчити, що сторони були заслухані, та для того, щоб забезпечити нагляд громадськості за здійсненням правосуддя.
Згідно пункту 29 рішення Європейського Суду з прав людини у справі «Ruiz Torija v. Spain» від 09.12.1994, статтю 6 не можна розуміти як таку, що вимагає пояснень детальної відповіді на кожний аргумент сторін. Відповідно, питання, чи дотримався суд свого обов'язку обґрунтовувати рішення може розглядатися лише в світлі обставин кожної справи.
Згідно пункту 41 висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень обов'язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов'язку може змінюватися залежно від характеру рішення.
Враховуючи вищенаведене, апеляційний суд визнає, що суд першої інстанції, вирішуючи даний публічно-правовий спір, правильно встановив обставини справи та ухвалив законне рішення з дотриманням норм матеріального і процесуального права, рішення суду першої інстанції ґрунтується на повно, об'єктивно і всебічно з'ясованих обставинах, доводи апеляційних скарг їх не спростовують, а тому підстав для скасування рішення суду першої інстанції немає.
Згідно з ст. 77 Кодексу адміністративного судочинства України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.
В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.
Зазначене положення поширюється на доказування правомірності оскаржуваного рішення (дії чи бездіяльності). Окрім доказування правових підстав для рішення (тобто правомірності), суб'єкт владних повноважень повинен доказувати фактичну підставу, тобто наявність фактів, з якими закон пов'язує можливість прийняття рішення, вчинення дії чи утримання від неї.
В розумінні ст. 242 Кодексу адміністративного судочинства України рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним, обґрунтованим та відповідати завданню адміністративного судочинства, визначеному цим Кодексом.
Відповідно до ст. 316 Кодексу адміністративного судочинства України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Керуючись ст. ст. 308, 311, 315, 316, 321, 322, 325, 328 КАС України, суд, -
апеляційні скарги Головного управління Держпродспоживслужби у Волинській області та ОСОБА_1 залишити без задоволення, а рішення Волинського окружного адміністративного суду від 11 квітня 2023 року у справі № 140/3389/23 - без змін.
Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дати її прийняття та касаційному оскарженню не підлягає, крім випадків, передбачених пунктом другим частини п'ятої статті 328 КАС України.
Головуючий суддя І. І. Запотічний
судді О. І. Довга
В. З. Улицький