Головуючий у суді першої інстанції: Остапчук Т.В.
Єдиний унікальний номер справи № 757/8469/21-ц
Апеляційне провадження №22-ц/824/10539/2023
20 липня 2023 року м. Київ
Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:
головуючого судді - Мережко М.В.,
суддів - Поліщук Н.В., Соколової В.В.,
секретар - Олешко Л.Ю.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Києві цивільну справу за апеляційними скаргами Акціонерного товариства «Українська залізниця», ОСОБА_1 на рішення Печерського районного суду м. Києва від 03 серпня 2021 року у справі за позовом ОСОБА_1 до Акціонерного товариства «Українська залізниця», про стягнення заборгованості із заробітної плати, середнього заробітку за час затримки розрахунку, компенсації втрати частини заробітної плати в зв'язку з порушенням термінів її виплати,
У лютому 2021 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Акціонерного товариства «Українська залізниця» (далі - АТ «Укрзалізниця») про стягнення заборгованості із заробітної плати, середнього заробітку за час затримки розрахунку, компенсації втрати частини заробітної плати у зв'язку з порушенням термінів її виплати.
Позов мотивований тим, що з лютого 2012 року до жовтня 2014 року та
з травня до серпня 2016 року ОСОБА_1 працював на Державному підприємстві «Донецька залізниця» (далі - ДП «Донецька залізниця»), яке було реорганізоване шляхом злиття у Публічне акціонерне товариство «Українська залізниця» (далі - ПАТ «Укрзалізниця»), а потім в АТ «Укрзалізниця».
Наказом регіональної філії «Донецька залізниця» № 11138/ДН-ос від 02 серпня 2016 року позивач звільнений з посади у зв'язку із скороченням штату на підставі пункту 1 статті 40 КЗпП України.
Позивачу була нарахована, але не виплачена заробітна плата за період
березень - липень 2017 року у сумі 33 163,37 грн. Позивач вказував, що зазначена заборгованість із заробітної плати, є досі невиплаченою, вважав дії відповідача незаконними, оскільки згідно з частиною першою статті 116 КЗпП України виплата усіх сум, що належать працівнику від підприємства, проводиться у день звільнення. У разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, передбачені статтею 116 КЗпП України, згідно з частиною першою статті 117 КЗпП України підприємство повинно виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.
ОСОБА_1 просив суд стягнути з АТ «Укрзалізниця» на свою користь суму невиплаченої заборгованості із заробітної плати у розмірі 33 163,37 грн, суму середнього заробітку, яку відповідач зобов'язаний сплатити на його користь за час затримки розрахунку при звільненні, у розмірі 283 882,56 грн, та компенсацію втрати частини грошових доходів у зв'язку з порушенням термінів їх виплати у розмірі 9 046,10 грн.
Рішенням Печерського районного суду м. Києва від 03 серпня 2021 року позовні вимоги задоволено частково.
Стягнено з АТ «Укрзалізниця» на користь ОСОБА_1 заборгованість із заробітної плати в загальному розмірі 26 367,30 грн.
Стягнено з АТ «Укрзалізниця» на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні з 18 липня 2017 року до 15 лютого 2021 року у розмірі 96 624,84 грн без утримання податків, зборів та інших обов'язкових платежів.
Стягнено з АТ «Укрзалізниця» на користь ОСОБА_1 компенсацію втрати частини грошових доходів у зв'язку з порушенням термінів їх виплати
у розмірі 7 830,38 грн.
У задоволенні іншої частини позовних вимог відмовлено.
Стягнено з АТ «Укрзалізниця» в дохід держави судовий збір у розмірі
1 420,99 грн.
Частково задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції виходив із того, що при звільненні позивача йому не було виплачено всі суми, які підлягають виплаті відповідно до статті 116 КЗпП України. Оскільки відповідач порушив норми статті 116 КЗпП України, позивач має право на отримання середнього заробітку за період затримки розрахунку при виплаті відповідно до статті 117 КЗпП України.
Не погоджуючись із вказаним судовим рішенням, відповідач АТ «Українська залізниця» продав апеляційну скаргу, в якій просить рішення скасувати та ухвалити нове про відмову у задоволенні позовних вимог.
В апеляційній скарзі посилається на те, що з 16 березня 2017 року у зв'язку із відсутністю організаційних та технічних умов для здійснення господарської діяльності структурного підрозділу «Луганська дирекція залізничних перевезень» регіональної філії «Донецька залізниця» акціонерного товариства «Українська залізниця» та виробничих підрозділів підпорядкованих дирекції, викликаних припиненням переміщення вантажу через лінію зіткнення у межах Донецької та Луганської областей шляхами залізничного та автомобільного сполучення, відповідно до Рішення Ради національної безпеки і оборони України від 15 березня 2017 року «Про невідкладні додаткові заходи із протидії гібридним загрозам національній безпеці України», введеного в дію Указом Президента України від 15 березня 2017 року №62/2017, нарахування заробітної плати було припинено.
Наслідком цього рішення є відсутність зв'язку з виробничими підрозділами структурного підрозділу «Луганська дирекція залізничних перевезень» регіональної філії «Донецька залізниця" AT «Укрзалізниця», а також передачі з непідконтрольної території первинних документів, на підставі яких товариство могло б здійснити відповідні нарахування.
З 16 березня 2017 до Дирекції не надходили первинні документи від підприємства, на якому працював позивач, для нарахування заробітної плати. Тобто на підконтрольній Україні території інформація відсутня, а не втрачена первинна документація (табеля обліку робочого часу або графіки роботи за період, копії або оригінали внутрішніх наказів, розпоряджень та інше за період з березня по липень 2017 року) для нарахування заробітної плати. Відтак, у зв'язку з відсутністю первинних документів в структурному підрозділу «Луганська дирекція залізничних перевезень» регіональної філії «Донецька залізниця» АТ «Укрзалізниця» нарахування заробітної плати здійснити неможливо.
Також вказує, що у зв'язку тим, що заробітна плата не нараховувалась, із відсутністю заборгованості з невиплаченої заробітної плати, то і вимоги щодо стягнення компенсації за втрату частини доходів та середнього заробітку не підлягають задоволенню.
Крім того, вказує, що для підтвердження суми заборгованості заробітної плати позивачем не було надано жодного належного та допустимого доказу.
У зв'язку з відсутністю організаційних та технічних умов для здійснення господарської діяльності, викликаних перекриттям усіх залізничних колій, що ведуть до лінії розмежування з тимчасово непідконтрольною державній владі України територією, на підприємствах встановлений початок простою для всіх працівників виробничих підрозділів, відповідно до якого, працівникам під час простою встановлено щоденний режим роботи та зобов'язано всіх працівників з'являтися на свої робочі місця та розписуватися на початку та наприкінці робочого дня в «Журналі обліку приходу-уходу працівників, які знаходяться на простої».
До позовної заяви позивачем не долучені копії журналу виходу на підприємство працівників під час простою, копії табелів обліку використання робочого часу за спірний період.
Доводи позивача щодо неотримання заробітної плати є припущеннями, які не мають документального підтвердження, а відповідно до ст. 81 ЦПК України доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
Апелянт зазначає, що згідно науково-правового висновку Торгово-промислової палати України №126/2/21-10.2 від 16 січня 2018 року порушення норм трудового законодавства стосовно працівників структурного підрозділу «Донецька дирекція залізничних перевезень» регіональної філії «Донецька залізниця» ПАТ «Укрзалізниця» виникли через форс-мажорні обставини, а відтак AT «Укрзалізниця» підлягає звільненню від відповідальності.
Позивач ОСОБА_1 також подав апеляційну скаргу на рішення суду першої інстанції. Просив суд рішення Печерського районного суду м. Києва від 03 серпня 2021 року змінити в частині стягнення заборгованості із заробітної плати, середнього заробітку за час затримки розрахунку, компенсації втрати частини заробітної плати в зв'язку з порушенням термінів її виплати та стягнути стягнути з АТ «Укрзалізниця» на свою користь суму невиплаченої заборгованості із заробітної плати у розмірі 33 163,37 грн, суму середнього заробітку, яку відповідач зобов'язаний сплатити на його користь за час затримки розрахунку при звільненні, у розмірі 283 882,56 грн, та компенсацію втрати частини грошових доходів у зв'язку з порушенням термінів їх виплати у розмірі 9 046,10 грн. Також просив скасувати рішення Печерського районного суду м. Києва від 03 серпня 2021 року в частині відмови у стягненні витрат на професійну правничу допомогу та ухвалити в цій частині нове рішення, яким стягнути витрати на професійну правничу допомогу у розмірі 6000 грн та гонорар за позитивний результат по справі, що становить 56 776,51 грн.
Апеляційну скаргу обґрунтовує тим, що суд безпідставно зменшив розмір заборгованості із заробітної плати до стягнення, стягнувши її з утриманням податків і зборів. Вказує також, що суд першої інстанції неправильно обрахував розмір середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, оскільки виходив із заробітної плати позивача за травень та червень 2017 року, не урахувавши, що з 20 березня 2017 року було запроваджено простій та в період з квітня по червень 2017 року нарахування заробітної плати не здійснювалось.
Постановою Київського апеляційного суду від 27 грудня 2022 року апеляційну скаргу АТ «Укрзалізниця» задоволено.
Рішення Печерського районного суду м. Києва від 03 серпня 2021 року скасовано та ухвалено нове рішення про відмову в задоволенні позову.
Постановою Верховного Суду від 26 квітня 2023 року постанову Київського апеляційного суду від 27 грудня 2022 року суду скасовано, справу направлено до суду апеляційної інстанції.
Відповідно до ст. 44 ЦПК України, особи, які беруть участь у справі зобов'язані добросовісно здійснювати свої процесуальні права і виконувати процесуальні обов'язки.
Відповідно до ст. 372 ЦПК України суд апеляційної інстанції відкладає розгляд справи в разі неявки у судове засідання учасника справи, щодо якого немає відомостей про вручення йому судової повістки, або за його клопотанням, коли повідомлені ним причини неявки буде визнано судом поважними.
Відповідно до ст.ст. 128-131 ЦПК України сторони були своєчасно повідомлені про день та час розгляду справи за адресами, які були зазначені в матеріалах справи. Заяв щодо зміни місця проживання або місцезнаходження від сторін не надходило. Представники позивача та відповідача брали участь у судових засіданнях по справі.
Відповідно до ст. 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд. Таке право мають також особи, в інтересах яких заявлено вимоги, за винятком тих осіб, які не мають процесуальної дієздатності
Відповідно до ст. 12 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Суд, зберігаючи об'єктивність і неупередженість:
1) керує ходом судового процесу;
2) сприяє врегулюванню спору шляхом досягнення угоди між сторонами;
3) роз'яснює у випадку необхідності учасникам судового процесу їхні процесуальні права та обов'язки, наслідки вчинення або невчинення процесуальних дій;
4) сприяє учасникам судового процесу в реалізації ними прав, передбачених цим Кодексом;
5) запобігає зловживанню учасниками судового процесу їхніми правами та вживає заходів для виконання ними їхніх обов'язків.
Апеляційні скарги підлягають частковому задоволенню з таких підстав.
Відповідно до ст.263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Відповідно до ст. 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Встановлено, що, відповідно до записів у трудовій книжці, наказом від 04 травня 2016 року № 69/Н-лс позивача було прийнято на роботу начальником технічного відділу до ДП «Донецька залізниця».
Наказом від 02 серпня 2016 року № 178/Н-лс ОСОБА_1 звільнений
у зв'язку з переведенням до структурного підрозділу Донецька дирекція залізничних перевезень» регіональної філії «Донецька залізниця» ПАТ «Укрзалізниця».
На виконання наказу регіональної філії «Донецька залізниця» ПАТ «Українська залізниця» від 17 березня 2017 року № 236/ДНД встановлено початок простою з 00:00 год 20 березня 2017 року для всіх працівників виробничих підрозділів. На весь період простою працівникам у табелі обліку використання робочого часу наказано проставляти літерний код «П». Оплату за час простою не з вини працівників провести з розрахунку двох третин тарифної ставки встановленого працівникові розряду (окладу) за весь час простою згідно
з графіком роботи.
Невиплаченою є сума 33 163,37 грн (без утримання податків і зборів).
На підтвердження цього позивач надав відомості розрахунку заробітної плати, згідно з якими до виплати (з урахування податків і зборів) належить:
за березень 2017 року - 3 697,59 грн;
за квітень 2017 року - 8 448,95 грн;
за липень 2017 року - 14 221,12 грн.
Загальна сума нарахованої, але не виплаченої заробітної плати за наданим позивачем розрахунком становить 26 367,30 грн.
Так, суд першої інстанції, вирішуючи вказаний спір та задовольняючи частково позовні вимоги ОСОБА_1 , зазначив, що право людини на заробітну плату гарантоване Конституцією України, нормами КЗпП, Законом України «Про оплату праці», а позивач знаходився з Регіональною філією «Донецька залізниця» Публічного акціонерного товариства «Українська залізниця» в трудових відносинах до 17 липня 2017 року, виконував свої трудові обов'язки в повному обсязі, а також при звільненні не отримав усі належні йому платежі, тому майнові вимоги позивача щодо їх отримання відповідають критеріям правомірних очікувань в розумінні практики Європейського Суду. Тому суд першої інстанції дійшов висновку, що позовні вимоги позивача про стягнення невиплаченої йому заробітної плати за період із 16 березня по 17 липня 2017 року є законними та обґрунтованими.
Обґрунтованими на думку суду є вимоги позивача і в частині вимог про стягнення із відповідача 7830,38 грн в якості компенсації втрати частини заробітної плати в зв'язку з порушенням термінів її виплати, що передбачено ст. 2 Закону України «Про компенсацію громадянам втрати частини доходів у зв'язку з порушенням строків їх виплати», та пунктами 4, 5 «Порядку проведення компенсації громадянам втрати частини грошових доходів у зв'язку з порушенням термінів їх виплати», затвердженого постановою КМ України від 21 лютого 2001 року №159.
Також суд першої інстанції погодився із вимогами позивача про стягнення на його користь із відповідача середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні в межах яких просив позивач, а саме: з 18 травня 2017 року по 15 лютого 2021 року, що складає 96 624,84 грн. Свій висновок про задоволення даних позовних вимог ОСОБА_1 суд першої інстанції обґрунтував тим, що вказані вимоги ґрунтуються на положеннях ст. 117 КЗпП України, а доводи відповідача щодо не проведення вказаного розрахунку за відсутністю його вини з посилання на форс-мажорні обставини та висновок Торгово-промислової палати України від 16 січня 2018 року №126/2/21-10.2 суд першої інстанції не прийняв.
Апеляційний суд частково погоджується із висновками суду першої інстанції виходячи з наступного.
Відповідно до статті 43 Конституції України кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується. Кожен має право на належні, безпечні і здорові умови праці, на заробітну плату, не нижчу від визначеної законом. Громадянам гарантується захист від незаконного звільнення. Право на своєчасне одержання винагороди за працю захищається законом.
Відповідно до частини першої статті 94 КЗпП України заробітна плата - це винагорода, обчислена, як правило, у грошовому виразі, яку власник або уповноважений ним орган виплачує працівникові за виконану ним роботу.
Аналогічне визначення заробітної плати міститься й у статті 1 Закону України «Про оплату праці».
Частиною третьою статті 15 Закону України «Про оплату праці'передбачено, що оплата праці працівників підприємства здійснюється в першочерговому порядку. Всі інші платежі здійснюються підприємством після виконання зобов'язань щодо оплати праці. Аналогічне положення закріплено в частині п'ятій статті 97 КЗпП України.
Зазначені норми трудового законодавства свідчать про пріоритет виплати заробітної плати перед іншими виплатами та про підвищену захищеність таких виплат. Одночасно звертає на себе увагу той факт, що заробітна плата виплачується лише за виконану працівником роботу, а якщо працівник такої роботи не виконував, то заробітна плата йому не виплачується, за винятком виплат, передбачених законодавством (зокрема, у випадку простою).
Відповідно до частини першої статті 47 КЗпП України, у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, власник або уповноважений ним орган зобов'язаний в день звільнення видати працівникові належно оформлену трудову книжку і провести з ним розрахунок у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу.
Згідно зі статтею 116 КЗпП України, у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред'явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про нараховані суми, належні працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган повинен письмово повідомити працівника перед виплатою зазначених сум. В разі спору про розмір сум, належних працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган в усякому випадку повинен в зазначений у цій статті строк виплатити не оспорювану ним суму.
Частиною першою статті 117 КЗпП України, у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, передбачено, що в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.
Аналіз зазначених правових норм дає підстави для висновку про те, що всі суми (заробітна плата, вихідна допомога, компенсація за невикористану відпустку, оплата за час тимчасової непрацездатності тощо), належні до сплати працівникові, мають бути виплачені у день звільнення цього працівника. Закон прямо покладає на підприємство, установу, організацію обов'язок провести зі звільненим працівником повний розрахунок, виплатити всі суми, що йому належать. При невиконанні такого обов'язку з вини власника або уповноваженого ним органу настає передбачена статтею 117 КЗпП Українивідповідальність.
Закріплені у статтях 116, 117 КЗпП України норми спрямовані на забезпечення належних фінансових умов для звільнених працівників, оскільки гарантують отримання ними, відповідно до законодавства, всіх виплат в день звільнення та, водночас, стимулюють роботодавців не порушувати свої зобов'язання в частині проведення повного розрахунку із працівником.
Працівник є слабшою, ніж роботодавець, стороною у трудових правовідносинах. Водночас у вказаних відносинах і працівник має діяти добросовісно щодо реалізації своїх прав, а інтереси роботодавця також мають бути враховані. Тобто має бути дотриманий розумний баланс між інтересами працівника та роботодавця (постанова Великої Палати Верховного Суду від 26 червня 2019 року у справі № 761/9584/15-ц).
Конституційний Суд України в рішенні від 29 січня 2008 року № 2-рп/2008 зазначив, що право заробляти собі на життя є невід'ємним від права на саме життя, оскільки останнє є реальним лише тоді, коли матеріально забезпечене (абзац другий підпункту 6.1.1 підпункту 6.1 пункту 6 мотивувальної частини).
Регулювання оплати праці працівників незалежно від форм власності підприємства, організації, установи здійснюється шляхом установлення розміру мінімальної заробітної плати та інших державних норм і гарантій. Відповідно до частини третьої статті 94 КЗпП України питання державного і договірного регулювання оплати праці, прав працівників на оплату праці та їх захисту визначається цим Кодексом, Законом України «Про оплату праці» та іншими нормативно-правовими актами.
Зміст поняття заробітної плати узгоджується з одним із принципів здійснення трудових правовідносин - відплатність праці, який дістав відображення у пункті 4 частини I Європейської соціальної хартії (переглянутої) від 03 травня 1996 року, ратифікованої Законом України від 14 вересня 2006 року № 137-V, за яким усі працівники мають право на справедливу винагороду, яка забезпечить достатній життєвий рівень.
Велика Палата Верховного Суду у постанові від 26 лютого 2020 року у справі № 821/1083/17 (провадження № 11-1329апп18) зазначила, що виходячи зі змісту трудових правовідносин між працівником та підприємством, установою, організацією, під «належними звільненому працівникові сумами» необхідно розуміти усі виплати, на отримання яких працівник має право станом на дату звільнення згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, встановлених законодавством для осіб, які перебувають у трудових правовідносинах з роботодавцем (заробітна плата, компенсація за невикористані дні відпустки, вихідна допомога тощо).
У справі, яка переглядається, суд першої інстанції встановив, що при звільненні ОСОБА_1 відповідач не виплатив усі суми, що належали йому від підприємства, зокрема заробітну плату за березень - липень 2017 року, вихідну допомогу при звільненні.
В матеріалах справи наявні документи, що підтверджують нарахування належних до виплати позивачу сум. Відповідач не спростував доводів позивача, що зазначені кошти не виплачені позивачу.
При недотриманні роботодавцем вимог статті 116 КЗпП України, для роботодавця настають наслідки, передбачені статтею 117 КЗпП України. Роботодавець не несе відповідальність, передбачену статтею 117 КЗпП України, у разі відсутності його вини. Відсутність своєї вини повинен довести роботодавець.
Заперечуючи проти стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні на підставі статті 117 КЗпП України, відповідач посилався, зокрема, на відсутність його вини в затримці розрахунку та зазначав про наявність обставин непереборної сили, що мали місце на території проведення антитерористичної операції.
При цьому посилався на науково-правовий висновок ТПП України від 16 січня 2018 року № 126/2/21-10.2, в якому зазначено, що унеможливлення виконання АТ «Укрзалізниця» обов'язків, передбачених законодавством України про працю, спричинено впливом дії форс-мажорних обставин (обставин непереборної сили), а саме актами тероризму на територіях міста Донецька та міста Луганська, тривалі перерви в роботі транспорту, регламентовані умовами відповідних рішень та актами державних органів влади, які продовжують діяти і дату закінчення їх дії встановити неможливо. Такі форс-мажорні обставини (обставини непереборної сили) є підставами для звільнення від відповідальності АТ «Укрзалізниця» за невиконання обов'язків, передбачених законодавством України про працю.
Разом з тим, Торгово-промислова палата України та уповноважені нею регіональні торгово-промислові палати засвідчують форс-мажорні обставини (обставини непереборної сили) та видають сертифікат про такі обставини протягом семи днів з дня звернення суб'єкта господарської діяльності за собівартістю. Сертифікат про форс-мажорні обставини (обставини непереборної сили) для суб'єктів малого підприємництва видається безкоштовно (частина перша статті 14-1 Закону України «Про торгово-промислові палати в Україні»).
Статтею 10 Закону України «Про тимчасові заходи на період проведення антитерористичної операції» встановлено, що протягом терміну дії цього Закону єдиним належним та достатнім документом, що підтверджує настання обставин непереборної сили (форс-мажору), що мали місце на території проведення антитерористичної операції, як підстави для звільнення від відповідальності за невиконання (неналежного виконання) зобов'язань, є сертифікат Торгово-промислової палати України.
У постанові від 26 жовтня 2022 року у справі № 905/857/19 (провадження № 12-56гс21), прийнятій після подання АТ «Укрзалізниця» касаційної скарги, Велика Палата Верховного Суду зазначила, що єдиний належний документ, який підтверджує настання обставин непереборної сили (форс-мажору), що мали місце на території проведення антитерористичної операції, як підстави для звільнення від відповідальності за невиконання (неналежного виконання) зобов'язань - це сертифікат, виданий у порядку та на підставі статті 14-1 Закону «Про торгово-промислові палати в Україні».
Велика Палата Верховного Суду у цій постанові також зауважила, що оскільки виплата заробітної плати працівнику - це обов'язок роботодавця, стаття 10 Закону України «Про тимчасові заходи на період проведення антитерористичної операції» не може застосовуватись до правовідносин щодо виплати заробітної плати.
У справі, яка переглядається, судом першої інстанції зроблено правильний висновок, що відповідач не довів обставин, які унеможливлювали своєчасно виплатити позивачу належні йому при звільненні суми. Науково-правовий висновок ТПП України від 16 січня 2018 року № 126/2/21-10.2 не є належним доказом наявності форс-мажорних обставин, що мали місце на території проведення антитерористичної операції, а сертифікат, виданий у порядку та на підставі статті 14-1 Закону «Про торгово-промислові палати в Україні», відповідач не надав.
Ураховуючи викладене, місцевий суд дійшов обґрунтованого висновку, що відповідач своєчасно не здійснив із працівником розрахунку при звільненні, зокрема не виплатив йому заборгованість по заробітній платі та вихідну допомогу при звільненні, тому відповідно до статті 117 КЗпП України повинен сплатити середній заробіток за весь час затримки виплати належних йому сум.
Відповідно до статі 1 Закону України «Про компенсацію громадянам втрати частини доходів у зв'язку з порушенням строків їх виплати», підприємства, установи і організації всіх форм власності та господарювання здійснюють компенсацію громадянам втрати частини доходів у випадку порушення встановлених строків їх виплати, у тому числі з вини власника або уповноваженого ним органу (особи).
Згідно зі статтею 34 Закону України «Про оплату праці» компенсація працівникам втрати частини заробітної плати у зв'язку із порушенням строків її виплати провадиться відповідно до індексу зростання цін на споживчі товари і тарифів на послуги у порядку, встановленому чинним законодавством.
Пунктами 2, 3 постанови Кабінету Міністрів України від 21 лютого 2001 року № 159 «Про затвердження Порядку проведення компенсації громадянам втрати частини грошових доходів у зв'язку з порушенням термінів їх виплати» передбачено, що компенсація громадянам втрати частини грошових доходів у зв'язку з порушенням термінів їх виплати проводиться у разі затримки на один і більше календарних місяців виплати грошових доходів, нарахованих громадянам за період, починаючи з 1 січня 2001 року.
Компенсації підлягають такі грошові доходи, які одержують громадяни в гривнях на території України і не мають разового характеру, в тому числі і заробітна плата.
Сума компенсації обчислюється шляхом множення суми нарахованого, але не виплаченого громадянину доходу за відповідний місяць (після утримання податків і обов'язкових платежів) на індекс інфляції в період невиплати доходу (інфляція місяця, за який виплачується доход, до уваги не береться).
Встановивши порушення прав позивача на оплату праці, а саме: ненарахування та невиплату заробітної плати, суд першої інстанцій дійшов обґрунтованого висновку, що підлягають задоволенню і позовні вимоги ОСОБА_1 в частині стягнення компенсації втрати частини заробітної плати у зв'язку з порушенням термінів її виплати.
Визначаючи розмір компенсації втрати частини грошових доходів у зв'язку з порушенням термінів їх виплати у розмірі 7830,38 грн суд першої інстанції обґрунтовано погодився із розрахунками наданими позивачем, оскільки вони не спростовані відповідачем у справі належними та допустимими доказами, та відповідають вище зазначеним нормам матеріального права.
Не заслуговують на увагу доводи апеляційної скарги АТ «Українська залізниця», що судом першої інстанції не враховано висновки, що викладені у постановах Верховного Суду України від 11 листопада 2015 року у справі № 6-2159цс15, від 23 березня 2016 року у справі № 6-364цс16, від 11 травня 2016 року у справі № 6-383цс16, у постановах Верховного Суду від 24 жовтня 2019 року у справі № 266/4637/18, від 23 березня 2020 року у справі 369/28/19 в яких суди зробили висновок про відсутність підстав для стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні у зв'язку з відсутністю вини підприємства, оскільки невиплата працівникові при звільненні всіх сум, що належали йому від підприємства, сталася внаслідок непереборної сили, що підтверджується висновком ТПП України.
Проте, висновок, викладений у зазначених постановах, не підлягає застосуванню до спірних правовідносин, оскільки Велика Палата Верховного Суду у постанові від 26 жовтня 2022 року у справі № 905/857/19 (провадження № 12-56гс21) виклала інший висновок щодо правильного застосування норм матеріального права у спірних правовідносинах.
Суди під час вирішення тотожних спорів мають враховувати саме останню правову позицію Великої Палати Верховного Суду (постанова Великої Палати Верховного Суду від 30 січня 2019 року у справі № 755/10947/17 (провадження № 14-435цс18).
Доводи апеляційної скарги ОСОБА_1 щодо безпідставного зменшення розміру заробітної плати до стягнення також оцінюються колегією суддів критично, оскільки, у резолютивній частині рішення міститься вказівка на стягнення без утримання податків, зборів та інших платежів.
Разом з тим, перевіряючи доводи апеляційної скарги, поданої представником АТ «Укрзалізниця», в частині нарахування суми середньомісячного заробітку, який підлягає стягненню із відповідача на користь позивача колегія суддів враховує наступні положення норм матеріального права.
Загальною ознакою цивільно-правової відповідальності є її компенсаторний характер. Заходи цивільно-правової відповідальності спрямовані не на покарання боржника, а на відновлення майнової сфери потерпілого від правопорушення. Відповідно до частини першої статті 9 ЦК України така спрямованість притаманна і заходу відповідальності роботодавця, передбаченому статтею 117 КЗпП України.
З метою захисту інтересів постраждалої сторони законодавець може встановлювати правила, спрямовані на те, щоб така сторона не була позбавлена компенсації своїх майнових втрат. Такі правила мають на меті компенсацію постраждалій стороні за рахунок правопорушника у певному заздалегідь визначеному розмірі (встановленому законом або договором) майнових втрат у спрощеному порівняно зі стягненням збитків порядку. Така спрощеність полягає в тому, що кредитор (постраждала сторона) не повинен доводити розмір його втрат, на відміну від доведення розміру збитків.
Звертаючись з вимогою про стягнення відшкодування, визначеного виходячи з середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні відповідно до статті 117 КЗпП України, позивач не повинен доводити розмір майнових втрат, яких він зазнав. Тому оцінка таких втрат працівника, пов'язаних із затримкою розрахунку при звільненні, не має на меті встановлення точного їх розміру. Суд має орієнтовно оцінити розмір майнових втрат, яких, як можна було б розумно передбачити, міг зазнати позивач.
З огляду на наведені мотиви про компенсаційний характер заходів відповідальності у цивільному праві необхідно дійти висновку, що виходячи з принципів розумності, справедливості та пропорційності, суд за певних умов може зменшити розмір відшкодування, передбаченого статтею 117 КЗпП України.
Зменшуючи розмір відшкодування, визначений виходячи з середнього заробітку за час затримки роботодавцем розрахунку при звільненні відповідно до статті 117 КЗпП України, необхідно враховувати: розмір простроченої заборгованості роботодавця щодо виплати працівнику при звільненні всіх належних сум, передбачених на день звільнення трудовим законодавством, колективним договором, угодою чи трудовим договором; період затримки (прострочення) виплати такої заборгованості, а також те, з чим була пов'язана тривалість такого періоду з моменту порушення права працівника і до моменту його звернення з вимогою про стягнення відповідних сум; ймовірний розмір пов'язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника; інші обставини справи, встановлені судом, зокрема, дії працівника та роботодавця у спірних правовідносинах, співмірність ймовірного розміру пов'язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника та заявлених позивачем до стягнення сум середнього заробітку за несвоєчасний розрахунок при звільненні.
Отже, з урахуванням конкретних обставин справи, які мають юридичне значення, суд може зменшити розмір середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні працівника незалежно від того, чи він задовольняє позовні вимоги про стягнення належних звільненому працівникові сум у повному обсязі чи частково.
Подібні висновки викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 26 червня 2019 року у справі № 761/9584/15-ц (провадження № 14-623цс18), які підлягали застосуванню судом першої інстанцій під час розгляду цієї справи, оскільки згідно з відомостями Єдиного державного реєстру судових рішень зазначена постанова буда оприлюднена 04 березня 2020 року.
Аналогічні висновки викладені і в постановах Верховного Суду від 14 грудня 2022 року у справі № 757/44641/19, від 08 лютого 2023 року у справі справа № 757/23764/20-ц, які колегія суддів вважає за необхідне врахувати при вирішенні вказаного спору.
Так, із матеріалів справи вбачається, що ОСОБА_1 звернувся до суду із цим позовом у лютому 2021 року, тобто зі спливом майже чотирьох років після звільнення з роботи, яке відбулось 17 липня 2017 року.
Обґрунтовуючи свої позовні вимоги позивач у позовній заяві посилався на те, що після звільнення позивач неодноразово звертався до відповідача із усними заявами щодо сплати боргу, але отримував відмову.
Вирішуючи спір у частині стягнення середнього заробітку суд першої інстанції визнав дані вимоги позивача законними та обґрунтованими за період з 18 липня 2017 року по 15 лютого 2021 року в сумі 96 624,84 грн та задовольнив їх.
Проте, такий розмір стягнутого судом середнього заробітку значно перевищує розмір заборгованості із невиплаченої позивачу при звільненні заробітної плати та вихідної допомоги при звільненні (26 367,30 грн), що є очевидно непропорційним наслідком правопорушення та несправедливим щодо роботодавця, враховуючи усі обставини справи, встановлені судом під час розгляду цієї справи.
З огляду на очевидну неспівмірність заявлених до стягнення сум середнього заробітку зі встановленим розміром заборгованості з виплати заробітної плати працівнику, характером цієї заборгованості, діями позивача та відповідача, апеляційний суд вважає справедливим, пропорційним і таким, що відповідатиме обставинам цієї справи й критеріям, вказаними Великою Палатою Верховного Суду, визначення розміру відповідальності відповідача за прострочення ним виплати належних при звільненні позивачу і присуджених до стягнення коштів у сумі 26 367,30 грн.
Зазначена сума не відображає дійсного розміру майнових втрат позивача, пов'язаних із затримкою розрахунку при звільненні, а є лише орієнтовною оцінкою тих втрат, які розумно можна було б передбачити.
Подібні висновки викладені Верховним Судом у постановах від 09 лютого 2022 року у справі № 213/718/20 (провадження № 61-4077св21), 29 червня 2022 року у справі № 756/9470/20 (провадження № 61-20442св21).
Відповідно до ч.1 ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.
Відповідно до п.2 ч.1 ст.374 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право скасувати судове рішення повністю або частково і ухвалити у відповідній частині нове рішення або змінити рішення.
Згідно ч. 1 ст. 376 ЦПК України підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни судового рішення є: 1) неповне з'ясування обставин, що мають значення для справи; 2) недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими; 3) невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи; 4) порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права.
Колегія суддів вважає, що висновки суду першої інстанції в частині задоволення позовних вимог ОСОБА_1 про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку не в повній мірі відповідають вище зазначеним нормам матеріального права, та ухвалений без належного врахування висновків щодо застосування відповідних норм права, що викладені у постановах Верховного Суду, що є обов'язком суду відповідно до ч.4 ст. 263 ЦПК України, тому рішення в цій частині підлягає зміні, а визначений розмір середнього заробітку зменшенню до 26 367,30 грн.
Щодо доводів апеляційної скарги ОСОБА_1 в частині розподілу витрат на правову допомогу апеляційний суд дійшов таких висновків.
Відповідно до ч.1 ст. 133 ЦПК України судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов'язаних з розглядом справи.
Згідно з ч.ч. 1-2 ст. 141 ЦПК України, судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Інші судові витрати, пов'язані з розглядом справи, покладаються:
1) у разі задоволення позову - на відповідача;
2) у разі відмови в позові - на позивача;
3) у разі часткового задоволення позову - на обидві сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.
Частиною 12 ст. 141 ЦПК України визначено, що судові витрати третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору, стягуються на її користь із сторони, визначеної відповідно до вимог цієї статті, залежно від того заперечувала чи підтримувала така особа заявлені позовні вимоги.
Згідно з ч. 13 ст. 141 ЦПК України, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.
Крім цього, пунктом 1 ч.3 ст.133 ЦПК України передбачено, що до витрат пов'язаних з розглядом справи, належать витрати на професійну правничу допомогу.
Відповідно до частин 1-6 ст.137 ЦК України витрати, пов'язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави. За результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом із іншими судовими витратами. Для цілей розподілу судових витрат:
1) розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов'язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі відповідних доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою;
2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі відповідних доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат.
Для визначення розміру витрат на правничу допомогу з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги.
Розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із:
1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг);
2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг);
3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт;
4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи.
У разі недотримання вимог частини четвертої цієї статті суд може, за клопотанням іншої сторони, зменшити розмір витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами.
Обов'язок доведення неспівмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами.
При визначенні суми відшкодування суд має виходити з критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи та фінансового стану обох сторін. Ті самі критерії застосовує ЄСПЛ, присуджуючи судові витрат на підставі статті 41 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Зокрема, у рішеннях від 12 жовтня 2006 року у справі «Двойних проти України» (пункт 80), від 10 грудня 2009 року у справі «Гімайдуліна і інших проти України» (пункти 34-36), від 23 січня 2014 року у справі «East/West Alliance Limited» проти України», від 26 лютого 2015 року у справі «Баришевський проти України» (пункт 95) зазначено, що заявник має право на компенсацію судових та інших витрат, лише якщо буде доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їхній розмір - обґрунтованим.
У рішенні ЄСПЛ від 28 листопада 2002 року у справі «Лавентс проти Латвії» зазначено, що відшкодовуються лише витрати, які мають розумний розмір.
Відмовляючи у стягнення витрат на правову допомогу, суд першої інстанції мотивував своє рішення тим, що позивач не надав доказів фактичної оплати вказаних витрат.
Разом з цим, як видно із матеріалів справи, позивач ОСОБА_1 поніс витрати на правову допомогу, пов'язані із розглядом його позовної заяви.
На підтвердження розміру понесених ОСОБА_1 витрат, пов'язаних із наданням правової допомоги, позивач надав суду підписаний ОСОБА_1 та АО «Вест Іст Лоєрз Партнерз» договір про надання правової допомоги, акт про попередній (орієнтовний) розрахунок суми судових витрат та акт приймання-передачі наданих послуг.
Відповідно до наданих документів, розмір витрат на професійну правничу допомогу у справі складає фіксовану суму - 6000 грн та гонорар за позитивний результат по справі, що становить 20% від суми стягнутого середнього заробітку (п. 3.3 Договору).
Витрати за надану професійну правничу допомогу у разі підтвердження обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості підлягають розподілу за результатами розгляду справи незалежно від того, чи їх уже фактично сплачено стороною/третьою особою, чи тільки має бути сплачено (пункт 1 частини другої статті 137 ЦПК України).
Аналогічна позиція висловлена Об'єднаною палатою Верховного Суду у складі Касаційного господарського суду у постановах: від 03 жовтня 2019 року у справі № 922/445/19, від 22 січня 2021 року у справі № 925/1137/19, Верховним Судом у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду у постановах: від 02 грудня 2020 року у справі № 317/1209/19 (провадження № 61-21442св19), від 03 лютого 2021 року у справі № 554/2586/16-ц (провадження № 61-21197св19), від 17 лютого 2021 року у справі № 753/1203/18 (провадження № 61-44217св18).
Склад витрат, пов'язаних з оплатою за надання професійної правничої допомоги, входить до предмета доказування у справі, що свідчить про те, що такі витрати повинні бути обґрунтовані належними та допустимими доказами.
Велика Палата Верховного Суду також вказувала на те, що при визначенні суми відшкодування суд має виходити з критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи та фінансового стану обох сторін (пункт 21 додаткової постанови Великої Палати Верховного Суду від 19 лютого 2020 року у справі № 755/9215/15-ц).
Апеляційний суд, враховує, що позовну заяву задоволено частково, апеляційні скарги обох сторін також підлягають частковому задоволенню.
За таких обставин, враховуючи складність справи та виконані роботи, принципи співмірності та розумності судових витрат, апеляційний суд дійшов висновку про наявність підстав для часткового задоволення заяви позивача про стягнення судових витрат та вважає за необхідне в цій частині рішення суду першої інстанції скасувати у хвалити нове судове рішення, яким стягнути із АТ «Українська залізниця» на користь ОСОБА_1 витрати на правову допомогу у розмірі 10 000 грн.
Керуючись ст.ст. 369, 374, 375, 376, 382, 384 України, апеляційний суд,
Апеляційні скарги Акціонерного товариства «Українська залізниця», ОСОБА_1 задовольнити частково.
Рішення Печерського районного суду м. Києва від 03 серпня 2021 року в частині суми середнього заробітку за час затримки розрахунку змінити, зменшивши розмір суми середнього заробітку за час затримки розрахунку із 96 624 грн 84 коп. до 26 367 грн 30 коп.
Рішення Печерського районного суду м. Києва від 03 серпня 2021 року в частині стягнення витрат на правову допомогу скасувати, ухвалити в цій частині нове судове рішення.
Стягнути з Акціонерного товариства «Українська залізниця» на користь ОСОБА_1 в рахунок компенсації понесених судових витрат на правову допомогу 10 000 (десять тисяч) грн.
В іншій частині рішення Печерського районного суду міста Києва від 03 серпня 2021 року залишити без змін.
Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття.
Касаційна скарга на судове рішення подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення, а в разі проголошення вступної та резолютивної частини судового рішення з дня складення повного судового рішення безпосередньо до суду касаційної інстанції.
Повний текст постанови складено 27 липня 2023 року.
Головуючий:
Судді: