Постанова
Іменем України
27 липня 2023 року
місто Київ
справа № 500/3332/17
провадження № 61-3378св23
Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: Погрібного С. О. (суддя-доповідач), Гулейкова І. Ю., Ступак О. В.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1 ,
відповідачі: Виконавчий комітет Ізмаїльської міської ради Одеської області, Комунальне підприємство «Ізмаїльське міське бюро технічної інвентаризації»,
треті особи: ОСОБА_2 , ОСОБА_3 ,
розглянув у попередньому судовому засіданні в порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на постанову Одеського апеляційного суду від 24 січня 2023 року, ухвалену колегією суддів у складі Погорєлової С. О., Князюка О. В., Таварткіладзе О. М.,
І. ФАБУЛА СПРАВИ
Стислий виклад позиції позивача
ОСОБА_1 у червні 2017 року звернувся до суду з позовом до Виконавчого комітету Ізмаїльської міської ради Одеської області, Комунального підприємства «Ізмаїльське міське бюро технічної інвентаризації»
(далі - КП «Ізмаїльське МБТІ»), треті особи: ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , у якому просив:
- визнати незаконним та скасувати рішення Виконавчого комітету Ізмаїльської міської ради Одеської областівід 22 липня 2010 року № 994 «Про оформлення права власності на об'єкт нерухомого майна на АДРЕСА_1 »;
- скасувати свідоцтво про право власності від 03 вересня 2010 року № 665, серія НОМЕР_1 ;
- визнати протиправною та скасувати державну реєстрацію прав від 16 серпня 2010 року № 27027426, яка проведена КП «Ізмаїльське МБТІ» щодо права власності ОСОБА_2 на житловий будинок АДРЕСА_1 .
ОСОБА_1 обґрунтовував позов тим, що 25 червня 1991 року отримав дозвіл ОСОБА_4 як власника житлового будинку АДРЕСА_1 на будівництво гаража зі сплатою компенсації за пошкоджені зелені насадження.
Зазначеним гаражем позивач користувався, допоки нові власники житлового будинку АДРЕСА_1 не розпочали поділ майна подружжя, а у 2016 році ОСОБА_3 звернулася до нього з позовом про усунення перешкод у користуванні земельною ділянкою. Після цього йому стало відомо, що 25 березня 2010 року Виконавчий комітет Ізмаїльської міської ради Одеської області надав ОСОБА_2 та ОСОБА_3 дозвіл на будівництво гаража, а 22 липня 2010 року, не маючи на те відповідних повноважень, визнав за ними право власності на будинковолодіння, в тому числі й на гараж, та зобов'язав КП «Ізмаїльське МБТІ» видати свідоцтво про право власності.
ОСОБА_1 наполягав на тому, що набуття третіми особами права власності на спірний гараж позбавляє його права отримати компенсацію за будівельні матеріали та витрати, понесені на будівництво гаража.
Стислий виклад заперечень інших учасників справи
Виконавчий комітет Ізмаїльської міської ради Одеської області, КП «Ізмаїльське МБТІ» та ОСОБА_3 заперечували проти задоволення позову, вважаючи його безпідставним, необґрунтованим та не доведеним належними та допустимими доказами.
Стислий виклад змісту рішень судів першої та апеляційної інстанцій
Рішенням від 26 травня 2021 року Ізмаїльський міськрайонний суд Одеської області відмовив у задоволенні позову ОСОБА_1 .
Суд першої інстанції врахував, що судовим рішенням в порядку поділу майна подружжя визнано право власності ОСОБА_2 та ОСОБА_3 на житловий будинок з господарсько-побутовими будівлями, розташований на АДРЕСА_1 , до складу якого входить гараж літ. Ж. Господарсько-побутова будівля літ. Ж, якою є гараж, за своїми характеристиками є складовою садиби та ця будівля не може бути вилучена окремо у межах єдиної земельної ділянки.
Суд першої інстанції вважав, що захист права на гараж пов'язаний передусім із правом власності на цю споруду, що відповідно може бути підставою для застосування статей 388-390 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України), проте позивач не надав доказів на підтвердження його права власності на ту будову, яка у технічній документації КП «Ізмаїльське МБТІ» зазначена як гараж літ. Ж.
Постановою від 24 січня 2023 року Одеський апеляційний суд частково задовольнив апеляційну скаргу ОСОБА_1 , змінив рішення Ізмаїльського районного суду Одеської області від 26 травня 2021 року, виклав його мотивувальну частину у редакції цієї постанови.
В іншій частині рішення суду першої інстанції залишив без змін.
Суд апеляційної інстанції керувався тим, що ОСОБА_1 не надавалася земельна ділянка на АДРЕСА_1 для будівництва, не надавалися дозволи на будівництво гаража, а ОСОБА_4 не міг передати позивачу у користування земельну ділянку, оскільки не був її власником. З огляду на те, що позивач не надав належних та допустимих доказів наявності у нього права власності та/або користування гаражем літ. Ж, який входить до складу будинковолодіння на АДРЕСА_1 , тому оскаржуваними рішенням, свідоцтвом та державною реєстрацією не порушені права та інтереси ОСОБА_1 .
Також апеляційний суд звернула увагу на те, що питання щодо захисту прав ОСОБА_1 на будівельні матеріали та витрати на будівельні роботи не є предметом розгляду справи і ці обставини не можуть бути підставою для скасування законного права власності третіх осіб на належне їм майно. Позивач не позбавлений права на захист порушених прав та інтересів в ефективний спосіб.
ІІ. АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ
Короткий зміст вимог касаційної скарги
ОСОБА_1 06 березня 2023 року із застосуванням засобів поштового зв'язку направив до Верховного Суду касаційну скаргу, у якій просить скасувати постанову Одеського апеляційного суду від 24 січня 2023 року, справу передати на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.
Узагальнені доводи особи, яка подала касаційну скаргу
ОСОБА_1 , наполягаючи на тому, що оскаржуване судове рішення ухвалено з неправильним застосуванням норм матеріального права та порушенням норм процесуального права, як підстави касаційного оскарження наведеного судового рішення визначив, що:
- суд апеляційної інстанції в оскаржуваному рішенні застосував норми права без урахування правових висновків, викладених у постановах у постановах Великої Палати Верховного Суду від 05 червня 2018 року у справі № 338/180/17 (провадження № 14-144цс18), від 11 вересня 2018 року у справі № 905/1926/16 (провадження № 12-187гс18), від 30 січня 2019 року у справі № 569/17272/15-ц (провадження № 14-338цс18), у постановах Верховного Суду від 17 травня 2018 року у справі № 2-64/11
(провадження № 61-18194св18), від 04 липня 2018 року
у справі № 590/479/16-ц (провадження № 61-11832св18), у постанові Верховного Суду України від 12 червня 2013 року у справі № 6-32цс13, щодо вибору ефективного та правомірного способу захисту порушеного права;
- суд апеляційної інстанції не дослідив зібрані у справі докази.
Узагальнений виклад позиції інших учасників справи
ОСОБА_3 у травні 2023 року із застосуванням засобів поштового зв'язку надіслала до Верховного Суду відзив, у якому просила касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення, а оскаржуване судове рішення - без змін.
ІІІ. ВІДОМОСТІ ПРО РУХ СПРАВИ У СУДІ КАСАЦІЙНОЇ ІНСТАНЦІЇ ТА МЕЖІ РОЗГЛЯДУ СПРАВИ СУДОМ
Ухвалою від 05 квітня 2023 року Верховний Суд відкрив касаційне провадження у справі.
За змістом правила частини першої статті 401 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) попередній розгляд справи проводиться колегією у складі трьох суддів у порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи.
З метою визначення меж розгляду справи Верховним Судом застосовані правила статті 400 ЦПК України, відповідно до яких, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які передбачені пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої статті 411, частиною другою статті 414 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги.
Критерії оцінки правомірності оскаржуваного судового рішення визначені в статті 263 ЦПК України, відповідно до яких судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
ІV. ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ
Верховний Суд перевірив у межах доводів касаційної скарги правильність застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального та процесуального права, за наслідками чого зробив такі висновки.
Обставини, встановлені в рішеннях судів першої та апеляційної інстанцій
Суди першої та апеляційної інстанцій встановили, що 27 червня 1958 року Виконавчий комітет Ізмаїльської міської ради Одеської області ухвалив рішення № 331/23, згідно з яким ОСОБА_4 відведено земельну ділянку для будівництва індивідуального житлового будинку, площею 490, 00 кв. м, за адресою: АДРЕСА_1 , що підтверджується архівною випискою Комунальної установи «Ізмаїльський архів» від 24 вересня 2015 року № 25-Б.
У подальшому відбулася зміна адреси з « АДРЕСА_1 » на « АДРЕСА_1 ».
25 червня 1991 року ОСОБА_4 дозволив ОСОБА_1 розташувати гараж на земельній ділянці, яка перебувала у користуванні ОСОБА_4 . У той же день позивач сплатив 1 000, 00 карбованців ОСОБА_4 за вирубку зелених насаджень на земельній ділянці. На підтвердження зазначеного позивач надав розписку.
ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_4 помер.
04 липня 1996 року спадкоємці ОСОБА_4 - ОСОБА_5 та ОСОБА_6 уклали з ОСОБА_2 біржовий договір купівлі-продажу незакінченого будівництвом житлового будинку, розташованого на АДРЕСА_1 .
03 серпня 2010 року ОСОБА_2 отримав свідоцтво, серія НОМЕР_1 , про право власності на будинковолодіння, розташоване на АДРЕСА_1 .
Рішенням Ізмаїльського міськрайонного суду Одеської області від 19 лютого 2013 року у справі № 1510/3370/12, яке набрало законної сили, за ОСОБА_3 визнано право власності на частку у розмірі 1/2 частини житлового будинку з господарсько-побутовими будівлями на АДРЕСА_1 , до складу якого також увійшов гараж літ. Ж, вартістю 14 875, 00 грн.
У подальшому, заочним рішенням Ізмаїльського міськрайонного суду Одеської області від 25 грудня 2015 року у справі № 500/6365/15-ц зобов'язано ОСОБА_1 не перешкоджати ОСОБА_3 у користуванні гаражем літ. Ж, розташованим за адресою: АДРЕСА_1 , та зобов'язано його звільнити цей гараж.
Втім, ухвалою від 24 лютого 2016 року у справі № 500/6365/15-ц Ізмаїльський міськрайонний суд Одеської області скасував заочне рішення цього суду від 25 грудня 2015 року.
Ухвалою від 19 листопада 2018 року Ізмаїльський міськрайонний суд Одеської області зупинив провадження у справі № 500/6365/15-ц до набрання законної сили судовим рішенням у справі № 500/3332/17, що переглядається.
Іншим рішенням від 08 липня 2019 року у справі № 500/2258/19 Ізмаїльський міськрайонний суд Одеської області виділив ОСОБА_3 в натурі в окремий об'єкт нерухомого майна частку у розмірі 1/2 частини житлового будинку, розташованого за адресою: АДРЕСА_1 , яка складається з частини житлового будинку літ. А та прибудови літ. а в складі таких приміщень: 1 - коридор, площею 3, 90 кв. м,
4 - житлова кімната, площею 16, 40 кв. м, 5 - їдальня, площею 8, 10 кв. м,
6 - кухня, площею 5, 90 кв. м, 7 - коридор, площею 5, 30 кв. м, загальною площею 39, 60 кв. м; в складі господарської будівлі - гаража літ. Ж; а також у складі таких господарських споруд: № 1 хвіртка, № 2 ворота, № 3 паркан, № 4 паркан, № 5 паркан, № 7 мостіння, № 8 мостіння, № 9 водопровід. Також суд визнав за ОСОБА_3 право власності на зазначений об'єкт нерухомого майна, зокрема і на гараж літ. Ж. Припинив між ОСОБА_3 та ОСОБА_2 право спільної часткової власності на цей об'єкт нерухомого майна.
Зазначене судове рішення оскаржене в апеляційному порядку та ухвалою від 29 листопада 2022 року Одеський апеляційний суд зупинив провадження у справі № 500/2258/19 до закінчення перегляду в апеляційному порядку справи № 500/3332/17-ц, що переглядається. Ухвалою від 10 березня 2023 року Одеський апеляційний суд відновив апеляційне провадження, проте на цей час судове рішення по суті спору у справі № 500/2258/19 не ухвалив.
Оцінка аргументів, викладених у касаційній скарзі
Відповідно до статей 12, 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов'язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій.
Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів) (стаття 89 ЦПК України).
Згідно з частиною другою статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.
Відповідно до частини першої статті 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.
Частиною першою статті 15 ЦК України встановлено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.
Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу (частина перша статті 16 ЦК України).
З урахуванням цих норм правом на звернення до суду за захистом наділена особа у разі порушення (можливого порушення), невизнання або оспорювання саме її прав, свобод чи інтересів. Суд повинен установити, чи були порушені (чи існує можливість порушення), не визнані або оспорені права, свободи чи інтереси цих осіб, і залежно від установленого вирішити питання про задоволення позовних вимог або відмову в їх задоволенні.
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 02 лютого 2021 року у справі № 925/642/19 (провадження № 12-52гс20) зазначено, що порушенням вважається такий стан суб'єктивного права, за якого воно зазнало протиправного впливу з боку правопорушника, внаслідок чого суб'єктивне право особи зменшилося або зникло як таке; порушення права пов'язано з позбавленням можливості здійснити, реалізувати своє право повністю або частково. Водночас позивач, тобто особа, яка подала позов, самостійно визначається з порушеним, невизнаним чи оспорюваним правом або охоронюваним законом інтересом, які потребують судового захисту. Обґрунтованість підстав звернення до суду оцінюються судом у кожній конкретній справі за результатами розгляду позову.
У частині другій статті 16 ЦК України визначені способи захисту цивільних прав, які мають універсальний характер та можуть застосовуватися до всіх чи більшості суб'єктивних прав. Водночас законодавець передбачив, що такий перелік не є вичерпним та надав право суду захистити цивільне право або інтерес особи іншим способом, що встановлений договором або законом чи судом у визначених законом випадках (частина третя статті 16 ЦК України). Особа, законне право або інтерес якої порушено, може скористатися можливістю вибору між декількома способами захисту. Якщо спеціальні норми права визначають конкретні заходи з урахуванням специфіки порушеного права та характеру правопорушення, особа вправі скористатися такими способами захисту. Правомірний спосіб захисту, виходячи із застосування спеціальної норми права, повинен забезпечити ефективне використання цієї норми права у її практичному застосуванні - гарантувати особі спосіб відновлення порушеного права або можливість отримання нею відповідного відшкодування.
У постанові Верховного Суду від 15 серпня 2019 року у справі № 1340/4630/18 (адміністративні провадження № К/9901/16194/19; К/9901/16864/19) зауважено, що відсутність порушеного права чи невідповідність обраного позивачем способу його захисту способам, визначеним законодавством, встановлюється при розгляді справи по суті та є підставою для прийняття судом рішення про відмову в позові.
У справі, що переглядається, ОСОБА_1 позов про визнання протиправним і скасування рішення, свідоцтва та реєстрації права власності обґрунтовував тим, що набуття третіми особами право власності на спірний гараж позбавляє його права отримати компенсацію за будівельні матеріали та понесені витрати на будівництво гаража.
Суд апеляційної інстанції виснував, що позивач не надав належних та допустимих доказів наявності у нього права власності та/або користування гаражем літ. Ж, який входить до складу будинковолодіння на АДРЕСА_1 , тому оскаржуваними рішенням та свідоцтвом про право власності не порушені його права та інтереси ОСОБА_1 . Також апеляційний суд обґрунтовано звернув увагу на те, що питання щодо захисту прав ОСОБА_1 на будівельні матеріали та на відшкодування витрат, пов'язаних з будівельними роботами, не є предметом розгляду справи і ці обставини не можуть бути підставою для скасування законного права власності третіх осіб на належне їм майно.
У касаційній скарзі ОСОБА_1 посилається на те, щосуд апеляційної інстанції в оскаржуваному рішенні застосував норми права без урахування правових висновків, викладених у постановах Великої Палати Верховного Суду від 05 червня 2018 року у справі № 338/180/17 (провадження № 14-144цс18), від 11 вересня 2018 року у справі № 905/1926/16 (провадження № 12-187гс18), від 30 січня 2019 року у справі № 569/17272/15-ц (провадження № 14-338цс18), відповідно до яких застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є правомірним та ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам.
Також у касаційній скарзі заявник посилається на неврахування апеляційним судом правових висновків, викладених у постанові Верховного Суду України від 12 червня 2013 року у справі № 6-32цс13 та у постановах Верховного Суду від 17 травня 2018 року у справі № 2-64/11 (провадження № 61-18194св18), від 04 липня 2018 року у справі № 590/479/16-ц
(провадження № 61-11832св18).
Так, у постанові Верховного Суду України від 12 червня 2013 року
у справі № 6-32цс13 та у постанові Верховного Суду від 17 травня 2018 року у справі № 2-64/11 (провадження № 61-18194св18) зроблено висновки про те, що об'єктом захисту є порушене, невизнане або оспорене право чи цивільний інтерес.Порушення, невизнання або оспорення суб'єктивного права є підставою для звернення особи за захистом свого права із застосуванням відповідного способу захисту. Порушення цивільного права чи цивільного інтересу підлягають судовому захисту і у спосіб, не передбачений законом, зокрема статтею 16 ЦК України, але який є ефективним засобом захисту, тобто таким, що відповідає змісту порушеного права, характеру його порушення та наслідкам, спричиненим цим порушенням.
У постанові від 04 липня 2018 року у справі № 590/479/16-ц
(провадження № 61-11832св18) Верховний Суд виснував, що правом на звернення до суду за захистом наділена особа в разі порушення, невизнання або оспорювання саме її прав, свобод чи інтересів. Суд повинен установити, чи були порушені, не визнані або оспорені права, свободи чи інтереси цих осіб, і залежно від установленого вирішити питання про задоволення позовних вимог або відмову в їх задоволенні. З огляду на правила статей 15, 16 ЦК України кожна особа має право на захист, у тому числі судовий, свого цивільного права та інтересу, що загалом може розумітися як передумова для виникнення або обов'язковий елемент конкретного суб'єктивного права, як можливість задовольнити свої вимоги за допомогою суб'єктивного права та виражатися в тому, що особа має обґрунтовану юридичну заінтересованість щодо наявності/відсутності цивільних прав або майна в інших осіб.
З урахуванням обставин справи, що переглядається, висновки суду апеляційної інстанції в цілому не суперечать правовим висновкам, викладеним у наведених у касаційній скарзі постановах Верховного Суду України та Верховного Суду, тому доводи касаційної скарги в цій частині є безпідставними. Так, у справі, що переглядається, Верховний Суд погодився з висновком суду апеляційної інстанції про те, що питання захисту прав позивача на будівельні матеріали та затрат на будівельні роботи не може бути підставою для скасування рішення виконавчого органу міської ради, свідоцтва про право власності та реєстрації права власності третіх осіб на належне їм майно. Втім. позов про відшкодування збитків, які полягають у компенсації ринкової вартості придбаних позивачем будівельних матеріалів та виконаних будівельних робіт, понесених на будівництво гаража, ОСОБА_1 не пред'являв, тому Верховний Суд погоджується з висновком апеляційного суду про відмову в позові у зв'язку з обранням позивачем неефективного способу захисту.
У наведених висновках Верховний Суд керувався тим, що пред'явлення зацікавленою особою позову про визнання незаконним та скасування рішення органу державної влади чи органу місцевого самоврядування, свідоцтва про право власності та реєстрації права власності є ефективним способом захисту порушеного права у разі, якщо такий позов заявлений з метою повернення позивачу, чиї права порушено, речових прав на спірне майно, у тому числі шляхом визнання права власності чи права користування, виділ майна в натурі, встановлення порядку користування цим майном тощо. В іншому випадку, якщо зацікавлена особа хоче отримати еквівалент вартості майна, вона має право подати позов про стягнення компенсації вартості майна, будівельних матеріалів та робіт без формулювання та пред'явлення позову з вимогами про визнання незаконними чи недійсними рішень, актів, правочинів та реєстрації речових прав на майно, що буде ефективним способом захисту порушених, невизнаних чи оспорюваних прав позивача.
Тож обрані ОСОБА_1 способи захисту не є ефективними, оскільки не захищають та не відновлюють в кінцевому результаті його порушене право та не дозволяють досягти кінцевої мети позову - отримання компенсації вартості майна, будівельних матеріалів, робіт та послуг.
Такі висновки Верховного Суду узгоджуються з висновками Великої Палати Верховного Суду, викладеними у постанові від 22 вересня 2022 року
у справі № 125/2157/19 (провадження № 14-40цс21).
Верховний Суд додатково врахував, що відповідачами за цим позовом ОСОБА_1 визначив Виконавчий комітет Ізмаїльської міської ради Одеської області та КП «Ізмаїльське МБТІ».
Велика Палата Верховного Суду у постановах від 30 січня 2019 року
у справі № 552/6381/17 (провадження № 14-626цс18), від 13 березня 2019 року у справі № 757/39920/15-ц (провадження № 14-61цс19), від 27 березня 2019 року у справі № 520/17304/15-ц (провадження № 14-94цс19) та інших звертала увагу на те, що визначення відповідачів, предмета та підстав спору є правом позивача. Натомість встановлення належності відповідачів й обґрунтованості позову - обов'язком суду, який виконується під час розгляду справи.
У постанові від 28 жовтня 2020 року у справі № 761/23904/19 (провадження № 61-9953св20) Верховний Суд наполягав на тому, що визначення позивачем у позові складу сторін у справі (позивача та відповідача) має відповідати реальному складу учасників спору у спірних правовідносинах та має на меті ефективний захист порушених прав (свобод, інтересів) особи, яка вважає, що вони порушені, із залученням потрібного кола осіб, які мають відповідати за позовом. Незалучення до участі у справі особи як співвідповідача за умови наявності обов'язкової процесуальної співучасті є підставою для відмови у задоволенні позову через неналежний суб'єктний склад.
Спір про скасування рішення виконавчого органу міської ради, свідоцтва про право власності та державної реєстрації прав має розглядатися як спір, пов'язаний з порушенням цивільних прав позивача на майно іншою особою, за якою зареєстроване право на спірне майно. Належним відповідачем у такому спорі є особа, речове право на майно якої оспорюється та стосовно якої здійснено запис у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно.
Тож, окрім виконавчого органу міської ради, належними відповідача мали бути ОСОБА_2 та ОСОБА_3 . Названі особи залучені позивачем до участі у справі як треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмету спору.
Проте, оскільки доводів щодо неналежного суб'єктного складу відповідачів у касаційній скарзі та відзиві на неї немає, а підстав для виходу за межі доводів та вимог касаційної скарги Верховний Суд не встановив, то оскаржуване судове рішення не може бути скасоване з цих підстав.
Верховний Суд наголошує, що ОСОБА_1 у справі з вимогами, які забезпечать ефективний захист і відновлення його порушених, невизнаних та оспорюваних прав, зокрема про відшкодування збитків, пред'явленими до належного кола відповідачів, має доводити, що спірний гараж літ. Ж побудований саме ним та за рахунок його грошових коштів. Ці обставини можуть доводитися письмовими, речовими і електронними доказами, показаннями свідків та висновками експертів (зокрема щодо підтвердження дати будівництва та вартості будівельних матеріалів і робіт).
З огляду на те, що у справі, яка переглядається, позивач обрав неефективний спосіб захисту (який не відповідає правовій природі відносин з усіма зацікавленими особами) його порушених, невизнаних та оспорюваних прав, що є підставою для прийняття судом рішення про відмову в позові, то Верховний Суд погоджується з правовим результатом вирішення спору апеляційним судом. Суд не встановив підстав для скасування оскаржуваного судового рішення, оскільки за приписами частини другої статті 410 ЦПК України не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань.
Підсумовуючи, Верховний Суд дійшов переконання, що доводи касаційної скарги про те, що апеляційний суд не дослідив докази та обставини, які мають значення для правильного вирішення справи, не підтвердилися.
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц (провадження № 14-446цс18) сформульовано правовий висновок про те, що встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Якщо порушень порядку надання та отримання доказів у суді першої інстанції апеляційним судом не встановлено, а оцінка доказів зроблена як судом першої, так і судом апеляційної інстанцій, то суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів.
Верховний Суд є судом права, а не факту. Встановлення фактичних обставин справи та надання оцінки доказам належить до повноважень судів першої та апеляційної інстанцій як судів факту, в той час, як до повноважень суду касаційної інстанції належить перевірка правильності застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм права.
Доводи, викладені у касаційній скарзі, не спростовують обґрунтованих та правильних висновків суду апеляційної інстанції, спрямовані на зміну оцінки доказів, здійсненої судами, що не належить до повноважень суду касаційної інстанції, визначених у статті 400 ЦПК України.
Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
Верховний Суд встановив, що постанова суду апеляційної інстанції ухвалена з додержанням норм матеріального та процесуального права, а доводи касаційної скарги висновків суду не спростовують, на законність судового рішення не впливають.
Переглянувши у касаційному порядку судове рішення в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіривши правильність застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права, з урахуванням того, що суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішеннях судів попередніх інстанцій, Верховний Суд дійшов висновку, що оскаржуване судове рішення не суперечить правовим висновкам Верховного Суду України та Верховного Суду, викладеним у зазначених у касаційній скарзі постановах.
Враховуючи наведене, Верховний Суд зробив висновок, що касаційну скаргу потрібно залишити без задоволення, а постанову суду апеляційної інстанції без змін.
Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.
Підстави для нового розподілу судових витрат не встановлені.
Керуючись статтями 400, 401, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду
Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.
Постанову Одеського апеляційного суду від 24 січня 2023 року залишити без змін.
Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.
Судді С. О. Погрібний
І. Ю. Гулейков
О. В. Ступак